Жовква

Місто Жовква була закладена не на порожньому місці – ще до заснування міста на лівому березі річки Свиня лежало містечко Винники, відомі з 1398 року. Містечко мало свою оборонну систему, кам’яну забудову, невеличкий замок. Містечком володів рід Висоцьких. У другій половині XVI століття Винники були подаровані Андрієм Висоцьким Станіславу Жолкевському, воєводі руському, русину за походженням (до цього родина Жолкевських мешкала в с. Туринка). Син його, Станіслав Жолкевський-молодший (Stanisław Żółkiewski, 1547, Туринка - 1620, Cecora), бажаючи увійти в історію не тільки як лицар та полководець, я і як меценат та будівничий, вирішує звести на  правому березі Свині нове місто та назвати його на свою честь – Жовквою.

Починаючи з 1594 року його зводили за концепцією «ідеальних міст», розробленою великими гуманістами й теоретиками европейського ренесансу Леонардо да Вінчі (Leonardo da Vinci, 1452 - 1519), Вінченцо Скамоцці (Vincenzo Scamozzi, 1548 - 1616), П’єтро Катанео (Pietro Cataneo,1510 -. 1574). Для здійснення цього містобудівного задуму запросили найкращих архітекторів та будівничих італійського походження.

Планування міста досконало продумали для зручного та безпечного проживання людей різних етнічних та релігійних общин і цехових братств, які спільно успішно творили його культуру та історію. Філософи-містики були переконані, що саме ця особлива атмосфера злагоди й толерантності притягнула до Жовкви чимало видатних історичних постатей, які відіграли не малу роль у долі Европи.

Ось кілька прикладів містобудівних планів ідеальних міст з книги П’єтро Катанео:

 

 

Для прикладу, містобудівний план Жовкви виглядає так:

 

 

Місто Жовква − старовинний важливий культурно-релігійний центр Галичини. Із цим містом пов’язані важливі події української та европейської історії, а його архітектурні пам’ятки є вагомим надбанням українського та польського народів, загалом европейської цивілізації.

Місто Жовква збудоване за принципом «ідеальних міст» − оригінальної містобудівної концепції доби Ренесансу. Суть концепції полягала у створенні «збалансованої» планувальної структури міста − кожному архітектурному об’єкту відводилося його певне розміщення відносно инших. Тому планування такого міста, як Жовква, вражає не тільки своєю практичністю, а й творчим задумом. Інколи розташування усіх головних будівель розміщували відповідно до розташування органів людського тіла. Замок – це голова міста, ринок – легені. Ратуша відповідала шлункові. Міські брами служили кінцівками. Костел та православна (з кінця XVII століття – греко-католицька) церква утворюють дві половинки серця. Вражає також пристосованість міста і для війни, і для миру: вулиці прямі та широкі, майже всі сходяться на центральній площі, отже, заблукати важко. Усі храми (в тому числі й синагога) розмістилися біля міських мурів, щоб у разі облоги служити додатковими вежами з бойовими галереями. Таке планування – водночас практичне і живописне.

До видатних історико-архітектурних ансамблів Жовкви відносяться Ринкова площа (сучасна площа Вічева) із замком 1594, костелом Святого Лаврентія XVII століття, Василіанський (XVII − XX століття) і Домініканський (XVII - XVIII століття) монастирі та инші. Високу художню цінність мають зразки дерев’яної архітектури, збережені на території колишніх передмість та синагога в стилі Ренесансу.

На невеликій території історичного центру сьогодні знаходиться близько 55 пам’яток архітектури, в тому числі світового рівня. Серед жовківських пам’яток найбільш видатними є ансамбль костелу і монастиря домініканців у стилі бароко (1653 р.), Парафіяльний костел св. Лаврентія «Фара» (1606 р.), Жовківський замок (1594-1606 рр.), ренесансна синагога (1692-1700 рр.), дерев’яна церква Святої Трійці (1702 р.)

На період найбільшого розквіту і багатства (друга половина XVII - початок XVIII ст.) місто знаходилося в центрі европейських подій, вважалося одним з найкрасивіше збудованих приватних міст-резиденцій Европи, воно було важливим осередком мистецтв, книгодрукування та релігійного життя. На той час це невелике місто нараховувало п’ять великих монастирських комплексів, гебрайський релігійний центр з духовною школою та двома синагогами, мало красиву гармонійну забудову, прекрасні паркові ансамблі. Не можемо оминути увагою і те, що місто славиться таким своїм видатним явищем як Жовківська школа живопису і різьби, яка відіграла провідну роль у становленні бароко на західноукраїнських землях в XVII - XVIII століттях.

Найбільшого свого розвитку, слави і багатства Жовква досягла в другій половині ХVII століття, коли була приватною резиденцією і центром величезних землеволодінь короля Речі Посполитої Яна ІІІ Собєського (Jan III Sobieski, 1629, Олесько - 1696, Wilanow), який одержав Жовкву у спадок від Теофілії Собєської, яка була онукою Станіслава Жолкевського.

Власне на запрошення короля в Жовкву перебираються нові багаті євреї, купці і майстри. Жовква поступово набуває рис европейської столиці, досягнення жовківських малярів і різьбярів славляться далеко за межами Речі Посполитої. У той самий час переживає часи розквіту і єврейська спільнота Жовкви – король дає євреям дозвіл та кошти на побудову розкішної синагоги, в місті з’являється єврейська друкарня, яку відкриває єврей з Амстердаму Урі Фебус га-Леві (Uri Febus Aharon Halevie, 1625-1627, Wittmund – 1715, Amsterdam). Євреї мешкали в Жовкві з часу закладення міста – цьому сприяв один з торгівельних агентів Жолкевського Ізраїль Йозефович (Israel Josefowicz). Проте саме за часів Собєського єврейська спільнота стає однією з найбільших в регіоні – більш ніж третина усіх мешканців Жовкви була євреями. Зокрема, єврей Сімхе Менахем мі-Іона (Simche Menachem mi-Yona, Simcha Menachem DeYona) був придворним лікарем Собєського. З часом єврейська спільнота Жовкви, випередивши навіть львівську, ставала дедалі потужнішою.

У часи короля Яна ІІІ Собєського Жовква вважалася однією з найкрасивіших приватних міст-резиденцій Европи. Враження про неї залишили численні гості і подорожні. До прикладу, український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії Феофан Прокопович (Теофан Єлеазар Прокопович, 1681 - 1736), видатний діяч епохи Петра І, ректор Києво − Могилянської Академії, під враженням побаченого писав: «Жолква-город, хоть и мал собой, однако славен стал... Палаты превеликие, каменные, несколько сот изб в себе имущих и как делом архитектурским, так украшенные различными живопишескими картинами и шпалерами и иными дивными уборы, зело великолепные».

Завдяки сприятливій атмосфері меценатства розквітли ремісничі цехи, розвинулися і швидко досягли висот міцні мистецькі традиції. Ціла плеяда видатних живописців та скульпторів з европейською славою, як місцевих, так і запрошених, жили і працювали в Жовкві. Як от: скульптори з европейською славою Андрій Шлютер і Стефан Шванер, вихованці Римської Академії св. Луки Юрій ІІІимонович і Мартіно Альтамонте (Martino Altomonte, 1657, Napoli -1745, Wien), видатні художники українського бароко Іван Руткович (кінець XVII - початок XVIII ст.), Йов Кондзелевич (1667, Жовква – 1740, Луцьк), Василь Петранович (1680-1759), Дем’ян Роєвич (? - 1708), Іван Поляхович, званий також Савчаком, та десятки инших художників і різьбярів різного таланту, які своїми новаторськими досягненнями зробили майже революцію в мистецтві, створили цілу мистецьку школу, відому як Жовківська школа живопису та різьби по дереву ХVІІ-ХVII століть.

Після одруження Яна ІІІ Собєського в 1665 році на вдові Яна Собіпана Замойського (Jan Sobiepan Zamoyski,1627-166) француженці Марії-Казимирі (Marie Casimire Louise de La Grange d'Arquien,  Maria Kazimiera de La Grange d’Arquien, Marysieńka, 1641, Nevers – 1716, Blois), він помножує свої багатства; а в 1666 році стає коронним гетьманом. Жовква стає центром його величезних приватних землеволодінь, які на той час налічували сотні сіл і десятки міст.

У 1674 році 45-річного Яна Собєського обрано королем Польщі. За його правління Річ Посполита перетворюється в найвпливовішу европейську державу з найсильнішою армією. Жовква стає приватною королівською резиденцією, розбудовується, набирає рис справжньої европейської столиці.

Собєський перебудовує замок на міру багатої королівської резиденції. Під керівництвом будівничого Петра Бебера (Piotr Beber,XVII ст., Wroclaw - 1711) у замку здійснюється ряд змін та добудов. Пишно оздоблює споруду архітектор Августин Вінсент Лоцці (Augustyn Vincent Locci).

Парк, замкнутий з трьох сторін високим шпалерами, було закладено на двох терасах. На верхній терасі влаштовано чотири клумби, у кожній з яких викладено квітами герб Собєських «Яніна». Між ними, по центру, було споруджено мармуровий фонтан восьмигранної форми. Між терасами заклали поперечну алею, яка замикалась двома альтанками. На нижній терасі, відділеній від верхньої кам’яною балюстрадою, було закладено два квіткових партери. Поза парком (по його осі) над ставом, у напрямку до звіринцю, було влаштовано поміст на дерев’яних палях, на якому було споруджено два павільйони лазень з фонтаном між ними.

Французький мандрівник, відвідавши Жовкву у 1688 році, писав, що величезний замковий звіринець, оточений дерев’яним парканом, простягався далеко за місто. Одну половину звіринця займав ліс, другу -  луки на яких паслося безліч сарн і оленів.

В замку формують великі колекції цінної зброї, живопису і графіки італійських, голландських, французьких та жовківських майстрів, збірки медалей, монет, карт та инших творів мистецтва.

Протягом кількох десятиліть король і міщани вклали колосальні кошти в  розбудову самого міста і громадських споруд. Король закладає в Жовкві Василіянський монастир, монастир Домініканок, розбудовує монастир Домініканців, допомагає в будівництві нової великої синагоги. Тоді ж на запрошення короля в Жовкву перебралися нові багаті купці і майстри, надзвичайно розвинулися ремесла і промисли, досягнення жовківських малярів і різьбярів славилися далеко за межами держави. Під час великої пожежі 1691 року згоріло ціле середмістя, проте місто швидко відбудувалося, стало ще красивішим, завдяки зусиллям багатих міщан та короля.

В результаті маленька Жовква з населенням 1,5-2 тисячі чоловік, стала відомим центром релігійного життя. Вона вже тоді налічувала п’ять великих монастирів, чотири костьоли і п’ять церков з численними братствами при них, дві великих синагоги, єврейську духовну школу. Жовква була також відомим центром єврейської філософської думки, письменництва і книгодрукування (з кінця XVII століття тут діяли три єврейські друкарні). Завдяки просвіченості власників міста в ньому панувала атмосфера толерантності і співпраці.

У 1696 році великий король Польщі Ян ІІІ Собєський помирає. Замок та місто успадковує молодший син короля Костянтин Собєський (Konstanty Władysław Sobieski, 1680,Warszawa - 1726 Жовква).

У 1706 - 1707 роках Жовква знову в центрі европейських політичних подій - події Північної війни 1700-1721 років проходять через неї. З грудня 1706 року по травень 1707 року в Жовкві розміщувалася ставка російського царя Петра І (Пётр Алексеевич, 1672 - 1725). Тут російський цар розробляв плани розгрому шведів і реорганізації Гетьманщини, управляв державою, розробляв реформаторські документи, приймав іноземних послів і козацьких старшин. Перебував в ставці також гетьман України Іван Мазепа (Іван Мазепа-Колединський, 1639 - 1709), тут він готував і вів таємні переговори із шведським королем Карлом ХІІ (Karl XII, 1682 - 1718).

В 1709 році на постійне місце проживання в Жовкву приїжджає королевич Констянтин Собєський. По його смерті (1726 р.) містом керує його дружина Марія де Весел (Maria Józefa de Wessel, 1726 - 1728), а згодом передає маєток на управління старшому королевичу Якубові Собєському (Ludwik Henryk Jakub Sobieski, званий Fanfanikiem, 1667, Paris - 1737, Жовква). З 1737 р. містом залишається правити його дочка княжна Марія Кароліна Собєська (Maria Karolina Sobieska звана Charlottą, 1697, Oława - 1740, Жовква) – у заміжжі де Бульйон (de Bouillon) та де ла Тур Овернь (de La Tour d'Auvergne). У 1740 році вона заповідає весь свій маєток своєму давньому коханцеві Міхалу Казімєжу Радзивілу (Michał Kazimierz Radziwiłł званий Rybeńko, 1702, Ołyka – 1762, Wilno).

В період правління нащадків короля ще кілька десятиліть XVIII століття місто зберігало високий престиж, залишалося одним з найбільш шанованих міст королівства, в місті підтримувався певний рівень ремесел і торгівлі, при замку королевичі утримували 1,5-тисячне приватне військо.

У 1780-х роках Галичина (а з нею – і Жовква) переходить до Австро-Угорської Імперії. Для Жовкви це був період перебудов та руйнацій – австрійці знищили значну частину міських мурів, розібрали Львівську та Жидівську брами, розформували для військових потреб кілька монастирів. Так, у 1787 році щойно зведений монастир домініканок з новим сучасним шпиталем був вилучений в чернечого ордену під військовий шпиталь. Щоправда, чернечі чини, які займались «корисною для громади» діяльністю, репресій не зазнавали – скоріш, навпаки. Так, жіночий чернечий орден феліціянок в середині ХІХ століття відкрив у Жовкві школу та шпиталь. У 1880 році, коли Галичина була провінцією австрійської монархії, утворено адміністративний повіт Жовква, що охоплював 74 громади.

ХІХ століття, особливо його друга половина, стало для українців добою національного відродження. Греко-католицька церква мала тепер вдосталь сили та впливу щоб відкривати читальні, народні доми, друкарні та усіма силами сприяти українському руху в Галичині. Починалося все з виховання священиками парафіян, а також власних дітей – більшість західноукраїнської інтелігенції вийшло з священицьких родин.

У 1895 році за сприянням Андрея Шептицького (Митрополит Андрей Шептицький, у світі Роман Марія Александр Шептицький; 1865, Прилбичі - 1944, Львів), який був тоді ще ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові, відкривається друкарня у жовківському василіанському монастирі (що виріс з церкви Різдва Христового). Друкарня ця стала однією з найголовніших українських видавництв Галичини – тут друкувались наукові та науково-популярні праці, молитовники та катехизми, а також відомі часописи «Місіонар» та «Рідна Мова». В Жовкві та в навколишніх селах відкриваються читальні та відділи організації «Просвіта». На початку ХХ століття починається перебудова василіанської церкви – храм стає вдвічі більшим, а каплицю пресв. Покрови при монастирі розписує молодий український маляр Юліан Буцманюк (1885, Сможеве – 1967, Канада).

Початок Першої Світової війни стає водночас кінцем старого життя, коли українці, поляки та євреї Жовківщини більш-менш мирно уживалися між собою. Влада починає репресії проти москвофілів та усіх, кого можна було запідозрити в москвофільстві. Кілька священиків з жовківського повіту гине у концентраційному таборі Талергоф (Interniertenlager Thalerhof, 4 вересня 1914 - 10 травня 1917 рр.). Водночас, велика кількість української  молоді та інтелігентів (в тому числі і з Жовкви) вступає до лав легіону Січових Стрільців – боротись за об’єднання українських земель і водночас вести освітню роботу серед українців на своїх та підкорених землях.

Проте австрійські війська почали відступати, і наприкінці літа 1914 року Жовква була зайнята російською армією. Почалася російська окупаційна політика – закриття українських часописів та видавництв, переслідування греко-католиків та насильницьке навернення на православ’я, вивіз до Сибіру українських громадських діячів, вчених, письменників, вчителів.

Жовківський замок займає штаб російської армії. Неподалік розташувався військовий аеродром, і невдовзі у повітряному двобої над Жовквою гине талановитий російський льотчик Петро Нестеров (Нестеров Петр Николаевич, 1887 - 1914), виконавши перший в історії повітряний таран.

Весною 1915 року російські війська відступають з Галичини. Виходячи з Жовкви, російська армія підпалює жовківський замок та примусово вивозить на схід численних мешканців Жовківщини. Разом з росіянами добровільно відходять на схід багато москвофілів. Протягом війни Жовква кілька разів переходить із рук у руки.

В листопаді 1918 року за Версальською угодою після розпаду Австро-Угорської Імперії Галичина мала увійти до складу Польщі. Проте Січові Стрільці починають готувати повстання проти австрійської влади. В ніч на 1 листопада українські стрільці на чолі з польовим лікарем Ярославом Рибаком захоплюють казарми у Жовкві, старшинську школу, староство, залізничний вокзал, пошту, жандармерію. Австрійські вояки роззброюються, дехто приєднується до стрільців-українців.

Зранку в Жовкві проголошується Західно-Українська Народна Республіка. Тієї ж ночі так само був захоплений Львів та инші міста Галичини. В Жовкві формується повітова Українська Національна Рада з 10 чоловік – 7 українців, 2 поляків та 1 єврей.

Одразу починають формуватись війська Республіки (УГА, Українська Галицька Армія), міліція, громадські установи. В місті декларується свобода усіх національностей та віросповідань краю, гарантується  недоторканість людського життя і майна. Щойно створена газета «Україна» повідомляла, що «в Жовкві найбільший лад з усіх повітів, всіх дивує лад, спокій, порядок і карність».

Проте у Львові поляки починають бойові дії проти ЗУНР. Водночас польські сили наступають з заходу. Завзяті бої тривають до 20 травня 1919 року – тоді знесилені частини УГА змушені були відступити під натиском 80-тисячної французької армії генерала Юзефа Галлера (Józef Haller, 1873, Jurczyce - 1960, London). УГА (а в її лавах – і чимало  жовківчан) продовжувала боротись на Поділлі, а місто Жовква та навколишні села опинилися під польською владою.

Протягом міжвоєнних часів в Жовкві та Жовківщині польська влада починає репресії проти українського населення краю. Закриваються відділи «Просвіти», репресії зазнає жовківське василіанське видавництво, грабується Крехівський монастир. Проте українці не здавалися. Навесні 1921 року в Жовкві відновлюється «Просвіта», посилюються українські кооперативні рухи, численні спортивні та культурні товариства, будується новий Народний Дім, відкриваються українські школи. Польська влада по можливості нищить ці прояви національного духу, піддає репресіям активістів українських рухів. Це посилює прагнення до непокори, і в 1921 році на Львівщині створюється Українська Військова Організація (УВО) на чолі з полковником Січових Стрільців Євгеном Коновальцем (1891, Зашків - 1938, Роттердам). Осередок УВО створюється і в Жовкві та у відповідь на репресії поляків починає терористичну діяльність – пошкоджує лінії електропередач, організує замахи на найвідоміших антиукраїнських діячів.

За принципом «Зло породжувало нове зло» − репресивна польська політика посилювалася, посилювався і опір УВО (згодом перейменовану на Організацію Українських Націоналістів – ОУН).

З Жовквою пов’язана доля одного з найоригінальніших польських письменників ХХ століття Зиґмунта Гаупта (Zygmunt Haupt, 1907, Улашківці – 1975, Вінчестер, Вірджинія). Поза всяким сумнівом – ніхто краще, ніж він, про Жовкву не писав.

В вересні на Польщу водночас нападають гітлерівська Німеччина та Радянський Союз. 16 вересня німецькі сили прориваються до Жовківщини, а ввечері 17 вересня захоплюють Жовкву. А 21 вересня Жовкву займають частини Червоної Армії. Згідно з пактом Ріббентропа-Молотова, Східна Галичина входила до сфери інтересів СРСР, тому до 27 вересня німці відступили з теренів Жовківщини, віддавши цей район радянській владі.

Нова влада в свою чергу швидко почала пристосовувати Галичину до совєтських умов життя. Усі промислові заклади передаються в державну власність – в тому числі і василіанська друкарня. Відкриваються колгоспи, клуби «радянського» типу – замість Народних домів «Просвіти».

Водночас, починаються репресії – товарними вагонами відправляються до Сибіру та Казахстану численні українські, польські, єврейські родини. Внаслідок жахливих умов депортації багато людей гине. Майно депортованих зазвичай конфіскувалось. Чимало людей стало жертвами більшовицького терору – арешти, ув’язнення та страти проводились до останнього дня радянської влади в місті. 

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз. Оскільки Жовква лежала близько від кордону, війна дала про себе знати одразу – і не тільки бомбардуванням. До Жовкви доходили німецькі диверсійні групи, в місті було чути гарматні постріли. Прикордонники на Раві-Руській кілька днів відбивали атаки гітлерівців, а в той час енкаведисти в ніч з 26 на 27 червня у в’язниці, що розташувалась в жовківському замку, замордували до смерті та розстріляли біля 50 чоловік – мешканців Жовкви та Жовківщини. Ще багато жовківчан були закатовані у в’язницях Львова.

Наступного дня, майже одразу після відступу Червоної Армії, в місто увійшли німці, а 29 червня, в неділю, відбулася панихида над тілами закатованих. Над місцем їхнього поховання біля міської ратуші було насипано могилу та поставлено дерев’яний хрест, який простояв до самого повернення совєтської влади.

Нові «визволителі» вели себе не краще за попередніх. А багато в чому – і гірше. Майже одразу після свого приходу, нацисти влаштували в місті єврейське гетто. Потім євреїв ввезли до концтабору у Белжці, декого розстріляли у лісі за Жовквою. Славетна жовківська синагога була спалена, майже повністю знищений єврейський квартал.

Через війну неможливо було зібрати врожай. Почався голод, від якого загинуло чимало людей. Під час війни від бомбувань було зруйновано багато міських кам’яниць, багато людей лишилося без житла, дехто загинув.

У 1944 році на теренах Жовківщини була поновлена совєтська влада. Починається найтрагічніший період історії краю. Влада розгортає репресії, поновлює масову депортацію українців до Сибіру та Казахстану, арешти та розстріли. У 1946 році закриваються усі церкви в Жовкві крім василіанського храму Серця Христового. Цей храм передається Російській Православній Церкві в рамках ліквідації УГКЦ. Деякі фрески в храмі (які не відповідали російським канонам або радянській ідеології) були забілені або стерті. Решта храмів служить складами чи казармами, а їхні безцінні скарби – картини, ікони, скульптури, инші прикраси – вивозяться до Польщі, до Росії, руйнується або зникає безслідно. В Крехівському монастирі був розташований інтернат для дітей з вадами розвитку, через що і храми, і келії цієї архітектурної пам’ятки перетворилися на справжнісінькі руїни.

Протягом майже усієї совєтської доби в Жовкві знаходилися численні військові частини. Причин для цього було дві – близький кордон та велика кількість загонів УПА, які діяли на території Жовківщини до початку 1960-х років.

У післявоєнні часи населення Жовкви майже повністю змінилось – корінне населення виїхало, було вивезено або знищено, а до міста прибуло багато переселенців або місцевих селян, які не хотіли йти в колгосп).

За радянських часів Жовква була перейменована (1951) на Нестеров, на честь відомого російського авіатора часів Першої світової війни Петра Нестерова, який загинув під час бою неподалік від міста. Після здобуття Україною незалежності у 1992 році місту повернули стару назву - Жовква.

Нова сторінка в історії міста починається з кінця 1980-х років – коли дисидентський рух на Західній Україні набув величезних масштабів. Починається повернення віруючим конфіскованих храмів (зокрема, костелу св.. Лаврентія). Виходить з підпілля греко-католицька церква (їй повертають василіанську церкву). Активізуються українські культурні рухи та спілки. Починаються реставраційні роботи в храмах та в місті.

Але справжня розбудова Жовкви почалася з приходом Незалежності. Незважаючи на усі труднощі часів «диких дев’яностих» був відреставрований Крехівський монастир, що знаходиться в околицях міста, проведені головні реставраційні роботи в костелі св. Лаврентія, відновлюються знищені міські мури та брами. У Жовкві діє Архітектурно-культурний заповідник. Сьогодні Жовква одне з найбільш відреставрованих міст України.