РЕДАКЦІЯ ЧИСЛА

Зиґмунт Гавпт: про Жовкву я можу розповісти дуже багато

«Вона лежить біля підніжжя Розточчя – узвиш і пагорбів, зелених від дубів, буків, грабів і модрин. Колись клімат тут був іще солодшим, що видко з назви передмістя Винники, а скрізь, де є якісь Винники, одразу втямки, що тут колись садили виноградну лозу. Зрештою, Винники були тут іще до того, як заснували Жовкву.

Нею тече річечка, яку називають просто Свинею. Я питав батька: чому Свиня? «Бачиш, – сказав мені батько, – люди завжди так назвуть воду, як вона буде чинити їм шкоду». Бо ця непоказна вода, що тече глибоким ровом, зарослим зеленими лопухами і верболозом, каламутна від мулу, пливе ліниво під мостами, прохолодна, спокійна та дзюркотлива, навесні, ненадовго, на щастя, перетворювалася на розлючену, розгнівану льоху – оскаженілу самуру.

Біля кригорізів мосту громадилися величезні, позе-ленілі та закаляні крижини, і через них переливалася з гамором вода, підступаючи до поверхні мосту. З самого ранку було чутно приглушені вибухи. На мосту стояв поручник Соболевський, тримаючи в зубах витяжне кільце ручної гранати. Біля передмостового укріплення, поруч із відкритою скринею, у відсіках якої видніли оливкового кольору яєчка наступальних гранат, клячав вахмістр і «ладував» їх, вкручуючи їм запали. За мить поручник Соболевський, що шукав поглядом щілину між крижинами, кидав із розмаху гранату і згинався навпіл, криючись від бризок води і крижаного дощу, який після вибуху спадав на поверхню мосту. Це мало допомагало. Мало допомогло також, коли інженер Савицький із повітового управління доріг і гідротехнічних робіт проклав за містом, далеко поза межами Винник, нове русло річки, трасував їй новий канал: прямий, наче стріла, з потужними ескарпами, обшитими дерном, оплетеними матрацами і фартухами та хрусткими острогами. Навесні Свиня шаліла й рила наново.

Про Жовкву казали, що вона схожа на Каркасон, адже місто досі оточене мурами й валами, і в’їжджають до нього крізь брами. Глинська – з класичними шоломами, шишаками, які вінчають тим-пан, і з заіржавілим ланцюгом герси або підйомного мосту, Звіринецька – з ґратами тюрми над її склепінням, а на міські вали кидають свою тінь дерева, і біжить їх короною променад для прогулянок. Ринок із навісами, кам’яницею, біля якої в ніші рудий лев поклав лапу на Євангелію, – тут колись була резиденція посла Венеції. Замок, церкви, монастирі домініканців і василіян, щоб усе було так, як описав нам князь-єпископ Вармінський: «Брам чотири уламки, дев’ять монастирів і де-не-де хатки». Оті «хатки» тяглися уже поза мурами, вздовж вулиці Львівської, яку на знак поваги до заслуг бурмістра, доктора Мушкета, було перейменовано на вулицю Доктора Мушкета. Доктор Мушкет, зовсім не зворушений цим жестом вдячности співгромадян, слушно сказав про це так: «Раніше євреї виливали нічні горщики на Львівську, а тепер виливають їх на Доктора Мушкета».

Парафіяльний храм: величезний, ренесансний, на плані хреста, з куполом високо угорі й дзвіницею-вежею в міських мурах, підвалини якої омиває Свиня. У храмі надгробки, плити, які возвеличують похованих у склепах під підлогою Даниловичів, Гербуртів, Струсів, Собеських, із червоного, мов засохла кров, мармуру високі пам’ятники в мурі Жолкевським: батькові й синові, Жолкевській із Гербуртів Реґіні та невістці, і у мужів Жолкевських належне їм, зачовгане в шкільних читанках: «DVLCE ET DECORVM EST PRO PATRIA MORI» з Горацієвої оди, і з «Енеїди»: «EXORIARE ALIQVIS NOSTRIS EX OSSIBVS VLTOR» – «Меснику, постань із наших кісток!»

У бічній наві, на боці Послань, висить гігантське полотно Альтамонте, та ще й таке величезне, що звисає унизу фалдою, немов вітрило галеона у штиль. А на ньому Ultor під Віднем. А з иншого боку, на боці Євангелія, – образ-близнюк того ж Альтамонте, на якому зображена битва під Парканами... »