Два візити

Вперше я відвідав поета[i] в рік Олімпійських ігор[ii], улітку, коли перебував на стажуванні в артилерійському полку в Стрию. Якимось чином я дізнався, що він неподалік, на курорті[iii], відпочиває там. Я подумав, що доброю рекомендацією для мене послужить те, що я тепер – тимчасовий мешканець міста, де він колись ходив до школи. Щоб було більш поетично, на курорт мене підвіз Серафим. (У поручика Яна Серафима і справді було таке прізвище, він постійно випробовував авто, які ремонтували в полковому гаражі, і обіцяв, що при оказії підвезе мене).

На курорті зелено, променад, літники, пацієнти, урядові сфери, і євреї в атласних халатах, завжди парами, також тут лікуються. У такому місці легко про все розпитати. Мені сказали де і як, і справді стояла у затінку вілла, і там біля відчиненого вікна сидів поет і, звісно ж, слухав радіожурнал про Олімпійські ігри в Берліні. Мій прихід збурив цю пополуднево-недільну, зелену, тінисту, бджолину, розщебетану іволгами атмосферу. Може це нагадувало скрегіт шипів по жорстві бігової доріжки, який хрипко лунав по радіо, а може хурчання списа, коли він усе ще вібрує, встромлений у землю, наприкінці свого параболічного шляху.

Поет уважно і прихильно вислухав журні звіряння непрошеного гостя. Він вимкнув радіо, і в тіні мудро поблискували окуляри на його юначому обличчі. Експертові у справах безпредметних і непрагматичних, йому либонь тільки раз урвався терпець у спілкуванні з упертим мономаньяком, виразно схибленим типом, коли той розпачливо пояснював: «Ну що ж, шановний, дехто в таких випадках не їсть цілими днями, а інші бенкетують...» Проте, він мені, мабуть, вибачив, бо то все діялося у його краю.

Тамтешній край інакший, ніж звичайні околиці. Із долин там видно бар’єр гір від Ужоцького до Пантирського[iv] перевалу. Схилами тих гір ліси збігають до вод Свічі, Лімниці, Чечви, Бистриці. Поміж тих лісів світять осокориною вичовгані жолоби «різарні», крутосхилами яких спливають униз стовбури гірських ялин. Чутно тонкий посвист локомотива, коли він працьовито тягне вузькоколійкою довгий вантаж деревини до брошнівських тартаків, де її перетруть на небосяжні розсипи золотистої тирси. Дики риють у старих австрійських окопах, які тягнуться гірськими маківками в густих заростях карликової сосни. Внизу, серед каміння потоку, витріщають очі струги.

Потім поетів край переходить у пониззя, поля, села, селища, сховані в гущавині дерев. Осмолода, Верхнє Синьовидне, Болехів, Солотвин. Над ними ґонти і бляха церковних бань, на зелених вигонах, понад стоячою вже водою стада гусей, смуги вибілюваного полотна. Калина росте «широколиста», горобина, ясен, бук, черешня, ліщина, глід. Дурманить запах коноплі, чутний із садів, дурманить запах горілки із відчинених дверей шинку. Гудять і дзижчать, мов еолові арфи, телеграфні дроти вздовж закуреного гостинця. Човен шкрябає по дну, коли підходить до зарослих верболозом берегів ріки.

Тамтешній край інакший, ніж звичайні околиці. Він пучнявіє і надимається від наростаючих у ньому газів, пітніє і набрякає якимось надміром соків, смол, просякнутий ропою, тлустий від воску, фосфатів, солоний від солі, води його веселково міняться від тонкого шару олій і гасу, порозливаних на них. Посеред полів і на схилах пагорбів стоять там ліси чорних бурильних веж, нафтових свердловин, резервуарів, і поночі там шугають гейзери пари, і світяться сузір’я електроламп Тустанович, Дашави, Старуні, Калуша. Цей край зроджує зі свого лона потвор і дивовиж, драконів, кістяки й тіла делювіальних рептилій, щоб додати й збудити поетичну фантазію.

Але назовні, удень там погідно й маломістечково. Залізничні майстерні, повітова управа, сірникова фабрика «Ватра», готель Кофлерів, єврейські крамнички, гарнізон, гімназія, трафіка, пофарбована в діагональну смужку, ген віддалік синіє пила – сьєра Карпат. Річка засипала своє русло обточеними водою каменюками, і піниться, і реве крізь вузькі горловини, омиває підпори мосту, щоб раптом розлилися спокійними та лінивими глибинами її лагідні й солодкі, наче кохані обійми, води.

Тут поет ходив колись до цісарсько-королівської гімназії. Може саме тут довгими, маломістечковими шкільними годинами він читав разом із іншими учнями, під вченим проводом педагога в пластроні та із пенсне на носі, грецькі тексти. Може були то історії з Гомера про те, як тягли тіло героя, причепивши його ременем, затягнутим на сухожиллях ніг, і причепленим до бойової колісниці. Може, за допомогою надійних шпаргалок і безцінних у праці своїй над перекладами видавництв Цукеркандля із Золочева чи книгарні Веста у Бродах, дано їм було пізнати жахливу, зловісну історію Пелопоннеських воєн. А може учений трактат Стагірита із Поетики розповідав поетові, як слід тлумачити собі перестороги богів, щоби ми, охоплені пихою, не пізнали кари, більшої, ніж та, якої ми заслуговуємо, щоб ми власним прикладом не збуджували в глядачах трагічного співчуття і тривоги.

Іншого разу, через багато років, я відвідав поета в іншому краї. То було восени. Їхати довелося далеко – аж на сам кінець суходолу[v]. Видми, дюни, порослі рідкими чубами трав, океанська вода запльовує пляж піною і хвилями. Пісок, пісок, стертий на порох, позначений відбитками, слідами чийогось ступання, які вітер морський затер до невпізнання.

В одному місці води припливу продираються крізь дюни і розливаються солоним мілководдям. Тут громадяться птахи, які відлітають у вирій. Галас і гомін, пташині злети – – незліченні зграї диких лебедів, гусей, качок, журавлів, чапель, куликів, сивок, нирків підносяться хмарами, здіймаються у небо, кружляють, гамірно спадають в очерет, обсідають мілину, хвилюють води затоки.

Поет дивиться у їхній бік, захоплюється, розпізнає, запам’ятовує. Він посміхається, його захоплює їх леткість, незвичайний дар відриватися від місця, ширяти угорі, їхній пташиний інстинкт, упевненість у слушності обраного й віднайденого шляху.

 

[Першодрук: «Wiadomości», 1958, nr 19]

 

Переклав Андрій Павлишин