Емма Боварі – то я сам

На підвіконні в кулястому слоїку під товстим шаром дрібного цукру кисли собі вишні. Шийка того слоїка була перев’язана марлею, щоб мухи туди зайво не пхалися. А у хвіртці при вході я зустрівся, спіткав віч-на-віч адвоката Чесного, котрий ніс за вухо гігантський бляшаний баняк, у якому зазвичай виварюють білизну під час прання. Оте його порання при домашніх справах, включно із принесенням чи винесенням масивного, проте не гідного його статусу начиння, іще раз засвідчило, що він вельми прив’язаний до матеріальних справ, і навіть баняк-казан із оцинкованої бляхи важливий для його і вартий, щоб про нього піклуватися та не залишати в уразливих місцях.

Я приїхав туди потягом зранку, але ще до того батько дав мені адресу людей, у яких я мав зупинитися. Проте, не зголошуючись до них завчасу, я узяв свої лари і пенати, рейки, стрічки і призми та відшукав кадастр: довгу, похмуру, провінційну бюрову будівлю, де над вхідними воротами висіла табличка з офіційним орлом і написом: «Кадастр I-й». Кур’єр відпровадив мене побіленим коридором, де чекали кілька відвідувачів, схожих на сонних, зимових мух, прикипілих до закутів, а віконні планки вкривав пил.

Будівля була колишньою магнатською садибою, але від минулого залишилися тільки мури, та й ті обрубали до рівня другого поверху та прикрили пласко спадаючим дахом, критим бляхою. Від колишньої слави зосталися тільки ворота – каменюки піщанику, наїжачені карнизами та бароковими картушами, які тримали барокові бамбіно та зефіри, із начертаними геральдичними Трубами й родинним девізом: «Нам Радить Бог».

Ознайомившись із завданнями, для виконання яких мене сюди прислали, щойно надвечір я вирушив до будинку адвоката Чесного, де збирався зупинитися. Адвокат Чесний привітав мене із добре відміряною дозою ґречності: ані того замало, ані надміру, а саме стільки, скільки належиться моєму становищу незграбного, незрілого юнака, з котрого не відомо іще що буде. Може тому, що адвокат був низького зросту, начиння в його руках, немов за контрастом, виглядало ще більшим. Так само і його дружина, на голову вища за нього, здавалася набагато вищою. То була вже літня особа, котра трималася дуже гідно, одягнута в довгу сукню зі шлейфом, із сивіючим волоссям. Вона дуже доброзичливо подала мені бліду руку, яку я поцілував, і запросила на другу половину будинку; слід було обійти будинок довкола.

Відгороджений від вулиці штахетами будинок виглядав із боку фасаду дуже пересічно, проте з іншого боку, від саду, все було інакше, несподівано інакше, із чимось на зразок кам’яної тераси та лагідним спуском саду, в глибині якого росли велетенські дерева – сріблясті тополі. Ті дерева були небосяжні.

Вони були такі велетенські, що височіли понад невеликим містечком і здалеку, і зблизька, а їхні куполи було видно ще за милі й милі, і в самому місті, куди не підеш, куди не поглянеш, на тлі неба купчилися їхні зелені та сріблясті листяні хмари.

Тож на тій терасі було якесь товариство, і там я зустрів Емму Боварі.

Або вона знебарвлювала собі волосся пергідролем, або воно було від природи такого кольору, ледь бронзового, ледь мідяного відтінку, зачесане гладко спереду на потилицю, укладене в якісь вузли, а шкіру вона мала блідо-рожеву, зі слідами веснянок, проте ледь помітних, до того ж вона їх пудрила. Жінка була вродлива, але дещо пересічна, мала гарну шию та дуже гарні плечі й руки. Я здогадався, що вона високого зросту, – за тим, як вона сиділа в садовому кріслі, трохи лінива, але пильна й нервова. На підмізинних пальцях обох рук у неї було кілька перстеників – один із невеликим брильянтом, інший із аметистом, – і вона недбало бавилася ними, навпереміну намагаючись їх стягнути, але цьому перешкоджав суглоб пальця. Сукня на ній була жахлива: літня, з якоїсь бузкової марлі, щось огидне саме по собі, але на моїй Еммі Боварі воно таки набувало шарму. Коли після представлення я цілував їй руку, на мене міцно війнуло якимись парфумами чи мускусом, аж мене знудило.

Деякі деталі тієї пригоди отого літа я пам’ятаю чудово, досі я можу розгледіти вишні в скляній бані на підвіконні, а інші деталі, або й людей позабував. Хто саме був там тоді на вечірці на терасі – не пам’ятаю. Якесь сімейство з донечкою – і їх собі ані руш не можу пригадати. Був іще якийсь місцевий денді – його теж, хоч убий, не пам’ятаю. Зате пам’ятаю таку ото деталь, що дівчинка мала чорні панчішки та жовті міленькі туфельки, і коли вона собі бігала довкола крісел, де сиділи дорослі, то отой денді, тутешній анекдотник і дотепник, вигукував малій услід:

«А уважай, Зосю, бо тобі п’ята втече», – бо дівчинка мала в панчішці на п’ятці вельми помітну дірку розміром із монету.

І мала Зося, і я сприйняли це навіть як добрий жарт, але батьки – ні. Бо то була прецінь саркастична дотинка, тутешня, містечкова, на адресу матері, що вона розтелепа, та що там казати, нечупара, коли іде з дитиною в гості, а панчохи не церовані. Треба було бачити безсилий, лютий погляд батьків і хуторянську втіху решти.

Були там іще якісь люди: заміжня пара, зять і дочка адвоката Чесного, комендант тамтешнього відділку державної поліції – чолов’яга, схоже, нервовий, бо заламував собі суглоби пальців рук, аж хрускали.

Коли я вже посидів на тих своїх обмірах добрячих пару тижнів, то вивчив усе місто напам’ять.

Їх звали: Айзик, Ашкеназі, Мордка, Шмуль, Юдка, Симхе, Кіммель, дружина Брайтшванця, Собель, Ґрюнбаум, Тененбаум, Ек, Вассерман, Ґлюк, Бікельс, Шломе, Іцик, Меєр Мендель, Мендельсон, Цвайбель, Брільянт, Йойне, Цукер, дітей вони пестливо називали: Сара, Саронька, Янкель, Мойше, Ізьо (Ізьо мав голову конічної форми, наче у перуанців, котрі деформують черепи, і делікатно посміхався), з усього маломістечкового єврейського фольклору до нас долинало: «під хайром», «хазука», «хедер», «макаґіґа», «пуриц», «маюфес», «мишіґене», «мазелтов», «шабесґой», «Гаманове вухо»[1], на дверях низьких будинків були прибиті навскоси «заповіді» в бляшаній оправі[2], коли зайти до кравця вранці, то він стоятиме в кутку робітні, смердітиме полотно, припалене праскою, на чолі в кравця буде філактерій (а не, як помилково сказано в «Пані Тадеуші», «цицес»[3]), навколо лівого ліктя обкручені ремені для молитви, а одягнутий він буде в саван, і, молячись, не забуватиме посмикати за вухо крихітного учня, котрий сидітиме, згорбившись, і йому погано вдаватиметься обкидання петель для ґудзиків; вулиці поміж єврейськими будинками були горбкуваті від викинутого сміття, вугликів і попелу, вихлюпнутої брудної води і єврейських нічних горщиків; коза, прив’язана до стовпа мотузкою, паслася серед перехняблених парканів, і високо-високо тягнувся дріт, наче антена напнутий на жердинах, який означав цілком ілюзорні мури Єрусалиму. В іншій вузькій вулиці, минаючи її, можна було побачити внизу, у пивниці, як пекар із оголеним, худим торсом, із руками по лікті в муці, формував чотирикутні булки на лопаті, і звідти бухало жаром у й без того спекотний ранок, а далі була «школа», «шуле», і звідти долинав хор дитячих голосів, і меламед[4], і хлопчики з пейсами[5], які сягали їм до щік, приносили туди свої книжки в батьківських оксамитових чохлах для молитовників, а при в’їзді до міста міську рогачку орендувала єврейська родина, і над дорогою висів шлагбаум, наче журавель, обтяжений з одного кінця для противаги уламком рейки, а з іншого боку його тягли за ланцюг, і там стягали мито від дишля, копита і хвоста. Як була ніч, то на шлагбаумі світився ліхтар, і доводилося довго гримати поночі в єврейське віконце, перш ніж виходила заспана єврейка, щоб піднести перепону. А на старому єврейському кладовищі стояла халупа цвинтарного сторожа, на старому кіркуті вже не ховали, старі надгробки вкривав мох, заповнюючи простір між написами на івриті, східними та дивними, а іноді в камені була вижолоблена зірка Давида, семисвічник або леви Юди, проте кладовище слід було шанувати, і тому цвинтарний сторож, молодий «ґой», мешкав там із дружиною, і вони мали дітей, наймолодше немовля спало, загорнуте в хустки посеред єврейських надгробків, а Юзефова дружина годувала його, виймаючи із блузки груди, наче вим’я, повне молока, і пахло від неї молоком, а хата їхня була немов хатинка на курячих ніжках, із перекривленими стінами та горбатим старим дахом, а все разом було вкрите новим дахом на стовпах, вкрите за розпорядженням кагалу, і виглядало воно, немов парасолька над хатою.

Село підступало до міста, і тут називалися: Грицай, Колцан, Онуфрей, Клим, Гілько, Володишин, Василь, Петро, Матвій, Чмола, Паюк, Климович, Зазуля, Кривий, Остафій (тобто Євстахій), Панас (тобто Афанасій), Колимишин, Ступ, Вербовий, Баян, Микола, Наум, Палій, Максим (форналь із радзивілівського фільварку, – він боронував бороною і вісімкою коней від світанку, вісімкою, витягнутою навскоси, наче ромб, а за бороною стояла полова курява), Сверида (він косив зарості ситнику й траву на ставищах Любелі, широко розставивши ноги, посуваючись короткими крочками після кожного замаху, дзижчало вістря коси, і лягав покотом, відкладався покіс, а коли закінчувався рядок, косар встромляв косище в землю і виймав із дерев’яної коробки, приточеної до пояса ззаду на крижах, витертий точильний камінь і потягував ним блакитну дугу коси), Сисак, Гумецькі (вони розпилювали колоди на дошки, користуючись найпримітивнішими знаряддями: коли колода лежить на розкарячених кобилицях, один із трачів угорі на колоді, а другий унизу, де очі запорошує тирса, ріжуть широкою пилою із поперечними ручками, і розпилюють колоду на дошки, облямовані нерівним краєм із покривкою з кори), Ковальчук, Боровий, Євка (коли вона дощового світанку пасе корів, худоба, прив’язана мотузкою, накинутою на роги, підхоплює шорстким язиком траву в канавах і на межах, і вкладає її до своєї коров’ячої морди, і в пастушки на голові зроблений із мішка каптур, аби захистити її від дощу, коров’ячий круп вкритий панциром із засохлих грудок стаєнного гною, і поволі набухає вим’я), Василиха (то вже добрих кілька місяців, років, як вона повернулася з Америки, і вже прекрасно знову пристосувалася до колишнього життя, тільки зблискує, посміхаючись, золотими зубами, які собі вставила за океаном), Донька, Пракседа (її маленький, двомісячний синочок лежить у вереті на межі та смокче ганчірку, встромлену в шийку пляшки з молоком, а поруч кошик, і в ньому глиняні двійнята з борщем і серпи, зубчасті леза яких загорнуті в хустку), Марина (завтра вона відпровадить на залізничну станцію сина, Василя, котрий отримав повістку на службу до 26-го піхотного полку, і мати голоситиме та чіплятиметься за ручку вагонних дверей), Маланка, Маруська. Вони кажуть: «Онуфрію, теля зажени... Пообідали та й пішли у поле жати... Відчини двері...», Бога славлять: «Слава Ісусу Христу… На віки віків... Мати Пречистая...», згадують: «Не так було за цісаря... Бувало, горівка за три крейцари і мішок ячменю за півтора ринського... Поїхали на празник на Святої Покрови...», розповідають казки про «Покоти-Горошка», загадують загадки: «Без обручів, без дна – повна бочка вина... Шо це?», співають: «Ой поїхав мій миленький на коню, на коооню!», «І шумить, і гримить, дрібний дощик іде...», а як уночі горить, пожежа, то чутно вигуки: «Гооорить! Гооорить!» Коли ж вони зустрічаються, то мають складний протокол початку розмови: «Слава Богу... На віки... Пасете?... Пасу... На дощ іде...[6]«, усталений, наказаний, освячений. Клянуть по матері. Кожне друге слово – непристойні алюзії. Шкрябають спітнілі груди. Сякають носа пальцями.

А передмістя – це пан Ленартович (слюсарна майстерня), пан Домерецький, пан Садловський (бетонний завод і артезіанські свердловини), пан Кващишин, пан Турчаневич (крамниця колоніальних товарів і зала для сніданків, де можна розжитися і дріжджами, і борошном, і корицею, рисом, чорносливом, порошком для випічки, малярськими пензлями, банками з фарбою, мишоловками, горохом, квасолею, насінням овочів і квітів, цукерками, родзинками, свічками, ладаном, швейцарським сиром, оцтом, гасом, вином, а продавщиця панна Валерка або крутить корбу касового апарата «Національ», щоб видати решту, або, нудьгуючи, виколупує собі фініка з брили на ляді), пан Новачек, пан Висоцький, пан Козорис, пан Смаляський (уповноважений радзивілівського фільварку, він сидів спекотними недільними пополуднями і сортував лісові квитанції, і його мало шляк не трафив від літньої спеки, а форналі поїли коней у яслах і фільварковому колодязі), панове Ґвоздь, Гавриш, Махан, Мотовидло, Салевич, Зубер, Садовський, Вантула, панове Рошляковський і П’єрдзель (легіонер, інвалід – він володів кіоском біля казначейської палати: цигарки й газети, двері, пофарбовані в діагональні смужки, білі й червоні, і звідти він мав чудовий вид на ринок, коли ставав у дверях крамнички, а малі хлопчаки бавилися в калюжах біля міської студні й знущалися над містечковим ідіотом, рудим Самовалеєм, котрий із кретинським гнівом волав їм услід: «А га! А га!»), пан Недзвецький (будівельний майстер – споруджував будинки, гарантуючи: «Доручіть усе мені, я поставлю і накрию, викінчу до найменшого дріб’язку і віддам ключі», а в суботу пополудні їздив на ставки Любелі полювати на качок із дробовиком і запаршивілим безпородним Нероном), і ледачий муляр пан Шик, пан Земба, пан Коссоноґа, пан Яжемський (тесля – казали, буцім він п’є політуру, і з шелаку «йому в шлунку поробилися такі живичні кульки»), пан Шнядецький, церковний староста, котрий у довгому сурдуті обносив у неділю храмом тацю, коли орган дудонів, а в натоптаному по вінця соборі пахло миртом, людським потом, мармуром, і в піднесеній тиші було чутно покашлювання, й після останнього читання Святого Письма баби затягували тонкими голосами: «Починайте, уста наші, Пречисту Діву прославляти, про незбагненну честь Її оповідати...», а коли виходили із храму на світ Божий, то були штивні й недільні, і невідомо, куди себе подіти до обіду, а після обіду люди виносили у вишневі садки подушки та спали в спекотні пополудня на траві.

Титулувалися вони: суддя Баринський, радник Кудліцький, радник Штайнберґер, стажист Сломка, адвокат-практикант Шмурло, пан адвокат Чесний, директор Фердинанд Шлеповрон-Вербицький, комендант Волошин, начальник Браун і доктор Овоцович, і секретар Александр Булка, контролер Базилій Сковрода, доктор Пфау, доктор Ґеґенвартен, професор Константи Леліва-Подгайський, інспектор Вельтшмерц, магістр Подсонський (аптека була під покровом Святого Іоанна Шпитальника, і магістр Подсонський стояв у білому халаті в дверях і розважав селян, які приходили з рецептами, стереотипними запитаннями: «А ви звідки... Агум… А ви фірою чи піхотою?»), отець декан Павел Сухецький і отець катехит Бровняк, капітан Тшнадель, підкомісар В’юн, доктори Уманський і Айзеннаґель, панна Тереза Патиковська, пані дружина адвоката Вненковська, пані Галдзіна, у попередньому заміжжі Квілецька, начальник пожежної варти Кратохвіль, доктор Дершко. Старі холостяки зустрічалися на задвірках крамниці Турчаневича, де була зала для сніданків, частувалися ковбасою з хроном, запивали її окоцімським пивом, а потім надходив час обіду, отож вони отримували свинячу ногу в гороховому пюре, але спершу пили вишнівку, і вже поночі виходили вчаділі на вулицю та відливали під особливим ясеневим деревцем, яке всохло від такого поливу, а п’яниці цим дуже пишалися. І балакають. Усі вони балакають. Вони кажуть: «гріх», «кицюня», «віконний отвір», «бритванка», «кадастр», «онікс», кажуть: «колястра», «крива Кетле», «скарлатина», «окружні», кажуть: «а бий його лихо»,» каталептичний сон», кажуть: «ні туди, ні сюди», кажуть: «чудо», «рекомендувати» і «передражнювати», кажуть: «по діагоналі», «здуття», «шаблон», «анахронізм», «баю, бай», «орлиний ніс». Вони балакають, балакають – слова, слова. Вони кажуть: «О Боже!» і вживають такі слова, як «фактично» і «на цей момент». Вони балакають, балакають – слова, слова. Вони говорять у гніві, ласкаво, прохають, розповідають, пояснюють, дражняться, зітхають. Вони розмовляють уві сні або свідчать у суді, закохані нашіптують у сутінках одне одному на вухо, святенниці повторюють слова літанії, діти вчаться у школі напам’ять, дорослі шахрують, звітують, торгуються, просторікують і не дають іншим слова сказати.

Ну то повернімося до Емми Боварі.

«То Ви зі Львова? О Боже мій, яке там усе інакше, ніж тут… у отих (тут прошу собі вставити, що кому більше до смаку: Копичинці, Рава-Руська, чи щось подібне). Ви там ближче до світу (звідкіля у неї оте «ви» і навіщо ота драматична ностальгія за дещо більшою часткою світу?). Тут немає ні книжок, ні театру, ні товариства. Чи Ви знаєте, що тут нічого не можна роздобути? Щоправда, у пані Собель біля ратуші можна, вона все має, і з нею можна поторгуватися, але, знаєте, це ж крамничка, де і коров’ячі ланцюги, і насіння буряка, фосфатин, відра, такий ось шикарний магазин... Але пані Собель має все – і «Суар де Парі», і шампуні. Втім, чи йдеться про черевичок, чи помаранчу, чи рукавичку, шампунь, зубну пасту, то це – до пані Собель (мене здивувало, що такі парні аксесуари, як черевички, вона перелічує в однині, але нехай уже буде й так.) У Львові (оте «у Львові» бриніло, дзвеніло, наче рапсодія, наче кантата, наче пісня, наче перська оповідь про далекий, омріяний і міфічний Багдад, – очі Емми Боварі снувала поволока), коли я була там минулого... Боже мій , Франю, коли ми туди їздили? Це ж минулої осені ми їздили до Львова за покупками, побували на ревю в «Семафорі» та на вечері в Краківському готелі, і на Сикстуській я купила... Ви перебуваєте в іншій ситуації».

Коли я запропонував Еммі Боварі сигарету, у неї з дуже тривіальної причини трапився кульмінаційний стан, подібний до екстазу. І сталося це ось чому:

Нещодавно державна тютюнова монополія випустила новий ґатунок сигарет, які назвали «Еле» і виготовляли та парфумували за американським зразком, навіть кольорове і целофанове упакування відрізнялося від того, в якому досі з’являлися популярні сигарети з турецького тютюну, що закінчувалися картонним мундштуком.

Отож, коли я показав їй свої еле в целофановій упаковці, очі Емми Боварі засяяли, мов від одкровення. Се тут, у цій провінційній юдолі, в сам розпал її нудьги та повсякденності, посеред одних і тих самих посполитих облич, стін, дахів і садів, кривих вуличок, ледачого життя, подібного до життя селян, у тісному світі марень, в які поринаєш посеред реальних курей, які порпаються у засміченому піску на подвір’ї, мукання корів, які повертаються хитким кроком із пасовища, куряви й туркотіння підвід, які тягнуться на четвергову торговицю, поряд із вузьким канцелярським і ремісничим світом, затхлим від смороду немитих тіл, старого, залежаного на горищі мотлоху, трухлявої деревини під дірявими карнизами і шумуючої зелені, яка вибухає в зеніті літа у садах і канавах, тісного світу зашмарканих дітей, котрі бавляться посеред спорожнілих вулиць, кидаючи грудками услід іншим, єврейським дітям, з розлитим у повітрі запахом ладану і воскових свічок святенниць, саме тут були вийняті та запропоновані, і вичаклувані, і принесені з далекого й щемкого для мрійливого серця світу сигарети «Еле» в їх целофановій упаковці.

Дощ скінчився. Коли я йду вузькими вуличками містечка, бузок вистромлює своє мокре листя поміж штахетинами, вода зібралася в калюжі у вибоїнах мостової. Хмари висять важкою стелею брудні, темно-сині, іноді вони розходяться, і в цьому місці прозирає жовте світло, відбиваючись у воді. Галуззя мокре й слизьке, дерева почорніли, а іржа на бляшаних ринвах будинків тішиться і радіє цій волозі. Качки також раді й тішаться тою сльотою та вогкістю. Приємна прохолода і жвавість, повітря пахне струхлявілою і вологою сировиною. Йдеш нерівним тротуаром якоюсь зигзагоподібною лінією, наче п’яний, бо постійно слід оминати усе нові й нові калюжі. Іноді проїжджає деренчливий віз, болото бризкає з-під ободів коліс, хвости в коней заплетені у вузол, щоб не надто мокли.

Іноді здивує якесь уже знайоме обличчя, що виглядає з-під зсунутої набакир парасолі, якийсь неймовірний непромокальний плащ із коміром під банальним, уже десь баченим носом. Покоївка майне до крамниці із верхньою спідницею, накинутою на голову, та червоними, босими від дощової води ногами. Втім, доволі порожньо. Хтось рубає дрова на дровітні, і чутно удари сокири по сухому дереві, як у ксилофоні.

Ятка або м’ясна крамничка: шматок мармурової стільниці масний від жиру, за склом – ковбаса, на гаках висять першорядні шинки. Колода посічена мільйонами крихітних шрамів. Телячий мозок кинуто на порожню полицю. Двері відчинені, і видно підметену й посипану тирсою підлогу. Крізь двері зазирає якийсь пес, і ковбасниця зі щоками, що лисніють від жиру, гукає: «А пішов звідси, псино!»

Бували прошені обіди, довгі посиденьки, куди й мене запрошували, хоча я зовсім туди не пхався «як собака до ятки». Розпашіла на кухні Маруська розносила полумиски, перед кувертом пана Базилія Сковроди сяяв срібний портсигар із вензелями, комісар В’юн розповідав масні жарти, священик Сухецький був напідпитку і дражнив панну Мечиславу Квілецьку («Панна Меця в білій юпці устромила пальці в дупцю…»), начальник Браун просторікував («Пане дзю!... як була інфляція, пане дзю! ... я би був тоді тому Ґрабському орден із цибулі... пане дзю!...»), доктор Айзеннаґель пхав собі за комір серветку, капітан Тшнадель боронився від чергової порції гусарської печені («Дорога пані, тільки не при моєму лікареві... просто чудово, але моя дієта»), адвокат Вненковський характеризував старорусинів і рішуче не дозволяв плутати їх із талергофцями, пиво, пивна піна сичала перснем на стінках «гранчастих» склянок, фруктове желе не вдалося у цей спекотний день, діти доктора Овоцовича поплямували кремом кріселка у вітальні, і мати частувала їх квапливими ляпанцями та витирала батистовою хустинкою сліди, клуб радників почав писати пульку в другій вітальні, і звідти долинало шелестіння від роздачі карт і бас професора Леліви-Подгайського.

Емми Боварі не було. Я вийшов у сад – там була стежка, яка вела униз, праворуч він неї росли кущі малини та порічок, порічки висіли кораловими гронами, запорошеними унизу курявою. Був нерівний газон і над ним схилялися криві стовбури вишневих дерев. Під деревами бавилися діти Овоцовичів, синок професора Подгайського та ще чиясь дівчинка, не пам’ятаю, чиє чадо.

Вони бавилися чимось своїм, і застигли, коли я наблизився. Я сказав вибачливо, що прийшов, аби омолодитися. Моє пояснення було сприйнято із певним занепокоєнням, дівчатами – з кокетством і рум’янцем на обличчі. Малий Юрек Овоцович видовбував із тріщин у корі застиглі там сталактити вишневої живиці, схожої на бурштин.

«Юрек! Відламай і мені шматочок!» – сказала Андзя Овоцович, а незнайоме дівча пирснуло сміхом, скоса позираючи у мій бік.

«Ооо – гусениця!» – наймолодша дитина Овоцовичів, присівши навпочіпки біля грядки з капустою, підштовхувала стеблом зелену гусеницю, яка крутила сліпою головою направо і наліво.

Я відчував себе незатишно і ніяково серед дітей, і не знав, що казати. Вони штовхали одне одного, тож мені трапилася нагода, і я промовив:

«Хто ж би коли бачив, щоб чоловік штовхав дівчинку!»

Це було на адресу Юрека, і той буркнув щось у відповідь, чого я не розчув, і незнайома дівчинка пронизливо закричала мені:

«Шановний пане, шановний пане, він сказав ...» – Юрек зацідив їй з усієї сили кулаком межи плечі, аж вона закашлялася.

«Він сказав: «Гівно»« – спокійнісінько донесла Андзя. Юрек тепер висів униз головою, зачепившись ногами за гілку вишні, і в цій позиції скандував:

«Ябеда Андзя

по саду ходила,

ротом мух ловила,

Іншого разу, аніж робити ті свої обміри, я вибрався просто за місто. Було то близько дев’ятої ранку, і сонце вже добряче припікало. Закінчилася забудова, зостався йно останній будинок скраю, ліворуч, – будинок із привидами: на перехожого дивилися його вікна без віконних рам, і на стінах були місця, де повідпадав їх побілений глиняний епідерміс, відкриваючи діагональну драбинку планок, що мала його тримати. Навіть серед білого дня було щось лячне в тому будинку з привидами. Його порожні й чорні очниці дивилися мені услід. Далі забудови вже не було, але ні, даруйте, була таки низька хата складу ганчір’я, обшарпана й відразлива, і валялося біля неї брудне дрантя. Сам лахмітник кружляв своїм возом по повіті та збирав те шмаття і кості, вимінюючи їх у сільських баб на перкалеві хустки, а в дітей – на відлитих із олова півників.

Дорога була колись обсаджена деревцями, які повстромляли в ґрунт на свято садження дерев, але з-поміж кількадесяти отих фруктових дерев уціліло живе й мізерне лише одне. Було ще їх пару всохлих, і виглядали вони голо та самотньо, як пуги, пужална, а від решти нічого не залишилося, ані сліду. Потім, перш ніж починалися поля, то не було нічого, лише подекуди якесь кур-зілля, жорства і ями від викопаної глини.

Виявляється, що день був занадто спекотний для прогулянки за місто, але нічого не поробиш, вирушив, то вирушив. Я йшов собі в напрямку плоских горбів, на південь, на них виднів нерівний припіл лісу. Тепер я йшов серед ланів, вкритих налитим житом. Дорога кружляла, сіра від спеченої землі, перетертої шинами коліс возів. У придорожній траві вистрелювали коники-стрибунці, наче після спуску зеленої пружини.

Було того спекотного дня дуже меланхолійно й порожньо. Одноманітність і звичність краєвиду, кшталтів і форм рослин. Тут мене наздоганяв сум і невисловлене маріння за чимось іншим і далеким, а я знав, начисто усвідомлював, що то лише дійсність, посеред якої я в ту мить волочуся кроком нероби, спонукає мене мріяти про оте чуже й дальнє.

Коли у передполуденну спеку я підходив лагідним, трав’янистим схилом до узлісся на пагорбах, мені назустріч вибігли похилі та солідні від зелені галузки ліщини. Поля закінчилися, рідкий на узліссі ліс, і вискубана худобою, що незаконно пасеться тут, трава була доволі виголена. Дерева, оті, на узліссі, були обдерті від галуззя на рівні зросту жінок, котрі користають тут із не надто ретельно пильнованої власності. Той хмиз і галузки, і гілляки були незатвердженим сервітутом містечкової бідноти, яка збирала їх на паливо.

А далі вже густіший підлісок: папороть у тінистих місцях, мітлиця, повійка, колючі чагарі ожини та дикої малини, торішнє зогниле листя, мох і пліснява. Все то таке знайоме і звичне, як зморшки і мозолі на власній шкірі, волосся на тильному боці кисті, побачені в дзеркалі прищі на власному обличчі та вичесана між зубцями гребінця лупа.

Той нарцисизм змушує мені здригатися, і тому я шукаю поглядом за чимось небувалим, інакшим, омріяним.

Слід було повертатися до містечка – знову дорога зі срібним полином обабіч. На небі кошлатилися невеликі білі хмари, і було дуже, дуже жарко, і невідь звідки занесло кілька крапель дощу – достоту кілька й дуже скупих – і до безнадійної меланхолії спеки додали вони, випаровуючись, перш ніж упасти в куряву на шляху, бадьорості, що навіть над спекою є змилування.

Неподалік від містечка я зустрів стареньку. Вона щось несла в плахті й спинилася, і опустила той несений тягар із втомленим зітханням. Жінка сказала мені:

«Слава...»

«Навіки», – і мені здалося, що слід поговорити з нею, а отже – «то це (тут прошу вставити собі Копичинці або Раву-Руську, або щось подібне)?...»

«Ой... Та воно, воно...» – втягнулася вона у розмову.

Я не вмію балакати із так званими простими людьми. Завдяки якійсь дивній еквілібристиці виховання, я опинився на наступній соціальній сходинці, точніше кажучи: інтелігентсько-дрібнобуржуазній, відплигнувши таким чином від страти, де розпливається моя спадкоємність попередніх поколінь. Коли я міркую про це, то відчуваю навіть щось неприродне у відтинанні від того живильного середовища, агару, з якого я виводжуся, і воно мститься, про що свідчать симптоми некрозу. Адже, будь ласка, я маю також огиду до вищого світу, а інстинктивні зумовленості старого світу якимось чином залишилися в мені, в результаті я залишився самітним. Тому ми завжди були самі. Моя мати і тітки ніколи не змогли подарувати моєму вуйкові, їхньому єдиному та улюбленому братові, що, зашитий десь на селі в ролі повіреного чи управителя, самітник і людина, керована інстинктами, він одружився з власною кухаркою, селянкою, і через той мезальянс мені не дано було познайомитися з ним і полюбити так, як вони його любили – найдорожчу людину з гарним голосом і поблажливим гумором. Аж коли ми мали у 18-му році українську війну, то прийшли до нього вночі, вивели на фільваркове подвір’я і дозволили помолитися християнській душі, і при світлі електричних ліхтариків розстріляли й поховали у фільварковому гною. Досі до мене долинає крик моєї матері із її пробитого залізом болю серця, коли звістка про те прийшла за кілька тижнів, і я досі пам’ятаю, як ми вирушили в чудову літню виправу возом за багато миль до того місця, де його викопали з гноївки і влаштували похорон, і як за труною йшла його дружина-селянка і плакала. Мені здається парадоксом, що завдяки своїй смерті він став ближчим до життя, поєднавшись у смерті з агаром гноївки.

Старенька втомилася, але їй кортіло погомоніти. У ній було щось близьке, чого я спершу не міг вловити, але одразу ж воно стало очевидним і знаним. Бо вона казала:

«Мосьпаноньку… стільки років уже тут, за другим мужем тут, небіжчиком, була, але сама то я з (тут прошу вставити Копичинці або Раву-Руська). Мій перший небіжчик був там пекарем, пекарським майстром. І хату ми мали, і був старшим братом на парафії, і мав поставки для полку інфантерії. Австрійська границя була тоді, і народові добре жилося...»

Її затуманені очі дивилися крізь мене, незрячі й далекі. В її зверненому в минуле погляді, тузі за минувшиною була та ж сама замріяність іншої особи, погляд котрої був звернений у майбутнє. Що це, до лиха! Та ж то ті самі симптоми, та сама Емма Боварі, тільки навиворіт, задивлена в минуле. Лишень ота перша задивлена в целофанове, вигадане майбутнє, світ, який аби лиш був інакшим, аби лиш далеким, аби лиш врятуватися, втекти з одного й того кола облич, від зітхання, коли увечері лягаєш у рипуче ліжко, і коли наступного ранку встаєш із металевим присмаком ув устах.

Очі старої, вицвілі від старості, дивилися на мене, крізь мене, позбавлені фокусу, в сітці зморшок на обличчі, коли, крекчучи, вона присіла на несений лантух із чимось там, прикликаючи маріння, спогади про минуле. Та ж Емма Боварі в сукні з бузкової марлі.

«То що, то пані своє зажила?» – я кажу це тією нерішучою польською тарабарщиною, бо не знаю, чи може їй належиться тільки «Ви»? Але, борони Боже, я не хотів її образити, бо ж вона була з достойників, не в капелюшку, щоправда, але все ж – перший чоловік пекарський майстер...

Жінка не слухала мене, а далі говорила сама з собою, і коли я вже вирушив у бік містечка, то все ще чув позаду:

«Майстром пекарським був... Мосьпаноньку...»

Натомість, коли доводиться писати про далекі краї, то це не так просто. Адже я бачу їх собі так і сяк, новачок, прибулець, а хай лишень прийде автохтон, тубілець, і погляне на цей твір, то не впізнає себе, йому здасться, що то про якийсь зовсім інший повіт. Нещодавно я знову перечитав собі Листи з подорожі. І яка та сенкевичівська Америка інша, і яка несправжня! Можна оті американські нотатки списати тому генієві барвистої фабули, творцеві, на помилку, покласти на карб молодості, сказати, що він не умів писати з власного досвіду, що він тільки геніально вмів засвоювати чужі спогади, хроніки та листи. Ота його Америка така шатобріанівська, вирізана з паперу, з понатиканими декораціями, дуже гарно то написано і з гумором, але й так неправда. А такий собі Генрі Джеймс, відкриваючи свою Америку наново, після багатолітньої в ній відсутності, описав американське літо кількома словами – та як шалено виразними! Як оце спекотного літнього дня чується в готельному коридорі бряжчання льоду в склянці з водою, яку несе негр-служник. Є в тому ціле американське літо: жахливо спекотне, задушливе, важке, немає від нього жодного порятунку, окрім лишень отого дуже американського порятунку у постаті льоду в воді, і є в цьому спекотність літа, сонячна паморозь, у тому брязкотінні льоду в склянці з водою, які розносить негр-служник.

Хотілося б написати що-небудь настільки універсально, щоб воно відгукнулося в кожному вусі, щоб мало воно об’єктивну вартість. Назбирає собі хтось деталей, чогось автентичного, сміття екзотики, і в поті чола береться до писання, і одразу ж закрадаються штампи, щось саме водить рукою, щоб написати так, а не інакше, і що з того усього виходить? Неправда, яку кожен зауважить, інстинктивно відчує, що то неправда. А вистачило б кількох слів.

Ранок, близько десятої ранку. Вже зранку панує сильна спека, і світло, немов розплавлена платина проникає повсюди, б’є згори, мов долотом, і пронизує все навколо. В ньому яріє велетенська реклама, червона барва реклами, мов злуплене від шкіри тіло. Кожну річ видно надзвичайно виразно, аж сліпнеш од тієї виразності. Фігові дерева в саду мають темно-зелене, бляшане, тупо вирізане листя, а під ними ота фігова їх тінь. Деревина будинків, огорож наче попеляста й сіра. Серед усього того зелень бухкає і стирчить навсібіч, і листя лисніє на сонці голубінню.

А пополудні у спеку приходить злива, у спеку, яка тремтіла в повітрі, мов натягнута струна. Дощ приходить раптово, несподіваний, і сипонув відразу, без попередження, не драматично, але немовби то була офіційна справа, яку слід залагодити. Листя на деревах труситься від ударів крапель. На мостовій і тротуарах можна побачити, як той дощ неначе заходиться від ридання, коли мете широкими смугами по землі та листі. А потім усе це раптом розколює блискавка, і здається, що ми перебуваємо в збожеволілій оранжереї під час землетрусу, поміж скляних бризок її засклених стін і даху.

А увечері на бульварах паводок вод, які відкриваються далеко в один бік. Вода прозора, а над нею аж до обрію підносяться угору райдужні хмари, і на відміну від пласкої, двовимірно розлитої води, вони тривимірні, і це якось примиряє ці стихії. Повітря у ту вечірню годину важке і спекотне. На березі видно, як хтось ловить рибу у воді, користуючись неводом того зразка, що називають «butterfly»[7]. Кинутий із розмаху невід, перш ніж упасти на воду, виглядає, мов підвішена в повітрі медуза, що плаває угорі й хижо кидається на здобич. Від того невода аж в’язко, він легкий, мов із желе чи павутини. Завдяки отій своїй подібності він повертає справи людські до примітивності життя.

Сходи, які збігають до води, зволожують хлюпаючі у них хвилі. Вода накочується зелено-оливковим плюскотом і облизує перманентно позеленілі найнижчі сходини прибережного валу.

Й далі гаряче та задушливо, але на відкритому просторі то не так дошкульно. Вже вечір, або пора, коли день і ніч перемішані навзаєм, наче розбовтаний розчин у скляній посудині. Час ніби зупинився, виконуючи дану колись обіцянку, і на мить загус на місці, у сам розпал тривання справ і явищ. Чіпляючись за той затриманий час, я вдивляюся у водний простір. Ліниво, дуже ліниво стримить удалині трикутний парус – один, другий, третій, шостий, десятий. Білі трикутники: хтось із них змінить галс і зробиться навпроти світла коричневий і тьмяний. Вітрила здаються нерухомими, здається, що вони зупинилися, але коли відвести погляд, а потім знову за них зачепитися, то вони вже або розійшлися або розвернулися.

Потім зірки – одна, дві, тисячу – попідвішувані в тих хмарах, які тепер сяють, немовби упродовж дня просякли сонячним світлом і зараз випромінюють оте позичене світло.

Але з іншого боку міста плине інша вода. Велетенська ріка, яка кружляє великими звивинами, та її зовсім не видно, бо ріку заслонює вал «levee»[8]. Гребля в перерізі є неправильною трапецією, оглядовий схил якої густо заростає травою, яка в цьому кліматі швидко та буйно відростає після кожного викошування. Бік греблі, повернутий до ріки, стрімкіший і задивлений у воду, технічною мовою називається «batture».

Між «batture» і рікою – нічия земля. Упродовж пів року її омивають рвучкі води ріки, а на наступні пів року вона відслонюється, замулена, поросла очеретом, її жолоблять стічні води, вона значить смітник, осілий на гіпсометричній лінії окремих станів води. Його монотонність тут і там порушує якийсь плавучий, бо не пришвартований, док, якість палі – залишки від халупи, побудованої бідняком на нічиїй землі.

Якось я прогулювався гребенем тієї греблі, і в одному місці на боці «batture» здалеку до мене долинув людський голос. В очереті, яким поросла мілина, видно було невисоку людську постать, помітну тим простіше, що фігурка ота була вбрана в щось на зразок білої сорочки й біліла здалеку. Коли я наблизився, то вже міг розгледіти, а поміркувавши, ще й приблизно ідентифікувати цю з’яву. Був то літній, невисокого зросту негр. У нього було старече обличчя із западинами на скронях, вкритих поріділою вовною сивого волосся. Він стояв у воді по кісточки, в очереті на мілководді. Поруч у річковий мул був встромлений хрест, трохи вищий людського зросту, абияк змайстрований із нужденних патиків. А чоловік той щось голосно і натхненно промовляв, і неважко було здогадатися, що то «preacher», проповідник із власного помазання, чоловічок виразно несповна розуму, бо ж прецінь проповідував він тут у справжнісінькій водяній пустелі: навколо жодної живої душі, хіба що водяні бабки, які сідають на хиткий очерет, та ще ген вдалині, над потужним рвучким потоком ріки кружляли мартини[9]. А я був абсолютно випадковим слухачем новини, принесеної сюди й голошеної божевільним:

«...God is the man... All nations come to see me... When you baptised... I am in the sight of God... Trickle of water... We need God... God hears about you… Judgment at hand... Time is ready... come down to water... If you are at… If you want to be saved... not be damned... Water is your witness... Come one into the water to see power of God... This river should be crowded by hundreds and thousands... Man command no mess when going back in darkness…»[10]

 [Першодрук: «Tematy», 1969, nr 31-32, первісна назва: «To ja sam jestem Emmą Bowary…»]

 

Переклав Андрій Павлишин