Лілі Марлен[i]

 

Сара, Саронька – то була дівчина-єврейка, котра приходила до воріт нашої казарми і чекала на Войцеховського. Нас це дуже потішало, тому ми, звісно, торочили собі слова пісеньки, дурнуваті й тривіальні:

«Малґося сумна безмірно,

Журба її гризе,

Бо хотілося б їй знати, чи казарми

Гарні зсередини...»[ii]

Ми сміялися і кепкували, але ж то було просто жахливо. То було неймовірно для тамтешніх стосунків, щось наче неприродне, бо дівчина справді вистоювала біля воріт казарми годинами, а там прецінь був рух, люди ходили туди й сюди, і кожен то відразу бачив. А їй байдуже, лиш там вистоювала. Казали, що вона була дочкою рабина – не абикого, багатого купця, торгівця, котрий і дука, і рабином був, і посади в кагалі посідав, плекав, а отже, скандал величезний і колосальний. Залюблена в «ґоя» дівчина-єврейка, до того ж казарми, і все на видноті. То ми собі кепкували, бо кумедія була до упаду, але насправді, однак, ми чулися ніяково, недоладно.

А до того ще Сара, Саронька, була... як би це сказати, яких добірних епітетів ужити для опису жіночої краси? Насамперед, вона не була жінка, але дівчина, дівчинка, – скільки би вона могла мати років? шістнадцять? сімнадцять? Тож будь-які описи зрілої жінки якось не годилися. Вона була, спробуймо: ані слово «приваблива», ані «захоплююча», ані «диво» якось не пасували, але дівчина була справді чудова. Бо очі, прошу вас, які то вона мала очі! Сірі, в чорній оправі вій і тонких брів – і таке заокруглення щік, і волосся їй спадало на шию і чоло, і посмішка наївна, зріла й дитяча водночас, і груди, які хвилювалися від зітхань, і вона не соромилася нічого, була безсоромна.

Про тамтешніх євреїв казали, що то найдурніші євреї, що їхня глупота загальновідома, анекдотична, біблійна, повно про них було історій і приказок. Наприклад, не дуже це дотепно, але казали: «дурний, як індик кантора з Хлонду», і то нібито мало бути якоюсь квінтесенцією глупоти, апогеєм імбецильності, вершиною обмеженості та розумової примітивності. Або ж була ще інша історія з єврейського фольклору – про те, «як хлондські євреї впіймали місяць у колодязі», буцім, побачивши хиткий відбиток місяця в колодязі, найхитромудріше у світі вони прудко прикрили цямрину, і таким чином їм вдалося впіймати, Боже змилуй, супутника Землі. Про них навіть у Лондоні розказували, що начебто в Банку Англії, в Old Lady of the Threadneedle Street[iii], бундючні «governors of the Bank of England»[iv] тримають у сейфі та гордо демонструють банкноту номіналом у п’ять фунтів, яка колись заблукала аж до Хлонду, і там євреї з кагалу засвідчили на ній підписами, що то справжні гроші.

Але доста цих анекдотів. Тамтешні євреї відрізнялися від наших, галицьких, бо наші хасиди були просто жахливі, а оті тамтешні – такі литвацькі, тут не побачиш халатів, тільки носили такі акуратні картузи з козирком. Але жили, як то євреї, гуртом, по-єврейському, самі замикалися в своєму ґеті, зрештою, ніяке то не ґето, а лишень вулиці з крамницями, і та їхня чорна юрма, обов’язково «чорна», шварґоче, заклопотана справами, – отими справами, що обертаються навколо злотого!

Якось я став тут свідком найпатетичнішої єврейської сцени, яку мені будь-коли довелося побачити в житті. Піднімаюся головною вулицею, білий день, навколо рух: клієнти, фактори, торговці, спекулянти, важко протиснутися, аж бачу таку сцену. Вулицею крокує крихітний загін «шомрів» – єврейських бойскаутів. Крокують у ногу, одягнуті в якусь там форму та хустки на шиях, і як то в усіх бойскаутів аж рясно від різних нашивок – медальок і значків. Наскільки пригадую, вони не мали жодних головних уборів, імітуючи і виглядом (яка шкода! ото вже достоту сороміцька людська схильність до мало не блазенського мавпування), і стилем такий собі гітлерюґенд. Із рішуче задертими головами та розвіяними кучерями на непокритих головах вони крокували в ногу. Юрма на вулиці була схвильована та сповнена ентузіазму – це ж бо їхня молодь, що вийшла з ґета, вона переконана й незалежна, організована, і крокує отак у білий день, серединою вулиці, містом, у ногу, маршовим кроком, із високо піднятими головами.

А потім я побачив старого єврея, котрий дріботів малими крочками, задивлений у них, але дріботів не тротуаром, а канавою вздовж тротуарного пруга, спотикаючись і намагаючись потрапляти в ногу з цією жменькою молокососів, задивлений у них, наче у веселку, він дріботів, розштовхуючи людей, нічого більше не бачачи, окрім отих бойскаутів, і з його вицвілих очей нестримним потоком котилися сльози, і стікали йому в брудну розкуйовджену бороду. Кого вбачав він у них під цим похмурим небом країни, віддаленої на тисячі миль від молоком і медом спливаючої землі лева Юди і Маккавеїв, оливкових і фігових дерев, сарани і газелей, ковчегу заповіту і Стіни Плачу, тут, у місці, яке він і його близькі самі назвали Пойльн, що начебто означає на івриті «Тут зупинись і відпочинь»[v]? Бідний, старий єврей, котрий мало не задихається, кадик йому ходить, а він не бачать нічого, окрім цієї жменьки молокососів, спотикається в канаві, з брудними сльозами, які течуть йому по обличчі.

А місто виглядало так: На вершині гори, яка також називалася Хлонд, стояла барокова церква, що колись належала василіянам і була навіть кафедральним собором греко-католицької єпархії, садибою владики, а за церквою – кладовище. Про це кладовище йтиметься пізніше, пізніше, бо воно породжує асоціації, про які мені тепер ніяково казати, бо оте кладовище... але про це пізніше. Головною вулицею тягнуться під гору крамниці й крамнички, там також розташована класична гімназія, а в ній, як усім відомо, шляхетні викладачі польської мови та чолов’яги із обличчями, з яких променіє натхнення, видають нерегулярний альманах «Dikte», орган провінційних письменників і поетів, а чому його так назвали? – мабуть, щоб було важче здогадатися. Але Бог із ними, цією плеядою провінційних авангардистів, ідемо далі.

Навпроти казарм (а наші казарми пам’ятали ще ті часи, коли тут квартирував царський дивізіон кінної артилерії, – бараки з кругляку, вже від старості трохи покрученого, шереги стаєнь і великий манеж посередині), тобто, на іншому боці дороги, на вулиці, яка бігла вздовж казарм, і де чекала Сара, були пласкі невжитки, і там ми вправлялися, аж гуло, в обслуговуванні гармат для ведення вогню і підготовці батареї до транспортування запрягом. А далі був шпиталь для божевільних: сірувато-жовті мури, безлюдні й неприступні, а за ними наші брати несповна розуму, наші нещасні брати, котрих замикають у ізоляторі, поливають струменем води, одягають у гамівні сорочки та начебто лікують, бо вони буцім інші, ніж ми, ненормальні.

А з іншого боку гори було тамте місто, нове. І дивно було ним прогулюватися. Будинки зі здорової, палаючої рум’янцем цегли, добра архітектура, раціональні вирішення, естетика, утилітарність, урбаністика від семи болячок, все продумано, розплановано, вивчено і – порожньо. Тож що, тож чому? Сюди збиралися перенести одну з великих державних дирекцій із центральної частини країни, і це було задумано нагорі, та ще й у ті часи, коли з будівельними кредитами було дуже туго, коли магістрати місяцями чекали на позики, а безробітні будівельники усе літо купували за злиденну запомогу хліб на половинки та чверті й засмагали на сонці, чекаючи й чекаючи. Минало довге бездіяльне літо, і нічого не діялося, і кредитів, як не було, так не було. І наставала осінь, сита, але сама в собі, й далі нічого. Аж нарешті наприкінці осені поволі оберталися коліщатка кризової економіки, й ці млини Господні, ліниво мелючи, давали висівки якогось напіврозв’язку. Уже в осінню негоду починали тягтися вози з будівельними матеріалами, на майданчиках котловани під фундаменти кисли від застояної води, і добряче взимку починався будівельний сезон. А тут раптом виросло заплановане місто: вулиці, алеї, тротуари, бордюри, ліхтарі, всі солідне, поставлене навіки, навіть стовпчики з табличками назв вулиць і алей: Миколая Рея, Ромуальда Трауґута, алея Троянд, алея Шволежерів, аж око милує. Тільки... Тільки щось пішло не так. Якісь спеціальні приймальні комісії провели всебічну перевірку й знайшли якісь серйозні ґанджі та хиби, деякі нормативи та державні стандарти безпеки були недотримані, щось тут було негаразд. А відтак усе спинилося на півдорозі. І нове місто, що виросло так по-американському, стояло порожнім, незаселеним, приреченим на очікування, на вироки якихось довготривалих судових процесів, і стояв цей новий град безлюдний, аж лячно робилося, світили пусткою вулиця Трауґута та алея Шволежерів, і тільки в сльоту вітер дудонів у новісіньких ринвах, і вікна будинків дивилися чорними очницями.

Але втечемо на мить із цієї невдалої зони людських ділових починань і займемося на мить чимось лагіднішим.

Скажімо, повертаємося ми з розвідувального вишколу, а може то були мисливські перегони – імпровізовані, коли їхалося бездоріжжям, лісом, галопом, розгонистим роєм, в гонитві за ілюзією, в дуднінні копит, коли то кінські копита виразно вистукують ритм анапесту. (Звідки ця аналогія із просодії? Хіба я вже не казав, що звичайна команда капрала, простого старого служаки, має ритм і вишуканість, так би мовити, притаманні поезії? Адже, погляньте, коли для принагідного покарання, наведення порядку з каноніром на прізвище Касперек він віддавав коротку капральську команду: «Кас-пе-рек! Лягай!», то скандував її з глибоким почуттям властивого ритму, з акцентом, наголосом на «-рек», а товстий Касперек, аж підстрибнувши від того капральського, не навченого, але відчутого ритмічного акценту, «лягав», тобто припадав до матері-землі та брав у тому участь, бо йому передавалося цілковите розуміння капральської поетичної стилістики підганяльника новобранців). Ну, то про що я оце казав? ага, про той кінський галоп, який відлунює анапестом – та, та, там! – у котрий ми завжди вслухалися, починаючи від найдавніших часів, коли прикладали вухо до землі, намагаючись вловити відгомін погоні, нападу, дудніння коней, яке несе тривогу, бурю, несподіванку.

А тепер ми їхали пологим схилом, якимось житниськом, і поля стелилися все далі й далі. Поблизу можна було побачити посеред лану групку людей: наймитів, жниварів, отих «трудівників», що схилялися над порослим тут полем. Жіночі хустки, сорочки чоловіків, червоні від засмаги та втоми обличчя, округлі та, сказати б, гідні рухи, зосереджені над тією своєю роботою в полі.

Я запам’ятав серед них дівчину; думаю, що то була дівчина, а не заміжня жінка, або «невістка» (зауважмо, що хлондська земля – це терени етнічного пограниччя, що десь тут якимось меандром пролягла межа між поляками і русинами, і що тут, як завжди на етнічному стику, якось гостріше, виразніше, крутіше зазначається польськість чи руськість, і що власне завдяки пограниччю тут розмовляють дуже чистою, правильною польською мовою, як на Щебрешинщині, без заспівів, акцентів, мазурування, властивих діалектним гніздам і скупченням, балакають просто таки мало не «літературною» польською мовою). Похилена над тією роботою посеред поля, вона підвелася, випросталася, відгортаючи рукою пасма полового волосся, що чіплялося їй до вій та брів на рум’яному від засмаги і похиляння обличчі. Я подумав собі, що то завжди так у нас, дівчата й коні, все це з нами, так воно пасує до краєвиду, до композиції, сировості її в поєднанні статичного погляду та кінетичного руху, і що це відображається в усьому: в казці, в співі («Mój Jasieniek na wojence daaalekiej…», «Starsza siostra brata miała, na wojenkę go wysłała», «Jasio konie poił, Kasia wodę brała»[vi] – завжди із тим перенесенням наголосу на останній склад задля чоловічої рими, бо інакше годі заспівати).

А під казармами, біля воріт, чекала Сара. Нас це дуже потішало, і коли Войцеховський не чув, ми наспівували:

«Малґося сумна безмірно,

Журба її гризе,

Бо хотілося б їй знати, чи казарми

Гарні зсередини...»

Але в тому не було нічого жорстокого чи злостивого, і певно нам та ситуація подобалося, хоча й була скандальною. А пісенька була дурнувата, як це зазвичай буває з подібними пісеньками, тривіальна, водевільна якась, чи опереткова, дідько його там знає. Потім, у наступні роки, судилося уславитися іншій пісеньці, не менш тривіальній, на ту ж тему дівчини під казармами, котра радісно вітає усі ранги. Тій другій пісеньці судилося зробити кар’єру в сам розпал боїв у пустелі, загонів, окопів, їй судилося лунати хрипким голосом випадкової виконавиці, шведської співачки із хрипким голосом, іще хрипкішим завдяки зачовганій, захопленій як військовий трофей грамофонній платівці, і це мало би придати цій війні якогось романтизму та дешевої ностальгії, і нудотної задуми.

Як не дивно, історії з цієї пісеньки судилося повторюватися, вона була приречена повертатися в якомусь дивовижному циклі, спіралі, відлунням знову долинати через багато років за інших обставин, під іншим небом, зусиллями інших людей. Чи ж про таке мудрував собі отой історіософ у перуці й стрічках і панчохах, серед акротеріїв і стуків, кипарисів і піній, забарвлених блакиттю неаполітанських вод, маг і статечний чоловік, котрий засидівся над пергаментами і задумливо потирає собі носа, Джамбатиста Віко? Може він умочував гусяче перо в чорнильницю та й сам наспівував собі під ніс:

«Малґося сумна безмірно,

Журба її гризе»?

Так, отож, оті євреї з Хлонду. Не такі, як наші – інші. Бо наші, галицькі, були місцеві, хоча для інших таки страшні. Сам Ісаак Бабель, котрий був сміливим чоловіком, злякався наших хасидів. Тому одеському євреєві, повнокровному, дебелому раціоналістові, вихованому серед портового гармидеру, на межі між степом, лиманом і морем, серед рубашок і фуражок, гарбузів і винограду, провінційних ярмарків і бандитів із Молдаванки, ґородових і купців, котрий вчепився у хвіст «Конармії» та посеред плакатів і революційних гасел водив підсліпувато носом по нашвидкуруч складених репортерських шпальтах, раптом об’явився жахливий світ подільського містечка із синагогами, що по самі вікна вгрузли у гноївку-землю, а за вікнами розколисані, в талесах, саванах і тефілім на чолі голови євреїв, їхні хедери, меламеди, пейсаті крихітні учні, розспівані над книжками, мезузи на дверних рамах будинків, на рогачках напнуті дроти «айрув», а на східному боці «біми» в синагозі «мізра» із сувоями Святого Письма. Окремий світ, звідки до нас долинали тільки окремі слова, окреслення, які нам казали, що «під хайром» означає прокляття, «хуцпа» є не чим іншим, як зухвалістю, «балаґула» – то маестро підводи, тобто, попросту єврейський їздовий, «хазука» – право на винятковий привілей, який надається рабином, своєрідна монополія, а «шайбец» – то була намогильна плита на єврейському кладовищі. Євреї Хлонду розмовляли тією ж мовою, але були іншими.

Якось, через багато років, у Новому Орлеані мене веселило, коли Лейлі, старенька тітка моєї дружини, проглядаючи за сніданком щоденну газету, насамперед зазирала на сторінку некрологів, чи не фігурує та «anybody nice»[vii]. Тепер я сам набув цієї звички, і щоразу, коли мені до рук потрапляє число «Tygodnika Powszechnego», зазираю в рубрику про нещодавно померлих. Завжди там дуже гідні прізвища, титули, короткі біографії й спогади. Нещодавно я натрапив там на прізвище полковника Хмури. Так і так, у дев’ятнадцятому році командував батареєю, в двадцятому – дивізіоном, потім – таким-то й таким полком, потім керував дивізійною артилерією, кавалер таких і сяких орденів і медалей, член отаких от організацій, і нарешті, на завершення усього: «колишній працівник іграшкової промисловості». Гммм... Коли я був іще цуциком, підхорунжим, і після Володимира мене призначили до дивізіону в Хлонді, він тоді саме командував отим дивізіоном. Командував – був господарем життя та смерті кількасот людей, мав у розпорядженні кількасот коней і кільканадцять гармат: важких, сталевих, вкритих фарбою оливкового кольору, зі сталевими захисними щитами, товстими, масними від мастила жерлами, важкими обручами коліс. І казарми: стіни бараків із дилини, конюшні, нерівно освітлені червоними лампочками, коні на прив’язі та вершники, які чистять щітками їх лискучі крупи, офіцерський клуб і великий манеж із побіленими вапном стояками для жердин перешкод: «конверти» і «тріплбари», і в полудень сурмлять годувати коней.

(Отож, отой масивний офіцер із похмурим обличчям, олімпієць, далекий і недостяжний, доживав віку, виробляючи забавки для дітлахів. Про долю іншого офіцера, ротмістра кавалерії, емігрантська плітка каже, що той зрештою опинився в Канаді, підмітаючи в якості помічника «шамеса» підлогу в тамтешній чепурній прогресивній синагозі).

Наказ по дивізіону був наступний: «Служба в дозорі. Батареям виставити свої кінні стежі в повному бойовому спорядженні, видати їм бойові набої, прибути разом із супроводом командування дивізіону на збірний плац о 21.00». То було 1 травня.

Ага, я ще мав розповісти про те кладовище. Бо куди ж Войцеховський і Сара, Саронька, могли б піти, знайти усамітнення для своєї втіхи, а може і журби? Ну, звісно, Войцеховський навряд чи журитиметься, але кладовище було єдиним місцем – тінистим, відокремленим, із розвішаними довкола фіранками зелені, хащами калини, бузку, кизилу, вовчої ягоди, лавра. Кладовище було поруч із колишнім василіянським кафедральним собором, там уже давно нікого не ховали, воно лише заросло і здичавіло, як ото кладовище, і стало своєрідним міським парком, нечасто відвідуваним. Для пристойних парочок, які любить тісно спілкуватися, був, щоправда, різновид «мавпячого гаю», як-от у кожному провінційному містечку, котре себе шанує. А тут хто б міг підгледіти кохання цих двох? Хіба що почорнілий скелет владики Ізяслава Луцького, похований тут у склепі з поточеного лишайниками каміння, то був єдиний «voyeur»[viii], і хіба лиш його рука, одягнута у гаптовану перлинами рукавичку із настромленим на палець єпископським перснем, благословляла цю непутящу пару.

А ми? Хто ж то ми? Малий Ксенжицький, невисокий і набундючений, горянин, у цивільному житті ембріон журналістики, балакун, котрий щирив у посмішці свої попсовані зуби, і Еміль Мільович, у того, знов-таки, були мало не конячі зуби, Еміль Мільович із Модринця неподалік Грубешова, котрого колись, через багато років, просто зарізали бандерівці, – отож, ми були таки делікатні, хіба що наспівували собі:

«Малґося сумна безмірно,

Журба її гризе»,

дбали про коней, «рубання», обтинання лози шаблями, і дозволяли старшим обігравати нас у покер.

Ми зовсім не застановлялися, чому тереном свого гарцювання не обрали єврейське кладовище – кіркут. Може тому, що він був у якихось інших вимірах, на периферії – впорядкований, з криво похиленими в різні боки намогильними плитами, «шайбецами», а на них вирізані в камені епітафії на івриті, які щось переказують перехожим, а може виводять родоводи і повторюють: «... а Амос породив Йосію, а Йосія породив Йоакима, а Йоаким породив Салатіїля, а Салатіїль...»[ix], а може строфи із Книги Естер, чи може Пісні над піснями, в вгорі семираменний свічник, або руки, піднесені для благословення, або ріг шофар. Але єврейське кладовище пильнує сторож, «ґой», і йому наказано за мури нікого не впускати. Пізніше настали зловісні часи, і цей кіркут розорали, надгробні плити висмикнули із землі та виклали ними тротуари малих містечок, і по каменях отих люди мали ходити, оскверняючи їх, і досі, кажуть, ще по малих містечках де-не-де доводиться ступати по кам’яних стяжках, а на них затоптані людськими ногами семираменні свічники та леви Юди. Тільки діти, як то діти, коли, підстрибуючи на одній нозі, повертаються вулицею зі школи, то оминають підстрибом шпари і шви між плитами, і може тоді їх дивує далекий, невідомий, інший візерунок, дивний ребус, загадка племені, яке пропало так само, як поховані під землею стели храмів імперії інків, чи напис на гордому римському одвірку: «SENATVS POPVLVSQVE ROMANVS»[x], чи затерті сури арабських арабесок?

Якось мені трапилося відвідати оте місце на рівнині Солсбері, де із землі стирчать кам’яні пам’ятки Стоунхенджа, їх коло, чи може, тим разом слід би сказати: «колище» притягнутих сюди із непомірної відстані потужних каменюк, встановлених стійма, покликаних щось там окреслювати, визначати, служити якоюсь там колосальною астролябією, як припускають і висновують ті, хто шукають і розв’язують загадки, на які нам минуле не поскупилося. Отож, трапилося там мені посеред усієї тієї німої та загадкової старожитності, коли вже майже цілковито запанували сутінки, наступити на очевидний, тривіальний, модерний гумовий продукт, так званий контрацептив. А що був я тоді молодий і схильний до філософських узагальнень, то й замислився над цим парадоксом і контрастом. Маємо тут курган, чи що там іще, тисячі років забуття і прірву часу, а час освячує усе, чорні на тлі неба, зведені увись руками зниклих людських спільнот каменюки – і очевидний, нахабний жест, мимовільну насмішку й жарт, який невідома парочка подарувала собі коштом часу.

Хтось міг би сказати, спитати, чому якусь просту оповідь я нашпиговую відступами, що наче майже зовсім не пов’язані між собою. Бо ніби ось я розповідаю про євреїв із Хлонду, доточую до цього певний провінційний стафаж, стромляю в усе позбавлену найменшого сенсу казку про гарненьку дівчину-єврейку та дебелого підхорунжого, котрий водить її на колишнє василіянське кладовище, доточую до цього вже мало не ґотичні декорації похмурих сучасних руїн, а на додачу до всього, невідь чому згадую про провінційний поетичний журнал, названий на честь грецької німфи Дікте (аякже, Дікте – то така наяда, хтось учений про це нам у нашому гуртку розповів), і для контрасту, або може апелюючи до тамтешнього єврейства, зачіпаюся за тутешніх: польський фольклор і дівчину в полі. Ту дівчина, котра підняла похилену над роботою голову, випросталася і прислонила чоло рукою, дивлячись у наш бік. Саме тоді я їй хотів щось гукнути із сідла, наче, щоби красиво заокруглити, композиційно завершити ситуацію, щоб воно було і сміливо, і задерикувато, і в тон, і по-молодечому, і отак вигадливо, – ну, то аби бодай щось сказати і покрасуватися перед іншими, я крикнув їй із сідла: «А не соромся, не соромся!» А вона на це: «Та було би кого!» Як відрізала, та й усього.

І чому б то мені не сказати Сароньці, не застерегти її словами пісеньки:

«Дунаю, дунаю, бистра вода в тобі,

Дівчино, дівчино, говорять про тебе...»?

Але тепер уже занадто пізно, тепер уже нічого не зміниш. Я уже не поверну, не остережу мою молодшу непутящу сестру. Навіть у пам’яті вона мені затирається, я бачу її наче крізь туман, красиву, але далеку, зі світу, який зник, від якого залишилися тільки «шайбеци» – кам’яні плити, на яких зображення лева і благословляючих рук, і кривого рогу, званого шофар, у котрий дмуть на єврейський Новий Рік, а й ті кам’яні плити, що ними викладено тротуари маленьких містечок, втрачають під людськими підошвами свій вираз, і для дітей, які повертаються зі школи, є загадковими та незрозумілими, як щось, що існувало тисячу років тому.

Тьмяного вечора, попід чорними хмарами, першого травневого дня ми вивели коней з-під даху стайні, а вони важко-тяжко впиралися. Навпомацки, в темряві ми вкладали на них складені увосьмеро чапраки із кінських попон, підтягували попруги, зубами притримуючи кінці пристяжних ремінців, просунута попід попругою рука пробувала, чи вистачить, коні стригли вухами, коли ми одягали їм вуздечки, вудила роззявляли їхні затиснуті, вищирені, злі зуби, і коні відступали, штовхаючись крупами, та з іржанням били копитами. Попід шию душив ремінець карабіна, тиснули під ребра підсумки, набиті виданими нам, слизькими від мастила магазинами для набоїв. Товклися приточені ременями до сідел шаблі. Після команди: «По конях!» понад чорними на тлі тьмяного неба тулубами коней виросли силуети вершників.

Щільними четвірками, коли коні тісно туляться один до одного животами, коли труться наші галяви чобіт і рипить шкіра сідел, і бряжчить залізяччя стремен, під тупіт копит, четвірками, щільно, з ременями карабінів, перекинутих через плече, які тиснули нам на кадики, не призвичаєні, перелякані ніччю, хвицанням сідланих коней, спутані портупеями, тримаючи в посинілих руках, пальцях покручені віжки, з гіркотою в горлі, з нічкою в очах, з ремінцями шапок, насунутих на вуха, зі смердючим, збитим запахом нафталіну мундирів і кінської стайні, з грубим сукном комірів накидок, які натирали нам шию, виглядаючи під навісами дахів ніч, щільними четвірками ми втиснулися в ворота казарм, а відтак серед клекоту, ляскоту кінських підків по кам’яній бруківці мостової, ми потяглися до міста назустріч нерозумним євреям із Хлонду.

 

[Першодрук: «Kultura», 1966, nr 9]

 

Переклав Андрій Павлишин