Лютня

А про «Білокамінну», що ж то я можу написати про «Білокамінну»? Що ніколи там не бував, що то далеко, неблизький світ, що наші не називали її на ім’я, бо ім’я стосувалося розлогих просторів, а називали її просто «Столицею». Столицею, але чого? Пограниччя березової тундри і боліт, і степу й татарських володінь. Отож, якщо вже мені забаглося її уявити, то моїй уяві пособить уява інших.

Візьмімо, приміром, такий образ, що міг би вийти з-під пензля якогось набундюченого мазія XIX століття із Третьяковської галереї, або, ще краще, запозичений із фільму Ейзенштейна. Зима, усе засипано снігом аж до синього лісу на горизонті, і присадкуваті вежі, і бані церковні, і частокіл навколо граду, і білий дим із міських коминів на тлі чорного неба. Перед герсою брами – чекають. У важких кожухах і шубах, стьобаних товстих каптанах, шкіряних обладунках із понашиваними на них бляхами, притятим волоссям, бородами (бороди носили, і через багато років пан Пасек згадував, що в битві під Ляховичами аж дивно було наскочити на отакого бородатого войовника, котрий заслонявся іконою, «наче на панотців кидатися», – каже пан Пасек). Від овиду відривається рухлива кома, росте, уже можна розпізнати вершника на коні, кінь продирається крізь замети й заструги та розпорошує грудьми снігову імлу поперед себе. Вершник більшає, уже можна розгледіти бахматову гриву із вплетеними у неї монетами, угорі скарлюченого в кульбаці вершника, в гориті лук, нагай при зап’ясті й вузькооке обличчя. То посланець із Казані, баскак.

А тепер починається церемонія, урочистий ритуал якої нічим не поступається жорстким правилам, чинним при дворі Габсбурґів у Ескоріалі або Валуа в Тюїльрі. Вершник уже поблизу, і сполохане гайвороння зривається зі снігу та кружляє в небі. Бахмат лупає очима, хрипить і обережно ступає на розстелені на снігу вовчі, ведмежі, лосині, тигрячі шкури, на мерехтливі від чудесних барв коберці, саруки, гамадани, карамани, бухарські дивовижі. Грузнуть у них і потопають непідковані кінські копита. Вершник сидить на коні незворушно, і згори позирає на голені потилиці зібраних, коли ті б’ють до землі чолом. Відтак найстарший із присутніх достойників підходить до путлиці й тримаючи обіруч подає вершникові чару, наповнену пінливим кумисом. Посланець п’є, кумис стікає з його обвислих вусів, краплі молока падають на килим. До того ж церемоніалу належить, щоб найстаріший з-поміж приймаючих смиренно припав до землі та злизав пролиті краплини напою.

Вершник не зсідає з коня. З горита для лука він швидким рухом добуває берестяний сувій – «грамоту», «ярлик» із волею, указом хана. Приймаючі знову б’ють чолом, торкаючись головами землі.

Що б я мав тут оповісти про «Білокамінну»: про Китай-город, про Крим-город[i], про Троїцькі ворота, про Успенську Богоматір, про церкву Василія Блаженного і про велику гармату, яку називають Цар-Гарматою? Я ніколи цих див не бачив.

Колись, як я був малий, пам’ятаю, батько повернувся з якоїсь тривалої подорожі кіньми, найнятим запрягом. Щось там було – здається, фірман мусив залишити вдома лоша припряжної кобили, і йому довелося відціджувати їй молоко, вим’я у неї набрякло, отож конче було вдатися до цієї процедури. То мій батько звелів йому зцідити оте молоко до підставленого горняти, а потім сказав мені напитися того кобилячого молока. Трохи то було дивно, трохи огидно, але я напився, і батько, задоволений своїм помислом, дивився на мене й ніби глузливо посміхався, і сказав мені: «А знаєш, тепер на верхній губі з одного боку виростуть у тебе три такі волосини, і з іншого боку три волосини, і очі в тебе зробляться розкосими, і будеш ти зовсім як татарин». А що татари? Нам сьогодні кажуть, що, знову таки, не варто аж так зверхньо ставитися до них, що то була культура, яку ми просто не тямили або не доганяли, що «кожен у кишеньці жилета, кожен із тих татарів носив годинник на ланцюжку». Так – оті з Золотої Орди, і ті з Астрахані, і з Перекопа, і Добруджі, і ногайці, і Біла Орда, і Чорна Орда, і ті, хто збирали данину від князів. Аж поки одного разу посольство від Рюриковичів, яке прибуло з даниною до Казані, не знайшло кому її переказати. Настало Куликове поле, минуло сто років, двісті, триста, і страшні колись татари, кажуть, стали найкращими офіціантами у найбільш вишуканих ресторанах імперії, завжди, начебто, таким метрдотелем чи «обером» в елегантному ресторані на Хрещатику чи на Мойці був татарин, котрий вклонявся і брав чайові.

Але «Білокамінної» я ніколи не бачив, ані не давав чайових татарам-офіціантам.

Натомість про Жовкву я можу розповісти дуже багато.

Вона лежить біля підніжжя Розточчя – узвиш і пагорбів, зелених від дубів, буків, грабів і модрин. Колись клімат тут був іще солодшим, що видко з назви передмістя Винники, а скрізь, де є якісь Винники, одразу втямки, що тут колись садили виноградну лозу. Зрештою, Винники були тут іще до того, як заснували Жовкву.

Нею тече річечка, яку називають просто Свинею. Я питав батька: чому Свиня? «Бачиш, – сказав мені батько, – люди завжди так назвуть воду, як вона буде чинити їм шкоду». Бо ця непоказна вода, що тече глибоким ровом, зарослим зеленими лопухами і верболозом, каламутна від мулу, пливе ліниво під мостами, прохолодна, спокійна та дзюркотлива, навесні, ненадовго, на щастя, перетворювалася на розлючену, розгнівану льоху – оскаженілу самуру.

Біля кригорізів мосту громадилися величезні, позеленілі та закаляні крижини, і через них переливалася з гамором вода, підступаючи до поверхні мосту. З самого ранку було чутно приглушені вибухи. На мосту стояв поручник Соболевський, тримаючи в зубах витяжне кільце ручної гранати. Біля передмостового укріплення, поруч із відкритою скринею, у відсіках якої видніли оливкового кольору яєчка наступальних гранат, клячав вахмістр і «ладував» їх, вкручуючи їм запали. За мить поручник Соболевський, що шукав поглядом щілину між крижинами, кидав із розмаху гранату і згинався навпіл, криючись від бризок води і крижаного дощу, який після вибуху спадав на поверхню мосту. Це мало допомагало. Мало допомогло також, коли інженер Савицький із повітового управління доріг і гідротехнічних робіт проклав за містом, далеко поза межами Винник, нове русло річки, трасував їй новий канал: прямий, наче стріла, з потужними ескарпами, обшитими дерном, оплетеними матрацами і фартухами та хрусткими острогами. Навесні Свиня шаліла й рила наново.

Про Жовкву казали, що вона схожа на Каркасон, адже місто досі оточене мурами й валами, і в’їжджають до нього крізь брами. Глинська – з класичними шоломами, шишаками, які вінчають тимпан, і з заіржавілим ланцюгом герси або підйомного мосту, Звіринецька – з ґратами тюрми над її склепінням, а на міські вали кидають свою тінь дерева, і біжить їх короною променад для прогулянок. Ринок із навісами, кам’яницею, біля якої в ніші рудий лев поклав лапу на Євангелію, – тут колись була резиденція посла Венеції. Замок, церкви, монастирі домініканців і василіян, щоб усе було так, як описав нам князь-єпископ Вармінський: «Брам чотири уламки, дев’ять монастирів і де-не-де хатки[ii]«. Оті «хатки» тяглися уже поза мурами, вздовж вулиці Львівської, яку на знак поваги до заслуг бурмістра, доктора Мушкета, було перейменовано на вулицю Доктора Мушкета. Доктор Мушкет, зовсім не зворушений цим жестом вдячності співгромадян, слушно сказав про це так: «Раніше євреї виливали нічні горщики на Львівську, а тепер виливають їх на Доктора Мушкета».

Парафіяльний храм: величезний, ренесансний, на плані хреста, з куполом високо угорі й дзвіницею-вежею в міських мурах, підвалини якої омиває Свиня. У храмі надгробки, плити, які возвеличують похованих у склепах під підлогою Даниловичів, Гербуртів, Струсів, Собеських, із червоного, мов засохла кров, мармуру високі пам’ятники в мурі Жолкевським: батькові й синові, Жолкевській із Гербуртів Реґіні та невістці, і у мужів Жолкевських належне їм, зачовгане в шкільних читанках: «DVLCE ET DECORVM EST PRO PATRIA MORI[iii]« з Горацієвої оди, і з «Енеїди»: «EXORIARE ALIQVIS NOSTRIS EX OSSIBVS VLTOR» – «Меснику, постань із наших кісток!»

У бічній наві, на боці Послань[iv], висить гігантське полотно Альтамонте, та ще й таке величезне, що звисає унизу фалдою, немов вітрило галеона у штиль. А на ньому Ultor[v] під Віднем. А з іншого боку, на боці Євангелія, – образ-близнюк того ж Альтамонте, на якому зображена битва під Парканами.

Ну то як ми вже так по-бедекерівському педантичні, то згадаймо, що в тому ж парафіяльному жовківському храмі висить образ, зображення ще однієї битви. А що тоді кохалися в латинських інскрипціях і споряджали ними образи текстом, як в американських коміксах, то й на цьому вгорі є така сентенція, яку ми тут процитуємо: «DEXTERA DOMINI FECIT VIRTVTEM»[vi]. На образі зображена битва. Коні, не розбрикані, але, як заповідав їх малювати Учелло, застиглі в ієратичному стрибку, квадрати і прямокутники, чотирикутники озброєних, одягнутих у панцирі людей, над ними ліс списів, хащі «древків» у першої лави вже опущені віялом – серед цих пік і дротиків прапорці й значки. Військові намети. Хмари диму. А битва? Запозичимо її опис:

«Коли вже військо стало до бою, пан гетьман, об’їжджаючи рать за раттю, додавав духу своїм, вказуючи, що necessitas in loco, spes in virtute, salus in victoria[vii], і звелів ударити в барабани і трубами дати знак виступати.

Неприятель теж уже був готовий до бою...

Битва тривала довго, бо й наші, й вони, особливо іноземці, добре трималися. Наші, котрі на московську рать пішли, легше впоралися, бо московіти, не витримавши першого удару, кинулася тікати, наші навздогін... Французька та англійська кіннота тимчасом із нашими ротами в полі, щоразу одні одних підтримуючи, зчепилася; аж коли вже не стало отієї німецької піхоти, яка біля огорожі стояла нам на заваді, то зосередивши кілька рот наших, ми вдарили на оту чужоземну кінноту списами, хто ще мав, та кончарами, й вони тоді destituti praesidio[viii] людей московських і отієї піхоти, не змогли встояти; кинулися в свій табір тікати, але й там наші на них наскочили, б’ючи й рубаючи, та гнали їх їхнім власним табором...»[ix]

Пригляньмося пильно до почту прапороносців. Підпоручик, вахмістр, старший кінний стрілець. Ескадрони, які прибули на недільну службу Божу в парафіяльному храмі, заходять із трійок у два ряди (тільки шпори дзинь, дзинь, дзинь! і команда: «Рііівняйсь – Шаааблі – наголо!»), і хорунжий стягує з древка прапора чохол, і почет прапороносців спускається туди, де відвалена плита в підлозі вказує на прірву сходів, які ведуть до крипти парафіяльного собору. В чорному льоху, в сяйві свічок, запалених біля саркофага, видно довгі шереги відкритих домовин, а в них висохлі кістяки в зотлілих жупанах, кунтушах, деліях, поясах, у терціарських чернечих рясах із насунутими на голомозі черепи каптурами – посідачі та шляхта, десятки їх, сотні (закапаних воском від недогарків свічок, при яких церковний жебрак за копійки водить нечисленних відвідувачів і присвічує, щоб краще було видно вищирені зуби та костомахи). На прапорі вигаптовано: «Шостий Полк Кінних Стрільців Імені Великого Коронного Гетьмана і Коронного Канцлера Станіслава Жолкевського». Пригляньмося пильно до почту прапороносців – усі в ньому назначені смертю.

Пан гетьман довго і вірно служив своїм королям. Під Ґданськом Баторію, Замойському під Бичиною, з Єремією Могилою ходив на турків у 1595 році, через два роки вирушив проти господаря Михайла Хороброго, а знов таки ще через два роки побив шведів під Ревелем, а в 1606 році – татарів на Удичі, і вже незабаром – рокошан під Ґузовом. А тепер він опанував Столицю.

«Tandem[x] до того справа дійшла, що армія увійшла, якій пан гетьман opportuna in omnes casus[xi] обрав, військо стало купно в окремих дворах, щоби на всяк випадок одні одним могли би бути корисні. Полк пана Александра Зборовського став на постій у Китай-городі, в гурті усі один від другого близько, полк пана Казановського і пана Вайгера в Біл-городі також поруч навзаєм. Сам пан гетьман із паном старостою велізьким став на постій у головному замку в Крим-городі, дворі, який колись належав цареві Борису...

Дотримуватися пан гетьман пильно наказав, щоб наші зачіпок із московитами не чинили; суддів і з наших, і з московитів призначив, котрі усі диференції розсуджували, quietissime[xii] жили так, що і бояри, і посполиті, котрі обізнані були про свавільність народу нашого, дивувалися і хвалили, що так спокійно, без жодної кривди, нікому нічого не чинячи, ми жили...»

«Білокамінну», що й казати, будували італійці, зокрема – Крим-город. Грановиту Палату – Марко Руффо і П’єтро Антоніо Соларі, Успенський собор – Аристотель Фіораванті, Архангельський собор, усипальницю царів – Алевіно Нові, вежу дзвіниці Івана Великого – Марко Боно. Кожен, хто, як і я, там не бував, може зазирнути до енциклопедії і перевірити. Ці майстри осявали, вони вчилися у Браманте, копіювали старі пам’ятки, трималися канонів і модулів Віньоли, вистригали свої дива в камені, мармурі, граніті, довбали картуші, вирізували з яшми та малахіту листя аканта, вкривали канелюрами пілястри, напинали арки, помпували куполи, склепіння і ніші, заливали у форми стуко, гіпс, поцуолу, терацо, оздоблювали їх сграфіто, розвішували на стінах килими, гобелени та полотна образів.

Нам описували ту «Білокамінну». Еліаш Пельґжимовський у своєму звіті про місію Льва Сапіги до двору Годунова. Ян Жабчиц, придворний поет свити ляшки Марина та Лже-Димитрія, самозванця Грицька Отреп’єва, в своєму Кривавому Марсі московському, ксьондз Демболенцький Войцех у своїй оповіді про переваги «елеарів, що їх ніколи лісовчиками не звали». Або люди пана Александра Ґонсевського із гарнізону, залишеного в Кремлі Жолкевським. Люди покрою аркебузерів і пікінерів Кортеса, Діаса, Бальбоа, Пісарро, Орельяно, в їхніх розпечених сонцем Мексики та Перу моріонах і панцерах, гіпоцентаврів, котрі галопують перуанським камінням Куско або гинуть від отруєних стріл амазонок на водах Амазонки. Пан староста велізький тримав своїх людей у Крим-городі в шорах. Коли один із вояків, напившись, вистрелив із рушниці в ікону Богоматері на Нікольських воротах, то наказав йому «відрубати руки та ноги, а тіло спалити живцем на вогнищі, спорудженому неподалік місця злочину, а руки засудженого прибити бретналями під зневаженим образом Богородиці».

Ой, вибачте, то ж прецінь мав бути путівник по Жовкві.

Будували її італійці. Прекрасну тутешню ренесансну синагогу – Батіста ді Квадро ді Луґано, той сам, що й в Острозі. Стару синагогу з її фронтоном фасаду, контрфорсами, кам’яними мушлями, карнизами, акротеріями аттики, золотистим від старості муром, зі склепіннями, кесонами, люнетами в інтер’єрі. А замок, як отой, споруджений Ґуччі в Баранові, заснований на плані прямокутника з чотирма колосальними вежами. Коли під час однієї з воєн вигорає одне його крило, тоді в другому щось гніздиться. Вони такі просторі, що умістять і міський суд, і повітову управу у справах шляхів і гідротехнічних робіт, і кадастр, і гімназію. Потім надходить нова війна, вигорає оте крило, і поволі, розважливо мешканці беруться до відбудови іншого. В ящиках гасять вапно, сиплеться пил зі звожуваної цегли, зводять риштовання, під склепіння підставлять форми, і мури знову оживають і дихають заново.

Не було вже панів і вельмож, не запрошували здалеку архітекторів. Усе це робив Антек Лобос. Про Лобоса вже давно говорили по залах для рисунку, на лекціях зі статики будівель, оглядових лекціях про форми класичної архітектури, утилітарну архітектуру та проектування інтер’єрів. Усе Лобос, та й Лобос. Ви бачили, що нарисував Лобос? З-за гір сміття, фасадів, габаритів, вимучених проектів, професорської січки, визирали інші, захоплюючі, бадьористі обриси силуетів і гармоній. Лобос, казали, Лобос, шепотіли із заздрістю і побожністю, захопленням і збентеженням, що, як же це так, щоб серед нас міг народитися геній? А сам Лобос? Засоромлений собою і впевнений у собі, вічний студент, у котрого від вічного схиляння над планшетом стирчали лопатки, скромний і геніальний. Минули роки, він захистив диплом, проте, його не чекали оплески світу, йому не судилося будувати столиць, Бразиліа, Гільверсуму, великих метрополій, монументальних пам’ятників. Від якогось запилюженого реставраційного бюро він їздив малими містечками і там піднімав із руїн і склеював черепки старих будівель, мурів і веж, старовинні кшталти сплітав із тим, що народилося в його голові. У Львові, в Перемишлі, Раві-Руській, Самборі, в Підгірцях, у Жовкві. Вежі, фасади, аркади, контрфорси, портали, балюстради, тераси, башти, ворота, галереї, кружганки – каміння та плити, які валялися на землі, він піднімав і ставив на місце. Лобос відбудовував, наче скрипковий майстер, котрий ремонтує старий інструмент, клеїть, схиляється над ним і прислухається, чи видобутий із нього звук бринить так само, по-справжньому.

Голоси:

«А правда ж, батьку, що чимало

французів полягло зухвалих

за спалену ущент Москву…»

Восени, коли прибував і потрапляв до рук сержантів черговий контингент рекрутів, аж резонувало від тих голосів, пісень, пісеньок, заспівів, бо воно й чудово упорядковувало скандуванням ходу, і невідь як дидактикою слова, мелодії, ритму мало би допомогти у вихованні, викрешуванні нового ґатунку. Або:

«І тоді Наполеон кивнув полякам,

Козетульський рвонув, ескадрон у четвірки згорнувши...»

Або:

«Гей, з-за го-о-о-о-ри їдуть мазури,

Їдуть, їдуть мазуроньки, везуть, везуть три віночки

Роз-ма-ри-ри-и-и-нові, розмаринові!»

Або, для розрядки після тих пишнот:

«А в моєї Маньки груди, як дві баньки...»[xiii]

Коли через багато років опісля мені трапилося дременути з табору для інтернованих в Угорщині і ненадовго причаїтися в Будапешті, моїм сусідом по кімнаті в готелі упродовж доби був один пан, відомий до війни своїм політичним авантюризмом, за що й сидів у в’язниці, чекаючи судового засідання. Отож, отой пан приніс увечері пляшку угорського вина, і за тією пляшкою згадував старі часи: про те, як чекав у слідчій в’язниці у Львові, і як в одній камері з ним сидів якийсь українець, один із отих, «із чорним піднебінням», із тих, що то палили копиці сіна і чинили замахи, аби завдяки цьому вибороти волю для своєї країни від ярма ляхів, а ті, знова, влаштовували їм пацифікації. Отож, за словами мого гостя з готелю, отой український терорист, оповідаючи, як то завше буває у в’язниці, сусідові по камері про власне життя, згадував роки, коли він служив, відбував військову службу в полку кінних стрільців у Жовкві. Ту військову службу в полку польської кавалерії той запеклий ворог усього польського і змовник згадував як найщасливіший період свого чорного, невдячного життя. Він, зокрема, особливо вихваляв якогось ротмістра, командира ескадрону, бо той був і батьком, і матір’ю в одній особі для своїх кіннотників.

З тієї розспіваної осені я запам’ятав підпоручика Стербу, молоденького, із вузькою талією, котрий тієї осені через нерозділене кохання до Нори Юф вистрелив собі в серце. Я знав його дуже мало, бо хоча він був нашим квартирантом, орендував кімнату в нашому домі, проте був на кілька років старший, і з цуценятами не водився. Отож, певного осіннього вечора, коли я повертався додому, то зустрів його по дорозі в оточенні зграї собак, розмаїтих полкових пінчерів і доберманів, і між ними була лягава сука поручика Конопки (в свою чергу, поручик Конопка загинув, стрибаючи через перешкоду, і ми успадкували від нього нічию вже тоді суку). Підпоручик Стерба не впізнав мене, він тішився і бавився з собаками – тішився, бо, певно, щоб додати собі відваги, попередньо хильнув. А вночі до нас постукали жандарми і опечатали двері кімнати підпоручика Стерби, котрий застрелився у казармі. І потім на дверях його кімнати в нашому будинку залишилися рожеві відбитки – де були печатки з червоного сургучу, – і були вони, мов кривавий слід, який годі змити. І потім уже в тій кімнаті ніхто більше не мешкав.

У казармах також вахмістр, котрий носився з якоюсь кривдою і уразою, застрелив перед стайнями командира полку, і того вахмістра зі згаданого почту прапороносців засудили військово-польовим судом і розстріляли.

Той почет прапороносців: підпоручик, вахмістр і старший кінний стрілець, українець, лежать поруч на тому ж цвинтарі, де опиняються всі тутешні. І командир полку, і бурмістр доктор Мушкет, і парох парафіяльного собору, отець митрат Ізидор Кунашовський, і мій батько, і моя молодесенька сестра.

Це про неї нагадує мені відгомін молодих, цуценячих голосів учнів місцевої класичної гімназії: «Szac kobita!», «Odknaj się, bo ci dam majzla do ściany!», «Co si kucasz?», «Gała ci!», «Ale ta ma nogi – łychą jeść!»[xiv] І зі стадіону: «Spalony», «Faul!», «Korner»![xv] та велика сварка про те, хто має грати в захисті. А ще прізвища: Метек Схабовський, Клосовський, котрий стрибав із жердиною, наче олімпієць, і брати Земби, Адась Обмінський, Юрко Климко, Ланоха, і дівчата зі змішаних класів: Нора Юф, Валерка Герльт, Ольга Новак («Ona Olga Nowakówna, a om Mundek, Żydek z Równa!»[xvi]), і шкільні водевілі: «Я вашу Марисю щиро кохаю, тому від люті спокою не маю – тідрайда, тідрайда, тідрайда!», і довгі години нудьги над «катілінарками»[xvii], або коли добряга, напаханий табакою вчитель велить зубрити і скандувати: «Quadrupedante putrem sonitu quatit ungula campum»[xviii], і вже по дорозі зі школи, для розрядки: «Галопом, галопом, галопом – у даааль!»

Поруч із цвинтарем лежав шлях, як свідчив дороговказ: «На Оплітну». Дідичем її, а точніше власником, а не дідичем, був пан Жарчевський. Батько мені казав: «Ніякий він не Жарчевський, такого прізвища не існує. Його прізвище було Віц, тобто, просто «жарт», отож звідси Жарчевський, а його батько розбагатів десь у Поморянах на аптеці». Пан Жарчевський тримав фасон, розводив верхових коней і скакав верхи на гонитвах, які влаштовували на імпровізованому іподромі в полку, де він був офіцером запасу, на полі, прилеглому до цвинтаря.

Пан гетьман добре послужив Речі Посполитій і її королям. Велику булаву та печатку він отримав щойно на старість. Записуючи свої спогади, звідки ми насмілилися запозичити деякі уривки, він не паношиться, каже про себе в третій особі, як Цезар, речення тут течуть, мов у Коментарях, він не опускається до суб’єктивної експозиції:

«Коли вже мав пан гетьман з Москви від’їхати... князь Мстиславський та інші найперші бояри проводжали з добрячу милю пана гетьмана, а доки він їхав містом, мир, чернь уся вулицями бігла йому навперейми, прощаючись і благословляючи».

Про те, що сталося, коли його там уже не було, ми знаємо з інших повідомлень. У старопольських листах, виданих Ганною Малевською, листах епохи династії Ваза, ми читаємо в повідомленні мозирського хорунжого, ротмістра Осипа Будила, уже з полону в Нижньому Новгороді, про нестерпний голод серед вояків обложеного в Крим-городі польського гарнізону. Про те, як дійшло до того, що їм довелося їсти кінську падлину, попруги й ремені сідел, обмотки з луків, пергаменти і церковні свічки, січену траву, і врешті, трупи з шибениць, полонених і один одного, бо «уже так жадібну пащеку голодне самоїдство розверзло, що пан слуги, слуга пана, товариш товариша не був певен...» А про те, що втратили, про награбовані багатства пан гусарський поручик Самуель Маскевич філософськи записав у своєму щоденнику: «...дідько усе побрав – одне розшарпали, а інше – згоріло...»

Але пан гетьман вже давно звідти поїхав, щоб потім лише занотувати:

«Таким чином московська Столиця згоріла з великим кровопролиттям і незмірними збитками, бо ж квітуче то й багате місто було, і ambitus[xix] його значні. Адже ті, хто бував у чужих землях, кажуть, що ні Рим, ні Париж, ані Лісабон не рівні розмірами in sua circumferentia[xx], як оте місто було. Крим-город, той у всьому цілий залишився...»

Але пан гетьман звідти поїхав, бо:

«...закриті були вуха його мості короля для пана гетьмана міркувань...»

До Жовкви панові гетьману судилося повернутися, коли вдова викупила його прах – труп обезголовлений і без рамен, втрачених у бою, – з рук ворога. Може то й була правда, – те, про що він згадує у своїх спогадах ще до Клушина:

«...були у війську різні гадки супроти пана гетьмана, наче світ йому не милий, і військо хоче разом із собою погубити...»

Цьому суперечить те, що писав через три тижні після поразки понад Дністром пан поручик Абрагам Злотопольський про останні миті гетьмана: «Пан канцлер, зсівши з коня, пробив його шаблею, приклад іншим даючи, що не збирається тікати, і йшов пішки чверть милі…»

Місто століттями справляло шляхове мито, звідси й узялися біля виїздів із нього рогачки. Шлагбаум рогачки орендувала єврейська сім’я, і його поперечку на ніч опускали впоперек мостової та замикали на колодку. Але посередині висів ліхтар, у ньому коптів гасовий ґніт, остерігаючи десятки механічних коней, які уночі били копитами в авто на головній магістралі Варшава – Львів. Після півночі слід було довго ломитися до єврейської халупи, аж нарешті, дрижачи від нічного холоду та горнучись у хустку, виходила єврейка, щоб відімкнути колодку та піднести отой шлагбаум.

На дорозі, яка вела з міста у бік Черемишної, Глинська, Волі-Висоцької, був ще один шлагбаум. Там містився залізничний переїзд, залізничний насип дугою підходив тут до шляху і перетинав гостинець. Там, саме в тому місці, об’явилася мені модерність. Чергова війна закинула мене раптом аж на жовкіську рогачку. Тут, на залізничному переїзді, на зовнішньому боці дуги кривизни колії, я побачив перевернуту догори колесами модерність – торпеду: знаменитий, обтічний, споряджений дизельним двигуном вагон, вершина модерності та розкоші, образ майбутнього, втілений у сталі, лаку, склі та хромі, – на цій кривизні колії, в паніці війни, під час безсоромної втечі, саме за цю втечу покараний катастрофою болід, символ поразки, вритий у землю, в могилу-кратер, яку сам собі вижолобив. Аякже – потяг-привид, потяг у невідоме, рай на колесах «Бридж – Лижі – Коктейль» на гравії гостинця в околицях Жовкви, невдаха першого і туристичного класу.

Дивно було опинитися тут за таких незвичайних обставин, але на дивування бракувало часу. Треба було знайти позицію для батареї, обкопати гармати і нарешті трохи відпочити. Спати можна було тільки при батареї, тож навіть зайти додому, де я давно не бував, не було змоги. Але, оскільки то діялося одразу попід замком, то у вільнішу хвилину я вирушив туди потинятися трохи слідами Лобоса.

Колись, щоб тут пройтися, доводилося вибачатися перед різними радниками, які сиділи за своїми службовими столами. Нині тут нікого не було. На дверях, як і слід, великими літерами написано: «ТАБУЛА»[xxi], «КАДАСТР I», «КАДАСТР II», під склепіннями, на полицях купи паперу: справи, цілі геологічні пласти паперу, зв’язані мотузками аркуші, стоси книг, фоліантів, пакунків документів, вхідних журналів. Там же ж і прес-бювари, каламарі, печатки і штампи, мапи, а на них у кадастровому масштабі 1:4444 павутина позначених меж земельної власності, «нерухомості», міщанських садів, селянських морґів, ланів, поміщицьких влук – мережа, картографія хижого людського чіпляння за землю.

Лажу тут коридорами, відчиняю офіційні святині, піднімаюся та спускаюся сходами і, нарешті, десь, на якомусь півповерсі чи наріжнику (я знаю, де це, але не скажу), двері, які вперто і важко повертаються на завісах, бо їх ніколи не відкривали. І там я натрапив на приспаний світ.

На полицях уздовж стін, на підлозі, під склепінням височіють купи томів і книжок. Ніхто сюди не заходив роками та десятиліттями, все притрушено цнотливим шаром пилюки, по якому не водив жоден палець. Тут лежать книжки, приспані якимось сном наяву, на корінцях томів лущиться шкіра, поруділі позолочені оправи, почорнілі та запалі літери: антиква, курсив, пергамент світиться своєю мало не прозорою плівою, папір пожовк, але то все ще чудовий папір оних часів, крихкий на краях, а втім тримається. Томища, фоліанти, шпаргалля, ретельно зшиті книги копій, папки, з яких висипається уміст.

Я беру першу скраю книжку. На титульному аркуші: Склад або Скарбниця Чудових Секретів Поміщицької Економії… присвячений: «...Королю Польському, Великому Князеві Литовському, Руському, Прусському, Мазовецькому, Жмудському, Київському, Волинському, Подільському, Підляському, Лівонському, Смоленському, Сіверському, Чернігівському Панові...»

А в ній прочитати можна і «про свічок лойових виготовлення», про те, як запобігти «пси щоб не казилися», як «золото зробити без золота», далі на «чорнило для писання короткий засіб», «людина, якби сохла, за якими то пізнати знаками», «на чари засоби…»

Там само:

«Про Оленя, звіра поставного

Про Лося величезного

Про Ведмедя незграбного

Про Дикого Кабана або Одинця жорстокого

Про Лань або про Дамочок

Про Лиску нещиру

Про Їжа колючого

Про Кастора або Бобра і його цнотах

Про Вовка капосного, зрадливого

Про Лева, його мужність

Про Тигрів і Леопардів із їх властивостями

Про Носорога лютого і прудкого

Про Зміїв безсоромних

Про Крокодилів отруйних

Про Папуг потішних

Про Журавлів майстерних

Про Ворон і Гайвороння хитре».

Там само:

«Про Саламандра вогнистого

Про Лелек пишних, Пеліканів і Лебедя...»

І раптом на стосі книжок – лютня!

Зачекайте, зачекайте! Я зовсім на тому не розуміюся. Може то не лютня, може то віола да ґамба або ліра да браччо, а може торбан, себто побільшена лютня, або бандура. Але я б дуже хотів, щоб то була лютня.

Бо, знаєте, лютня – то інструмент незвичайний. На ній грав Ґусман, придворний блазень короля Сиґізмунда Авґуста, а може й сам Валентин Бекфарк, після котрого, як після Бекфарка, лютню узяти може не кожен. А з мистецтвом гри на лютні, шановні панове, пов’язано чимало речей. По-перше, найкращі лютнярі самі собі той інструмент конструювали. Зазирніть-но в тінь, усередину такого корпусу, а там вклеєний невеличкий картуш, а на ньому кривулями набазграно: «Anno Domini Jan Dankwart MDC Varsaviae»[xxii], або: «Baltazar Dankwart we Wilnie Anno 1602 Fecit»[xxiii], або значно пізніше: ««Fait à Krzemieniec par Ignace Klimowski Septembre 1821»[xxiv]. А маємо також десь записано, що також якусь скрипку зробив і залишив у ній власний підпис Станіслав Звєжинський, «китаєць Його Королівської Величності» – китаєць, себто придворний блазень Станіслава Авґуста, котрий не соромився свого блазнювання. А отже, по-друге, з цим фахом пов’язане блазнювання – те саме, яке нам з’ясував професор Лешек Колаковський: мудрий ґатунок блазнювання, протилежного жрецтву!

А, по-третє, також відомо, що лютня була інструментом дуже примхливим, чутливим, важко було на ній грати, бо вона постійно розстроювалася. Казали про це і посміювалися сучасники, що лютник більше часу витрачав на підкручування кілочків, ніж на саму гру. І ми уявляємо собі, як він її тримав, торкав пальцями струни, схиляв голову і прислухався, і вдаряв у ті струни, і підкручував кілочки на грифі, у тут бо ж усі чекають, позираючи нетерпляче, наслухаючи з відкритим ротом.

Лютня! Звідки тут лютня? Що за дурне запитання! Прецінь де ж іще, як не тут, серед книжок, їй і місце? Чи ж не зображують завжди на гравюрах подобизни поетів разом із нею, чи ж не цей інструмент прикрашає поруч із лавровим листям, портрет письменника в овалі?

Я підходжу до цієї з’яви навпочіпки. Лютня лежить, милуючи око шийкою, грифом і чудовим тілом, виклеєним колись із тоненьких смужечок, трісочок, дощечок, підбігає до споду і збігається в держаку, чорніє її нутро, набрякле резонансом. Вона вкрита – як і все тут навколо, книжки – шаром столітньої пилюки, котра притьмарила полиск її давньої політури і позолоти, інкрустацію перламутром і срібним дротом її розети. Підійшовши, я полохаю павука-косаря, котрий відстрибує убік своїми довгими ногами, зачепивши струни лютні, які від цього павучого дотику видають тонкий, ледь чутний звук, і ховається в проваллі її корпусу.

Може гладив її колись і клав пальці на її струнах Семп Шажинський, котрий народився неподалік? Може він укладав сонет? Про своє нерозділене кохання до красуні Тарло, котру видали заміж за літнього пана Ієроніма Сенявського з Бережан, може то про неї він почав руськими словами:

«Терпи ж, головонько, до щастної години…»!

Семпові Шажинському це давалося просто. У його руськості не було ані перекірливості пана старости Каньовського, що то підшивався під козака, ані хлопоманії заводіяк Шашкевичів, ані снобізму романтиків – лірників України, солов’їв. Він писав тією мовою, яку чув довкола себе, природним чином добирав із неї слова і користувався ними в сонетах і баладах.

Може той диморфізм мови продиктував йому:

«Як маю вийти на страшливу прю,

Роздвоєний, як стану я до бою?»[xxv]

Я не можу натішитися тут тією лютнею, але бракує молодечої руки, щоб видобути з неї голос. Красиве дерево, дзвінкі струни, але є в ній мертвотність, неначе то не лютня, а труна, домовинка, порожня колиска. Брав її хтось колись до рук і виколисував слова, та слова відбриніли, і губи, знеохочені, пересохли.

На старих мапах, помережаних розами вітрів і вітрильними румбами, де зображені континенти, миси, архіпелаги, жили рік і сопки гірських хребтів, завжди повно усіляких оздоб, особливо посеред збурунених хвиль морів і океанів. Тритони, нереїди, левіафани та сирени. Менше їх там, де зображені ностальгійні простори білих плям, іще не відкритих місцин. Картографи давнини, щоб якось їх композиційно заповнити, давали там зазвичай пояснення, що то місця «UBI LEONES»[xxvi].

На нових мапах оті порожнини зникли, натомість у інших дикастеріях[xxvii] з’явилися нові білі плями. Одну з небагатьох тамтешніх назв мені б хотілося розшифрувати.

Я навіть зазирнув до Великої Совєтської Енциклопедії. Під гаслом «Нестеров» там написано, що в 1951 році Жовкву перейменували на згадку про царського авіатора, котрий ще в серпні 1914 року загинув неподалік від цього міста, як написано у Великій Совєтській Енциклопедії, «в воздушном бою»[xxviii].

 

[Першодрук у: «Kultura», 1966, nr 11, первісна назва «Lutnia albo Przewodnik po Żółkwi i jej pamiątkach, zebrał i do druku podał…»]

 

Переклав Андрій Павлишин