зміст

У листопаді 1945 року в Лондоні було підписано установчий акт Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. В організованій урядами Великобританії та Франції підготовчій конференції взяли участь представники близько сорока країн. Більшість із них були заклопотані одним: вони хотіли, як влучно висловився делегат Мексики Торрес Боде, “розпочати в історії людства іншу еру, ніж та, що якраз закінчилася”. Запровадити новий світовий лад, у якому жодна держава не могла 6 ні затягнути завісу навколо своїх громадян, ані “систематично промивати їм мізки тісними й негнучкими ідеями”. Започаткувати епоху, де панував би “справжній дух миру”, де ідеї вільно кружляли б із країни в країну, а люди були б не дресировані, одурені й маніпульовані тоталітарними ідеологіями, а навчені послуговуватися розумом.

Інспірацією засновників ЮНЕСКО стало безприкладне випробування нацизмом. Система, що штовхнула світ у війну, спиралася водночас на деспотизм, тобто ліквідацію свобод, і на обскурантизм, тобто використання забобонів і темноти; нова ж світова інституція мала на меті стати на сторожі свободи слова і допомагати в поборенні абераційних ідей та доктрин, що зводять на ненависті систему мислення і надають наукове алібі великодержавним підступам. Отже, роль ЮНЕСКО полягала у захисті думки від зловживань влади та в просвіті людей, щоб демагоги уже ніколи й нікому не затуманювали голови.

Пов’язуючи моральний поступ людства з інтелектуальним, працюючи як на політичній ниві (захист свобод), так і на ниві культури (виховання особистостей), зібрані в Лондоні представники урядів і великі інтелектуальні авторитети спонтанно посилалися на ідеї Просвітництва. Філософія нової ери, настання якої вони сподівалися наблизити в часі, коренилася у XVIII столітті, а організацію ЮНЕСКО незримо патронували Дідро, Кондорсе і Вольтер. Це ж вони навчили нас, що наскільки загальним є право на свободу, настільки вільною може бути лише освічена людина. Це вони ставили державі ці дві неподільні вимоги: шанувати суверенність особистостей і дати їм, завдяки освіті, можливість здобути справжню незалежність. “Якби навіть свободу шанували, про людське око, й вона була б записана у книгах законів, – писав, наприклад, Кондорсе, – громадське благополуччя вимагає, щоби народ зумів розпізнати тих, хто здатен оте благо забезпечувати. Невже може вважатися по-справжньому вільною людина, яка в щоденній діяльності через брак освіти потрапляє у залежність від іншої людини?”

Одразу ж після перемоги над Гітлером опікунський дух філософів, здавалося, витав над установчим актом ЮНЕСКО і диктував редакторам його слова. Метою організації було “забезпечення повного й рівного для всіх доступу до науки, вільного пошуку об'єктивної істини і вільного обміну думкою та наукою”. Була надія, що співпраця в царині культури дасть змогу світові успішно протистояти посяганням на гідність людини.

Якої людини? Абстрактного й універсального суб'єкта “Декларації прав людини і громадянина”? Безплотної реальности, істоти поза буттям, сотворіння без тіла, кольору й ознак, героя великих універсалістських дискурсів? Особи, позбавленої всього того, що її вирізняє? Вже з перших конференцій ЮНЕСКО непомітно змінюється порядок денний: критику фанатизму замінює критика Просвітництва. Поставити під знак питання абстрактний гуманізм означає розвивати й радикалізувати міркування над способами захисту світу від доктрин, що заперечують біологічну єдність людського роду. Після правників і літераторів слово беруть етнографи, що вимагають від гуманізму додаткових зусиль, щоб він став автентичне людським, тобто охопив належною людським істотам шаною всі конкретні форми їхнього існування.

Прикметним щодо цього є текст Клода Леві-Стросса “Раса та історія”, написаний 1951 року на замовлення ЮНЕСКО. Підійшовши до справи ледь не ритуальним уже способом, Леві-Стросс найперше заперечує будь-яку практичну вартість поняття “раса”. Відмінності між різноманітними групами людей є результатом, як він пише, “географічних, історичних та соціальних умов, а не тих чи інших задатків, пов'язаних з анатомічною чи фізіологічною будовою чорних, жовтих і білих”. Однак він тут же додає: не досить відрізняти суспільну спадщину від генетичної, визнавати, що стилі життя не визначені ген етично, і боротися з біологічним поглядом на відмінності між людьми. Треба ще виступити проти ієрархізації людей. Не вдасться встановити ієрархію досконалости розмаїтих форм, яких набуває людство у просторі і часі; це не чергові ступені тріумфального походу, “стадії чи періоди якогось єдиного розвитку, що, вийшовши з однієї точки, повинен допровадити все те розмаїття до однієї мети”. Спокуса розмістити людські спільноти на одній шкалі вартостей, вершину якої займаєш ти сам, з наукового погляду така ж фальшива, а з морального – така ж шкідлива, як поділ людського роду на відрубні, замкнуті автоматично-фізіологічні істоти.

Тож, на думку Леві-Стросса, мислителі Просвітництва піддалися тій спокусі. Заворожені розвитком науки, технічним проґресом і вишуканістю манер у Європі вісімнадцятого сторіччя, вони означили той стан речей іменням цивілізації. Свої тодішні суспільні умови вони подали як зразок, свої окремішні звичаї-норови – як всезагальні положення, свої цінності – як абсолютні критерії оцінки, а європейця – як повелителя й володаря природи, найцікавіше творіння Всевишнього. Оте розкішне видиво безперервного руху вгору, розуму в беззупинному розвитку, видиво, авангардом якого був Захід, укріпила в наступному столітті новонароджена наука – етнологія. Ось що писав Морґан в “Архаїчному суспільстві”' “Ми маємо сьогодні безперечні докази, що в усіх людських племенах період дикунства передував періоду варварства, так само як варварство передувало цивілізації. На історію людства сиплеться щіпка прянощів: дрібка – досвіду, дрібка – прогресу”.

Утвердившись у цьому переконанні, європейці наприкінці XIX століття сколонізували світ. Порівняно з іншими суспільствами, раціональна й технізована Європа втілювала собою прогрес; завоювання здавалося найшвидшим, а заодно й найблагороднішим способом втягнути спізнюхів у орбіту цивілізації. Місією розвинутих народів було прискорити рух неєвропейців до освіти й добробуту. Щоб урятувати примітивний люд, спід було ліквідувати його відрубність – себто відсталість,– всмоктавши його в західну універсальність.

Як свідчить Леві-Стросс, антропологи в такі ігри вже не грають, відколи відкрили складність традицій та канонів життя у так званих примітивних суспільствах (а відкрили їх також завдяки наданим колоніальною експансією можливостям). Спершу вони лестили Європі, а тепер ятрять її нечисте сумління і позбавляють усілякої ваги поблажливі, чи то пак, ненависні визначення на зразок: дикун, варвар, примітив. Разом з тими шаблонами вони відкидають ідею лінійної еволюції людства, тобто поділ народів на відсталі й розвинуті. Чим виразніше підкреслює Захід свою світову вищість, тим глибші сумніви етнологів у слушності тієї домінації. У мить, коли ЮНЕСКО лаштується відкрити новий розділ в історії людства, Леві-Стросс від імені репрезентованої ним дисципліни нагадує, що ера, з якою треба покінчити, однаково заплямована: як колонізацією, так і війнами; пихою Заходу, що заперечує інші можливі версії людства, так і як нацистськими переконаннями щодо натуральної ієрархії між людськими істотами; як мегаломанією проґресу так і біологічним делірієм. Врешті-решт, пояснювати різноманітні способи існування – природою, або ж впихати їх усіх поспіль в єдиний загальний прогрес розвитку науки, техніки й свободи – це одне й те ж. В обох випадках, каже Леві-Стросс, діє той самий етноцентризм: “Все те, що не я – нижча раса чи застаріла форма еволюції суспільства, – гірше від мене”. Щоб позбутися самозакоханости білої людини, треба доповнити критику раси, поставити під знак питання цивілізацію. Людство не є ні монолітним, ні поділеним на окремі замкнуті групи зі спільними спадковими рисами. Є різноманіття, але не расове; є цивілізація, але не єдина. Таким чином, етнологія мовить про культури у множині, в сенсі “специфічні, непередавані стилі життя, які швидше можна пізнати у формі конкретних витворів – техніки, звичаїв, інституцій та вірувань,– аніж у потенціальних здатностях, у культурах, що відповідають можливим для спостереження цінностям, а не істинам чи тому, що за істину вважається”.

Просвітити людство, аби запобігти відступу у варварство: Леві-Стросс підписується під урочистими деклараціями засновників ЮНЕСКО, але чинить опір філософії, якої ті дотримуються. На суді над варварством Просвітництво сидить на лаві підсудних, а не на місці прокурора, яке для нього зарезервували Леон Блюм і Клеман Аттле. Мета одна: подолати упередження і забобони, але щоб досягнути цієї мети, не інших треба уму-розуму вчити, а самому в них учитись. Темноту подолаємо тоді, коли замість натягувати на всіх людей культуру, носіями якої ми є, спроможемося пожертвувати нашою універсальністю. Іншими словами – коли звані цивілізованими люди відмовляться від своєї надуманої вищости й визнають, щиро і з покорою, що вони самі – різновид тубільців. Бо обскурантизм, що залишається нашим ворогом, означає “сліпе відкидання того, що не наше”, а не спротив, який надибує у світі поширення наших вартостей і властивого нам способу мислення. За Кондорсе, зло береться з поділу людського роду на два класи: люди, що вірять, і люди. що розумують. Дика думка і думка вчена, і варварська мудрість, безсистемність і формалізація – всі люди розумують, відповідає Клод Леві-Стросс; найбільшими ж легковірами й шкідниками є ті, які вважають, що раціональність притаманна лише їм. Варвар – це не неґатив цивілізованої людини, “а передусім той, хто вірить у варварство”. Просвітництво винне в тому, що прищепило цю віру Заходові й довірило своїм представникам нереальну місію забезпечення інтелектуального поступу й морального розвитку всіх людей на Землі.

Переклав Олег Король