зміст

Потрібна велика самовпевненість, аби взяла хіть описувати міста. Міста мають безліч облич, силу примх, тисячу напрямків, розмаїття цілей, страшні таємниці, кумедні секрети. Міста багато приховують і багато відкривають, кожне з них – то цілісність, кожне – багатогранність, кожному відпущено часу більше, ніж журналістові, аніж людині, аніж групі, аніж нації. Міста переживають народи, що їм вони завдячують своїм існуванням, і мови, що ними розмовляли будівничі. Народження, життя та смерть міста залежать од багатьох законів, які неможливо якось систематизувати й які не допускають жодного правила. Це надзвичайні закони.

Я міг би змальовувати будинки, вулиці, майдани, церкви, фасади, портали, парки, сімейства, архітектурні стилі, групи мешканців, заклади і пам'ятники. Це так само мало здатне репрезентувати характер міста, як температурні дані – відтворити місцевість. (У Берліні 4-15 – то вже холод.) Треба мати здатність виражати словами колір, аромат, густоту, сприятливість клімату, словом, те, що через брак точного означення доводиться підводити під науковий термін “атмосфера”. Є міста, що пахнуть квашеною капустою. І тут безсиле будь-яке бароко. Якось у суботу заїжджу я до одного містечка на сході Галичини. Головна вулиця забудована монотонними будинками. У цьому місті мешкають гендлярі-євреї, ремісники-рутенці, чиновники-поляки. Хідник вибоїстий, бруківка – чисто тобі гірські пасма у мініатюрі. Каналізації немає. У малих провулках сушиться білизна, рябіючи червоними та синіми смугами. А що, треба, щоб тут пахло цибулею, запорошеним домашнім побутом і задавненою затхлістю?

Ні! У головній вулиці цього міста розвинулася неодмінна корсо. Чоловічі наряди щонайперш вирізняються діловою, звичайною елегантністю. Юні панянки пурхають ластівками, з невідпорною, чарівною цілеспрямованістю. Веселий жебрак просить давання з шляхетним жалем – і йому прикро, що він змушений мене обтяжувати. Чутно рутенську, польську, румунську, німецьку та ідиш. Це ніби маленька філія великого світу. Втім, у цьому місті нема ні музею, ні театру, ані газети. Але зате існує “Талмуд-Тора-Школа”, звідки виходять єврейські вчені, письменники, релігійні філософи; а поруч з ними містики, рабини, власники великих крамниць.

У цьому місті я випадково познайомився з одним викладачем гімназії. Він сказав: “Ви – з Німеччини? Розкажіть мені, що сталося з відкриттям того професора, що одержав золото зі ртуті. Що ж залишиться тоді? Що ще містить ртуть? Я думаю над цим удень і вночі. Часу в мене, знаєте, до біса. Якби я мав стільки ж грошей, то сам з їздив би до Німеччини і про все довідався. Це мені ну просто не сходить з голови!” Так говорив чоловік. Він чекатиме ще два роки, поки хтось приїде з Німеччини.

Такі люди гараздують у невеликих містечках на сході Галичини. Гараздували б вони, певна річ, і у більших. Але тих немає. На Східній Галичині є лише одне таке: Лемберґ.

У це місто я двічі вступав до певної міри як переможець, і не зовсім безпечно. Довгий час місто було “табором”, місцем розташування командування австрійської армії, редакції німецької польової газети, купи військовиків, збірним пунктом імператорського і королівського персоналу, “офіцерською кормушкою”. Була в ньому військова поліція, “явка для розвідників і вістових”, австрійське і німецьке командування залізниця, були шпиталі, епідемії і повно військових кореспондентів. Тут хазяйнувала війна, хазяйнували супутні явища, прикрі, тому що тривалі. Після розвалу за це місто боролися поляки, рутени, тут у листопаді стався погром. Та й сьогодні Лемберґ наче “табір”.

Головну вулицю названо колись вулицею Карла-Людвіґа через лояльність до правлячого дому. Нині вона носить назву Вулиці легіонів. Йдеться про польські легіони. Колись тут була корсо австрійських офіцерів. Тепер по ній прогулюються офіцери польські. Тут завжди лунає німецька, польська, рутенська мови. Нині розмовляють польською, німецькою та рутенською. Біля театру, що його обтікає кінцем вулиця, люди говорять на ідиш. У цьому місці завжди говорять на ідиш. І, очевидно, ніколи не перейдуть на іншу мову.

Цій багатомовності протистоїть поновлена і певним чином закріплена молодістю польська національна свідомість – але ще не вистояна. Молоді та малі нації чутливі. Великі часом теж. Однаковість може бути силою, але національна і мовна різноманітність завжди криє в собі силу. В цьому розумінні Лемберґ це багатство польської держави. Лемберґ – то строката пляма на сході Європи, там, куди ще довго не добереться розмаїття. Місто – то строката пляма: червоно-біла, синьо-жовта, і трішки чорно-жовта. Не знаю, чи кому це може завадити.

Ця строкатість не кричить, не засліпляє, не притягує загальної уваги, вона не задля самої себе, як строкатість східних містечок на Балканах, приміром, Будапешта, балканського як усі Балкани. Багатомовна забарвленість міста Лемберґа рано-вранці напівсонна, напівбадьора. Це ніби перші молодощі строкатості. Молоді селянки з кошиками їдуть головною вулицею на возі, пахне сіно. Катеринщик музичить якусь народну пісню. Солома та січка труситься на бруківку. Жінки, що заходять до кондитерської, вдягнуті в останні паризькі туалети, сукні, котрі вже допоминаються того, щоб бути “творіннями”. У провулку вибивають килими.

Адам Міцкевич, великий польський поет, стоїть посеред вулиці. Пішки патрулюють євреї у сукманах, то торгова варта. Якийсь чоловік, перекинувши через праве плече торбу, кричить із мелодичною плаксивістю: “Продаю, купую!”. Це аж ніяк не заважає бряжчати кривою шаблею, дзенькати музикальними острогами ставному, вельми войовничому кавалерійському офіцерові. Він дзенькає, бряжчить, із принадною мужністю привертає до себе увагу цією хмаркою музики війни. Проте людина він не аґресивна – і має наче не вбивчу шаблю на боці, а просту парасолю, так продирається він крізь тісний натовп гендлярів, які перебирають язиками світову політику, долучаючи торгівлю, – і те інше одночасно. Така демократична тут армія. Я бачив одного поручника з багатьма військовими нагородами і строкатими стрічками на грудях. У руці він ніс банку повидла. Його дружина торгувала на базарі. Це занурення у вічнолюдське, в особисте, в домашнє замирає з войовничими хмарками брязкоту острог і блиску орденів.

Місто демократизується, спрощується, вилюднює, і ті властивості, здається, пов'язані з його космополітичними нахилами. Тенденція до розширення завжди співпадає з волею до природної доцільності. Різнорідне не здатне бути святковим. Навіть сакральне набуває тут рис народного. Великі, старі церкви, забувши своє призначення, ідуть в народ. А народ побожний. Біля великої синагоги процвітає вуличний гендель. Гендлярі підпирають плечима її стіни. Перед порталом церкви горбляться жебраки. Якби любий Бог прийшов до Лемберґа, то йшов би пішки вулицею Легіонів.

Вулиці, майдани, будинки, до яких можна приклеїти епітет “шляхетні” і яким доводиться ховати в собі громадські установи, до яких ведуть високі сходи, – всі вони опростились. Спрощення розм'якшує строгу форму. Пом'якшення клясичної форми перетворюється в безладдя, у руйнівну млявість, самовбивчу плутанину. Законів – тьма. їх порушення – найвищий закон, хоча й неописаний. Давня австрійська “рутина” знаходить своє адекватне продовження у млявості – слов'янській рисі, що супроводить меланхолію.

Є літературне кафе, зветься воно “Рома”. Сюди навідуються справжні міщани. І тут стираються межі поміж бюргерством і богемою. Тут засиджуються син відомого працівника банку, режисер, літератор. За сусіднім столиком можуть сидіти їхні родичі. Всі грані наведені слабо, ледь помітно. Це місто зі стертими межами. Справжній вибалок старого кайзерського та імператорського світу. За Лемберґом починається Росія, інший світ. Краків, місто куди західніше, проте менш австрійське. Воно завжди залишається національним музеєм. Поміж Віднем і Лемберґом сьогодні ще, як завжди, культурний обмін. Проте до цього додався ще Бухарест. Адже переворот посунув усі галицькі міста на кілька миль у бік сходу. Мабуть, на благо сходу...

Переклав Ігор Андрущенко