зміст

Земля на Заході Європи має недобру славу. Дешевий і заяложеній дотеп цивілізованої пихи банально пов'язує її з шкідливими комахами, сміттям, нечесністю. Проте якщо колись було так слушно зауважено, буцімто на Сході Європи чистоти куди менше, аніж на Заході, то нині це зауваження таке банальне; той, хто ще послуговується ним зараз, виказує більше те що він не наділений оригінальністю, аніж характеризує місцевість, яку хоче описати. Втім, Галичина, велике поле бойовища великої війни, ще довго не позбудеться цієї слави. Особливо для тих, хто має поля боїв за поля слави. Попри те, що в галицькій землі розкладаються західноєвропейські мертв'яки, удобрюючи її. Попри те, що на зогнилих кістяках мертвих тірольців, австрійців, німців цвіте кукурудза цього краю.

“Кукурудзою” називаються качани маїсу. Коли вони достигають, ними встеляють стріхи селянських хат, великими жовтими китицями, схожими на довге пишне волосся. Кукурудзою годують свиней, гусей, качок, і продають на базарах, у великих містах. Бідні гендлярі-євреї в Галичині варять її у горщиках і продають варені качани на вулицях тим убогим євреям, які торгують якимось дрантям, абищицями зі скла, газетами. Бо з чого ж живуть лахманники?

Жити важко. Галичині доводиться утримувати вісім з гаком мільйонів мешканців. Земля багата, жителі вбогі. Це селяни, гендлярі, дрібні ремісники, службовці, солдати, офіцери, торговий люд, банкіри, посідачі. Надмір гендлярів, надмір службовців, надмір солдатів, надмір офіцерів. Усі живуть лише з однієї продуктивної кляси: селян.

Селяни побожні, забобонні, легкодухі. Вони живуть у боязкому пієтеті перед священиком і страшенно поважають “місто”, звідки заїздять екіпажі, що подорожують без коней, євреїв, панів, лікарів, інженерів, геометрів, електрострум, який називають “електрикою”; місто, до якого вони посилають дочок, аби те зробило з них покоївок і проституток; місто що має суди, лукавих адвокатів, яких слід остерігатися, справедливих суддів у мантії, поверх якої блищить металічний хрест, під образом Спасителя, ім'ям якого засуджують людей місяць-у-місяць і рік-у-рік, змушуючи декого накинути й зашморг; місто, що годує так, щоб не вмерти з голоду, а, живучи, купувати собі в ньому строкаті хустки та картаті спідниці, місто, з якого розходяться “комісії”, приписи, параграфи, газети.

Так було, коли правив Імператор Франц Йосиф, так воно і нині. При іншій уніформі, при інших орлах, інших емблемах. До суттєвих речей належать: повітря, людська душа і Бог з усіма святими, що населяють небеса і зображення яких стоять на дорогах.

Ці образи серед неозорих нив, край лугів, на лісових галявинах знищені, подірявлені, порубані, зіпсовані у великій війні, а тоді знову направлені, підведені, оздоблені написами там, де дух самопожертви землеробів був настільки високий, наскільки глибоким було їхнє благочестя. Не скрізь так. В одному маленькому селі на Східній Галичині ще стоїть той славнозвісний Ісус, що його розп'яття було зруйноване саркастичним снарядом, і залишився сам кам'яний спаситель, із скривавленими ногами, прибитими до решток хреста, та руками, широко розкинутими, у розпачі перед незрозумілим мовчанням Господа, який німує, дивлячись на розбурханий світ; месія, якого розпинають, не вішаючи на розп'яття; символічний вислід страшного випадку. Була цілковита підстава залишати це диво так, як є. Навколо поволі зарубцьовуються шанці.

Але рубці бридкі і схожі вони на виразки, що спотворюють землю. Я охоче обминув би той зручний різновид інформування, коли, позираючи у вікно свого вагона, нотуєш свої летючі враження з невгасимою втіхою. Проте не можу. Мій погляд раз у раз від примітних рис подорожників лине в меланхолійний, рівний світ без меж, у ту ніжну печаль землі, в яку вросли поля бойовищ, такі собі придатки a posteriori. І як водночас неповторна і типова людина я збираюся видати у світ по сусідству, свій світ – не можу ж я виминути картину маленької станції.

Всі ці станції вузькі, короткі: тротуар і дві колії, – платформа нагадує відтинок якогось путівця посеред нив. Ну точнісінько п'ятачок перед біржею – так товчуться тут гендлярі-євреї, чорні та руді. Вони нікого не ждуть, не виряджають жодного зі своїх друзів, вони виходять до залізниці, бо то професійна звичка дрібного гендляра – ходити до залізниці, вбирати очима поїзд, який прибуває, пасажирів, які з нього виходять, з цього єдиного потяга за весь день, який пов'язує їх зі світом, який зчиняє серед них метушню і доносить якусь чутку про ті великі ґешефти, які облагорожуються на земній кулі. Потяг привозить німецькі газети з Відня, з Праги і Меріш-Острау. Хтось читає вголос. Тим часом гендлярі рушають додому, розбившись на групки і перемовляючись між собою, путівцем, який зв'язує село із залізницею, ліворуч – поля, праворуч – поля, праворуч – зображення Ісуса, ліворуч – святого, а поміж ними – євреї з похнюпленими головами, з легкими фалдами своїх піджаків, напружено метикують, як не торкнутися розп'яття, як оминути образ святого, поміж Сціллою та Харібдою чужої, непривітної і незрозумілої віри. В усі боки розхлюпується твань калюж на шляху.

Здалеку вони світяться ніби брудне срібло, вночі дороги можна прийняти за каламутні ріки, що в них блищать і переливаються небеса, місяць і зорі, розпліскуючись немов у непрозорому кришталі. Двічі на рік вибоїни засипають камінням, грубими грудомахами, розчином цементу і бурою черепицею, і називається це баластуванням. Але болото все одно перемагає, воно ковтає грудомахи, цемент, черепицю, а його облудна поверхня видає себе за гладку рівнину, де всі пасма гір дрімають в брудній воді одного з перевалів, які порізали гірський кряж. Цими шляхами пройшла сила обозів, залишили глибокі сліди важкі гармати, коні занурювались аж по сідло – я точно знаю, далебі. Якось я сам тягнувся такими і іншими дорогами, людина з вантажем серед нав'ючених тварин, і нас усмоктувало невмируще болото, як усмоктувало воно ті брили.

Як річка в горах утворює озеро, так розповзається поволі вулиця в село. Тут я вбачаю народження міста. Місто – дитя вулиці. Незбагненні закони, за якими тут постає містечко, а там – село. Перше – широке і кругляве, останнє – мале і видовжене. Щопонеділка – ярмарка. Ярмарок породжує село. А те в свою чергу – містечко. Містом містечкові ніколи не бути. Кар'єри поселень, як і кар'єри людей фатально обмежені долею.

Позаяк здається, що умови для зовнішнього розвитку організмів у цьому краї незначні, вони розвиваються не в ширину. Вони набувають примхливих форм. У цьому непривітному, непривабливому кутку Європи ще жива романтика. У деяких місцях усе несправжнє: родини, що мають влітку засобом до існування торгівлю огірками, а взимку заробляють собі на хліб, співаючи заупокійної; графські замки, що ними никають привиди; присадкуваті, босоногі хлопчаки, що продають на станціях питну воду, та й годі. В Лемберзі якось кінь, що віз екіпаж, провалився в канал через відкриті ґрати. Отвори каналу в Лемберзі не більші, а кінь не менший аніж у всьому європейському світі. Проте Бог сподіює чудо. Бог чинить чудо щодня. Щонеділі він пересилює себе самого.

В невеличких містечках Галичини людина почувається інакше, ніж будь-де у Східній Європі. Там вона вростає в затишок, задовольняючись кухлем пива вранці і столиком у кафе ввечері. Маленьке ж містечко на Галичині незатишне. Воно саме перетворює свого мешканця в якусь дивницю. Воно спонукає розвиватися до дивогляді. В невеликі містечка Галичини квапиться навіженство великих європейських міст. Це рух без видимої мети і з загадкуватої причини.

Проте над рівнинним краєм віє ненастанно ледь відчутний вітер, повсякчас один і той самий, пагорби, обіцянки Карпат синіють удалині. Над лісами кружляють ворони. Тут вони завжди вдома. Війна стала для них розкішшю. Ніяких фабрик, ніякої реклами, ніякої кіптяви. На базарах торгують примітивними дерев'яними маріонетками, що ними Європа торгувала два століття тому. Чи тут Європа закінчується?

Ні, вона тут не закінчується. Зв'язок між Європою і цим немов засланим краєм сталий і живий. Я бачив у книгарнях останні новинки з Англії та Франції. Вітер культури доносіть сім'я на польську землю. Найміцніший контакт із Францією. Іскри перестрибують через Німеччину, що, здається, посідає мертвий грунт.

Галичина самотня, забута світом, але не ізольована; вона – заслана, проте не розділена; в ній більше культури, аніж можна припустити з її вузьких каналізацій; багато безладу й ще більше дивного. Багато хто знає її з часу війни, однак тоді вона ховала своє обличчя. Вона не була краєм. Вона була етапом або фронтом. Але в неї є власна втіха, власні пісні, власні люди і власний блиск, сумний блиск знеславленої.

Переклав Ігор Андрущенко