зміст

Предметом наших роздумів буде частина нашої батьківщини, а саме – Галичина, як психологічна категорія. Маємо приглянутися до галичанства, як до окремої – що так висловимося – душевно-расової відміни серед українства, як до окремого типу, і спробуємо розуміти його постання, форми історичного буття, і вкінці його сучасні завдання в зв'язку з завданнями всього українства.

Тому факти, історичні події, що їх наводитимемо, матимуть для нас не те значення, яке вони мають для вченого історика. Для нього вони важливі самі собою. Історик намагається локалізувати їх точно в нашій часово-простірній схемі висвітлити їх причинову пов’язаність. Для нас факти й події будуть важні, поскільки вони впливали на створення й оформлення західноукраїнського, a fortiori галицького типу, і поскільки були самі пізнішим виплодом його. Цю ріжницю передає прийняте вже протиставлення – для вченого дослідника передовсім йдеться про історію правди; ми ж шукатимемо правди історії.

Поняття, що ними користуємось, повинні бути ясно окреслені, однозначні. Тож домовимося щодо часто вживаних термінів, як Східна, Західна, Велика Україна, Придніпрянщина. У цій праці ці терміни матимуть культурно-політичне, а не чисто географічне значення. Україна має багато духових і господарських центрів. Але два з-посеред них стали особливо виразними й особливими осередками всередині українського світу – це Київ і Львів. Великі міста, навіть із окремим обличчям, як Харків, Полтава, Чернігів, чи молодші, як Одеса, Дніпропетровськ, при всій їхній динаміці і їхньому значенні, духово і політичне залежні від Києва. Міста, як Ужгород чи Чернівці – або жили відгороджено на периферії, або шукали зв'язку із Львовом. Отже, Східною Україною називатимемо все те, що стоїть у духово-політичному засягу Києва. Західною Україною називатимемо те, що духовно і політичне оглядається на Львів. Таким чином, наприклад, Холмщина до першої світової війни належала до Східної України, а її великий син, Михайло Грушевський, діяв і творив у Львові, як представник Києва. Байдуже, що та Холмщина куди далі висунута на захід у порівнянні, наприклад, з Бродами. Це відноситься також до Волині, Підляшшя, Полісся. Помимо всіх зусиль Польщі поставити між ними і Львовом так званий сокальський кордон, ті області, колись частини Східної України, ставали між двома війнами частинами Західної України...

Що ж являє собою та душевна відміна, оте західне українство, чи називаючи його ім'ям частини, яка завсіди жила в світлі Львова – оте галичанство? Відповіді шукатимемо так, як звичайно шукаємо відповідей на різні життєві питання. Отже, спершу спробуємо схопити якісь характеристичні риси того українського західняцтва в найзагальнішій імпресії, і спробуємо вияскравити їх, протиставляючи східнім особливостям. Потім постараємось виразніше схопити те загальне враження образами, щоб укінці поволі підводитися до розумових, по можливості ясних і виразних понять.

Тож для першого кроку повернімось пам'яттю до 1918 року, і зобразимо собі історично такий вагітній місяць того року – листопад. На Західній Україні бачимо тоді вперте зусилля української провідної верстви, отже, в першій мірі інтелігенції, далі освіченого селянства і свідомого робітництва, – розбудувати і утвердити нову державу, що постала на руїнах австрійської імперії. Ми бачимо ті зусилля при деякій безвладності, якомусь спокою широких народних мас. Як не було б, одне певне – творчий пафос провідної верстви, отже, головно інтелігенції, був значно сильніший за силу народної стихії, її треба було спонукувати до руху, а не втихомирювати.

Інакше враження матимемо, коли пригадаємо той листопад у Східній Україні. Розбурхана народна стихія кипить, переливається. Це місяць повстання під проводом Директорії Української Народної Республіки. Об Київ б'ють прибої моря – дійсно величезної народної армії; край заливають менші ріки повстанчих загонів. 1 знову, як не відноситися до тих подій, одне для нас тут важне і певне – пафос стихій був значні потужніший за організаційну спромогу провідної верстви, і вона ледве встигала оформлювати стихійні рухи, ледве і то не завсіди і не всюди зуміла втримувати той народний рух в якихсь берегах державного порядку.

Отже, протилежне враження – на заході перевага раціональних, розумових первнів; на сході перевага ірраціональних, стихійних, емоціонально-волевих рухів...

Знову та сама ріжниця, що її відкрили ми, пригадуючи листопад 1918 року в Західній і Східній Україні. На сході могутня і прекрасна стихійність, на заході спокійніша, скромніша, раціональна обмеженість.

Ті різниці між українським Сходом і Заходом давні, бо вже в княжій державі можемо щось із них завважити. Порівняймо героїв оборони України перед хижою степовою птахою, кочовими ордами, героїв Східної і Західної України. Для прикладу візьмемо з одного боку князів, оспіваних “Словом про Ігорів похід”, отже Ігоря Свя-тославича, його брата Буй-Тур Всеволода, і з другого боку, короля Данила. З одного боку, князі, що їх серце запалила “жадоба і тужне бажання” голову свою приклонити, але шоломом напитись блакитного Дону. Мотиви ірраціональні “жадоба і тужне бажання”, цілі прекрасно романтичні.

З другого боку, маємо боротьбу короля Данила, вперту, непохитну, хоч без вітхнених і романтичних первнів. Боротьба Данила реалістична. Король з огидою, але коли треба, все ж таки п'є кумис, поданий рукою татарина, ні на мить не спиняючи своїх зусиль визволитися від впливів ворога. Є щось західняцьке в тому славному князеві, щось характерно вперте, але без романтики, без особливого вітхнення навіть у великих задумах, як в ідеї хрестоносного походу Європи проти татар.

У другій українській Державі Війська Запорізького ріжниці яскравіші. Знову для їх підкреслення порівняймо характеристичні постаті тієї держави, постаті з заходу і сходу. Візьмемо під увагу гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного і великого гетьмана Богдана Хмельницького.

Перший – шляхтич галицької, самбірсько-перемиської землі. Коли говорити сучасними назвами, він же адмірал козацької фльоти, герой двох одчайдушних виправ на Царгород. Він же світлий провідник козачого кінного рейду під Москву. А все ж, не зважаючи на ті бравурні чини. Сагайдачний перейшов в історію як представник зовсім реалістичної політики в найкращому розумінні того слова. Він дав здоровій і молодій, стихійній потузі Запоріжжя ясну, розумну ідею, зв'язуючи її з київською інтелігенцією. Він раціональний організатор запорізької військової сили, в своїй обережності не рішався кинути її в боротьбу проти Польщі і ціле своє життя пив кумис, подаваний йому польською рукою. Коли ж його наслідники, під тиском настроїв стихії, зважились на ту війну, вони заплатили за це розгромом тієї сили і своїми головами...

Поставимо поруч Сагайдачного могутнє втілення Східної України, її найвищий вицвіт – гетьмана Богдана. Зразу ж мусимо зробити одну заввагу. Особливо останніми часами залюбки підкреслюють у нас західну освіту і західний військовий вишкіл Хмельницького. Це було б тільки доказом, що синтеза східних і західних первнів дає верхи української творчості...

Ніколи західне і східне українство не можна уявити собі як два світи, знову скажемо по-сучасному, розділені якоюсь непрохідною залізною завісою. Життя тягле і немає в ньому раптових перескоків, тільки повільні переходи. І коли подаємо характеристику життя, тоді мусимо пам'ятати, що всі наші окреслення, отже обмеження, мають тільки апроксимативне, приблизне значення. І поділ між українським сходом і заходом не абсолютний, а всі наші характеристики треба розуміти a fortiori, себто як характеристики переважних первнів. Це не виключає, що на українському сході могли траплятися і напевно траплялися суто раціональні, скажім галицькі типи, і навпаки, в Галичині можуть появлятися, але як винятки, а не як пересіч, носії придніпрянських рис. У кожнім випадку по душевному складу, по життєвій поставі Богдан Хмельницький, звідкіля він не був би родом, це типова персоніфікація українського сходу.

Вже сама поява його на державно-політичних верхах українського життя характеристична. Шлях до гетьманства у Богдана – це не шлях свідомого і розумного зусилля, але шлях раптових пробуджень, несподіваних вітхнень, чудесних осяянь. Здавалося б, життя вже означене і остаточно обмежене для мирного чигиринського сотника і брата-хлібороба. Та ось те українське життя викидає його з мирного хуторянства і ставить на чоло могутнього повстання. І знову здавалося, раз на завсіди історією окреслене коло діянь і слави таких повстанських і запорізьких гетьманів, васалів Речі Посполитої Польської. Та київські зустрічі з українським духом і з історією роблять із васала суверена Держави Війська Запорізького...

Історія України XV–XVII століть не злагіднювала різниць; навпаки, вона ще тільки поглиблювала їх. І ще одне: вона, та новіша історія, вияскравила і помогла усвідомити причини психічних різниць між українським сходом і заходом. Причини діяли споконвіку, від світанку нашої історії. Степ завжди був непевний і небезпечний, і туди йшли зважливіші і своєвільніші шари населення, щоб у хвилини особливих бур назад подаватися в спокійніші, лісисті околиці Волині чи в дальшу від степу Галичину. Західні, зокрема ж північно-західні землі були, як думає преісторія, нашою прабатьківщиною, тим горнилом, де перетоплювалися північні і південні расові первні в осередню українську динарську відміну. Ті околиці були й батьківським домом, де в час степової негоди українська народна родина знаходила захист. У спокійніші часи ті околиці висилали, неначе ракетні стрільна одне за одним, нових колонізаторів степу – здобичників, уходників, січовиків, запоріжців...

На заході залишалося все те, що з різних причин не могло знятися з місця. Для нас найцікавіші душевні, психічні причини. Отже, все спокійніше, більш слухняне до закону, менш ризикантське, сказати б – реалістичніше, – сиділо далі на своїй землі, хоч у чужій неволі. Це були бідніші уявою та тяжчі до руху шари, але і впертіші й характерні в тому розумінні, що, врісши в землю, вони не кидали її навіть за ціну повної соціальної нівеляції. Коли й тепер у глухих селах іноді зустрічались селянин або ремісник із колишнім боярським прізвищем, то в них ми повинні шанувати нащадків роду, що радше соціальне знизився і втопився в народі, але не зрікся своєї землі і витримав на ній досьогодні.

XVIII століття припечатувало той процес і завершувало його. На сході існувала якась, хай як обкроєна і обмежена, але автономна Гетьманщина; існували ще хоч якісь можливості соціального підвищення. Все це мусило далі притягати амбітніші елементи заходу, тим більше, що все те вже не було зв'язане з такою небезпекою, як колись, коли по Україні гасали татарські загони з арканами на людей. На українському заході, зокрема в Галичині, маємо в той час уже зрівняну народну масу, маємо суспільство “хлопа і попа”, як глузливо називало його польське панство. При тому треба пам'ятати, що той “поп”, тодішній грецько-католицький священик, ні інтелектуально, ні соціальне не дуже виростав понад загальний рівень...

Галицьке суспільство середини минулого століття жило – як кажемо звичайно – старим патріархальним ладом...

Це був упорядкований, вузенький світ на краю широкого світу. Його соціальна структура була приблизно така: на широкій селянській підвалині виростала ієрархійна драбина. Розвинуті суспільства знають їх багато – урядничу, військову, промислову, банкирську, купецьку, релігійно-церковну, наукову, мистецьку, журналістичну, політичну; в новіші часи професійно робітничу, професійно селянську... Серед нашого тодішнього світу вистрелювала вгору тільки одна вища колюмна священичої ієрархії, і попри неї, спираючись на неї, тоненькою билинкою вилася уряднича літоросль. Отож на широкій селянській основі з рідким ремісничим прошарком щабель за щаблем підводилася вгору та драбина. Її окремі ступні – паламар, дяк, отець сотрудник, отець адміністратор, отець парох, отець совітник, отець декан, отець крилошанин, преосвященний-епіскоп, і як завершення будівлі, її копула, князь церкви і народу: митрополит у Львові. А вже в хмарах носилися апостольський імператор у Відні і апостольський намісник – папа в Римі. Підходити крок за кроком вище по тій ієрархійній драбині було законною мрією кожного здібнішого і амбітнішого українця. Її сповненням був титул крилошанина або придворного радника у цьому світі, і царство небесне в другому...

Це був упорядкований світ і на свій час його духовий і життєвий лад виконував свої завдання. Та незабаром той улад виявився невистачальним, і своїм суспільним виглядом, і своїм духовним змістом. Священичі родини множилися скоріше ніж число парохій... Тож сини мусили шукати і інших життєвих доріг; вони мусили вдаватися до світських занять. За їх прикладом починають іти сини багатішого, а далі і середнього селянства. Це кінець XIX століття, коли капіталістичні хвилі слабим прибоєм, а все ж приплили і до далекої Галичини. Її міста ростуть і вимагають збільшення державної адміністрації. Вже скасування панщини 1848 року, отже скасування юрисдикції поміщиків, діяло в тому ж напрямі. В Австрії, бодай нижчі урядничі шаблі – були доступні і для українців. Це ті незрозумілі для пізніших поколінь, блаженні часи, коли готові посади чекали на людей, а не як потім – люди на вільні місця. Посилати синів до школи, середньої і вищої, це був добрий вклад капіталу, і селянин часто не вагався продати частину поля, щоб – як говорилось тоді – вивести сина в пани... Такі думки мусили непокоїти і вкінці переконати і незаможного коваля Яця, і він післав свого сина в гімназію в Дрогобичі. І став його син паном і володарем духа свого народу, Іваном Франком.

Так оце народжується нова, щораз численніша верства світської інтелігенції. Виробляється її самосвідомість і разом з нею бажання заняти відповідне становище в громаді. Та для тієї нової сили в тільки що описаній суспільній ієрархії відповідного місця не було.

Також і духовість світської інтелігенції зараз же попала в конфлікт із традиційними поглядами. Та інтелігенція студіювала в краєвих університетах, у Львові і в Чернівцях, але й у Відні, Грацу і Празі. Нечисленні одиниці пробиралися і дальше, поза границі Австрії. В тих огнищах науки в той час панівними були філософічний позитивізм і природничий монізм. Головні тези тих доктрин такі: дійсне є те, що може доказати свою дійсність у змисловім відчуванні. Це науково витончене становище апостола Томи, що не вірив, поки не доторкнувся. Правдиве ж для тих доктрин було те, що змогло доказати правість у систематичнім спостереженні, в методичнім науковім експерименті, і вкінці в індуктивнім узагальненні тих спостережень і досвідів. Суддею дійсности правди були змислове відчування і головно критичний, аналізуючий розум. – А як же патріархальний, давній світ? Він тримався звичаєм, привичками, традицією, не питаючи за розумовим їх оправданням. Його гимном було: “Сміло ступай отців слідами, і церкву руську бережи”... Тож досить було прикласти міри критичного розуму до того світу, його мислей і установ, щоб зразу ж і неминуче прийшло до зудару...

Глибоку духову революцію очолив найбільший дух Галичини, Іван Франко. Це не була легка боротьба, і давній світ не думав зразу піддаватися. Знак, що він не був ще цілком перегнилий, але для багатьох шарів тодішнього громадянства сповняв своє призначення порядкувати мислі й життя. Трагічна молодість Франка – це доказ тієї боротьби. Гонений чужою владою, польсько-австрійською, бойкотований своїм рідним суспільством, – він зазнав упокорень, фізичних і моральних, і пережив у своїй душі розчарування, захоплення, сумніви і радості перемоги. Він власним досвідом здобув собі життєву і політичну мудрість, що їх вияви знаходимо в його творах від молодечих “Каменярів” і “Вічного Революціонера” до зрівноважених строф “Ізмарагду”, “Semper tiro” і “Мойсея”...

Для нашої проблеми особливо важне те, що ті часи дали найяскравіші вияви галичанства і в духовій, і в політично-державній площині. Це й зрозуміле. Говоримо, що приятеля пізнати в біді. Подібно в часи найбільших проб і мір, або по-модерному – в межових ситуаціях, людина і суспільство пізнають себе. Такі межові ситуації духа, коли вживатимемо цього терміну вільніше, це його найвищі осягнення, це Тарас Шевченко і його творчість, щире породження Східної України, – це з другого боку Іван Франко і його твори, типова еманація галичанства в найшляхетнішому виданні.

В передмові до збірного видання творів Франка [Франко І. Твори. – Нью-Йорк: Видавниче Товариство “Книгоспілка”, 1956. – Том 1. С. І–V.] ми подали такі характеристики тих двох провідних духів України. У Шевченка є “щось із спонтанного вибуху гарячого гейзера з глибин української душі, легкість із Божої ласки і неперевершена сила вислову одночасно. Слово добуте із сердешної поводі й ірраціональної теміні, із надер стихії. Інакше у Франка. Це тяжка боротьба з матеріалом. Його слово – це свідомі, раціональні удари каменярського молота об тверду скелю. Співом вистрелюють слова Шевченка; твердим зусиллям різбарського долота постають строфи Франка, і на них усюди залишаються сліди тієї напруженої праці. У Шевченка геній творить, як природа, як стихія. У Франка зосереджена інтелігенція бореться з безвладною і неподатливою матерією зовнішнього світу і власної душі, оформлюючи їх”.

Зрештою сам Шевченко, характеризуючи свою творчість, говорить про те, як слова й образи стихійно виринають в уяві, стають навколо нього пишними рядами; як радість і смуток виспівуються, виливаються в рядки поем. Всі ті натяки вказують на легкість, з якою поет висловлює свої переживання/ Є в тій легкості знову щось, що нагадує буйну весняну рістню на полтавському чорноземі, де билини виростають до височини дерев. Є в тій легкості близина від серця до слова, яку ми подивляли у промовців Східної України в революційні роки і яка особливо рідка серед галичан, де слово тяжко народжується, переходячи від серця дорогою через мозок. Кант у своїй естетиці характеризує генія як інтелігенцію, що творить, як природа. Творчість Шевченка – це ілюстрація цієї вченої дефініції.

Інакший образ маємо, коли поглянемо на творчі верхи Галичини. Іван Франко, Василь Стефаник. В обох нічого з тієї природної легкости. Навпаки, маємо враження праці долотом у твердому матеріалі. Недаремне молодому Франкові сняться, не як Шевченкові легкі, повні руху й непевности, чарівні степові отамани, але власним розумним рішенням до скелі приковані каменярі. Недаремно Стефаник роками різьбить, не виспівує, нечисленні сторінки своїх творів/ Це галицький стиль. І коли творчість молодого Шевченка нагадувала зелене буяння п'яного життєдатними соками чорнозему, то більші твори Франка можуть нагадувати хребти Горганів, важкі гори накиданих одне на одне кам'яних тесів.

Тими дійсностями духа попереджуються аналогічні явища в інших сферах. Ми приглядалися до верхів духової творчости. Тепер звернемося до політичних верхів нашої недавньої історії, отже знову до років революції й державности 1917–1920 років. Східна Україна дала армію Української Народної Республіки, що під проводом Симона Петлюри вкрилася славою в обороні своєї державности, героїчну армію, але нечисленну, коли міряти її простором і населенням України. Та коли говоримо про ті роки, тоді з якоюсь необорною конечністю виринають в уяві поруч тієї армії УНР – кольоритні повстанчі загони, що носилися з вітром по вільному степу в своїх як крила розпущених киреях і своїх голубих, зелених, жовтих, золотих і чорних шликах. Ті народні армії виростали з дня на день, як степові трави, і знову вмить зникали, пропадали як весняний дощ, що всякає в спраглу вологости землю. Це воскресали давні і тоді ще живі, вічні степові примари, і луною сповивали їх давні і нові пісні. Скільки веселого гуку і скільки вродливого і розсміяного щастя пролітало в ті дні на буйних конях по степу широкому, по краю веселому!

В той самий час Західна Україна дала досить велику, коли знову брати до уваги тісний простір і меншу кількість населення, але сіру Галицьку Армію, без яскравої провідної постаті; армію, що проходила вздовж і впоперек степу, неначе панцирник, розрізуючи революцією схвильоване, українське народне море. За нею залишалося менше барвистих споминів, але більше твердої дисципліни. Це знову щось із галицького стилю. 1 зрікатися його – це зрікатися себе...

Це найглибше пізнання галичанства й його завдань, осягнуте найглибшим духом Галичини. Переведене на звичайну мову понять, його зміст такий: ми, галичани, це не плем'я геніїв і героїв, але плем 'я організованої пересічі. І в цьому наша сила. Наша роль служебна, і наше завдання помагати при раціональному оформленні ідей і починів багатої й обильнішої ними Східної України, Києва. І хочемо чи ні – так бувало досі. Звідтіля приходили заплідні мислі. Досить пригадати вплив Шевченка на відродження Західної України; вплив Драгоманова на вище описану духову революцію під проводом Франка. 1 в новіші часи ідеї українського монархізму подав Галичині придніпрянець Липинський, і проповідь націоналізму в західних землях зв'язана з особою придніпрянця Донцова. Галичина приймала ті ідеї, оформлювала їх, живучи духово в їх тіні.

В цьому була наша сила. І поки ми були вірні тому нашому завданню, ми здобували собі – хай не завжди любов – то все ж пошану і признання всієї України. Тоді уряд української держави почував себе спокійно, знаючи, що на сторожі стоять галицькі частини...

Як бачили ми раніше, галичанство – це раціонально організована пересіч, і в такій формі воно творче і корисне. Коли ж воно зрікається цих раціональних первенів у правді, моралі, в логіці, коли воно зрікається своєї раціональної функції служення великій батьківщині, посягаючи по непосильну для нього владу над нею, воно тратить грунт під ногами і стає карикатурою. В бунтах і розколах власної організації воно дає карикатуру степової отаманщини. Там у 1917-му і наступних роках бачили ми живі з'яви Трясил, Підков, Гамалій, Тарасів Бульб – потужні постаті, повідь вітальних сил, що переливаються через береги. Надмір життя необнузданого коня розряжався в тій отаманщині. Галицькі отамани – це найчастіше породження не обильности, не багатства вітальних сил, але навпаки, якихсь недостатків, якогось браку. Це рекомпенсати фізичних недуг, психічних спинень, з якихсь причин незаспокоєних пристрастей. Звідси зловіщий чар і наївна – по той бік добра і зла – жорстокість степової отаманщини, і звідси ніякої краси, тільки раціонально-програмова, ідеологічно приписана аморальність і жорстокість галицької отаманії...

І вкінці мусимо зазначити ще одне. Ситуація в Польщі ставала дедалі більш нестерпна. Колись натиск на Україну вівся панівною, шляхетсько-магнатською верствою і її класовою державою, а не польським народом. У Польщі 30-х років в явному поході проти українства бачимо не тільки державний апарат, але майже ціле польське суспільство. Шляхетні інтелектуальні кола, які вже в 20-х роках протестували устами великого письменника Стефана Жеромського, були рідкі і політичне безсилі. А все ж навіть при такому натискові і при такій безнадійності зради було мало. Імморалізм не став засадою. Окремі випадки зміни обряду, що означало асиміляцію, і окремі випадки провокаторської служби – це винятки, а не правило, не течія. Може і в цьому діяло те справжнє психологічне галичанство, і в цьому може було не стільки особистої витривалости, як масової дисциплінованости суспільства, яке привикло і хоче робити все разом і солідарне, не вириватися поперед війська, і не залишатися позаду – навіть гинути разом!

І та риса галичанства, прикрита дивовижними іноді масками, триває... Та риса жила далі в Українській Повстанчій Армії, в якій галицька молодь, раз повіривши, далі боролася за Україну навіть тоді, коли її провід здобував собі вже нові “держави” по таборах Німеччини. І нині виступає та риса в вірності частини галицької маси в вільному світі для того націоналістичного проводу з 30-х років. Іноді та вірність робить враження тупої обмежености. А все ж уміймо добачити в ній і шанувати далекий відблиск чесноти, яку подивляємо досі: в трагічні дні 1919-1920 років, кошені тифом, без зброї і ліків, і без одежі, і помимо всіх зусиль і підмов большевиків галицькі вояки не покидали своїх старшин!

Майже всі західні українські землі знайшлися в межах Української Соціалістичної Радянської Республіки. Нетерпимий і нетерплячий режим старається якнайскоріше провести повне зрівняння не тільки адміністративне, але також у суспільному укладі і в духові... Все це можна окреслити одним словом: там відбувається щораз дальше і глибше “осхіднячення” Західної України, отже і Галичини.

Але після наших попередніх роздумів цей процес можемо схарактеризувати ще інакше. Разом із таким “осхідняченням” Заходу йде далі, під кінець 20-х років розпочатий, процес “огаличанення” Східної України. Ми розуміли галичанство як вислід століттями продовжуваного тиску духового і соціально-політичного, який витворив зрівняну, раціональну пересіч, систематично здавлюючи все, що виростало понад неї. Від кінця 20-х років комуністичний режим діє в тому самому напрямі у Східній Україні...

Те, що було не під силу царському православ'ю, те в духовій площині робить марксизм...

Української духовости польський католицизм не вбив. Навпаки, та духовість на Заході оперлася польським елементам, заступаючи їх українськими в українському католицизмі. Так само марксизм не вбив і не вб'є духа України. Східні українці, що тепер перебувають у вільному світі, це проречистий доказ цього. Але і католицизм і марксизм мали один подібний наслідок – вони дисциплінували людські душі догматикою і логічною схоластикою, винищуючи в них почувально-настроєву душевну отаманщину...

Йде взаємне наближення, уподібнення укладу життя і укладу духа. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, але й психологічним...

На події в Україні дивимося не як на остаточне прокляття страшного суду історії, але як на чистилише, крізь яке проходить нація, поки увійде в царство своєї свободи і держави...