|
Наталка ХобзейГалицька кухня в словахГалицька кухня – багате смакове царство,
яке витворюють страви різні за своїм походженням, способом приготування, часом
та культурою вживання, щоправда, частина цих кулінарних витворів, які
вдосконалювали тисячі господинь на домашніх кухнях сьогодні із різних причин
залишається незнаною. Страви і слова чимось схожі: вони можуть бути питомими й належати до
національної кухні від діда-прадіда, можуть запозичуватися, адаптуючись та
набираючи національного окрасу, можуть ставати архаїзмами чи історизмами, або волею
долі знову повертатися до активного існування. Сьогодні галицька кухня відроджується, повертаються
страви (і смаки), які після 1939 року в Галичині
попросту перестали існувати, а відповідно, до активного вжитку повертаються і
слова на їх позначення. Галицька кухня – цілком не однорідне явище, адже серед
українців-галичан – представники різних етнічних груп
– наддністрянці (яких також називають опільцями), бойки, надсянці, лемки,
гуцули. У кожній із цих груп, поряд із загальновідомими, є такі страви, яких не
готують більше ніде. Тому віддавна етнографи намагалися зафіксувати особливості
народної галицької кулінарії. Із-поміж праць, які на зламі ХІХ–ХХ століть
з’явилися у збірниках Наукового товариства імени Шевченка: «Народна пожива в
Турчанськім повіті» Дмитра Великановича (1), «Народна пожива і спосіб її
приправи у Східній Галичині» Володимира Гнатюка (2), записи Антона Онищука із
Надвірнянського та Богдана Заклинського із Косівського повітів (3) та ін. Водночас мовознавців зацікавили назви, які вживали на
позначення тих чи інших страв. Упродовж 1926–1939 років Іван Зілинський
із учнями активно збирали матеріали до мовного атласу Галичини, до якого, серед
інших, увійшли також запитання про народну кулінарію, як-от: «318. Житня мука;
319. Тісто; 320. Пшоно; 321. Клюски [галушки]; 322. Мука кинена на гарячу воду
і замішана [замішка]; 323. Пляцок без дріжджів,
печений на блясі (корж); 324. М’ясо; 325. [Підшкірне свиняче сало]; 326. Масть; 327 [Холодець]; 328.
Сіль; 329. Сік; 330. Тварог (м’який свіжий сир); 332.
[Цукерок]; 333. Горілка» (4). Записи І. Зілинського у формі атласу не
побачили світ, однак вони все ж таки дають можливість просторового бачення назв
у межах «галицького» ареалу, а також презентують їх фонетичне (звукове)
розмаїття, адже в різних районах Галичини вимова слів відрізняється,
наприклад: мйбсо, мйбсу, мйесо, мййсу, мйъсо, мнйисо, мн’бсо, мн’бсу,
мн’йсу, мн’ъсо, м’ййсо, н’йсо, а також сіл’, сул’ (5). Ті, хто записував говірковий матеріал, часто були змушені
вказувати додаткову інформацію, яка свідчила про
відмінності у приготуванні деяких страв. Носії різних
говірок запропонували такі назви, відповідаючи на запитання 321. «Клюски»: галушкъ,
галушкн (6), затирка, кісто, кл’эске, кл’уски,
кл’эски (7), кл’эскі, кл’эцкі, лукшини, локші (8), макбриц (?),
пал’эшкы, стиранка, тістичко, тісто; на запитання 322 «Пляцок без дріжджів, печений на блясі (корж)» – блін, вопал’ух,
вошчйпок, вошчъпок, вушчнпок, корж, корш, маглайі, напірс’н’ій пл’бцук,
ошчъпок, паленъц’а, пблин’б, палинъц’і, палін’а, пал’анъца, пл’ацок, пріснбк,
прісна паланнчка, пріснъй плацок (9), додатково вказуючи на вид борошна
(кукурудзяне, житнє, вівсяне), а також на останнє запитання із «кулінарного
циклу» питальника І. Зілинського про назви
горілки (333. «Горілка») було отримано декілька варіантів відповідей:
бонґу, брага ?, вокувъта, горівка, горівчъна, горілка, гуковита,
гуривка, гурнвка, зоривка, зорівка, оковита, парэха, шнапс, шпаґатівка. Мешканці
уже згадуваного с. Должки уточнили, що: Бунґо – ни роспэш’чини, гур’івка –
роспэш’ч’ина (10). Окрім повсякденної і святкової «народньої
поживи», у містах, містечках та сільських парафіях Галичини розвивався й інший
тип кулінарії, основою якого стали не тільки місцеві продукти, а й чужоземні
додатки, адже переписи запозичених страв, як і вдосконалені десятиліттями
родинні записи, потребували спеціальних продуктів і спецій. Яскравий приклад процесу закупівлі
продуктів до Великодніх свят у родині описує у спогадах Олександр Надрага: «Якщо поміж нашими і латинськими Святами була більше чим
однотижнева ріжниця, нас звільнювали на великодні
ферії в Страсний вівторок о 12-тій годині. Я біг не до бібліотеки Оссолінеум,
тільки до хати, бо знав добре, що треба було взяти участь у «воєнній раді» над
майбутнім змістом «свяченого» і покупками до нього. Мама майже завсіди
принципіяльно заявляла, що «цього року, з огляду на дорожнечу, упадок сил і
взагалі брак волі, не робить Свят і не буде нічого пекти». Ми, однак, цим
материнським заявам і застереженням не дуже вірили, бо добре знали, що вже замовлена
шинка, полядвицева і краківська ковбаса, так дуже нами любимий, як мама завсіди
говорила, сальцисон і вуджений язик у Котовича, Пшибильського, Лінинера чи
іншого визначного тоді майстра різничо-вудженинського
куншту, а у давньої знакомої ліверантки з Янівської чи Клепарівської –
знаменита телятина, і що там в куті за великим
кедровим гуцульським куфром скривався недавно куплений двайцятькілевий мішок
чудової муки «нуль-нуль» прямо в млині Тома на вул. Янівській, а за другим
таким самим куфром стояли рядком, окутані в чорні плащі, дві-три
головки знаменитого до печива пшеворського цукру. Йшлося тільки про «деталі»,
що їх треба було таки зараз купити в Народній Торгівлі,
що містилася тоді в Народному домі при вул. Вірменській, звідки вже пізнійше перемістилася до своєї власної реальности в Ринку
ч. 36. Отже, під президією мами і при мойому
секретарюванні я списував на аркуші концептового паперу такі позиції у ріжних
вагах: мигдалі звичайні і гіркі, жовті і чорні (зі зернятками) родзинки,
цукати, шоколад, волоські горіхи, мак, угорське повидло, мід і інші солодощі,
крім таких байдужих для нас, молодих, як дріжджі Мавтнера, ванілій, шафран,
порошок до печива, гвоздики, олива, оцет, муштарда і т.п. Вже при списуванні
вичислених вище солодощів слина текла нам з наших язиків. Ми за мамою вже
хотіли закінчити цей список, але завсіди треба було ще щось в послідній хвилині додати. […] До нас мужчин, себто батька і
мене, належали в кождому разі напитки – вино від Штадтміллєра (тоді на
Краківській), знаменита «Житнівка» та дві-три ще
по-мойому кращі наливки від Бачевського (на Ринку). Румямайку і оливу купували
ми в Торговлі. Заздалегідь домовлений сир, масло, яйця
і знаменитий олій на Великий тиждень, а передусім на Велику п’ятницю, приносила
нам наша молочарка, та, цілком очевидно, більшу кількість молока для тіста»
(11). Галицькі господині до Великодніх свят випікали, окрім пасок, багато інших солодощів. Процес їх приготування, який став
своєрідним кухонним ритуалом, був упродовж
років (мабуть, не одного покоління) чітко розподілений за днями.
Олександр Надрага, почавши розповідь про завершальний етап закупівлі продуктів у Страсний вівторок, також згадує і про те,
яким чином його мама упорядковувала в такий насичений хатньою працею період
свій «кулінарний процес» у наступні дні: «Вже у Велику середу, коли всі сказані речі були на
місці, мама зі служанкою починали місити тісто для такого печива, що могло
«довше стояти», отже для крухих форемних тістечок, цвібаку, медівників, мішати
в макітрі ріжні смачні речі для тортів, великоднього
сирника, начинки до овочевих пляцків і приготовляли люкри […]. У Великий четвер
я ішов на Архієрейську Службу Божу з умиванням ніг, а
жінки пекли рано всілякі пляцки, що їх прикрашували кратками тіста, родзинками
і тертими міґдалями; це печиво не вимагало спеціяльної штуки і уваги. На
середині бляхи стирчав великий бляшаний баняк від
білля, де вже варились шинка, а в менших – ковбаси, шпондер, язик і т.п.
Пополудні місили надзвичайно уважно тісто до найделікатнішої частини свяченого, а саме до баб. Зараз по шостій вечером ішла мама
на три-чотири Евангелія, щоби опісля, ночію, без жадної перепони і перерви могла пекти ці майстерштики великоднього стола за
старими, ще по-польськи і німецьки зредаґованими, приписами своєї мами,
німки-мачухи, а може і своєї бабки та своїх тіток, написаними блідим вже зі
старості чорнилом на рівно ж зі старості пожовклому папері. Я ішов майже на всі Евангелія, з чого мама, між іншим, була дуже рада, бо боялася, щоби я бабт не зачіпав, не робив не потрібного перетягу і, взагалі,
не перепинював її розмовами в цей найбільш урочистий момент великоднього
куховарства. Це печіня тягнулося до другої-третьої
години в ночі. […] У Велику п’ятницю, «у це найбільше христіянське свято»,
як любила говорити, здається, за своєю мачухою-німкенею,
моя мама, в хаті не пекли, ані не відбували жадної важкої праці перед
плащаницею […] У цей день обіду в нас не варили, як впрочім і у всіх побожних
хатах, а заступала його печена бульба зі знаменитою квашеною капустою,
посмарованою олією та зі смачними «москаликами» з цибулькою, перцем і сосом з
Народної Торгівлі. […] По плащаниці маму очікувала ще велика праця, а саме
спечення гуцульскої паски і кількох тортів. […] Решту свобідної, по спеченні
паски, Великої п’ятниці, а докладно теж і кілька перших
годин Великої суботи, присвячувала мама печеню звичайних булок, телячої шинки,
а часом також малого фаршированого поросяти» (12). Для кожної галицької господині важливим є не тільки
кулінарний процес і страва – як кулінарний витвір, а й
декорування столу, а також «покою» (приміщення, кімнати, будинку. У галицькій
традиції священик приходив освячувати великодні страви до
парафіян. Тож у Велику суботу витирали останні порошинки після
попередньо зроблених порядків і накривали на стіл: «пляцками і булками, перед ними лежали полюкровані і
посипані ріжнобарвним «мачком» бабки і, спечена за
приписом сусідки-вірменки, знаменита вірменська паска; ще перед ними – прибрані
вареними в цукрі овочами і люкровані домашні торти і з два торти з цукорні
Шпінетера (з початку вул. Городецької), що їх мама замовляла
не із-за кращої якості (наші домашні були, безумовно смачніші), а тільки із-за
кращого «убрання для столу». Потім ішли м’ясива з вепровою шинкою
всередині, якої ароматичну верхню солонину я любив прикрашувати написом з
гвоздиків «Христос Воскрес». Перед м’ясивом були на
більшому тарелі зложені гуцульські писанки, підльвівські
крашанки і звичайні варені яйця з уже відлупленою шкарлупою, а побіч них
два-три корінці хрону. Коло яєць стояв срібний піднос
з малими хрустальними пляшечками, наповненими оливою і оцтом, тарілки з
півкулею гарнірованого сира та з прегарною, мамою зробленою, рожою зі
свіженького десерового масла, а врешті тарільчик зі свяченою водою і положеним
біля нього новеньким малим кропилом. Все печене і варене було прикрашене галузками букшпану, зеленого
барвінку з фіолєтними квітами, а поміж поодинокими
«гонорами» стола стояли в пообвиваних штудерною бібулкою вазонках левкої, ляки
і білі, червоні та рожеві гіацинти, куплені у Штарка чи на Ринку. Решту
вільного місця, якщо таке залишалося, займали фляшки з добрим австрійським і угорським вином» (13). Міська культура спонукала до взаємовпливів різних середовищ. Новостворена сім’я здебільшого поєднувала різні
варіанти традиційного устрою, однак
добрими порадниками у формуванні родинної традиції, зокрема й
кулінарної, часто ставали сусіди та друзі. У цитованих спогадах виявляємо дві
такі згадки – про гуцульську та вірменську паски, які, очевидно,
не були характерними для інших українських родин Львова. Але такі особливості
ставали предметом гордості і господині, і усього її дому. У цитованих спогадах О. Надраги читаємо про те,
найяскравіше, найпотаємніше, «най-смачніше»;
із них дізнаємося не тільки про ефектні торти, бабки, смачне м’яско, а й про чимало інших
кулінарних «дрібничок», які мала приготувати господиня
до великодньої гостини. А якщо таке прийняття мало бути для більшої кількості
гостей – це вимагало і більших затрат часу, і вдало підібраних
страв. У Степана Шухевича, наприклад, читаємо: «Цілком природно, що
відпуст провадив за собою великі видатки, бо треба було запрошувати до помочі
священиків і їх відповідно пригостити. На Маковея бувало і понад 20 священиків,
багато з них з родинами, так що до обіду при столах засідало до шістдесят осіб, а прийняття мусіло
бути «гідне». Належить тямити, що в тім часі люди жили на далеко вищій стопі,
чим в ХХ століттю, вже не говорю, чим по світовій
війні» (14). Тож у кулінарних зошитах галицьких господинь
з’явилися запозичені слова: байцувбти ‘маринувати, заправляти (м’ясо)’
(15), авантурка ‘канапка зі сиром і шпротами’, бвшпік, ґалянтъна,
зульц, ‘холодець’, бйнтоп ‘дуже густа зупа (замінює першу і другу
страви)’, амонячки ‘печиво, до складу якого входить амоняк’, андрут ‘вафля’,
бефштик ‘котлета’, біґос ‘відварена квашена капуста, тушкована з
м’ясом та різними приправами’, бэдинь ‘пудинг’,
буше ‘різновид канапок’, ґалянтина ‘рулет
з індика чи курки’, ґалярета ‘загущений варений сік із ягуд чи плодів’, денстувати
‘тушкувати’, зальц ‘сальтисон’, карманадль (карменбдль) ‘відбивна
(перев. із телятини, биток)’, кварґель ‘зглевілий запечений сир
домашнього приготування круглої форми’, кляр ‘збиті яйця з мукою (перев.
з додаванням солі, спецій), у яких обсмажують м’ясо, рибу, овочі’, конфітура
‘варенння’, кох ‘вид десерту’, люкер ‘цукрова полива, глазур’, макаґнґі
‘горіхи в меді (перев. з маком’), макбран (макбрун) ‘макарони’, макарунік
‘мигдалеве тістечко’, мармеляда (марсоляда, мармуляда) ‘повидло,
джем’, марципан ‘маса із дрібно змелених
мигдалів, які втерто з цукром і білком’, ‘тістечко, виріб із цієї маси’, москалик
‘оселедець, маринований в оцті’, нэґат ‘солодощі з горіхів та меду’,
пнклінг ‘вуджений несолений оселедець’, пішінґер
‘вафельний торт, перекладений шоколадним кремом’, рольмопс ‘закручене
філе маринованого оселедця з насинкою’, роляда ‘рулет’, цвіклі
‘терті хрін та варені буряки’, шницель ‘котлета з меленого чи рубленого
м’яса’, штанґель ‘печені солені палички’ та ін. Звісно ж, на щодень таких страв у більшості
галицьких родин не готували. С. Шухевич, згадуючи із
сентиментом та іронією гімназійні часи, пише про одного із вчителів: «Так
відбувалася наука української літератури в українській гімназії у Львові, і так
виглядав професор до тієї літератури, який був жонатий з полькою і провадив дім
по-польськи, та тільки тієї мови вживав поза школою […]. Не раз пан
професор говорив до нас: «Бо моя Анєльця
(так, здається, називалася його жінка) любить бефштичкі, шницельки,
розбратлики, а я тільки флячки, флячки, флячки» (16). Натомість про раціон гімназиста початку ХХ ст. Степан Цимбала згадував так: «Найдешевшим харчем для студентів у Львові були: вчорашній хліб або
булки «кайзери», кабаноси (висушені тонкі ковбаски) з м’ясарні і вчорашні
поломлені й роздроблені тісточка з цукорні, т.зв. окрушки» (17). Попри значну кількість запозичень варто зазначити, що
більшість назв в українській галицькій кухні утворено
на власному мовному ґрунті. Наприклад, власне «львівським» словом є юрбшок
‘медівник, пряник (продавали на храмовий празник під собором св. Юра)’. Проти цих шатер стояли шатра з медяниками різного кольору й смаку – ванілієві, кавові, помаранчеві,
мигдалеві; в 1841 році вперше появилися прикрашені медяники у вигляді гусарів,
дітей у повиттю, кошиків і сердець. Кожний батько мав собі за святий обов’язок
привезти дитині з ярмарку такого «юрашка» (Крип’якевич). Кількість форм, які продавали згодом крамарі
у Львові збільшувалася, і напередодні Різдвяних свят
та свята св. Миколая-чудотворця, очевидно, що одним із найпопуляніших ставам миколайко
‘медівник у формі св. Миколая’: – Які зорі? Та то
карбідові лямпи в будинках на Ринку, там продають Миколайків
на святого Миколая. Малі і великі. Люкровані в різні
фікси-факси. На біло, на зелено, на червоно. А один є
такий великий, як брама. Не вірите? – Вірю, вірю! Я завжди ходив оглядати
Миколайків на Ринку, їх багато, правда?.. Так, тут продають медяникових Миколайків. У цей час їх
тут завжди продавали. Вони лежать на прилавках, стоять сперті на полицях:
білобороді, в мітрах, із жезлами в руках, у ризах, фантазійно виведених різнокольоровим люкром, малі і великі десятки медівникових
копій, в авреолі білого карбідового світла. А де ж той Миколайко, такий
великий, як брама? Я завжди мусив задовольнитися найменшим, сіреньким, в
убогих, у простих ризах. Але тепер ні, мушу мати найбільшого! Йду вздовж будок
і помічаю його. Стоїть. Посередині прилавка у важких люкрових ризах, обсипаний кольоровим маком, з правдивою бородою з
вати, в прикрашеній цукерками і мигдалями мірті, із покритим золотою станіолею
жезлом в руці, достойний і погідний – мій Миколайко (Нижанківський) Старі приписи та переписи зберігалися в родинних зошитах,
у яких писали ще бабця чи прабабця, а молоді господині намагалися
пристосовувати їх до вимог часу. Часто в переписах замість зазначення одиниці
маси виявляємо усталений вираз на око, який вказує насамперед на
майстерність господині, яка не потребує жодних мірок (на око ‘стільки,
скільки потрібно; норма (про міру продуктів
у кулінарії)’ (18)), а також на те, що господиня може експериментувати –
вона уже пече без перепису. Хоча буває й так, що відповівши: Та я печу на
око, хоче залишити родинні знання в таємниці. Проте чимало кулінарок прагнуло поділитися
уміннями та знаннями, навчити свого мистецтва все жіноцтво. У низці жіночих
журналів почали з’являтися переписи різних страв та
делікатесів. Водночас авторки дописів до журналів та кулінарних книг розуміли,
що кулінарні терміни потребують усталеності та однозначності. Тому у виданнях
подавали і тлумачення вживаних слів. Зокрема Ольга Ліщинська у книзі,
присвяченій українській кухні, спробувала порівняти галицькі і наддніпрянські
кулінарні терміни. Для кращого розуміння своєї праці авторка наприкінці книжки
навела відповідники: баклажан – помідор, борошнити – посипати мукою, галушки
– клюски, засмачити – приправити, краянець – котлєт, лизень – язик, лідвичина –
полядвиця, меживо – марината, підлива – сос, притушити
– піддушити, різанка – макаран, сіканець – кльопс, січеник – шницель, сковорода
– ринка, товченик – біфштик, тушкувати – душити (19). Однак проблема уніфікації кулінарної термінології, як і
однозначності термінів, у кожній науці є дуже
дискусійною. Наприклад, відоме кожному слово борщ.
Цю страву знаємо з дитинства, і, здавалося б,
помилитися складно. Але навіть кожна господиня готує цю страву по-своєму (різними є не тільки складники, а й колір – червоний чи
білий, густина – рідкий чи густий); борщ готують, справді, «на око». Навіть у
галицькій кухні відомі його різновиди: підбиваний
борщ, польський борщ, боршч з грибами, пісний борщ, але є також і запарений
борщ та чинений борщ ‘рідка страва із заквашеного житнього борошна
та тіста з додаванням круп і буряка’: Приставл’бйут вуду тωдъ засъпайут кбшωм, даййс’а бурбк, фасул’а, кусти зо шпйкωм, тωдъ с’а бйе йіцй і даййс’а мукъ (20). Популярність цієї страви спричинила появу багатьох
фразеологізмів та приказок.
Іван Франко у «Галицько-руських народних приповідках зафіксував, зокрема, такі:
Або ви, кумо, їджте борщ, а я буду мньисо, а ні, то я буду
мньисо, а ви борщ; Борщ і капуста – хата не пуста; Борщ – найстарша страва;
Борщ такий густий, що би по нім Бойко в ходаках перейшов; Їж борщ з грибами,
держи язик за зубами; Набрав, як борщу на шило; Наївся
шилом борщу; Тано, як борщу та ін. (21). Останній фразеологізм відомий
також у мовленні львів’ян: – Я дорого від тебе не схочу. – Скільки? – Дай п’ятку. Тано, як борщ. – Що з того, як я не маю цента при душі (Керницький); а також порівняння: Дешевий,
як борщ; Таний як борщ; Забагато два гриби в борщ, іронічна приказка: Борщ
без мняса – то є зупа, хлоп без вуса – то є дупа, словосполучення злота
зупа ‘борщ’ (22) та ін. У кожної людина є смакові спогади дитинства та рідної домівки, вони видаються «смаками раю». Часто, уже
ніхто й ніколи не може того смаку відтворити. Але є слова, якими можна цей смак
передати. В українців, і галичан зокрема, є слова «смаки», яких асоціюються з рідним краєм. Тому на завершення – іронічно-сентиментальна
«Кулінарна розмова» львів’янина-емігранта Богдана Нижанківського (Бабая) (23): Ми говорили про вареники. Про голубці ми говорили. І говорили ми про борщ. І про горілку
говорили. А ти ображено сказав: – Про Україну ви ні
слова! Старий патріотичний друже! Про Україну ми ні слова? В усіх варениках
вона! І в голубцях усіх вона! І в кождому борщі вона! І в кожнім келішку вона! Ах, вибачай, а про пампушки Не говорили, ми забули. Приходь. Приходь обов’язково Про Україну на розмову, Бо і в пампушках – теж вона 1.Великанович Д. Народна пожива в Турчанськім
повіті // Матеріали до української етнології. Т. ХVIII. – Львів, 1918. – С. 31–37. 2.Гнатюк В. Народна пожива
і спосіб її приправи // Матеріали до українсько-руської етнології.
Т. І. – Львів, 1899. – С. 96–110. 3.Онищук А. Народна пожива в Наддвірнянськім
повіті // Матеріали до української етнології. Т. ХVIII. – Львів, 1918. – С. 37–41; Заклинський Б.
Народна пожива у Косівськім повіті // Матеріали до української етнології. Т. ХVIII. – Львів, 1918. – С. 41–48. 4.Syudia nad dialektologią
ukraińską i polską. – Kraków, 1975. – С. 61–62. 5.Там само, 62 6.У говірці с. Військо (тепер Добромильського
р-ну Львівської обл.) вказано, що «лукші дрібніші ніж
галушкі» (Там само, 61) 6.Додатково у говірці с. Должки (тепер с.
Довжки Сколівського р-ну Львівської обл.)
записано: Кл’эски з муки крбйут на лукшу так др’ібуйку,
йак чиервакъ (Там само, 61) 8. У говірці с. Брилинці
(тепер Brylińce pow. Przemyśl) записано: Стиравка (щипана), лукші (краяна)
(Там само, 61) 9. Там само, с. 61–62. 10.. Там само, с. 62. 11. Надрага О. Серед львівських парків. –
Львів, 2004. – С. 80–82. 12. Там само, с. 82–85 13. Там само, с. 85–86. 14. Шухевич В. Моє життя. – Лондон, 1991. –
С. 53 15. Тут і далі значення та цитати до слів подаю за виданням Хобзей Н, Сімович К., Ястремська Т,
Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт. Вид. 2-е. – Львів, 2012. 16. Шухевич В. Моє життя. – Лондон, 1991. –
С. 109. 17. Цимбала Степан. Спорт в УАГ в 1902–1910
рр. // Ювілейна книга української академічної гімназії у Львові. На 100-річчя
першого українського іспиту зрілости. – Мюнхен; Філядельфія, 1978. – С.
339–346. 18. Хобзей Н, Сімович К., Ястремська Т,
Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський ..., с. 507 19. Ліщинська О. Українська кухня. Дріб і дичина. – Львів, 1938. – С. 94. 20. [(Вільшаниця Яворівського р-ну Львівської
обл. // Архів «Атласу української мови» Папка №22, с.
75 / Зберігається в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 21.
Франко І. Галицько-руські народні приповідки. – Т. І (А–Діти).
– 2-е вид.. – Львів, 2006. – С. 166–169. 22.
Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський… 23. Бабай
[Нижанківський Б.] Каруселя віршів.– «Сучасність», 1976. – С. 61. |
ч
|
 |
|