Станіслав Лем

Кондитерська Залевського на Академічній

Фраґменти з роману «Високий замок»

Не знаю, чи всі зрозуміли, що я був тираном? Норберт Вінер почав свою біографію словами: «I was a child prodigy» – «Я був чудесною дитиною»; я міг би сказати тільки: «I was a monster» – «Я був чудовиськом». Отже, чудовиськом, причому це невелике перебільшення, але те, що я тероризував оточуючих, особливо будучи ще зовсім маленьким, – свята правда. Їсти я погоджувався тільки в тоді, коли батько, видершись на стіл, поперемінно відкривав і закривав парасольку, або ж мене можна було годувати тільки під столом; я цього, зрозуміло, не пам’ятаю, це були мої початки, щось, що спить десь за межами реальних спогадів. Якщо я і був чудовою дитиною, то виключно лише в очах велелюбних тітоньок. Зате чутливим я був напевно. Звідси моє перше дуже раннє захоплення поезією. Ще не вміючи читати, я декламував єдиний у моєму тогочасному репертуарі вірш про комарика, що впав з дуба, однак у гостей він користувався незмінним успіхом. Не пам’ятаю, щоб я хоч раз довів декламацію до кінця, оскільки, дійшовши до того місця, в якому з’ясовувалося, що це падіння мало зовсім фатальні наслідки (комарик зламав крижі), я починав ревти, і абсолютно заплаканим мене виводили з кімнати. У той час було мало істот, яким би я співчував настільки гаряче і одночасно так безнадійно, як цього комарикові; in hoc signo проявила наді мною свою владу література.

Писати я навчився у чотири роки, однак нічого особливо сенсаційного цим шляхом повідомити не міг. Перший лист, який я написав батькові з Сколього, куди поїхав з мамою, було лаконічним, у ньому повідомлялося про те, що сьогодні я за власною ініціативою викупався в сільському клозеті з діркою в дошці. Я, правда, не повідомив, що в ту ж дірку викинув всі ключі нашого хазяїна – пана доктора. Втім, авторство цього вчинку було спірним, тому що в той час зі мною був один місцевий житель, мій ровесник, і встановити, у кого були ключі в останній момент, не вдалося. Потім з їх виловлюванням була маса клопоту.

З визначних пам’яток і монументів Львова в той період мою увагу прикувала кондитерська Залевського на Академічній вулиці. Мабуть, у мене був непоганий смак, тому що з тих пір я дійсно ніде не бачив кондитерських вітрин, зроблених з таким розмахом. Власне, це була не вітрина, а сцена, оправлена у металеві рами, на якій кілька разів в році змінювали декорацію, що творила тло для гігантських статуй і алегоричних композицій з марципанів. Якісь великі натуралісти, може сам Рубенс втілювали у цих марципанових з’явах свої мрії, а перед Різдвом і Паскою за склом поставали закуті в мигдалеву масу і какао чудеса. Цукрові Миколаї правили своїми санями, а з їхніх лантухів сипалися цілі водоспади солодощів: на глазурованих тарілках спочивали шинки і заливна риба – теж марципанові, з обробкою з крему; причому ці мої знання не носять чисто теоретичного характеру. Навіть скибочки лимона, просвічують під драглів, були досягненнями кондитерського мистецтва. Я пам’ятаю стада рожевих свинок з шоколадними очками, всі мислимі різновиди плодів, гриби, копчені смаколики, рослини, якісь лісові нетрі й просіки. Складалося враження, що Залевський міг би повторити в цукрі й шоколаді весь космос, сонцю додати лущеного миґдалю, а зіркам – глазурового блиску; кожен раз в новому сезоні цей майстер майстрів примудрявся пронизати мою голодну, неспокійну, ще зовсім довірливу душу, з іншого боку, заполонити багатозначністю своїх марципанових скульптур, офортами білого шоколаду, везувіями тортів, що вивергають збиті вершки, в яких, немов вулканічні бомби, літали заморожені фрукти. Пряники Залевського коштували 25 грошів – чималу суму, якщо врахувати, що велика булка коштувала 5 грошів, лимон близько десяти, – але, мабуть, треба було платити за його панорами, за солодку освітлену баталістику, яка, напевно, не поступалася Рацлавицькій панорамі.

Була на Академічній ще й інша кондитерська, твори якої більше говорили шлунку, ніж оку. З нею пов’язані не найвеселіші з моїх спогадів. Так, наприклад, одного разу брат мого батька дядько Фридерік віз мене, святково вбраного у білий мереживний комірець, двокінними дрожками нібито задля якоїсь невинної мети, а скінчилася ця поїздка у зубного лікаря, який вирвав мені молочного зуба. Потім ми поверталися – я заплаканим, з запльованим, забрудненими кров’ю мереживом, – і дядько, який намагався погасити мій праведний гнів, спричинений його віроломством, у згаданій вже кондитерській фісташковим морозивом. Здається, батько не зважився бути присутнім при дикому акті «видирання зубів» і тому тоді не пішов з нами до лікаря.

У пасажі Міколяша був інший кондитерський магазин, точніше – магазинчик, з італійським морозивом, де вже значно пізніше Стефан, мій брат по тітці, хлопака доволі дебелий, викликав мене на підступні поєдинки: ми їли морозиво, а платити повинен був той, хто програє і з’їсть менше. Стефан був феноменально містким; я пам’ятаю повернення з цього місця, пам’ятаю, як йшов по пасажу, прикритого зверху матовими скляними плитками, я брів, неначе проковтнувши палицю, бо шлунок мій перетворювався на щось схоже на ваніліновий холодильник.

На початку Академічної, недалеко від готелю Жоржа, знаходився інший, вже не цукерковий, але теж дуже важливий іграшковий магазин Клафтена. Я нічого не можу сказати ні про його вітрини, ні про внутрішнє оформлення, тому що це, святе для мене, місце відбирало у мене дар спостережливості і я наближався до нього в солодкій знемозі, з серцем, що вилітало з грудей, відчуваючи, яке випробування зараз буде для моєї не здатної будь-що вибрати ненаситності. Там мені купували спокусливо важкі плоскі пуделка з олов’яними солдатиками, гарматки, що заряджалися горохом, дерев’яні фортеці, дзиґи, пугачі, що стріляють пробками, але ніколи не купували пістолетів чи спорядження до них; те й інше було заборонено...

З дому до гімназії я, мабуть, міг би пройти із закритими очима навіть сьогодні: ця дорога настільки запам’яталася мені своїм, що стала чимось на зразок мелодії – тим, що психологи називають «кінетичної мелодією». І знову-таки, мимоволі напрошується порівняння з мишею, яка, чудово орієнтуючись в оточенні, навряд чи здатна до його естетичної оцінки  – так само, як не здатним був я, будучи львівським гімназистом. Безсумнівно, я проходив повз пам’ятники архітектури, вірменського собору, старих будинків Ринку зі знаменитою Чорною каменицею на чолі, але я нічого не можу про них сказати. О пів на восьму ранку я доливав до каву води, щоб її трохи остудити, і йшов по вулицях Монюшка, Шопена, через площу Смольки з кам’яним Смолькою посередині, по Ягеллонській, проходив повз кіно «Марисенька» до вулиці Легіонів. У глибині, ліворуч, маячив театр, але мене, немов маяк моряка, притягував будиночок набагато менш пишний, він стоїть на розі площі Святого Духа, – кіоск з виробами пана Кавураса.

Він виготовляв халву в подвійній упаковці, по 10 і 20 грошів. Я зазвичай отримував 50 грошів на тиждень і, таким чином, у понеділок міг об’їдатися халвою; але починаючи з середи становище різко змінювалося. Мене мордувала складна проблема, що є десь на пограниччі стереометрії та алгебри: що краще – одна пачка за 20 грошів чи дві по 10? Підступний Кавурас утруднював рішення, надаючи пачкам форми, які годі було порівняти, і я ніколи не був певний, що прийняв правильний рішенець.

Далі дорога перетинала Ринок, йшла повз величезну скриню Маґістрату з вежею Ратуші, повз фонтан з Нептуном і кам’яних левів, що навпочіпки присіли біля дверей Ратуші, через вузьку Руську вулицю на Підвальну, де стояв, оточений деревами, триповерховий будинок гімназії.

Коли в мене не було ні гроша за душею, я волів ходити повз так зване «Віденське кафе», може, щоб вид масних стін викладених з халви за склом кіоску не рвав мені серце. У кафе був перший орієнтир – електричний годинник. Наступні висіли на Ринку високо на вежі Ратуші. Вони показували, чи можна ще затриматися коло якої-небудь вітрини, чи слід прискорити крок. Це, власне, все, що запам’ятали мої очі, та й багато чого з того, чим був зайнятий мій дух. Я воістину був мишею, а суспільство робило все, щоб за допомогою педагогіки перетворити мене в людину. Чи я пручався? Як індивідуум навіть не дуже, радше як член учнівського колективу. Ймовірно, це дійсно так – про це вже не раз писали великі майстри пера. Вони показали гімназію як складну гру, тобто боротьбу протилежних інтересів, в якій викладацька сторона, займаючи панівну позицію влади і авторитету, намагається вбити у голови учням максимум інформації, а сторона протилежна, природно, більш слабка, всіма силами і способами від цієї інформації ухиляється. Це їй повністю не вдається, але бездумний, відчайдушний опір класу – мішанина маленьких свинств і загальної байдужості – прагне в міру сил перекрутити, споганити або хоча б тіл