|
Станіслав ЛемКондитерська Залевського на АкадемічнійФраґменти
з роману «Високий замок» Не знаю, чи всі
зрозуміли, що я був тираном? Норберт Вінер почав свою біографію словами: «I was
a child prodigy» – «Я був чудесною дитиною»; я міг би сказати тільки: «I was a
monster» – «Я був чудовиськом». Отже, чудовиськом, причому це невелике перебільшення,
але те, що я тероризував оточуючих, особливо будучи ще зовсім маленьким, –
свята правда. Їсти я погоджувався тільки в тоді, коли батько, видершись на
стіл, поперемінно відкривав і закривав парасольку, або ж мене можна було
годувати тільки під столом; я цього, зрозуміло, не пам’ятаю, це були мої
початки, щось, що спить десь за межами реальних спогадів. Якщо я і був чудовою
дитиною, то виключно лише в очах велелюбних тітоньок. Зате чутливим я був
напевно. Звідси моє перше дуже раннє захоплення поезією. Ще не вміючи читати, я
декламував єдиний у моєму тогочасному репертуарі вірш про комарика, що впав з
дуба, однак у гостей він користувався незмінним успіхом. Не пам’ятаю, щоб я хоч
раз довів декламацію до кінця, оскільки, дійшовши до того місця, в якому з’ясовувалося,
що це падіння мало зовсім фатальні наслідки (комарик зламав крижі), я починав
ревти, і абсолютно заплаканим мене виводили з кімнати. У той час було мало
істот, яким би я співчував настільки гаряче і одночасно так безнадійно, як
цього комарикові; in hoc signo проявила наді мною свою владу література. Писати я навчився у
чотири роки, однак нічого особливо сенсаційного цим шляхом повідомити не міг.
Перший лист, який я написав батькові з Сколього, куди поїхав з мамою, було
лаконічним, у ньому повідомлялося про те, що сьогодні я за власною ініціативою
викупався в сільському клозеті з діркою в дошці. Я, правда, не повідомив, що в
ту ж дірку викинув всі ключі нашого хазяїна –
пана доктора. Втім, авторство цього вчинку було
спірним, тому що в той час зі мною був один місцевий житель, мій ровесник, і
встановити, у кого були ключі в останній момент, не вдалося. Потім з їх виловлюванням була маса клопоту. З
визначних пам’яток і монументів Львова в той період мою увагу прикувала
кондитерська Залевського на Академічній вулиці. Мабуть, у мене був непоганий
смак, тому що з тих пір я дійсно ніде не бачив кондитерських вітрин, зроблених
з таким розмахом. Власне, це була не вітрина, а сцена, оправлена у металеві
рами, на якій кілька разів в році змінювали декорацію,
що творила тло для гігантських статуй і алегоричних композицій з марципанів.
Якісь великі натуралісти, може сам Рубенс втілювали у цих марципанових з’явах
свої мрії, а перед Різдвом і Паскою за склом поставали закуті в мигдалеву масу
і какао чудеса. Цукрові Миколаї правили своїми санями, а з їхніх лантухів
сипалися цілі водоспади солодощів: на глазурованих тарілках спочивали шинки і заливна риба – теж марципанові, з
обробкою з крему; причому ці мої знання не носять чисто теоретичного характеру.
Навіть скибочки лимона, просвічують під драглів, були
досягненнями кондитерського мистецтва. Я пам’ятаю стада рожевих свинок з
шоколадними очками, всі мислимі різновиди плодів,
гриби, копчені смаколики, рослини, якісь лісові нетрі й просіки. Складалося
враження, що Залевський міг би повторити в цукрі й шоколаді весь космос, сонцю
додати лущеного миґдалю, а зіркам – глазурового блиску; кожен
раз в новому сезоні цей майстер майстрів примудрявся пронизати мою голодну,
неспокійну, ще зовсім довірливу душу, з іншого боку, заполонити багатозначністю
своїх марципанових скульптур, офортами білого шоколаду, везувіями тортів, що
вивергають збиті вершки, в яких, немов вулканічні бомби, літали заморожені
фрукти. Пряники Залевського коштували 25 грошів – чималу суму, якщо
врахувати, що велика булка коштувала 5 грошів, лимон близько десяти, – але,
мабуть, треба було платити за його панорами, за солодку освітлену баталістику,
яка, напевно, не поступалася Рацлавицькій панорамі. Була на Академічній ще й інша кондитерська, твори
якої більше говорили шлунку, ніж оку. З нею пов’язані
не найвеселіші з моїх спогадів. Так, наприклад, одного разу брат мого батька
дядько Фридерік віз мене, святково вбраного у білий мереживний комірець,
двокінними дрожками нібито задля якоїсь невинної мети, а скінчилася ця поїздка
у зубного лікаря, який вирвав мені молочного зуба. Потім ми поверталися – я
заплаканим, з запльованим, забрудненими кров’ю мереживом, – і дядько, який
намагався погасити мій праведний гнів, спричинений його віроломством,
у згаданій вже кондитерській фісташковим морозивом. Здається, батько не
зважився бути присутнім при дикому акті «видирання зубів» і тому тоді не пішов з нами до лікаря. У пасажі Міколяша був інший кондитерський магазин, точніше – магазинчик, з
італійським морозивом, де вже значно пізніше Стефан,
мій брат по тітці, хлопака доволі дебелий, викликав мене на підступні поєдинки:
ми їли морозиво, а платити повинен був той, хто програє і з’їсть менше. Стефан
був феноменально містким; я пам’ятаю повернення з
цього місця, пам’ятаю, як йшов по пасажу, прикритого зверху матовими скляними
плитками, я брів, неначе проковтнувши палицю, бо шлунок мій перетворювався на
щось схоже на ваніліновий холодильник. На початку Академічної, недалеко від готелю Жоржа, знаходився
інший, вже не цукерковий, але теж дуже важливий іграшковий магазин Клафтена. Я
нічого не можу сказати ні про його вітрини, ні про
внутрішнє оформлення, тому що це, святе для мене, місце відбирало у мене дар
спостережливості і я наближався до нього в солодкій знемозі, з серцем, що
вилітало з грудей, відчуваючи, яке випробування зараз буде для моєї не здатної
будь-що вибрати ненаситності. Там мені купували спокусливо важкі плоскі пуделка
з олов’яними солдатиками, гарматки, що заряджалися горохом, дерев’яні фортеці,
дзиґи, пугачі, що стріляють пробками, але ніколи не
купували пістолетів чи спорядження до них; те й інше було заборонено... З
дому до гімназії я, мабуть, міг би пройти із закритими очима навіть сьогодні:
ця дорога настільки запам’яталася мені своїм, що стала чимось на зразок мелодії
– тим, що психологи називають «кінетичної мелодією». І знову-таки, мимоволі
напрошується порівняння з мишею, яка, чудово орієнтуючись в оточенні, навряд чи
здатна до його естетичної оцінки – так
само, як не здатним був я, будучи львівським гімназистом. Безсумнівно, я
проходив повз пам’ятники архітектури, вірменського
собору, старих будинків Ринку зі знаменитою Чорною каменицею на чолі, але я
нічого не можу про них сказати. О пів на восьму ранку я доливав до каву води,
щоб її трохи остудити, і йшов по вулицях Монюшка, Шопена, через площу Смольки з
кам’яним Смолькою посередині, по Ягеллонській, проходив повз кіно «Марисенька»
до вулиці Легіонів. У глибині, ліворуч, маячив театр,
але мене, немов маяк моряка, притягував будиночок набагато менш пишний, він
стоїть на розі площі Святого
Духа, – кіоск з виробами пана Кавураса. Він виготовляв халву в подвійній упаковці, по 10 і 20 грошів. Я зазвичай
отримував 50 грошів на тиждень і, таким чином, у понеділок міг об’їдатися
халвою; але починаючи з середи становище різко
змінювалося. Мене мордувала складна проблема, що є десь на пограниччі
стереометрії та алгебри: що краще – одна пачка за 20 грошів чи дві по 10? Підступний Кавурас утруднював рішення, надаючи пачкам форми,
які годі було порівняти, і я ніколи не був певний, що прийняв правильний
рішенець. Далі дорога перетинала Ринок, йшла повз величезну скриню Маґістрату з вежею
Ратуші, повз фонтан з Нептуном і кам’яних левів, що навпочіпки присіли біля
дверей Ратуші, через вузьку Руську вулицю на Підвальну,
де стояв, оточений деревами, триповерховий будинок гімназії. Коли в мене не було ні гроша за душею, я волів ходити повз так зване
«Віденське кафе», може, щоб вид масних стін викладених
з халви за склом кіоску не рвав мені серце. У кафе був перший орієнтир –
електричний годинник. Наступні висіли на Ринку високо на вежі Ратуші. Вони
показували, чи можна ще затриматися коло якої-небудь
вітрини, чи слід прискорити крок. Це, власне, все, що запам’ятали мої очі, та й багато чого з того, чим був зайнятий мій дух. Я
воістину був мишею, а суспільство робило все, щоб за допомогою педагогіки
перетворити мене в людину. Чи я пручався? Як
індивідуум навіть не дуже, радше як член учнівського колективу. Ймовірно, це
дійсно так – про це вже не раз писали великі майстри
пера. Вони показали гімназію як складну гру, тобто боротьбу
протилежних інтересів, в якій викладацька сторона, займаючи панівну позицію
влади і авторитету, намагається вбити у голови учням максимум інформації, а
сторона протилежна, природно, більш слабка, всіма силами і способами від цієї
інформації ухиляється. Це їй повністю не вдається, але бездумний,
відчайдушний опір класу – мішанина маленьких свинств і
загальної байдужості – прагне в міру сил перекрутити, споганити або хоча б
тільки нищівно переосмислити всі наочні посібники, всі матеріальні засоби, які
використовуються в процесі навчання. Мікропейзаж педагогічної баталістикі не
такий багатий. Однак він представляє собою поле бою під
час опитування або масового побиття – тобто контрольних робіт, – усякого роду
крутійства, викрутасів, мовчання, обхідних маневрів, коли кожна парта стає
редутом, крейда часом перетворюється в набій, а останнім притулком – ох як
часто! – стає туалет. Мені вже залишилося розповісти небагато, а цілі натовпи неназваних
предметів домашнього ужитку і вулиць, по яких я ходив,
наполегливо вимагають, щоб про них згадали хоча б раз. Що за магія криється в
речах і каменях, що оточували нас в дитинстві, що вони криють у собі з такою чарівною незрівнянною винятковістю? Звідки у них це
ненаситне бажання, щоб після смерті в хаосі війни, на
їх руїнах я засвідчив про їх колишнє існування? Всього кілька років минуло після описаних тут
ідилічних часів, а вже доводиться позаздрити живучості мертвих предметів;
поступово –позбавляючись людей – вони перетворювалися у глузування, а
несподіване сирітство, непотрібність спорожнілих крісел, тростин, дрібничок
набувало якогось жахливого сенсу. Дійсно, схоже на те, що предмети ступили на
прю з живими. Більш стійкі, менш залежні від катастроф
часу, як тільки вони позбулися своїх господарів, то почали набиралися в сил і
значенні – досить згадати дитячі коляски і горнята на барикадах, окуляри, крізь
які нікому було дивитися, купи затоптаних листів. Але хоча вони й набували на
тлі військового пейзажу сили незвичних знаків, я ніколи не мав їм цього за зле. Я вірив у їхню цноту. Я зберіг, не порушену вогнем і
часом, несвідому вірність старій фаянсовій сові з книжкової шафи батька, леву і
тигру, важким, чудесним тваринам з вороненої бронзи, шахам, королям і пішакам яких з татарськими рисами обличчя вирізав батькові
сусід – російський військовополонений 1915 року, двом дзигарям-собакам з
креденса матері, що відзначали час обертаючи витріщені очі. З
банальної, дуже міщанської спальні батьків я пам’ятаю скло фірточки, в якому
зяяв круглий отвір з павутинками тріщин, що розбігалися до країв рами. Мені
розповідали, що під час боїв 1918 року туди влетіла
куля; тому я, тямущий хлопчисько, шукав на стелі загублений слід від її
польоту, але стеля була гладкою і незайманою. Слід від кулі затинькували. Так
мені сказали, але чи то я не міг, чи то не хотів повірити, важливо одне: в
помешканні, такому спокійному, такому буденному, переповненому ситим міщанським
достатком, невідомо чому мої очі частенько піднімалися
майже під саму стелю, до маленької кватирки, що просто притягувала погляд. Отвір було невеликим – мабуть, замінювати скло було
невигідно, таким воно й залишилося на все міжвоєнний час. Можливо,
пробоїна стривожила мене, як Робінзона стривожив слід босої ступні на березі
безлюдного острова? Ні, я зовсім не вважав її провісником
страшних часів, просто цей отвір не відповідав сонній гармонії меблів, цей слід
вражав, немов якась взята з неможливого деталь, яку людина раптом випадково
побачила перед собою і яка вже самою своєю матеріальністю не допускала й думки
про якийсь сумнів. Як же так: виходить, це дійсно могло
бути, значить, хтось дійсно міг стріляти у вікна? У фірточки? А я народився
трьома роками пізніше? Я повинен бути обережним, щоб не впасти в
перебільшення. Пробите кулею скло завжди дивувало, навіть, може бути,
дратувало, як несподіваний скрегіт, але не більше, і дивувало не більше, ніж
крапля смоли, що просочувалася з рами того ж вікна, – я дуже любив збирати
пальцем кожну краплю – якими поволі, долаючи фарбу, протягом кількох днів
плакало дерево рами – зверху вона була вже трохи підсохла,
а всередині пахуча, смолиста і липка. Складалося враження, що дерево не хотіло
примиритися зі своєю долею, немов уся його прихована під
фарбою істота ще перебувала в лісі, наперекір очевидності рубанка, цвяхів,
лаку, обох кілець, за допомогою яких до рами була прикріплена тонка рейка
штори, воно свідчило про нього, цей ліс. Все це я говорю для того, щоб
повернути проблемі простреленого скла його масштаб. А що взагалі пов’язувало дитину, що завжди ходить одними й тими ж вулицями,
з їх тротуарами, їх стінами? Можливо тут справа у
красі? Я її не зауважував, не думав, що місто може бути іншим, тобто не закутим
в кам’яний панцир бруківки, рельєфним, не підозрював,
що перспективи вулиць, наприклад, Коперніка, Сикстуської, могли б і не злітати
вгору, а трамваї – не спускатися вниз чи підійматися у гору, я не зауважував
ґотичної краси костелу Ельжбети, східньої екзотики вірменського катедрального
собору, а якщо я і піднімав голову, то тільки для
того, щоб подивитися, як крутиться на трубі бляшаний півник. Дивно, що я
взагалі можу, зусиллям волі йдучи супроти течії пам’яті, повернути невинність
таким словам, як «Янів», «Знесіння», «Піски»,
«Лонцьного», – яким сорок перший і сорок другий роки надали зловісного
звучання, коли вулиці, починаючи від Бернштейна і далі за театром, у бік
Сонячної, несподівано вимерли, затраскали на вітрі розкриті навстіж вікна,
спорожніли стіни, подвір’ячка, під’їзди, а ще пізніше
з’явилися, а потім зникли дерев’яні паркани ґетто. Я бачив його здалеку;
спочатку приміську розкидану забудову, потім вже
тільки зарослі травою руїни. Але в тридцяті роки ніхто не міг
цього передбачити. Правда, і в той час бувало по-різному.
Я бачив з балкона нашої квартири, ховаючись за його кам’яним бар’єром, сутички
атакуючої кінної поліції з демонстрантами, це було під
час похорону Козака; під скрип залізних жалюзі, за
допомогою яких купці намагалися врятувати скла своїх вітрин, бачив, як злітає з
коня поліцейський у блискучою касці, але це була немов буря, несподівано
налетіла. Буря пройшла, і, коли двірники прибрали з бруківки розбите скло,
знову повернувся спокій, вдячні пацієнтки-монашки приносили батькові зі свого
саду величезні букети бузку, яку клали під струмінь
води у ванні, на «Веселій львівській хвилі» передавали діалоги Тонька і Щепця
чи смішні монологи пана Строньця, які переривалися кашлем, а я заявив батькам,
що не піду до гімназії, оскільки там треба носити
гольфи, а я цього робити не буду, так як вони скобочуть під колінами. Тепер ми
бачимо, що ми нагадували мурашок, які енергійно метушилися в мурашнику, над
яким уже було піднято чобіт. Деякі, як їм здавалося,
вже вловлювали його тінь, але всі ми, а отже й ті останні, до останніх хвилин
із завзяттям і запалом продовжували займатися тими самими справами, прагнучи
забезпечити чи пом’якшити, освоїти майбутнє. Дорослі та діти, всі ми були рівні в благословенному невіданні, без якого жити
неможливо.... Коли я був маленьким, ніхто не вмирав. Правда, я чув про такі випадки,
втім, як про падіння метеоритів. Кожен знає, що вони
падають, це трапляється, але яке це має до нас відношення? Одного разу, в ніч між двома дощовими днями в Закопаному, мені снився батько.
Не такий нечіткий, туманний, невизначеного віку, яким я можу собі його
представити наяву, а в конкретному часі, живий. Я
бачив його сірі, ще не втомлені очі в окулярах,
короткі, підстрижені над губою, вуса, невелику борідку, руки з коротко
обрізаними нігтями, руки лікаря, які постійно шурує щітка, руки із золотим
кільцем, що витончилося від довгого носіння, складки на жилетці, піджак, трохи
відтягнутий з правого боку тяжкістю ларингологічного дзеркала, а в глибині
квартири – шпалери, стару високу піч з білих, вкритих
дрібними тріщинами кахлів, тисячі інших дрібниць, які, прокинувшись, я не міг
навіть назвати. Все це сидить в мені, і недоступний тлум спогадів, низка
хвилин, годин, тижнів, років – і ніхто, крім сну, над
яким я не владний, не може туди сягнути. Десь там є
Стрийський парк, весь у снігу, і батько, прогулюється по алейці чорних дерев,
страшно замерзлий, засунувши руки в кишені пальта, а я – вперше на лижах, ледь
рухаю ногами, уявляючи себе владикою безкрайніх просторів. Стукіт копит, що несподівано стишився на
дерев’яній бруківці Маршалковської перед Університетом Яна Казимира, протяжний,
плакучий скрегіт трамваїв, що б’ється у вікна класу, в своєму важкому
сходженні на Високий Замок вони завертали коло нашого
спортивного майданчика. Поручні усіх сходів, з яких я з’їжджав, ,найдовші у класі картаті гольфи мого однокласника Лози,
зелені локомобілі на Східному Ярмарку і всі каштани. Мідний казан для води з
кухонної печі, жолуді на стелі спальні, товчок із залізячками, на якому я
розшукував скарби, і навіть перше ліжко – біле, з боковою
сіткою. Корабель-загадка, який якимось дивом заплив вузьким горлечком у пляшку,
і перша легальна цигарка марки «Ніл» з червоним паперовим мундштуком, яку я
закурив після іспитів в липні 1939 року. А вже які
лавини спали на цей світ! Як вони не стерли його на
порох, не знищили останні його сліди? Для кого ці сліди, власне, існують, від
кого їх так береже пам’ять, недоброзичлива, тільки
вночі, тільки в безпам’ятстві сну, перед ним, сліпим, що відкриває навстіж свої
скарбниці, непокірна та наяву скупа, пам’ять, яка дає уривчасті, недомовлені
відповіді, які спочатку потрібно старанно розшифрувати, долати її вперте
мовчання, змиритися, якщо який-небудь – силою вирваний з неї, неначе крадькома
винесений – осколок, кольорова цятка, контур чиїхось губ, тінь, звук, нічого не
пояснюють, незважаючи на підсвідоме відчуття, що це
було пов’язано з чимось важливим, що там колись пройшла доля, а зараз є тільки
порожнеча, глуха, невидима стіна; тут нічого не поробиш! Що за скнарість, що за
байдужість пам’яті, яка ж все знає і може, але не піддається,
уперта, презирливо замкнувшись у собі, ігнорує плин часу, не залежить від
нього. Якщо б вона хоч дійсно була пустелею, рідко
засіяною зборищами згасаючих образів, але ж ні, це напевно не так, і докази
тому є в снах – а вона завжди допускає не туди, куди б я хотів, не тоді, коли
мені це необхідно, ніколи – це механізм, що тупо затнувся, механізм у своєму
божевільно точному виконанні завдання ні від чого не залежний: його місія берегти, зафіксувати незмінним і назавжди.
Назавжди? Але ж це неправда: адже вона загине разом зі мною, непідкупний
вартовий, скнара, закостеніла в своїй тиранії, в
сваволі, в уїдливій ґонористості, скнара настільки ж вперта, настільки й
слабка, сентиментальна і в той же час байдужа, немов пласт вугілля, в якому
відбився якийсь листок. Як її зрозуміти? Як з нею погодитися? Нейронні мережі,
синапси, петлі Мак-Куллоха? Ні, не пояснюйте її природу настільки ж мудрим,
настільки й смішно вченим чином – це ні до чого, нехай вже все залишиться так,
як є. Ми з нею неначе пара коней, які тягнуть одного
воза, і косять очі одне на одного. То йди вперед, моя
нерозлучнице, моя незнайомко, подруго, мій вороже, мій друже – моя пам’яте. |
ч
|
 |
|