|
Всеволод ПоліщукСлава Галичині! Колумбу слава! або Кулінарія як спосіб вивчення історії ГаличиниБуло мені років
п’ять-шість, коли почав запоєм читати художню літературу. Звісно, насамперед
пригодницьку. Жюль Верн, Роберт Стівенсон,
Вальтер Скотт давали поживу для фантазії, а поза тим ставили багато запитань,
відповіді на які доводилося шукати уже в більш серйозних книжках, а деколи й
підручниках з історії чи географії для старших класів. З-поміж інших уривків
врізалася в пам’ять байка від Вальтера Скотта, здається, з «Айвенго»,
хоча через стільки років можу й помилятися. Йдеться про версію ченця Тука щодо винайдення коньяку. Дослівно не перекажу, але
звучала вона приблизно так: коли французи готувалися перепливти Ла-Манш і
завоювати Англію, великою проблемою стало для них перевезення великої кількості
вина, без якого жити не могли, а в «диких» англосаксів знайти не сподівалися.
Отут, мовляв, і прийшла їм до голови думка, що вино можна стискати і
випарювати, щоб стало воно густішим і більше влізло у ті самі бочки. А вже
після того, як вино «спресували», вирішили спробувати, що вийшло. І результат
сподобався їм не менше, ніж саме вино. Звісно, це лише байка,
далека від реальної історії, хоча в такому віці не сприймалася вона як щось
фантастичне. Набагато більш дивним видавався той факт, що колись Англію
завоювали французи. Адже було то в дошкільному віці, і підручника «Всесвітня
історія для 7 класу» автор цих рядків в руках ще не тримав. Ну подумайте самі:
якщо французи захопили Англію, чому ж тоді зараз на тій території не Франція і
говорять там не французькою, а англійською мовою? Мабуть, тоді підручник з
історії таки потрапив до рук уперше, а батьки були засипані купою питань.
Певний історичний факт, а за ним ціла епоха західноевропейської
історії відкрилися років на п’ять-шість раніше, ніж передбачала шкільна
програма – лише завдяки одному абзацу в художній книжці. І саме тоді історія стала
чимось загадковості не вдалося прибрати з цієї науки навіть занудним
зазубрюванням дат, династій, прізвищ, які чекали
пізніше у школі. Пізніше довелося не
один раз зіткнутися з ситуаціями, коли якісь невеликі фактики з кулінарної
історії Галичини чи загалом України давали можливість набагато краще зрозуміти
хід певних історичних подій. Наприклад, читаєш науково-популярну
статтю в якомусь журналі про те, чому українці люблять сало. За версією автора, сало в нас стало популярним
лише в часи Галицько-Волинського князівства,
а привчили до нього шотландці, які почали споживати його в їжу набагато
раніше. Мовляв, серед інших коронованих
осіб, яких приймав у себе Данило Галицький, були і шотландські принци, які доволі
довго перебували тут вигнання, адже їхні землі завоювали
англійці (які на той час уже були частково й французами). А оскільки
такі особи переїжджали з військовим загоном і ще на додаток цілою свитою, то з собою вони привезли й обоз та велику кількість худоби. Зокрема, й свиней, яких розробляли не лише на м’ясо, але й на сало. І саме в
них нібито навчилися цьому мешканці Галичини та інших підконтрольних Данилові
земель. Хто зна, чи правдивою
є ця історія сала, але з неї можна зробити
доволі значущий висновок, навіть не особливо орієнтуючись в історії Галицько-Волинського князівства. Виявляється, Галичина – то не
просто невеликий шматок землі в Центрально-Східній Европі, а Данило – зовсім не дрібний
князьок, залежний то від мадярів, то від монголів. Це
відомий всій Европі впливовий монарх, який міг собі
дозволити приймати в себе цілу громаду з іншого кінця континенту. Інший зразок такої логіки
вже зовсім нещодавно довелося почитати в статті польської студентки україністики,
яка пояснює, чому в Польщі
вареники називають «пєрогами
рускімі». Завдяки наголосу на гастрономії, а не на політиці, молода полька доводить те, про що вже з десятиліття
на різноманітних політичних форумах сперечаються українські та російські «тролі»: що «рускі»
на той час, коли поляки почали переймати у своїх співгромадян-українців
кухню (насамперед борщ та вареники), означало не теперішніх росіян, а саме українців. Читаючи такий погляд
збоку, можеш набагато простіше пояснити чужинцям, чому ж вулиця Руська
у Львові називається так,
як вона називається, і чому
не має нічого спільного ані з чужою династією Романових, ані з рідним
москвофільством. Так зрештою від часів Данила через першу Річ Посполиту дійдемо аж до австрійського часу,
який зараз майже без додаткових пояснень екскурсовода може відчути кожен турист у Львові. Імена, титули, дати поділів
Польщі дуже легко забути людині, для котрої ця історія є чужою. А от смак львівських штруделів, захерів, пішинґерів,
віденської булочки чи кави по-віденськи забути набагато важче. Так само як і впливи польської побутової культури – через флячки, журек, ковбаси; єврейської (навіть незважаючи на всі втрати) – завдяки
фаршированій рибі чи форшмаку, чеської – завдяки кнедликам… За бажання можна доволі довго продовжувати
як перелік страв, котрі свідчать
про історичну багатокультурність
і широкі торговельні зв’язки Галичини, так і кулінарно-історичних асоціацій, котрі допомагають просто розібратися у складних суспільних процесах. Однак пошкодую дерев, котрі йдуть на папір, і на завершення
обмежуся дещо несподіваним припущенням. Хто з історичних особистостей найбільше вплинув на життя сучасного галичанина? Данило Галицький,
Ян Собєський, Франц Йосиф, Пілсудський, Бандера, Сталін, Гітлер, Горбачов, Чорновіл, Ющенко? Звісно, дії всіх
цих шанованих і не дуже персон дуже відчутні, особливо у Львові. Когось в інтер’єрах кнайп, когось – в якості доріг і російській попсі у маршрутках, когось у сецесійній архітектурі і натовпах
польських туристів, ще когось – у годинах чекання на кордоні, аби потрапити в іншу половину Галичини. Однак особисто я вважаю, що найбільший
вплив на реальне, не з теленовин, життя галичанина справляє Христофор Колумб. Ми практично щодня
їмо привезено ним картоплю,
без якої неможливі
ні борщ, ні палюшки, ні грибова
зупа. Ми часто їмо кукурудзу, помідори. Половина з
нас курить привезений ним тютюн. Як кажуть, «ми є тим, що ми їмо». А відтак,
пересічний галичанин зараз є на дуже
велику частку тим, що привіз
Колумб… П. с. І ще одне невелике порівняння, навіяне голлівудським
фільмом «Джулі і Джулія». Розповідає він реальну історію американки Джулії Чайлд (Julia Child,
з дому Маквільямс (McWilliams),
1912 - 2004), котра у 1950-их роках почала видавати кулінарні бестселери. Їх вважають революційними не в останню чергу тому, що це було
перше багато-тиражне видання
на кулінарні теми в США, написане
не чоловіком, а жінкою.
До чого ця ремарка? До
того, що в Галичині (передовсім у Львові та Кракові, але також і в Коломиї, і в Косові, і в Перемишлі) жінки видавали і навіть продавали кулінарні книги ще у ХІХ столітті. А вже
на початку ХХ-го століття
вони укладали навіть збірки вегетаріанських чи ведичних рецептів.
Набагато раніше за Джулію Чайлд відомими
в Галичині стали Люцина Чверчакевич і Ольга Франко, Марія
Охоровіч-Монатова і Дарія Цвек. І ніхто не вважав це ознакою
якоїсь «революції» чи «емансипації»… |
ч
|
 |
|