|
Залман ШнеурПочастуночки1 І на Пейсах ходять «на
почастуночок». Але найбільший «почастуночок» – на Суккес і Сімхас-Тойре. А
«почастунок» у Шклові – це, щоб ви знали, така штука, яка укладає стосунки в
родині на весь наступний рік. І все залежить від того, коли приходять «на почастуночок»,
як приходять, скільки засмакувало, чи відпробували від усіх страв чи тільки від
деяких, чи дорога родина відвертала носи від тієї чи іншої страви чи ні. І
взагалі, в цій справі все вимірюється дуже чуйним приладом, який чітко вловлює
ваше відношення до запропонованого вам «почастуночку». І не дай Б-г пропустити
частування у близької родини чи не зіґнорувати відповідне «частування». За таке
не спокутуєш ні на сьому, ні на тому світі. Хоча, можна і посваритись,
принаймні, до наступного Рош а-Шана (1). Коротше кажучи, якщо ви людина
миролюбна, краще вам пильнувати традицію почастуночків як зіницю ока: кожної
страви відкушєти, посмакувати всі даня та закуски, навіть якщо тельбух забитий
по зав’язку. Але той, хто вважає, що
сходити «на частування» до кількох шкловських родичів поспіль – справа проста і
приємна, вибачте, глибоко помиляється. Шклов – це вам не Мінськ... А шкловський
почастунок – це не мінське частування. І шкловські родичі – це не мінські
родичі. Ми наведемо, у якості прикладу, меню одного-однісінького прийняття
тільки у тітоньки Фейґи, яке вона запропонувала дядечкові Зямі, тітоньці Міхлі
та їх єдиному синочку, щоб вони «перекусили», і по ньому цілком можна буде
зробити висновок щодо всіх інших почастунків, з якими доводиться мати справу
одного і того ж святкового дня. Відразу після
виголошення шеакол (2) або бейре-прі-агофен (3) твердий шкловський родич
повинен закусити чималим кавалком медового лекеха. Медовий лекех буває двоякий:
житній і пшеничний. Житній лекех темний, як шоколад, масний, важкий і ситний, а
пшеничний – сухий, легкий і світлий. Але вони обидва просто тануть в роті і смачно липнуть до піднебіння.
І той, хто хоче дотриматися заповіді шанувати родину за всіма правилами,
неодмінно повинен спробувати обидва ґатунки. Тільки після
цього можна по-справжньому випити і закусити скибочкою повітряного і
підрум’яненого яєчного крухого, яке одним махом гармонізується півсоткою
горілки. Ось яку маґічну силу має шкловський яєчне крухе! Потім закушують хрусткими, посипаними маком і нарізаними навскіс
медовими тейґлех, так що кульки тіста, як зуби, весело шкіряться до вас з
потемнілого меду, неначе провокують: «Ану вкуси, ану дай раду нам!» Як тільки
ви дасте раду з великим кавалком свіжих медових
тейґлех, то справа піде веселіше. До вас підсунуть
кульки з лісових горіхів, відварених з родзинками, потім – відварені з
чорносливом горіхи волоські, які тонуть у темному медовому сиропі. А потім –
лиш не хапайте!.. Потім пряники з імбиру, меду і
фарфелех (4) з маци, що залишилася ще з Пейсаха. Потім,
звичайно, згорнуте, як конверт для немовляти, цукрове крухе, з начинкою з
солодкого цинамону. Потім апельсинові скориночки на шкловський манір, тобто гарні шматочки шкірочок, що разом з розрізаними
навпіл ядрами миґдалю плаватимуть у зеленуватому сиропі. Одне задоволення: що
дивитися, що пробувати – двох думок бути не може! Потім різні
конфітюри – з тертого хрону, з редьки, нарізаною соломкою, і з скибок буряка,
звареної з медом та імбиром. Це апотеоза шкловської святочної смакоти! Хто не
пробував цих конфітюрів, з тим і говорити нема про що! Потім туга пастила з
чорної смородини та аґрусу, зварена не шкодуючи цукру і приправ, вона нарізана довгими скибочками і посипана цукровою пудрою, звісно
– тільки для того, щоб скибочки не злипалися... Тільки і тільки для цього! Але
насправді це просто ідеал рафінованого гурманства, тому що цукор лежить на
пастилі, як густа паморозь, і смаченна темінь визирає
з-під його білизни так звабливо, так солодко спокусливо. Треба осліпнути і
зовсім втратити смак – нашим ворогам таке, – щоб опанувати себе і не цапнути
одразу повну пригоршню такою тобі смакоти... І це
тільки перелік солодкого! Не забудьте ж всього покушіти, і якщо ви, як чесна
людина, не захочете зганьбити тітоньку Фейґу, то перепробуєте всю гаму її
святочних смаколиків. А тепер – йаамейд! (5) Нескінченний шерег маринадів і квасних та солоних
холодних закусок. По-перше, маринований кавалками селедець, обкладений лавровими листками та
кільцями цибулі, він плаває у власному ледь мутнуватому росолі. З іншого боку напоюють стіл своїм ароматом кружальця
маринованого щупака. На зрізі вони, як сир, білі а
шкірка – з апетитним голубуватим відблиском, так що кожен кавалочок пишниться у
чомось на кшталт прозорого драглистого желе з кружальцями цитрини і приправ. А
ось і мариновані тоненькі огірочки – з тих, що зібрані останніми – вони
потопають у оцті, цукрі та перці. Вони дуже корисні для
здоров’я, ви обов’язково повинні скуштувати – ну, зо два точно. Бо розганяють
жовч, підбадьорюють, і взагалі – рихтують місце для
інших перекусок. Та, не забудьте, нам належиться ще закусити рубаним яйцем з
курячим смальцем, а також холодними бомбками з вареного коропа у соусі з
цибулі. І це при тому, що ми ще навіть не торкалися холодних курячих задків. І
якщо ви не хочете, щоб на вас тяжко загнівалися,
потрібно у все, що є на столі, покушіти, все перемацати своєю вилкою. Бігме,
краще зайвий раз облизнутися після таких смакот, ніж
нажити собі ворогів... Я бачу, що ви вже збираєтеся протарабанити «довге благословення» (6),
встати з-за столу і допобачення. Яка дурня! Сядьте.
Вибачайте, дорога родино, що ви голодні сидите. Зараз подадуть гор’яче. Ціхо-ціхо! Ось уже несуть, прямо з печі. І я впізнаю кожну
страву за ароматом. По-перше, шматочки рубаного курячого білого м’яса у гострому коричневому соусі. Потім ґоґелех. Це
шкловський делікатес. Ґоґелех готують з тертого пареного буряка, збитою з яйцем
та накришеної хали, які потім підсмажують на курячому
смальці. Райські смакоти! Нагадує смажений телячий мозок, тільки набагато, ой, набагато смачніше. Ну а тепер гарячі, нарізані скибками
куґли: куґл з манки з родзинками, куґл з локшини, куґл з підсмаженого
борошна зі шкварками, їх ще називають «морожені куґли», тому що від них зовсім не
йде пара і вони здаються остиглими. Та будь пильною, дорога родино! Насправді
вони несуть у собі стільки жару, що небезпечно для
життя! Їх слід легенько проколоти вилкою і дмуть, дути, поки хоч трохи не
застигнуть. І тільки після цього куштувати з особливим, святочним, повними пари
і тілесної насолоди придихом – «уууу-фффф». Ну а де ж млинці, і як поживають
славні фаршировані шийки? Більше не можемо – скажете
ви! Ну ні, не допоможе! Гор’яче – це саме серце
почастуночка. Тільки гор’яче пахтить справжніми свєтами
і високим мистецтвом тітоньки Фейґи. Я вам совітую, зберіться із останніми
силами і все спробуйте. А якщо ви, не дай Б-г, не впораєтеся, тітонька Фейґа
може подумати, що вам щось не припасувало, що ви б із задоволенням перекусили
чимось іншим ... І тоді з бездонної пічки одразу
почнуть марширувати нові пузаті горщики, чавунці і каструльки, вони по вінця
повні ароматним цимес, смаженими гусячими ніжками, кавалочками тушко-ваного
язика ... Коротше кажучи – здавайтесь, краще відразу спробуйте те, чим вас
частубть. Може, тітонька Фейґа зглянеться над вами і залишить пузаті горщики у
печі під наглядом їх важких чавунних кришок, не без
бравури накинутих на сховані під ними смаколики... А щоб вам краще йшло, ось вам моя порада: час від часу прихоплюйте терпку
сливу, замаринувати у гострому оцті, або шматочок вареної груші із журавлинкою,
вони ж стоять тут, поруч з вами на столі. З гарячими
медальйонами з білого курячого м’яса вони йдуть зовсім непогано, а кому
подобаються м’ясні страви «без нічого», той може заїсти
їх круглою яєчною булкою... Теж непогано, до того ж не треба втиратися.
Тітонька Фейґа теж так каже. Ясна річ, багато закусок люблять, щоб їх вчасно
окропили, так що не забудьте віддати належне настойкам та спробувати як простої
шестидесятиградусної горілочки, так і ароматного девяностоградусного
спиртусика, що залишився ще з Пейсаха ... Ну, а вишнівка – це вишнівка –
само-собою. І померанцівка, яку тітонька Фейґа
настояла на пурімському апельсині, – це ще та померанцівка. І зубрівочка,
настояна на лісових травах, – це, звісно, зубрів очка – що тут скажеш. Ви не певні? Що значить – не певні? Це баби закушують, і не
п’ють. Вони п’ють тільки свою смородинку і кривляться від її «міцності». Теж мені міцність! Та
хай собі кривляться на здоров’я! А ми хильнемо по
краплині, а потім ще раз – справжньої, семірного перегону зігріваючої горілочки
з родзинок. І давайте вип’ємо з добрими побажаннями. Лехаїм,
дорога родино! Дай Б-г, щоб-щоб, щоб-щоб... Я бачу, вам дуже хочеться побажати, «щоб ми вже, в добрий час, встали з-за
столу, скінчили з шкловським почастуночком і наші кендюхи не постраждали»... Даремна справа. Як празник – то празник! Бо ж ніхто не хоче нажити собі
ворогів. Так що думайте собі, що хочете, але вголос бажайте, щоб ми через рік дожили до святкового частуваннячка не гірше нинішнього.
І скажемо: «Амінь!» І давайте вчитися у дядька Зями, тому що саме це він бажає і самому собі, і
тітоньці Міхлі, своїй дружині, і Ічейже (7), їх
єдиному синові, коли тітонька Фейґа так чудово пригощає їх і солодким, і холодним,
і гарячим. Дядечко Зяма, звертаючись до тітоньки Фейґи, примудряється навіть
відповідним чином жартувати над кожною стравою: – Ну, шваґерко, аж тепер ти мені посолодила! – Ну, пссс, шваґерко,! .. – Ой яке, шваґерко, зимне! А яке
гор’яче! Ну, і різносоли, звісно! – Ну, шваґерко, ай-яй-яй! А про мариновані сливи він з року на рік жартує
однаково: – Поки солодке й квасне б’ються, я розкошую від задоволення! Але, коли ледь живі гості виходять з Уриного дому
і бредуть геть, обличчя у них витягуються. Тітонька Міхля, найслабша у родині,
першою починає хапати себе попід ребра. Вона гикає і дуже тихо каже, що
тітонька Фейґа, щоб вона була здорова, її просто вбила ... Просто взяла і
зарізала ... На що Ічейже, її єдиний син, відмовляє: що йому,
навпаки, набагато краще. У нього в животі маринований оселедець через ґоґелех всього лиш посварилася з відвареним щупаком.
Ой, ні, про що це він лепече? Це в ньому телячий мозок
мотлошить курячу шийку через медові тейґлех ... Та хто то може знати. Ось вони
штурхають його в бік! Ось-ось, тепер він розуміє, що
значить вайсрейцецу (8) ... Сам Зяма, слава тобі Гос-ди, досвідчений мастак поїсти, ґрунтовно набив
руку на цих почастунках. Його, звичайно, тисне вище паска на штанях, але дядько
Зяма мовчить. Однак, як людина практична, не пропускає попри
себе того, що дружина і синок щось занадто розжартувався. Він боїться, як би з
їх жартів не вийшло чого-небудь по-справжньому неприємного, як би ці жарти не
скінчилися надто серйозно. Він думає про те, як би підбадьорити
майже непритомних членів своєї родинки і допомогти їм дати раду з тим
почастуночком, проте не знаходить нічого кращого, ніж нагадати їм про своїх
трьох сестер: Блюмку, Етку і Мар’яшку, які з ним у сварці, і тому його, дядечка
Зями сім’я, слава тобі Госп-ди, врятована від ще трьох
почастуночків на дев’яносто мисочок у хатах його сестер. – Не переймайся, – говорить він, – Міхля! Урі, Фейґа
та їхні сини завтра мають як слід попрацювати. Можеш сказати гоймл (9) за те,
що три інші твої шваґерки на нас в гнівах. А тобі, Ічейже, досить думати лиш
про масні ґоґелех. Краще подумай про мариновані
огірочки, про квашені цитрини, про нашатир, нарешті... Говорячи так, тобто забиваючи баки, дядько Зяма підбадьорює
своїх аж до самої хати і, нарешті, разом з усією ослаблою сімейкою рятується у
її дверях. А що там відбувається, це вже не наша
справа. 2 Дядечко Зяма має рацію. Празникові муки Урі набагааато важчі. Зі своїми сестрами він, на превеликий жаль тітоньки Фейги,
не в гнівах. Він молодший від двох своїх братів. Він
людина вчена, вихована. Він за характером м’якший від
Зями, бо ж той чоловік грубуватий, простий кушнір... Натомість Урі, сестер не
скривдить, особливо старшу, Високу-Блюмку, вдову, не дай Б-г, адже він
допомагає їй і її двом сиротам. Навіть з ризиком для життя Урі не відмовиться
від її почастуночку. А оскільки дві молодші заміжні сестри живуть у сусідстві
зі старшою, в їх спадковому будинку, то Урі заодно доведеться зайти і до них
«на почастуночок». Вважай гаплик. Настає другий день свят, і після молитви дядько
Урі починає потихеньку зітхати, потрошку охати. В глибокій задумі повертається
додому, крок стає все важчим і важчим, йде як на каяття, як людина, якій
незабаром прийдеться справді ризикувати життям, перетинаючи річки
міцних наливок і підіймаючись на гори тортів і маринадів. Прийшовши додому, дядько Урі не скидаючи лапсардака відчитує кідуш в сукке,
задля пристойности пригублює краплину вина і ковтає дрібку
торта. Потім зітхнувши починає мобілізацію синів: Велвла, який вже вчить
Гемору, Шибеника-Файвкі і крихітку –Рахмієлкі. Він
наперед знає, що великої радости йому від них не буде, що набагато простіше,
ніж тягтися до сестер з цілої ватагою дітей, було б залишити їх вдома. Але як
бути? Він не стільки думає про святочні розкоші для
дітвори, скільки про те, що вони можуть допомогти йому дати раду зтим
почастунком. Трьом тітонькам, які їх пригощатимуть, доведеться волею-неволею
зайнятися трьома коханими племінничками, а тим часом їхні батьки зможуть у
кожної з них проскочити повз п’ять-шість закусочок. У такій важкій справі і це
непогана підмога. Хай вже буде так, в тому, що
стосується ласощів і різного роду смаколиків, він може
покластися на всю родину, і слава Б-гу. Тітонька Фейґа приколює до своєї перуки святкового
капелюшка, дуже красивого капелюшка з блакитного атласу, чорного крепу і дроту,
у формі паперового кораблика. Кораблик навантажений нанизаними на дріт редисками, різними ягодами і виноградом. А з винограду
на золотисто-зеленій шиї стримить качина голівка із жовтою плямкою під дзьобиком, вона грайливо звисає на чоло – на чоло
тітоньки Фейґи. Зробить тітонька Фейґа різкий крок – негайно захитаються
редиска з виноградом, качиний дзьоб злегка розкриється, а скляні зелені очі
злякано зиркнуть: – Ой, не так швидко, тітонько Фейґо! Дайте дух перевести! Ось так святочно причепурена сімейка рушає на почастуночок. Отець з матір’ю
посередині, молодшенький міцно тримається за маму, а Велвл і Файвка – поруч з
татом. Йдуть спокійно, але відчувається певна нервозність. Тітонька Фейґа йде
зі стиснутими губами, а дядько Урі – зі збентеженою посмішкою під вусами, ніби хоче сказати: «Бувають речі й гірші, Фейґо,
дружинонько моя...» Вони прямують до ринку, де у великому будинку, що дістався у спадок від діда, хай він з миром спочиває, живуть Висока-Блюмка,
Коротка-Мар’яшка і Середуща-Етка. Дід, реб Хаїм, хай він з миром спочиває, не
хотів відпускати донечок на чужину. Видавши заміж чергову дочку, він відразу прилаштовував до старого
будинку нову прибудову. На старому зрубі у дві або три колоди виростали стіни, як жовті гриби на почорнілому від вітру і дощу
трухлявому пні... Дах покривали дранкою, прорубували між старим і новим житлом
в глухій стіні двері, і живіть собі, донечки, до ста двадцяти років разом! Тільки от печі, яка займає третину старого будинку, ніколи не торкалися,
щоб не було біди (10). Нею всі три заміжні дочки
володіли спільно. Ось до цієї-то тримешканевої колонії заміжніх
сестер і прямує дядько Урі зі своєю родинкоою, щоб здійснити каторжний ритуал
почастуночку і сповнити свій обов’язок щодо кожної з сестер окремо. Хто
насправді задоволений тим, що це відбувається саме так, так це три його
синочки. Вони знають: всі будуть ходити з дверей у
двері, вітати один одного, ласувати, об’їдатися смаколиками. Вони крокують,
пританцьовуючи, надувають щоки, а потім з гуком
ляпають по щоках... Але дядько Урі роздратований: – Ви мені будете ходити як люди, чи!.. Побачивши таку процесію з п’яти осіб, що йдуть на
частування, сусіди перевисають через вікна, впадають у розчулення і роблять
компліменти, але обов’язково, щоб тітонька Фейґа і дядечко Урі чули: – Які файні дітки ... Чудесні, файнюцькі ... Насправді вони дуже добре знають Уриних бешкетників, цих нероб,
мордувальників свиней, пострахів для курок, переслідувачів козлів і крадіїв ріпи. Вони тільки роблять вигляд,
що поняття не мають про всі їхні «доброчесні вчинки». Сьогодні празник, на
серці добре, то чому б не потрафити сусідонькам ... – Ви чуєте, – говорить дуже задоволений в душі
дядько Урі, – ви чуєте, що люде кажуть? Дивіться ж, щоб це було правдою! Але тітка Фейґа вельми стримана і недовірлива,
вона знає сусідів краще, ніж дядько Урі. Вона трясе качкою над чолом і
редисками на капелюсі і кривиться: – Так я їм і повірила ... Меламеди, які вчать манюю, і ті, з яким старші хлопчики вже вчать
П’ятикнижжя і Гемору, стоять біля дверей своїх спорожнілих хедерів. Здається,
що їх розслаблені фізіономії при вигляді учнів, що дріботять
у святкових костюмчиках між татом і мамою тануть від задоволення. – Зі святом, реб Урі! Зі
святом, господинько! – Відповідайте: зі святом! – Сердиться дядько Урі на синів. – З ... з ... зі святом! – Хором відповідають «хороші» учні і червоніють. Але в душі вони дуже незадоволені
батьковим уроком ввічливости і думають про себе: чому
це ми повинні відповідати? Відповідав би сам! .. Так, супроводжувана урочистими привітаннями і барвистими промовами, запнута
на останній ґудзик родинка дядечка Урі прямує по вузьких вуличках до самої
ринкової площі, до великого родинного будинку дідуся реб Хаїма, хай він з миром
спочиває. Від тітки до тітки 1. У тітоньки Блюмки На дідусевому ганку, високому ганку без поручнів і з підковою
на нижній сходинці, стоїть тітка Висока-Блюма, старша сестра дядька Урі, і
чекає гостей на почастуночок. Вона прикладає долоню дашком над очима, і бачить
дядька Урі разом з його родинкою. Але зустрічати гостей привітної усмішкою не в
її звичках. Вона вдова, і у неї претензії до всього світу,
а найбільше, звісно, до Урі. Бо ж він її утримує. Так до кого ж у неї повинні
бути претензії, як не до нього? Вона підтискає
ниточкою свої тонкі губи і зустрічає братика і тітоньку Фейґу першою шпилькою: – Щасливо празникуйте, щасного року! А я вже гадала, ви
не прийдете. Тітонька Фейґа розуміє з цих слів, що мітять саме в неї. Її, здається, підозрюють у тому, що вона намовляє Урі не ходити до сестри
на частування, так само як вже не ходить дядько Зяма ... Фейґа підкидає голову так, що аж квіти на капелюшку тремтять, і
вже хоче сказати якесь паскудство. Але косий погляд Урі стримує її. Фейґа і сама бачить, що вдова з нагоди свята, як рушниця,
наладована спеціальним святочним порохом. Ледь що не так, вона негайно вийде з
себе і неминуче «вистрілить»... Фейґа відігрується на
своїх дітях в новесеньких пальто: – Де ваше «Щасливо празникуйте»? – Щасливо празникуйте! – Разом випалюють старші хлопаки: і той, який вже
вчить Гемору, і Чортеня-Файвка. А меншенький запізнюється. Він ніяково пробує пропищати свою частку вітань, коли всі вже
навіталися: – Ща…щасливо празникуйте! Цей писк ледь розганяє хмари, які вже було почали збиратися над дідовим
ганком. Тітка Блюмка милостиво посміхається, повертається і урочисто веде за
собою все сімейство дядька Урі. Спершу сини Урі тисячний раз дивуються підковою на нижній сходинці. Потім вони підхоплюють поли
своїх занадто довгих пальто і підіймаються на ганок. Всі входять у велику
їдальню, ледь надуті, причавлені вдовиним ґонором і
сухістю її прийому. На столі вже заготовані таці зі всілякими стравами. У
розкриллі залізної заслінки похмуро визирають три шереги горщиків. Кожна
шеренга належить одній з сестер. І з
кожного горщика потрібно спробувати. Урі зітхає і ніби мимохіть проте
дипломатично запитує: – А де ж Мар’яшка? А Етл? Тим самим він хоче натякнути, що було б дуже розумно розправитися з
частуванням всім разом. Тобто ... Все-таки один
будинок, одна родина. Але Висока-Блюмка його вже розкусила і підтискає
губи: – Ще встигнеш їх побачити... Сідай, Фейґо!
Сідайте, діти, знімайте пальто. Урі, говори благословення! Урі холоднокровно скидає лапсардак рукавами назад на високу спинку старого,
оббитого шкірою стільця, на якому зазвичай сидів їхній
батько, хай спочиває він у мирі. Він наповнює з карафки великий срібний келих,
прикрашений кавказькою черню, той самий келих, який дістався Блюмці у спадок
від батька, хай спочиває він у мирі. Потихеньку наливає з карафки і заводить
«бам-бам-бам» (11). На серці в нього не дуже весело. Йому досі прикро, що цей
келих після смерті батька забрала собі Блюмка. Келих для кідуша належиться успадкувати синові, а не дочці. Але
вона ж вдова. От він і промовчав. А Зяма гнівався. Урі ні... Крім того, він в душі трохи побоюється великих круглих таць
з ласощами і холодними маринадами ... У кого вистачить сил все це з’їсти, щоб
утихомирити Вдовицю-Блюмку? Хасидським «бам-бам-бам» він хоче відігнати від
себе погані думки, які викликані поганим прикладом... З допомогою «бам-бам-бам» він підбадьорює себе перед битвою
з великими, щільно заставленими тацями. «Бам-бам-бам» означає:
«З Б-жою допомогою... і це подолаємо...» Урі впевнено ставить на чотири витягнутих вперед пальці наповнений
кавказький келих, притримує його великим пальцем, розгойдується і промовляє
благословення. Келих міцно стоїть на долоні. Урі розгойдується, але з келиха не
проливається ні краплі. Тільки справжній хабадських
хасид може так майстерно впоратися з повним келихом. Урі відпиває і спокійно
ставить келих на стіл. І тут перед його переляканими
косими очима починає обертатися перша таця – із солодкими закусками... Німці вважають, що великий театральний маестро рабейну (12) Райнгардт (13)
першим застосував обертову сцену, щоб заощадити час і дати п’єсу
на будь-яку кількість картин ... З цим можна
посперечатися! Ще до того, як цей гаон (14), цей рабейну Райнгардт, з усіма
своїми талантами з’явився на світ, у Шклові вже
придумали подібну хитрість: обертові таці з частуванням ... Ці
старомодні мідні таці, трохи продавлені посередині, всуціль заставлені
наповненими тарілками і скляними мисками, а в центрі кожного поміщається важка
карафка з підфарбованою горілкою – для стійкости. Гість сідає з одного боку
таці, гостинний господар – з іншого, акурат навпроти. Господар обертає тацю, а
гість шастає виделкою по всіх тарілках і кушіє. Ось
так: і час економиться, і гість не може відкрутитися за допомогою якого-небудь
викрутаса і змушений все спробувати, тому що господинька чи господар, що сидять
навпроти, повністю контролюють всі закуски і бачать, в яких вже побувала його
вилка, а в яких ще ні. Не встиг дядько Урі не те що проковтнути – дожувати останній шматочок
лекеха, як – ага! – таця неначе зачарована повертається як і перед косими очима
Урі виростає скляна мисочка з купою медових тейґлех; кожен кавалок завбільшки з
кулак і на зламі неначе зліплений з білої квасолі. Тієї ж миті перед тітонькою
Фейгою зупиняється тарілочка з м’яким яєчним лекехом, який жінки люблять мочати
в чарочку і при цьому питати, скільки яєць вбито в тісто... У тітоньки Блюмки
все прораховано. Із-за куліс обертової таці вона своїми вправними сухорлявими
та владними ручками режисирує весь спектакль. І під це
обертання лунає її сердитий голосок, в якому вже звучать наказові нотки: – Спробуй мої тейґлех, Урі! Фейґо, чого мовчиш, вмочи шматочок торта! У бороді дядька Урі застрягла медова «квасолина»,
яка випала з тейґлех. Борода погойдується, і «квасолина» погойдується разом з
нею. Тільки Урі не до того. Він відчайдушно гризе розсипчасті тейґлех і косить
очі на решту тарілочки. Не наврочити б! До цього святочного дня вони помножилися і рушили, як риби на нерест. Ну якийсь вал
почастунків! Дядько Урі гризе тейґлех і поглядає на сестру, яка, здається,
захоплена розмовою з тіткою Фейгою про рецепт яєчного
лекеха: скільки цукру, скільки олії і скільки часу... Урі сподівається, що
зможе сам, неначе ненавмисне, провернути тацю і пропустити кілька страв, як
пропускають декілька, не тут згадані, молитов під час
пізньої мінхи ... Але тітонька Блюмка хоч і розмовляє з Фейґою, а за братцем
стежить. Таця повертається, і перед косими очима дядька Урі вкочується дуже
глибока тарілка з твердим як кістка, завтовшки з палець імбирним крухим. У той
же час перед носом тітки Фейґи появляються медові тейґлех, які Урі вже пережив. – Їж, їж, не силуй мене просити!.. – Підганяє тітка Блюмка з іншого боку таці. – Ану спробуй,
Фейго! – Говорить вона невістці і підтискає губи. Потім під’їжджає тарілка з бурим конфетюром з
хрону, звареного у меді. Покладаючись на Б-га, Урі пробує провернути тацю трохи далі, щоб
перескочити через кілька липких бабських закусок. Але
тітку Блюму не збити з рахунку. Вона не дається. – Здається, я вже пробував... – Виправдовується Урі і опускає очі. – Ні, ти не пробував! – Суворо і сухо відрізає тітка Блюмка. І таця крутиться назад... Як лише Урі покінчив з імбирним конфетюром, в очах у нього потемніло. Аж
тут викочується скляна мисочка з печеним чорносливом з горіхами, потім – позеленілі від жару апельсинові цукати... Так перед ним
летить калейдоскоп кольорів, вони мигтять, як новенька
лакова фарба перед очима зневіреного, любителя рулетки, що вщент програвся. А гра ще далеко не закінчена ... Раптом Урі стає турботливим отцем, годувальником цілої ватаги ласунів і
кличе, наколюючи на вилку великий кавалок чорничної пастили: – Діти, йдіть сюди, покушійте! ... Його задум полягає в тому, щоб діти допомогли йому дати раду з цією скибою печеного «дьогтю». У метушні дільби, він, можливо, непомітно
відкараскається від інших медових, сиропно-нудотних почастуночків, але
Висока-Блюмка теж не ликом шита і підтискає губи: – Дітям дадуть окремо, дітям... Їж, їж! І вона роздає, кому – імбирного пряника, кому –
кульку варених родзинок, кому – цукрового лекеха з корицею. І перед сумним
поглядом дядька Урі знову починає обертатися величезна, не менша від колеса на
криниці, жахлива таця, схожа на ярмаркову карусель. Хвала Всевишньому, з ласощами покінчено! Тепер, немов хмара, насувається
нова таця - з маринадом і різносолами. З цією чорною, із збляклою позолотою тацею, що дістався
Блюмці у спадок, Урі знайомий вже чимало років і боїться її, як, буває, бояться
павуків. У цієї таці два огидні вушка, вона плоска і обертається не так добре,
як попередня, мідна і вже розкручена. Але нічого, тітка Блюмка впорається: вона
старанно працює, не покладаючи своїх владних схудлих
овдовілих ручок. І перед очима Урі пропливають: оселедчик, огірочки, риба
маринована, риба фарширована, маринована гарбуз, курячі шлуночки і рубане яйце. – Діти! – волає Урі, як потопаючий. Але висока-Блюмка не дає йому навіть голову підняти. – Що «діти»? Ось же вони, їдять! – відказує вона і
кривить тонкі губи – Ти ще ж не пробував моєї наливки... Тепер з печі починають виповзати гарячі горщики і чавунці. Тітонька Блюма
дістає їх довгим рогачем. Робить вона це вправно, як пекарка, яка садить мацу у
піч. І ось уже в старовинних тарілках з червоними
пташками і синіми левами димлять і пахнуть родзинковою підливкою, гусячим жиром
і прянощами всілякі тюфтельки, куґли, ячмінні та гречані млинці... Але все на цьому світі закінчується. І навіть
частування тітоньки Блюми добігає кінця. Її хватка, шпильки і гримаси
слабшають. Дядько Урі, радіючи в душі, промовляє «довге благословення». Важке
застілля пережито! Легко сказати! Пригощання тітки Блюми... Щасливо святкувати,
щасного року! Щоб-щоб, щоб-щоб... вам-вам, вам-вам... 2. У тітоньки Етки Аж тут відчиняються двері з прибудови, і на порозі між кімнатами з’являються Етка, сестра середуща, зі
своїм чоловіком Мендлом: – Зі святом, Урі! Зі
святом, шваґре! Зі святом, невістко! Зі святом, дітки! Вас вже чекають ... Метушня. Радість, здавалося б? Так? Але при цьому Етка і її чоловік з
великою підозрою дивляться на дядечка Урі, стежать за
кожним рухом тітоньки Фейґи. Чи не хочуть Урі і Фейґа ушитися, чи не змовилися
вони змитися... А тітонька Фейґа і дядько Урі, своєю
чергою, тремтячи, приречено дивляться на те, що бовваніє між Еткою та її
чоловіком... А що ж там? Велетенська таця, з пляшечками і карафками, з
тарілками і мищинами, нарихтованих на столі у глибині кімнати саме заради них.
Вона лукаво підморгує їм полірованим кришталем
чарочок: – А ну, рідні мої. Ходіть-но сюди! ... Урі накидає на плечі лапсардак, як пелерину.
Навіть руками до рукавів не тягнеться. Схоже, він
все-таки зайде у гості до
наступного покою... Так-так Урі відправляється до Етки, сестри своєї, до її
помешкання, з черговим, новісіньким «бам-бам-бам». Не чекаючи запрошення, він відбарабанює благословення над келихом вина. І перша таця починає обертатися.
Тітонька Етка перейняла цей винахід у старшої сестри. Їй теж дістався у спадок стара мідна таця, посередині увігнута, а по краях загнута.
Обертається вона легко, безшумно, рухається так підступно
м’яко, неначе підкрадається у шерстяних шкарпетках. – Їж, Урі, їж! В Урі вже голова йде обертом, йому здається, що не сестра Етка і не її
чоловік Мендл говорять йому це. А це до нього промовляє вже сама таця. І ніяка це не таця. Це перевертень. Обертається і при цьому підло посміюється над ним – усією своєю полірованою міддю,
робить з нього дурня: – Урі, ось імбирне крухе, вдалося на рідкість! – Щось зовсім особливе, шваґре! – А мої тейґлех ти зовсім не спробував? – А печений чорнослив? – Ну а торт? Зовсім ні? – Їжте! – Їжте, їжте! У Етки є чоловік, дай Б-г йому до ста двадцяти, і
сама вона – молодша... Але все ж і її не можна образити. Ось і доводиться
робити все, що можеш. Вдається навіть подолати кілька
дань, солодких і квасних. Тут вже не відкрутишся. Але коли доходить до гарячих
горщиків з печі, Урі навідріз відмовляється. Етка не
повинна на нього ображатися. Він не в силах з’їсти ні ячмінних, ні гречаних
пляцочків, ні жодних куґлів... Він уже все це їв у
Блюмки... – Ах тааааак! – Затягує Етка і зблискує очима. –
Чому ж саме у Блюмки? І Урі бачить, що тут він влип, що зробив велику дипломатичну помилку, що
справа пахне гнівами, і пробує викрутитися: він хотів сказати, сказати хотів він ... сам-то він, зі свого боку, завжди ... тільки от
фершел, вона ж його знає, фершела цього... так от, фершел його застерігав...
щоб, щоб... не дай Б-г... Однак Етка тверда як сталь. Наполягає на своєму: – Фершел, значить, сказав не можна?!.. Чому ж тоді у Блюмки можна, а в мене
ні? Бачить Урі, що так йому не викрутитися, і пробує піти
на компроміс: – Тобто... якщо у тебе є що-небудь... небудь,
дійсно що-небудь таке, тобто... таке... Етка на мить застигає з професорською міною, перезирається зі своїм
чоловіком і раптом сплескує руками: є! У неї є щось
таке, отаке... дещо... ось зараз ти побачиш!.. Мендл, її чоловік, явно не розуміє, що вона має на
увазі. Тим не менше він підтримує її своїм інтригуючим кривлянням й
незрозумілим белькотом: – Щось, скажу тобі, Урі... вельми, вельми... загалом, щось у вельми особливому роді... Етка вибігає з кімнати і незабаром вбігає назад з синім полумиском, повним
дивних коричнюватих і напівпрозорих чотирикутнчків. Шкварки – не шкварки,
холодець – не холодець. Навіть Урі заінтригований. – Це що за райські птахи? – Дивується він і пробує виделкою. – Звар’ювати!
Ке-зейре гад ... (15) Ну геть коляндра (16) якась, прости Госп-ди! .. Коротше, Етко, що це? Етка і Мендл мліють від задоволення. Ось як? Він не знає... Ха! Якщо так,
хай тоді спробує. Урі вже з усією серйозністю встромляє свою вилку в страву і підносить до рота соковитий, пропечений чотирикутний
шматочок. Жар дивної перекуски обпікає піднебіння. Він
обережно дме на нього, відкушує шматочок і повільно, вдумливо жує. Жуючи і прислухаючись до смакових відчуттів, щоб
зрозуміти, що це таке, він неголосно звертається до своєї сестри: – Чуєш, уф, Етко... А чого це воно таке «холодне»? Етка від сміху рве живіт. Ха-ха-ха та хі-хі-хі!
Ось як? «Холодне»? Аякже, справді «холодне»... ну ти й бовкнув! .. Він ще не зрозумів, що це таке? Раз так, то він таки
мусить відкушєти ще шматочок. Ось цей шматочок. О! Тільки цей – і все! – Не зле! – промовляє Урі і героїчно ковтає –
солідна страва – гикає він – Коротше, Етко, не муч мене, відкрий секрет.
Готовий заприсягтися, що це, здається, так би мовити, це... – Вим’я... – підхоплює Етка, – тушене коров’яче
вим’я. – Ах ось воно що! – Знову гикає Урі – Вельми,
вельми! – Ви ж знаєте, скільки з ним мороки! – Нахваляється Мендл майстерністю
своєї дружиноньки. – Щоб воно перестало бути
м’ясо-молочним (17), потрібно, по-перше, пропекти його цілком на рогачі над
сильним вогнем, щоб молоко з нього вийшло. Потім його спершу нарізають
квадратиками і засаджують пріти до печі на... добу, з
цибулею і з петрушкою, з часником і з... з морквою... – Тихо ти, куди ти лізеш! – перебиває його Етка. – Яка ще морква? Як сюди
може потрапити морква? Від такої смаковитої бесіди, коли обговорюючи кожну страву і наштовхуєшся
на масу натяків і тлумачень, у Файвки зовсім крутиться у голові. Він не
настільки не проти щось зжерти, скільки жахливо цікавсьий. Йому страх як
хочеться спробувати хоч кавалочка тушкованого вимені. Він не може дочекатися, коли балакуча тітонька Етка закінчить виголошувати свій рецепт і нарешті пригостить племінничків. І поки всі
зайняті смачними розмовами, він сам тягнеться своєю вилочкою, підчіпляє чималий
чотирикутничок і миттю відправляє його до свого писка. Про те, що ця страва – холодна, він тільки що чув
від тата і з сміху тітоньки Етки все так і зрозумів. Ґевалт, біда! Замість
приємного холодку, замість того смаку, про який тато каже «вельми», він відчуває, як пекельно ця страва обпікає піднебіння, як вона палає
гранню на його язичку. Файвка випльовує її, як розплавлений свинець, і,
втративши від болю всякий сором, реве на все горло: – Уууууу, йой, маааамо! На смерть перелякані, всі кидаються до нього: «Що? Файвко? Що сі стало? Що з тобою?..» З
клубка людей спершу доноситься гул голосів і плач, одне запитання біжить
поперед іншого, а потім – загальний сміх і облегшене «тьху». Всі втішають
Файвку і сміються. Всі його шкодують і водночас встидають: «Задихаєшся? Ні?
Попікся? Чим? Ха-ха! Та тьху, щоб тебе! А чого хапаєш? Болить? А хто змушував
тебе хапати зі стола? Вим’я тримає жар. Дітвак не має красти, хлопчик, який вже
ходить до хедеру, має навчитися чекати... Хе-хе, таке
вже воно, це вим’я... Абсолютно правильно!.. Ну ніц,
до весілля заживе... » Урі бачить, що нічого страшного не сталося: Файвка
обпік язика, і всього навсього... Скориставшись метушнею, він знову сідає на
своє місце і швиденько починає тарабанити «довге благословення». Спершу тихо, а
чим далі, тим голосніше і виразніше: «Ай-яй-яй... в-ал тнувас а-соде в-ал ерец
хемдо тейво у-рхово (18) (І за врожай полів, і за землю жадану, прекрасну і
простору)... ай-яй-яй! .. » Він тарабанить благословення, а в душі тішиться,
що надув Етку. Одним стратегічним ходом зупинив війська нових закусок, які сестра
замишляла ще на нього вислати. Зачувши тріумфальні нотки у «довгому
благословенні» Урі, Етка нарешті відривається від свого невдалого племінничка і
кидається до брата. Вона хоче утримати його, хоче розгромити його наступ. – Що таке, Урі, Б-г з тобою! У нас ще буде холодний куґл, у нас ще будуть
яблучні млинці... Але Урі у відповідь дуже благочестиво пучить очі і
сурмить: – Ну, про... в-ал мізбехехо в-ал хейхолехо... тссссс... у-вней ерушалаім ір а-кейдеш... («над Твоїм жертовником, і над храмом Твоїм! І
віднови Єрусалим»). О... Ну! Тобто: пізно, справу зроблено, треба було раніше
говорити. Вона ж сама бачить!.. Він уже дійшов до
самої середини: – Ай-яй... ве-самхейн бевіньйоно... у-неворехехо олехо... («І звесели нас при відновленні йог ... І будемо ми
благословляти Тебе».) Тітонька Етка починає сердитися на свого дорогого племінничка, який своєю хапаниною зруйнував всі її плани, дав Урі так її
обдурити. Вона забуває про те, що хвилину тому сюсюкала над Файвкою, і
зривається на нього: – Що ти розхапався? Хлопчик повинен чекати,
хлопчик... Файвка сумно облизує обпечене піднебіння і
здивовано дивиться на тітоньку Етку. Б-же ж мій! Куди
це раптом поділася вся її доброта?.. І не знаходить пояснення. З
останніми звуками благословення, яке завершує трапезу, Урі стає трохи легше на
душі від того, що він так майстерно перехитрив Етку з її чортовими гарячими
горщиками. Однак важкість у шлунку від настільки рясного частування вже
розпирає живіт нижче від ременя на штанях. Він теж починає чіплятися
до Файвки: – Ну хіба можна хапати горєче?.. От і маєш...
Либонь тепер сам зрозумів! При цьому він не стільки виховує Файвку, скільки
хоче загладити свою провину перед скривдженою тітонькою Еткою, підлеститися до
неї, показати, що вона права, що її гнів на племіннчика-ласуна – справедливий.
Але Чортеня-Файвка не розуміє таких тонкощів та хитрощів. Він сидить,
скорчившись від болю і обливається холодним потом. Він
відчуває пекучу образу і на батька,
і на його моралізаторство, що супроводжується постійним гиканням. Спершу ця
людина спокусила його своїм жартом про «холодне» вим’я, і Файвка так жахливо
попікся, а тепер ще й сипле сіль на рани. Від образи
він шукає порятунку не у дядька
Урі, а у тітоньки Фейґи: – Та ж тато казав, що це холодне, та ж тато... Це і відповідь, і скарга... Тітонька Фейґа, яка вже до смерті втомилася від
почастунків, киває пучком квітів на капелюшку і бере хлопчика, який вчить
П’ятикнижжя, під свій материнський захист: – Ось що виходить, коли над дітьми збиткуються... Урі встає і образившись накидає пальто як пелерину. Він розлючений. Мало
того що його сини не полегшили йому застільної праці, вони її ще й додали. І кидає дружині: – Знаєш, що я тобі скажу, Фейґо? Краще було б залишити цей твій «скарб»
вдома. Тітонька Фейґа надувається і хоче відповісти, що
це зовсім не вона, а він, Урі, потягнув дітей до своєї сестри... Так-так. Він,
він... А тепер ще й чіпляється... Тут, однак, урочисто відкривається дерев’яні двері другого
крила будинку, і на порозі між кімнатами з’являються молодша сестра Урі,
Коротка-Мар’яшка з своїм чоловіком Ґенехом. – Щасливих свят, Урі! Щасливих свят, невістонько! Ось так радість. 3. У тітоньки Мар’яшки За низькими плечима і маленькою головою Мар’яшки Урі бачить у наступному
покої знайому картину. Теж мені новина! Круглий піднос
з солодкими почастунками і важкими пляшками посередині. Починається третій акт
частуваннячка. До Мар’яшки сімейство Урі йде понуро. По-перше, Мар’яшка – молодша, та ще й «коротка» на додачу. По-друге, Урі і його брат Зяма
виділили їй її придане, так що вона може не корчити з
себе казна-що... По-третє, Урі сердиться на свою
дружиноньку Фейґу через те, як вона виховує дітей, а Фейґа сердиться на нього.
У Файвки палає язик, а молодший і старший, той, який
вже вчить Гемору, просто прибиті загальним поганим настроєм. Фамільярніше,
ніж до інших сестер, Урі входить до помешкання Мар’яшки і скидає свою
«пелерину» з рішучим виглядом людини, яка явно не збирається церемонитися. З неприхованою ненавистю дивлячись на тацю з закусками, він
ясно дає зрозуміти Мар’яшці: вона може сердитися скільки її душі завгодно, але
ніяких тейґлех, ніякого імбирного крухого і ніякої іншої солодкої дурні він
їсти не буде, і скінчено, і крапка... – Хто ж це в силах з’їсти стільки ласощів? –
підтримує Урі його благовірна і похитує перукою. Коротку-Мар’яшку трафляє шляк: «Як же так? Отак ні сіло
на впало! За що ж такий встид?» Її голос тремтить. Урі починає жаліти бідну сестру, і він пропонує компроміс: – Добре, чого вже там ... Благословення, огірочок,
тего, сего... Мар’яшка і Ґенех, її чоловік, зриваються на ноги, прибирають велику тацю із
зганьбленими ласощами і подають тацю меншу – тацю з різносолами. Від того, що йому вдалося одним махом позбутися п’ятнадцяти тарілок з
усякими липкими штуками, Урі явно веселіє. На радощах
він навіть випиває з Ґенехом, чоловіком Мар’яшки. Вони цокаються чарочками
горілочки, і Урі бажає: – Леха, Ґенех, лехаїм, Марм’яшко... Послухайте, дай Б-же, щоб... щоб, щоб,
щоб ... – Що ти бубниш? - Тихцем пробує привести його до тями тітонька Фейґа. Вона
бачить, що Урі, її чоловікові, горілка вже так вальнула в голову, що мова в
нього починає заплітатися. – Досить випивати, краще закуси! Лунає сміх, святочний сміх, і Мар’яшка підхоплює: – Так чи інакше... щоб було чим закусити. У цьому вся справа... Закушують, і стає веселіше. Тільки Файвка все ще невеселий. У нього,
бідного, пашить обпалений язик... Молодшенький наминає з тарілочки мариновані сливи; Велвеле, який вже вчить Гемору, похрумкує
квашеним огірочком. Файвл теж хотів би поласувати, але не може. Мар’яшка підсовує йому почастуночки, а він відмовляється. – Чого це ти, Файвеле, відмовлявся? – голосно
дивується Мар’яшка. – Га? Чого це він відмовляється? –
звертається вона до решти. – Він язика обпік, – проговорюється Рахміелка, смакуючи мариновану сливу. – Хто тебе питає, ненажеро? – спалахує Файвка і
штурхає його в бік. Але це не допомагає. Всі сміються. Навіть тато,
який так підло заманив його покуштувати гаряче
коров’яче вим’я, і той сміється. У Файвки від ганьби навертаються сльози. Він і
поласувати більше не може, і в печінки йому ще лізуть. Щоб воно згоріло, це
вим’я! У житті він в рот його більше не візьме. Але незабаром Файвці навертається нагода позловтішатися над татусем. Настає
черга гарячих закусок, і Урі знову страйкує. Він все ж
сп’янів і трохи грубий з Мар’яшкою, якій виділив придане, а вона візьми і вийди
заміж за такого бовдура, як цей Ґенех. – Останній раз повторюю, – заявляє спересердя Урі, – ні! Ще раз ні, і
крапка! І розмахує виделкою. У нього кишки не казенні, ні... Скільки разів він
благав, щоб три його сестри готували це частування разом... Ось з Зямою сестри
вже давно у сварці... Хочуть, видно, і з ним посваритися. Гаразд! Мар’яшка бачить, що її гарячим горщикам не пощастило. Старші сестри
перехопили у неї Урі разом з його шлунком... напхали його по саму зав’язку. Вона робить сумне обличчя, а Ґенех, як теля, яке жує край скатертини, лиш витріщає очі. Урі знову стає їх
обох шкода. Ледь знітившись, він знизує плечима: «М-м...
так!..» Вловивши цей рух, Мар’яшка моментально вирішує скористатися тимчасовим
м’якосердям Урі. Вона робить плаксиве обличчя і починає тихо промовляти, що
вона збиралася ... що хоче запропонувати йому тільки одну закуску, щось легке,
зовсім легесеньке. – А саме? – промацує ґрунт Урі, залишаючи вилку в спокої. – Фаршировані курячі шийки! – з величезною скромністю відповідає Мар’яшка. – Фаршировані шийки! – белькоче за нею Ґенех, її
чоловік. – Це у вас називається легкою закускою? – зблискує косими очима Урі. – Ні-ні, не борошном фаршировані, –
виправдовується Мар’яшка, – а манною крупою. – Манною крупою, – вторить Ґенех. – На чистому курячому жирі і з курячими
шкварочками. – З курячими шкварочками, – лепече Ґенех. – Що ти все підспівуєш мені, як помічник меламеда?
– Злиться Мар’яшка на чоловіка. Бачить Урі, що фаршировані курячі шийки можуть порушити мир в сім’ї. Він здається: – Гаразд, давай сюди свої курячі шийки! Коротка-Мар’яшка, забувши про належний пошанівок до мужа, летить на своїх коротеньких ніжках до кухні. На стіл курячі шийки прибувають у вигляді товстих
кружалець, щоб Урі бачив, що вони вже нарізані, вже засмажені, і не передумав.
Потрібно віддати належне, товсті монетки, на які нарізані шийки, прозоро-бурі,
як старий бурштин, з зрізу, як дрібний бісер сиплються
крупинки манки, застромлені в крупу шкварочки сяють, як жовті топази, а сама
шкірка просмажена до хрускоту... Суцільна спокуса, а не курячі шийки! Потрібно
обжерся, як Ісав (19), щоб не знайти в собі сил спробувати отакої святошної
начинки. Дядько Урі кріпиться на дусі, розпускає під
столом вузький ремінь штанів, випиває останню чарку, запускає вилку у дрібний
бісер і жовто-золотисті шкварки найкращого кружальця шийки і починає закушувати
– востаннє, з останніх сил. Карається, сопе, насилу ковтає. – Ну, хіба зле? – заглядає в очі Мар’яшка. – Їж, їж на здоров’я! Візьми ще
кавальчик, ось цей ось, о! .. Що Б-г послав, те й... і
те, те... те й... Що це... що з тобою? Га? Тієї самої миті, коли Мар’яшка бажає йому здоров’я, дядько Урі блідне,
вилка вислизає у нього з руки, він хапається за серце, чоло зрошує піт. – Ох... – силувано посміхається він та вже не може
більше нічого сказати. До нього кидаються до смерті перелякані Бовдур-Ґенех,
Коротка-Мар’яшка і, зрозуміло, тітонька Фейґа, його дружинонька: – Що з тобою? Урі! Не страш мене... Ти чого мовчиш? – Ік!.. – Хоче віджартуватися Урі, але більше не може сказати ні слова. Єдиний, хто абсолютно спокійний, це Файвка. Сцена нагадує йому ту, що до
цього трапилася з ним самим. Спершу він, тепер тато. Йому дуже цікаво, чим все
це закінчиться. – Ану, ша! – волає Ґенех і витріщає очі. Він згадав! У нього в спальні є товчена цитринова кислота з содою. Нехай
шваґро Урі вип’є півстакана і приляже, міґом пройде... – Е... – погоджується Урі, але більше не може сказати ні слова. Урі урочисто відводять в спальню. Він ледве волочить ноги. З-під лапсардака
звисає кінець його паска. Його, як дружби нареченого, підтримують
під руки Мар’яшка з одного боку, Ґенех – з іншого. Тітка Фейґа
йде слідом і заклопотано похитує капелюшком. Поки дорослі метушаться у спальні, сам на сам із залишеними тацями з
усілякими наїдками залишається тільки дітвора. Діти ледь перелякані батьковою
непритомністю, але раді тому, що стало вільніше і не потрібно сидіти на місці. Вистачить, насиділися і наїлися, як індики, з
тітчиних рук. Вони й самі можуть дати собі раду... Першим схоплюється Файвка. Настав його час. Тепер він розквитається за свій палаючий язик, за глузування над собою. Він гонить
довкола столу, шастає по тарілках, нюшить пляшками.
Він, з радістю віддаєся «поганим впливам» і з
обпаленим язичком, стрибає навколо столу. Сам він вже сьогодні не може
«грішити», але спокушати інших – за милу
душу. – Хлопаки! – провокує він, лукаво примружившись, своїх братів. – Чого
принишкли? Налітай!.. Молодшенький тут як тут, хапає з відставленої в бік таці величезний шматок
імбирного крухого і квапливо, як голодна миша,
вгризається у нього. Велвл, хлопчик, який вже вчить
Гемору, трохи соромиться. Він бочком підходить до
солодкої таці і виделкою зачерпує бурого конфетюру з хрону, звареного на меду.
Варення м’яке, воно не хрумтить, на відміну від
твердих тейґлех і імбирного крухого... У Файвки ще сильно болить язик, тому він
не може впоратися з такими пряними ласощами і вишукує
собі що-небудь, що могло б послужити йому компенсацією, що могло б заспокоїти
його душевний біль. На креденсі він зауважує красиву кришталеву вазочку, повну
великих волоських горіхів. Може, Мар’яшка приготувала їх для племінничків і
забула роздати? Може – так, а може – ні. Але гадати ніколи. Час на горіхи! – Дивіться, хлопці! – Показує Файвка на цю кришталеву вазочку і підморгує. – Чого сидимо? Рахміелка, меншенький, тут як тут. Він негайно починає набивати кишені. Та
хлопчикові, який вже вчить Гемору, йому соромно за цей рабунок серед білого
дня, поки тато віддає духа у сусідньому покої. Він
червоніє і відвертається до вікна. Нехай молодші брати роблять що хочуть. Він ні про що не знає. Файвка сміється йому в спину: – Ну ви дивіться на цього святенника!.. Він не
хоче? Ну і не треба! Нічого, вдома просити горішків... Ось побачиш, Рахміелка. За хвилину всі волоські горіхи зникають у кишенях Файвки і меншенького. Акуратно зробивши свою справу, вони, як ні в чому не бувало, розсідаються
по місцях і чекають з показною тривогою на обличчях,
коли ж отцеві стане краще. Приблизно через півгодини зі спальні виходять:
тітонька Фейґа – розсерджена, бідні Мар’яшка і Ґенех – присоромлені, а за ними
– сам дядько Урі. Він все ще блідо-жовтуватий, але вже виглядає бадьоріше. У
сусідній кімнаті йому явно попустило. Чому? Файвка підозрює,
що не від однієї лише содової... Тітонька Фейґа видає «уф», сідає ледь жива й каже: – Діти, беріть пальтечка, ми йдемо додому... Починаються побажання і привітання: «Щасних свят! Щасного року!» Мар’яшка
про щось згадала... Вона повертається до креденса, до кришталевої вазочки. Вона
хоче якось загладити незручність з фаршированими курячими шийками, вона
насамкінець хоче обдарувати дітей Урі, кожному – жменю
горіхів, і тим якось виправити справу... Але вазочка порожня. Ні шкарлупки не
залишилося. Мар’яшка з закушеною губою повертається до синків дядечка Урі. По тому, як
вони відводять очі, Мар’яшка розуміє, що дорогі,
улюблені племіннички зробили їй фіґлі. Не чекаючи на неї, вони самі розібралися
з приготованими нею подарунками... Але вона мовчить. Нема ради. Почастунок є
почастунком. Зі святом, Урі, зі святом, дітки! (1) Тобто на рік. (2) «Все» (др.-євр.) – Назва
благословення, яке промовляють перед куштуванням різних
продуктів, в тому числі горілки. Тут мається на увазі саме благословення на горілку. Благословення починається
зі слів «Благословенний Ти, Господь, Бог наш, Владика всесвіту...», а потім йде
специфічна саме для даного благословення частина, за першим словом (словами)
якої називають всі благословення. В даному випадку ця частина: «за словом Якого
все (шеакол) існує». (3) Хто створив плід виноградної лози (др.-євр.). Назва благословення, яке промовляють перед вживанням вина. Таким чином, автор
хоче сказати, що перед частуванням випивали чарку горілки або вина. (4) Дрібні
кульки з борошна і яйця для заправки супу та інших страв. Для Песаха, коли
користуватися звичайним борошном не можна, фарфелех, як і інші великодні
страви, готують з борошна зробленого маци, яку товчуть на муку. (5) Буквально: «зійде»
(др.-євр.) Вигук, яким закликають до читання звитка Тори. (6) Повсякденна назва
благословення, яке проголошують після застілля і яке
набагато довше інших благословень. (7) Розмовна форма імені
Іцхок-Йосеф. (8) Буквально: «і штовхалися»
(др.-євр.). Початок вірша: «І штовхалися сини в утробі
її» (Береш, 25:22). Мова йде про близнюків Яакова та Ісава в утробі їх матері Рифки. (9) Спеціальна
молитва, яку промовляє той, хто оминув небезпеку. (10) Згідно з широко поширеним
віруванням, не можна руйнувати чи перебудовувати піч у
хаті. Мається на увазі не пічка для опалення кімнат, а велика кухонна піч на
кшталт руської печі, тієї печі, у якій печуть хліб. (11) Мається на увазі
хасидський наспів. (12) Наставник наш (др.-євр.) –
Титул, який додають до імен великих книжників. Тут
використаний іронічно. (13) Райнхардт Макс (1873 -
1943) – німецький актор і режисер, один з найбільших реформаторів театру ХХ століття. (14) Буквально: «великий»
(др.-євр.) – Почесний титул, яким іменують видатних рабинів
і талмудистів. (15) Як насіння коріандра
(др.-евр.). Фрагмент вірша «І дав дім Ізраїлів хлібу ім’я
хлібу тому: манна; вона, як насіння коріандровое, біла...» (Шмот, 16:31).
Дядько Урі натякає на те, що, подібно до біблійної
манни, принесене частування має чудове походження і смак. (16) Народна назва коріандру. (17) Юдаїзм забороняє спільне
споживання м’ясних і молочних продуктів. Тим не менш вим’я їсти можна, але
приготування його вимагає спеціальних прийомів, в тому
числі обсмажування на відкритому вогні. (18) Тут і далі уривки з благословення
після учти. В оригіналі переклад з івриту на ідиш
відсутній. (19) Голодний Ісав, продавши
братові Якову первородство за сочевичну юшку, досита наївся
(Береш, 25:34). |
ч
|
 |
|