Алєксандр Ахієзер

Росія – кризова точка світової історії

Кожен народ, який мав довгу і суперечливу історію, відкриває якусь таємницю історії людства, певний бік раніше прихованих рушійних сил соціокультурних змін. За цей досвід народи інколи розплачуються величезними жертвами, а іноді і загибеллю. Але при цьому людству відкриваються нові грані буття, нові небезпеки, нарощуються якісно нові шари історичного досвіду.

Виникнення ліберальної цивілізації поставило перед людством проблему визначення місця кожного народу в системі цивілізацій, проблему переходу від традиційної цивілізації до ліберальної. Цей перехід може бути безболючим, але може виникнути ситуація, коли суспільство неначе зависає в проміжному стані, і не може ані увійти в нову якість, ані повернутися назад. Саме у такому стані опинилася Росія. Та трагічна ситуація, що склалася ставить нові, раніше невідомі проблеми не тільки перед нашою країною, але і перед усім людством. Основна з них – це складність здійснення “коперниківського перевороту”, тобто кардинальної зміни системи вартостей.

Циклічні форми соціальних змін розколотого суспільства, які виводять на поверхню приховані механізми історії людства, в Росії проявилися з особливою чіткістю. Глибина розколу, що відбувся в історії Росії, досягнула цивілізаційних масштабів, призвела до неймовірної внутрішньої напруги, розрядка якої може мати катастрофічні наслідки не тільки для неї.

Нагадаю, що “країни, де переміг лібералізм” йшли до нього по-різному. У першому ешелоні держав, що стали на цей шлях, були Англія та США. Процес розвивався там повільно і не без катаклізмів, однак поступове долання традиціоналізму дало змогу уникнути небезпеки повернення назад і знищення ліберальних вартостей. Засобом боротьби став діалог. Традиціоналізм, зрозуміло, не зник, але поступово втратив свою масову базу.

У другому ешелоні країн, що переходять до лібералізму, перш за все в Німеччині, ситуація ускладнилася. Загальна відсталість за умов серйозної внутрішньої кризи призвела до бунту традиціоналізму, і цей бунт набув форми фашизму. Фашизм, що апелює до давніх, головно племінних, вартостей, показав, яким руйнівним може стати рух, який будь що пробує досягнути комфорту за допомогою ідеї національної винятковости, расизму і насильства (...).

Росію можна віднести до третього ешелону країн, що стали на шлях переходу до лібералізму і опинилися в проміжній ситуації. Ліберальні сили не змогли зробити свої ідеї панівними в суспільстві, а антиліберальна реакція призвела до краху державности у 1917 році і до катастрофи.

Для нашої країни характерно те, що вартості та стосунки жодної з двох світових цивілізацій (ні традиційної, ні ліберальної) не стали в ній панівними. Росія “зависла” між основними цивілізаціями. Вона опинилася в кризовій точці історії. Склалася патова ситуація, коли, з одного боку, традиціоналізм зберігає свою потужну масову базу, а з іншого – такий самий масовий вплив поміркованого і розвинутого утилітаризму створює ґрунт для постійного культивування ліберальних вартостей (хоча і в однобокому, обмеженому вигляді).

Складність переходу до ліберальної цивілізації полягає в тому, що для цього потрібна творчість, масове зростання особистої ініціативи в сфері праці, економіки і соціально-політичного життя, перехід до інтенсивного типу виробництва. А це вимагає змін у менталітеті мас. Правда ці зміни можуть спричинити небезпеку дестабілізації, катастрофічне порушення співвідношення локальних інтересів та інтересів великого суспільства, яке вже історично склалося.

Специфіка перших двох ешелонів країн, що перейшли до ліберальної цивілізації, полягає у тому, що там ріст утилітаризму і весь соціально-культурний процес забезпечили поступове привчання всього суспільства до вартостей лібералізму і повільну зміну характеру соціальних інтеґраторів. Практично це означало, що влада поступово, хоч і не без конфліктів, схилялася до ліберального розвитку, деколи відстаючи, деколи переганяючи ґрунтовний процес лібералізації. Спалахи традиціоналізму, перш за все селянські повстання, включаючи знамениту Вандею, не могли повернути назад процес розвитку ліберальних вартостей, проґресивних культурних інновацій.

Мільйони людей, які вміють захищати себе, свої локальні інтереси і водночас свідомо беруть участь у вдосконаленні цілого, в розвитку держави – це величезне досягнення західної цивілізації, результат тривалого розвитку культури, багатьох спроб і помилок. Відповідальність за ціле, усвідомлення того, що держава є продуктом безпосередньої творчости мільйонів, а не зовнішньою грізною і капризною силою, приходять надзвичайно важко. І цей процес ніде не завершився, навіть в найбільш ліберальних країнах. Перехід країн Заходу до ліберальної форми цивілізації супроводжувався періодичними протестами мас, які могли бути спрямованими як проти гнітючого і закостенілого старого ладу, так і проти нової системи, яка ще не навчилася достатньо враховувати народні традиції. У результаті ж стабільність опиралася на вартості розвинутого утилітаризму та лібералізм, які міцніли і пронизували основну масу населення.

Велика перемога ліберальної цивілізації була в тому, що “західні країни модернізувалися в цілому, переходили від епохи до епохи усією системою, встигаючи “просвітитися” до низів, до санкюлотів”. Саме так створювалася основа для перетворення “низу” у “верх”, для зростаючого впливу “низів” на владу, але вже не за допомогою повстань, а використовуючи механізми, властиві ліберально-демократичній системі.

У Росії селянські повстання теж були спрямовані на знищення правлячої еліти, на знищення лібералізуючої державности. Їхньою метою була заміна держави системою однотипних громад, використовуючи при цьому принцип козацького кола. Однак розкол між народом і владою, що склався історично, призвів до того, що бунтівники не могли інтеґрувати російське суспільство та утворити нову державу. Це й було причиною їхньої поразки. Здавалось, що в цьому явна перевага Росії: архаїчні сили тут не були спроможні загальмувати поступовий розвиток, утвердження нових вартостей. Біда ж була в тому, що не тільки бунтівники не могли об’єднати суспільство на основі своїх зрівнювальних ідеалів, але і правляча еліта не була спроможна закріпити в народі державні вартості, забезпечити ріст, нехай і однобокий, масового розвитку лібералізму. Така двостороння нездатність тільки посилювала розкол, призводила до поглиблення взаємного відчуження і страху, посилювала ненависть низів до елітарних шарів. Так накопичувався вибухонебезпечний матеріал, що призвело до гігантського соціального вибуху, до руйнування державности у 1917 році.(...)

Специфіка Росії, на мій погляд, полягає насамперед у тому, що вона пробує пристосуватися до суспільства “в завішеному стані”, зафіксуватися в цьому незручному стані.

Особливість полягає ще і в тому, що розкол, як результат нездатності здійснити перехід, створює і стимулює розвиток характерної системи неорґанічних явищ (наприклад, "відірваність від землі" інтеліґенції). Це дозволяє розглядати Росію як певний особливий неорґанічний тип цивілізації. Її історичний досвід дає багатий матеріал для вивчення небезпек періоду переходу від традиційної цивілізації до ліберальної і кидає світло на певні процеси, що відбуваються в інших країнах, наприклад в Латинській Америці чи Африці.

Дещо з російської історії

У 1917 році закінчився перший інверсійний цикл історії Росії. Серпень 1991 року завершив другий цикл. Історія на цьому не зупинилася, вона продовжується і приховує в собі старі проблеми, водночас породжуючи нові.

У традиційних суспільствах на порушення принципу зрівняйлівки маси могли відповісти (...) селянськими повстаннями. Натомість в нас ріст незадоволення порушенням принципу зрівняйлівки врешті-решт призвів до виникнення радянської системи, появу якої не передбачувала жодна з соціальних сил, що брали участь в перевороті. Слабкість радянської державности полягала в тому, що вона не мала на масовому рівні міцної культурної основи. Давній синкретизм руйнував державність, а культура, що була пов’язана з ростом та розвитком, мала в суспільстві слабку і однобоку підтримку, що не сприяло перетворенню цього типу культури в основу державности. Суспільство втратило орієнтири, здатність усвідомлювати себе, свої слабкості, свою обмеженість, свій “зворотний бік”. Це не тільки робило таку систему легкою мішенню для критики з усіх боків, навіть своїм прибічникам вона почала здаватись чимось не зовсім природним, і вони втішались тим, що її мінуси це тимчасове явище, хвороба росту.

Більшовизм закріпився як реакція на різноманіття, на діалог, як вибух, що спрямувався проти “кадетів” та влади, що була нездатна придушити лібералізм. Звідси, очевидно, бажання нової влади створити ілюзію абсолютної монолітности суспільства, утвердити загальну і єдину Правду, що не знає ліберального плюралізму.

Придушення різноманітности призвело до великої небезпеки. Насильство над найбільш творчими формами діяльности в культурі, економіці, політичному житті, тотальний тріумф сірости позбавили суспільство розуму, краси, віри, духовної сили. Через те воно втратило здатність приймати адекватні рішення, формувати глибші і змістовніші сенси та орієнтуватися у щораз складнішому світі. Разом з тим завдання, які доводилося вирішувати, ставали все складнішими. Проміжний стан Росії між двома основними цивілізаціями виявився вкрай небезпечним: елементи офіційної ідеології склалися в систему, яка могла зробити суспільство нездатним забезпечити мінімальний рівень самопізнання, розуміння світу і свого місця в ньому, а отже і нездатним протистояти стихійним руйнівним процесам.

Двоякість моральних основ державности зумовила слабку здатність суспільства самовідновлюватися, долати несумісність загальних і локальних інтересів, тенденцію до збереження доархаїчного колективізму і водночас збереження росту і розвитку. Така держава не могла поєднати в єдине гармонійне ціле різні поверхи соціальної ієрархії, зокрема місто та село. Розколоте суспільство не могло справитися з постійним саморуйнуванням культури та соціальної організації, послаблювати, а тим паче усувати руйнівні суперечності між необхідністю вирішувати усе складніші завдання, розвивати вищі поверхи культури і страхом перед результатами цієї діяльности, перед діалогом, різними думками, які підривали офіційну ідеологію.

Переворот призвів до дивного компромісу між двома взаємозаперечними та однаково руйнівними тенденціями – до руйнівної свободи та притлумлюючого централізму. Шарпання з однієї крайности в іншу стало найважливішим елементом історії країни і зумовило зміну історичних хвиль та циклів в історії Росії.

Циклічність притаманна не тільки російській історії. Певні цикли можна прослідкувати, наприклад, в історії Китаю. Але там вони служили відновленню зрівняйлівки і державности, яка її відстоює, тобто мали консервативний характер. Натомість в Росії, на мою думку, періодичному відновленню суспільства та держави на основі давніх зрівнювальних ідеалів заважав розкол. Незважаючи на антиліберальну катастрофу 1917 року, збереглися сили, що протистояли традиціоналізму, тобто сили росту та розвитку, які не давали змоги суспільству повернутися у вихідну позицію. (Зрештою повного повернення у вихідну точку не було і в Китаї.)

Існування історичних циклів пов’язане з тим, що сила, яка панувала в суспільстві, наприклад авторитаризм, чи, навпаки, вічева стихія, відступаючи під ворожим натиском, під тиском несприятливих умов, не гине, але отримує у поразці новий імпульс до перегрупування і майбутнього відродження. Однак повторного натиску вона може і не витримати, бо сили, що їй протистоять теж здатні після поразки довший час накопичувати ресурси. В середньовічній Европі у XIV ст. з різних причин занепали сеньйорії. У середині XV ст. вони знову перемогли в Італії, Англії та Іспанії, однак потім прийшов їх повний занепад. У Росії подібний циклізм виявляється в тому, що яка б то не була моральна основа для інтеґрації суспільства, яка б то не була організація такої єдности, вона відносно швидко банкрутувала. Панівний ідеал ніколи не покидав сцену після першого удару.

У всякому суспільстві можливий своєрідний синусоїдний процес відходу від орґанізаційних форм, які в цьому суспільстві склалися. Він давно привертав увагу дослідників. Наприклад, згідно з теорією марксизму ріст продуктивних сил поступово ступає в конфлікт з виробничими відносинами, що вимагає створення нових відносин. А.Тойнбі вважав, що цивілізації можуть втрачати “життєвий порив”, своєрідну божественну санкцію (щось на кшталт “богооставлености” Бердяєва), що є результатом первісної недосконалости людини, яка не здатна належно відгукнутися на виклик завдань, що стоять перед нею. В наслідок цього відбувається дезінтеґрація суспільства, занепад цивілізаційних основ.

У різних комбінаціях цих ідей вловлюється важлива спільна думка, що доля цивілізацій вирішується не зовнішнім випадковим зчепленням обставин чи свавіллям осіб, а на сутнісному рівні, на рівні рушійних сил історичного процесу. Ці рушійні сили слід шукати в повсякденній діяльності мільйонів, в їх творчій здатності розвивати форми діяльности до рівня завдань будівництва держави та її постійного відтворення, в безперервному створенні та руйнуванні орґанізаційних зв’язків, в “гомоні мільйонів”, які створюють і нищать моральні вартості – основу інтеґрації суспільства, в розвитку масової творчої рефлексії.

Рух, який творять ці сили, – втілення прагнення до самоствердження вартостей мільйонів. Але в Росії ці вартості самі завжди мали подвійний і внутрішньо суперечливий характер. Тому кожна спроба вирішення медіаційного завдання обов’язково завершувалася саморуйнуванням. Проміжний завішений стан суспільства став перманентною трагедією. Життя покидало кожен ідеал, як тільки він ставав панівним. Роздвоєність робила суспільство вкрай нестійким, змушувала постійно прагнути до якихось нових форм життя, які народ завжди пробував знайти через інверсію, тобто повернення до минулого.

Постійна втеча життєвих сил з всякої форми орґанізації створив у Росії унікальну ситуацію, коли державність, все суспільне життя постійно були неначе не у себе вдома, були чимось гнаним та бездомним. Офіційна ідеологія радянського періоду незмінна. Тим не менше вона постійно дрейфувала під впливом змін у суспільстві, постійно шукала для себе спокійної, ідеальної форми, але, знайшовши її, одразу ж втрачала. Суспільство періодично підходило до межі незворотної дезорґанізації. Таке суспільство – це Аґасфер, який міг би сказати про себе: темний мій день, нескінченний мій шлях і немає у світі дерева, крона якого прихистила б страдника.

Якщо порівняти історію Росії з пружиною і кожен її виток вважати особливим етапом, особливою формою морального ідеалу, то кризою 1917 року вона була стиснута в одну площину, інакше кажучи, історична послідовність моральних ідеалів знищена не була, але вона була загнана в підпілля, в глибини свідомости та підсвідомости і виявилась схованою під ґрунтом культурної підсвідомости.

Постійні потрясіння, гострі суперечності системи привели стиснуту пружину в рух, і однин за одним почали проявлятися всі “компоненти програми” зміни панівних ідеалів. Таке повторення (як і повторення циклів у Китаї) пояснювалося тим, що принципово не змінився характер рушійних сил в історії. В Росії це був постійний конфлікт між двома типами вартостей, двома типами соціальних змін, тут панував інверсійний, “реставраторський” тип соціальних змін, але разом з тим зберігалось – і посилювалось – бажання проґресу, модернізації, що змінювало, модифікувало інверсійний цикл.

Циклічність історичного процесу, а також зростання утилітаризму, елементи проґресу разом давали складний результат, який постійно спростовував всяку упереджену точку зору на шляхи розвитку Росії, на її ориґінальність. Мимоволі згадаєш слова Тютчева: “Умом Россию не понять...”

Деякі російські історики, наприклад Н.Карамзін, пробували однобічно трактувати вітчизняну історію з точки зору розвитку самодержавності, іґноруючи соборні інститути. Слов’янофіли, виходячи з тези про недержавний характер російського народу, а отже і масової свідомости в країні, підійшли до суті поняття розколу, але з дивовижною наївністю прогледіли його небезпеку. Західники розглядали історію країни через призму західного досвіду. Ця тенденція поглибилась у ліберальному русі, який іґнорував той факт, що в Росії існував розкол, а на Заході – ні. Це завадило їм осмислити суть процесів, що відбуваються в суспільстві, специфіку його культури. У західників виробився облегшений, маніловський погляд на розвиток Росії, де історія – це лишень ланцюг помилок, опущень та злочинів правлячої верстви чи першої особи. І тому все, що було вчинено, дуже легко поправити: потрібно просто замінити погану владу на хорошу.

Більшовизм здійснив потужну спробу подолати розкол, однак інтерпретував його в неадекватних поняттях класової боротьби, маніхейського зудару космічних сил. Нова влада пробувала знайти синтез, забезпечити “морально-політичну єдність народу”, поєднати традиційну зрівняйлівку з модернізацією, опираючись на масовий страх перед “носіями зла”. Більшовизм прагнув збудувати ідеальне суспільство на основі еклектичного, а в результаті утопічного поєднання народної Правди з наукою, що має за основу західну техніку.

Слов’янофіли та західники хотіли знайти спільну основу для подолання розколу на основі абсолютизації одного з елементів російської культури, пов’язаного в одному випадку з традиційною, в іншому – з ліберальною цивілізацією. Більшовизм пішов інакше. Він став на шлях утилітаризму, еклектичного комбінування одного та іншого, не гребуючи при цьому масовим знищенням всього, що не вписувалось у ці комбінації. Знищувалось і традиціоналістське селянство, і прибічники лібералізму, і правляча еліта, якщо вона виявлялася недостатньо гнучкою при черговому інверсійному повороті.

Крах такої політики наприкінці другого періоду означає, по-моєму, щось більше, ніж просто поразку одного з багатьох політичних рухів. Перед нами чергова трагічна поразка спроби суспільства подолати розкол. Ця спроба вже була приречена хоча б тому, що суспільство пробувало однією ногою стояти в ліберальній цивілізації, в односторонньому порядку посилюючи модернізацію, іншою – залишатись в цивілізації традиційній, імітуючи інтенсивний розвиток екстенсивними методами, винищуючи вогнища проґресу, різноманіття, всяку живу думку у великому і малому. Результатом було те, що здатність суспільства вирішувати щораз складніші проблеми постійно вичерпувалася. Суспільство пробувало жити за кошт перерозподілу успадкованих ресурсів, завдяки експропріації всіх, хто вивищувався з загального рівня, за кошт селянства, за рахунок військових трофеїв і проїдання природних багатств, за кошт майбутніх поколінь, за рахунок іноземної допомоги, розбазарюючи технічну базу і так званий “людський фактор”. Ресурси, які здавалися безмежними, невиправдано виснажувались, що і завело господарство в глухий кут. Але сьогодні постало питання: чи не замінить суспільство старі утопії на нові, чи знайде сили не потрапити під владу якихось нових ілюзій, нових, а насправді дуже старих форм прожектерства.

Історія Росії є складним, конфліктним, циклічним процесом, який водночас робить неможливим і рух вперед. Це чітко виявилося вже в першому періоді. У другому періоді наше суспільство створило систему влади, яка пробувала оволодіти цим процесом, але не теоретично, а лишень на емпіричному, маніпуляторському рівні. Теоретичне мислення навіть не наблизилось до розуміння складної вітчизняної соціокультурної реальности. Аналіз цього процесу потребує особливої методології, яка відмінна від методів традиційної історичної науки. Гадаю, що головна увага дослідників повинна бути спрямована на вивчення рушійних сил соціокультурного розвитку, включаючи взаємодію між змінами в суспільних відносинах і в культурі. Ці рушійні сили слід шукати у соціокультурних суперечностях між вартостями народної культури і масової свідомости – та відносинами, що на даний момент склалися в суспільстві. У центрі уваги повинна бути здатність людини ці суперечності долати, без чого не може існувати жодне су-спільство (в ориґіналі “со-общество” – перекл.). Важливо акцентувати увагу на здатності особистости поглиблювати рефлекторну репродукуючу діяльність, долати свою історичну обмеженість, підвищувати творчий потенціал, вирішувати щораз складніші проблеми, формувати щораз глибші сенси.

Проґрес – це лиш один з аспектів розвитку суспільства. Одночасні потоки інновацій можуть викликати стрес, дискомфортний стан. А це може стати причиною антимедитації, спровокувати спроби перервати процес, що почався. Люди періодично шукають виходу з суперечностей в нескінченній інверсійній шарпанині між крайніми варіантами інтерпретації історичного досвіду. Це стосується не лише логіки мислення, але і логіки дії, поведінки. Пошук альтернативи в соціокультурній динаміці країни, на мою думку, вимагає вивчення механізму, який здатний привести до подолання інверсійних сил і циклічного розвитку, до його перенесення у сферу діалогу та суперечки альтернатив.

Соціокультурні суперечності, що лежать в основі розуміння механізму розколу, важливо розглядати не тільки як суперечності між репродукцією культури і репродукацією соціальних стосунків, але і як внутрішні суперечності самої культури. Саме такі суперечності склалися в Росії, визначивши “кульгавість” рішень, які постійно доводиться відмінювати і замінювати на протилежні. Розкол проникає в кожну клітину російської культури, посилюючи її дезорґанізацію, а далі – і дезорґанізацію виробничої діяльности, зростання соціальної ентропії. Тут ми маємо соціокультурну патологію, яка потребує постійного діагностування та лікування.

Розкол повинен привернути увагу дослідників перш за все як передумова дезорґанізації культури на її мікрорівні. Масова культура виявилась мало пристосованою до світу в тій його формі, якої він набув з давніх часів, а особливо в часи новітні. Для мене очевидно, що зміни, які відбулися у світі, були несприятливі для масової російської культури і, відповідно, для усієї вітчизняної репродуктивної діяльности. Ці зміни охопили не лише Захід, але і Схід. Всі спроби ізоляції, які не вдалися навіть маленькій Албанії, врешті-решт доказали свою безплідність і тільки знизили життєздатність суспільства.

Культура ніколи не залишається незмінною, її механізми включають рефлексію, тобто здатність кожної особистости, всього народу осмислювати власну культуру і ставитися до неї як до об’єкта власної діяльности, перетворювати її, що відкриває шлях для творчого процесу самозмінювання народу: у культурі, соціальній структурі, політичній орґанізації тощо. Ось чому замість сперечатися про долю суспільства і народу, як про щось інспіроване ззовні нам слід застановитись над тим, щоб змінювати себе, стимулювати зростання відповідальности за свою долю у світі, який постійно змінюється та ускладнюється.

Ми створили “суспільство нижчого класу” (Е.Орлова), де переважало бажання вирішувати складні проблеми на мінімально низькому рівні, звертаючись до архаїчного культурного багатства. В основі таких рішень лежало сумновідоме “якось воно буде”. Результатом цього стала проґресуюча дистрофія всіх господарських, культурних, моральних процесів, занепад природи і здоров’я людей. Ми з ентузіазмом йшли до катастрофи, постійно виснажуючи себе безперервним “гасінням пожеж”, поки не підірвали в собі здатність їх попереджувати.

Звичайно, були люди, які пробували від цього застерегти, але ми не хотіли їх слухати, не хотіли руйнувати свої комфортні ілюзії, переборювати свої “фобії”, а в результаті байдужістю і страхом своїм створили атмосферу перманентної “боротьби з куркулями” у всіх сферах життя. Сьогоднішня нездатність знайти вихід із глухого кута – розплата за шалену боротьбу в ім’я зрівняйлівки не тільки в прибутках, але і в думках. Саме тому, як на мене, у критичній ситуації другого, як, зрештою, і першого періоду в країні не вистарчило належного культурного потенціалу, щоб знайти ефективну відповідь на нову ситуацію.

Новітній досвід історії Росії

Невдачі, яких зазнає Росія у своїх спробах вирішити сьогоднішні проблеми, не є фатальними. Вони є результатом історії, і історія може їх розв'язати. Наше суспільство може зібратися з силами, зробити висновки з минулого, переосмислити сучасність і вийти на нові горизонти майбутнього.

Дворічний досвід Росії з моменту її гіпотетичного вступу в третій період дає новий матеріал для узагальнень. Він дозволяє поглибити викладену попередньо гіпотезу, що не тільки етапи, але і періоди можуть бути один щодо одного в стані інверсії. Ця гіпотеза опирається на піднесенні колись розчавленого лібералізму до рівня панівної системи вартостей, як це було в третьому періоді. Досвід 1991-1993 років дозволяє зробити висновок, що циклічна динаміка залишається в Росії головною формою змін. Однак панування ліберальних вартостей накладає свій відбиток на зміст цього процесу в новому циклі. Очевидно, що наше суспільство так і не набуло здатности вирішувати проблеми на рівні складности розколотого суспільства. Про це свідчить катастрофічна нездатність репродукувати необхідний мінімум ресурсів згідно з досягнутим у суспільстві рівнем вимог. Збереглась прив’язаність до інверсійно-катастрофічного способу вирішення проблем. Збереглось також панування ілюзорних уявлень суспільства про себе – зіткнення різних груп у формі битви мітів. Тепер, однак, зміст їх має абстрактно-ліберальний характер і була спроба, значення якої годі недооцінити, подолати маніхейську ідеологію. Тим не менше, це, по-моєму, не усуває небезпеки інверсії панівної ідеології.

Новий досвід дозволяє не тільки зробити нові узагальнення, але і знайти нові сенси в минулій історії. Катастрофа, пов’язана з розпадом СРСР, свідчить про те, що вона, як і інші, які були в історії країни, орґанічно пов’язана з кардинальними змінами в рівні товарно-грошових відносин. Після першої катастрофи, що настала в результаті падіння Київської Руси, розвинуте обмінне господарство, замінилося натуральним. Московська держава, на відміну від Київської Руси, розвивалась на натуральній основі, що було кроком назад від европейського шляху, який вів до ліберальної цивілізації.

Катастрофі часів Смути початку XVII століття передувала заміна натуральних повинностей грошовими, що означало посилення тиску держави на користь їх розвитку.

Реформа 1861 року дала поштовх розвиткові товарно-грошових відносин, однак викликала з часом ворожість мас до цього процесу, що породжував постійний дискомфорт.

Катастрофа 1917 року настала після найбільшого стрибка у розвитку ринку в Росії з кінця XIX століття, до 1914 року.

Нарешті катастрофа, що призвела до краху радянської державности і розпаду СРСР, відбулася на хвилі спроб економічних реформ у руслі розвитку економічних відносин. На мій погляд ці катастрофи можна розглядати як ту чи іншу міру реакції суспільства на розвиток товарно-грошових відносин, як нездатність поєднувати зміни в господарстві з посиленням інтеґрації суспільства. Дослідження цієї проблеми особливо важливе сьогодні, коли наша країна вперше в історії людства робить спробу почати розвиток товарно-грошових відносин з технологічно складною промисловістю, створеною на основі панування натуральних відносин. Потрібен аналіз впливу товарно-грошових відносин на соціокультурну динаміку Росії, про що реформатори впродовж всієї нашої історії задумувалися мало.

Сьогодні Росія втратила статус великої держави і рухається практично до одного з варіантів того, що називалося раніше слабо розвинутою країною, чи країною третього світу. Звідси потреба психологічної перебудови людей, переходу на значно нижчий рівень претензій в багатьох сферах життя. Тут криється небезпека байдужого ставлення до життя, пасивности, знову очікування порятунку від зовнішніх сил. Але можлива й інша реакція – образа на мітичних “ворогів”, які “довели” Росію, і спроби вирішувати проблему за допомогою насильства. Натомість реальний вихід один – постійний пошук міри відповідності потреб реальним можливостям, здібностями, реальній динаміці взаємодії здібностей і можливостей, що не заперечує, однак, зростання ефективности соціокультурної репродукації.

Історичне значення досвіду Росії, як на мене, полягає в тому, що в ній, як у фокусі, де зосереджені світові проблеми, перехід до ліберальної цивілізації набув трагічної форми, тоді як для інших країн він пройшов, за російськими мірками, безболісно. Людство переломилося навпіл у тілі і дусі Росії. Росія може стати мостом між народами, але може – і пивницею з порохом, що розміщена у дуже болючій точці світового співтовариства. Цим і пояснюється потреба уважного ставлення до проблем Росії, які, зрештою, торкаються усього світу.

Існують спонтанні процеси, що ведуть до інтеґрації людства. Це насамперед духовні та економічні зв’язки, розширення контактів та обмін вартостями. Але ці ж процеси в момент стресу можуть призвести до ефекту бумерангу, тобто до спазматичної дезінтеґрації, активізації давніх, руйнівних для сучасного суспільства вартостей. Звідси, як ніколи велика небезпека катастроф, які можуть стати результатом дії сліпих сил історичної інерції і необхідність активного пошуку нового, глибшого історичного імперативу в масштабах усього людства.

Інтеґрація світу можлива лишень у процесі становлення вищої культури, яка створює основу для подібної єдности вартостей при одночасному зростанні різноманітности. Така культура не виникає в результаті осяяння ґенія. Її може породити тільки діалог народів, різних культур, спільне вироблення спільних вартостей.

Позитивний результат принесуть тільки самозаглиблення і подолання внутрішніх обмежень кожної із культур, без винятку. У цей творчий процес повинні внести свій вклад усі. Наприклад, у західній культурі існують надзвичайно важливі вартості, без яких неможлива інтеґрація людства. У ній вироблене поняття творчої особистости, яка може саморозвиватися, самозаглиблюватися, створювати суспільства, перебудовувати соціальні відносини. Там само на Заході, виникла ідея прогресу, були відкриті закони соціального розвитку, які є законами розвитку самої людини. Заходові належать ідеї діалогу та плюралізму.

Культура Сходу дала світові уявлення про перетворення індивідуальної свідомости, без якого неможлива переорієнтація людства на нові вартості.

Російській культурі теж є що внести до діалогу культур. Це, наприклад, ідея світової всеєдности. Великий мислитель Росії В.Соловйов шукав сил, які могли б зібрати хаос в єдність, орґанізаційно і духовно об’єднати людство на основі діалектичного саморозвитку історії. Ідея розділеної єдности постійно мучить російську культуру. Ще Преподобний Сєрґій Радонєжський втілив у Соборі Пресвятої Трійці символ боротьби з ненавистю розділеного світу і заклик до єдности. Поет В’ячеслав Іванов висловив глибоку думку, що основна причина роздроблености світу полягає не стільки в драматичному взаємовідштовхуванні ненависного, скільки в трагедії суперечливої, вбивчої розправи над тим, що має ту саму природу і доповнює одне одного.

Однак рух вперед не може бути досягнутий механічним додаванням цих ідей. Їх взаємопроникнення повинно включати критику обмежености кожної з них, постійну самокритику і спроби загальнолюдського синтезу. Росія стоїть перед крайньою необхідністю поглиблення рефлексії, зокрема критики антиперсоналістських аспектів ідеї всеєдности і прихованої в її конкретних формах значної долі утопізму.

Сьогодні йде боротьба між маніхейською ідеєю, яка трактує історію як змову таємних сил та перевертнів, яка навіть спільний інтерес оцінює як результат перемоги однієї локальности над іншою, наприклад, одного класу над іншим – і ідеєю цілого як синтезу, як результату творчої медіації. Перша лінія є модифікацією древнього синкретизму, поганської віри у вічну боротьбу космічних сил, яку підхопило маніхейство. Друга походить від тих елементів російської та европейської культури, які протистоять спробам тлумачити світ на основі нижчих, локальних форм культури. Ця лінія – пошук нових, глибших підходів до розуміння цілісности світу, шляху подолання його розколотости, антиномічности, та суперечливости.

Вона тягнеться, зокрема, до Достоєвського. У своїй прихованій полеміці з Кантом він шукав способу подолати дуалізм. Старцеві Зосимі (“Брати Карамазови”) вдалося подолати дуалізм. У нього світ потойбічний та світ посейбічний нероздільні, вони дотикаються, об’єднані, один переходить в інший, горе змінюється радістю. Елітарна думка Росії продовжує працювати в напрямку формування серединної культури.

Майбутнє – результат не зовнішнього впливу, а масового творчого процесу, що йде з народної товщі. Цей процес включає в себе неперервний діалог з іншими народами і цивілізаціями, з власною духовною елітою. Майбутнє вибудовується сьогодні суспільством не тільки в сфері духовній, як через здатність кожного з нас робити предметом діалогу критику нашої історії. Цінність такої критики визначається нашою здатністю вести її в ім’я створення світу, який криє в собі умови, засоби і цілі, що відкривають Росії і всьому людству життєстверджуючий шлях.

Рефлексія чи деградація

Історичний досвід Росії показує, що її суспільство зазнало поразки, що, повернувши на шлях модернізації, утилітаризму, освоєння вартостей ліберальної цивілізації, поглиблення рефлексії, воно виявилось відкинутим назад. Перш за все це проявилося в тому, що, пробуючи подолати панування традиціоналістських цінностей, Росія не зуміла, як це сталося в деяких інших країнах, поєднати своє бажання із збереженням власної самобутности. Суспільство виявилось слабким в своїй головній позиції – в нарощуванні здатности вирішувати щораз складніші проблеми, відповідати на виклик історії творчим самовдосконаленням, долати протиріччя між соціальними відносинами і культурою. Відповідь на питання про причини цього явища можна шукати на різних рівнях абстракції. Можна звинувачувати політиків у помилках, вказувати на загальне падіння трудової етики, величезні затрати на підготовку до війни тощо.

Все це вірно, але не достатньо

Очевидно має бути якась більш загальна відповідь, сформульована на категоріальному рівні, яка може видатись надто абстрактною, однак повинна виявити глибинні цивілізаційні процеси, що зачіпають основи масової діяльности. Рефлексія є центральною, фундаментальною властивістю людини. Рефлексія – це здатність суб'єкта змінювати себе, розвиватися, здатність до самовідновлення в щораз складніших умовах, а це, зрозуміло, вимагає постійного самовдосконалення, ретельного вироблення мети і засобів, розвивання культури та соціальних відносин.

В Росії історично витворились несприятливі умови для розвитку масової рефлексії. Необмеженість простору і природних ресурсів стимулювала у нас розвиток екстенсивних методів репродукування та прагнення зводити поняття багатства до матеріальних показників, яких можна досягати шляхом простого нарощування просторів і природних ресурсів. Однак досвід історії свідчить, що справжнє багатство не те, що є в землі, а те, що може бути витворене в процесі діяльности людей. Власне рефлективна здатність підвищувати вміння, кваліфікацію та ефективність репродуктивної діяльности і є, врешті решт, справжнім багатством людства, оскільки все інше можна мати, утримувати і використовувати лише на підставі репродуктивної діяльности суб'єкта.

Розвиток рефлексії не є прерогативою якоїсь конкретної частини суспільства. Насамперед вона зосереджується в розвитку особистости і сьогодні проявляється в нас, приміром, у масовій здатності до приватної ініціативи, в готовності приймати відповідальні рішення, організовувати різноманітну діяльність, втягувати у неї інших, а в перспективі – все суспільство.

Вихід з нинішньої нашої ситуації, якщо брати власне категоріальний, а не частковий рівень, в підвищенні рівня масової рефлексії як на особистісному рівні, так і на підставі перебудови всіх інститутів суспільства. Тут важливу роль має відіграти інтеліґенція. Як більш освічена частина суспільства, інтеліґенція мала би стати певним вихідним пунктом росту, звідки рефлексія не тільки починає розвиватися, але і починає втягувати в цей процес все суспільство. Проте історично інтеліґенція в Росії переважно прагнула абсолютизувати певний, історично вироблений рівень рефлексії. Ба більше, часто вона навіть перешкоджає можливості підвищувати рівень рефлексії, сприяючи ослабленню стимулів її зросту.

Недостатність загального рівня масової рефлексії може спровокувати певні соціокультурні групи (насамперед владні, в яких рефлексія більш розвинута, хоча, очевидно і однобоко) компенсувати цю недостатність, нав'язуючи свій тип рефлексії всьому суспільству. Однак розкол між двома рівнями рефлексії неодмінно приведе до того, що рефлексія правлячої еліти також матиме розколотий і викривлений характер. А в даному випадку влада може повести за собою народ лише за допомогою обмежених механізмів, насамперед емоційного характеру, які, за своєю природою, будь-яку справу доводять до крайностей, порушуючи стійкість тривалого конструктивного процесу.

Інверсійні коливання паралізують можливість розвитку рефлексії зокрема тим, що притісняють критику загальноприйнятих норм, форм діяльности, історичного досвіду, знищують анклави, в яких зароджується вищий рівень рефлексії.

Ідеологічна боротьба, що постійно в різних формах ведеться в Росії, окрім всього є і боротьбою за збереження різних рівнів та характерів масової рефлексії. Приміром ідеологи етноцентризму всю свою енергію тратять на те, щоб переконати росіянина не ставитись критично до себе, до своєї історії, своєї причетности до численних злочинів тоталітарного режиму.

Культивувати ідею безвідповідальности народу за свою історію і за діяльність влади – значить культивувати старий, збанкрутілий досвід історії, накопичений в локальних світах

традиційного суспільства, що має рівень рефлексії значно нижчий, ніж необхідно всьому великому суспільству; це значить зберігати інерцію історії; зводити справу до пошуку нових "винуватих", до нових погромів, до масового побиття "ворогів" – до нових катастроф.

У тому, що відбувалося в Росії винуваті всі, навіть ті, хто народився пізніше, але не засудив у своєму серці минулих злочинів і, відтак, не зможе будувати світ, що противиться насильству і терору. Порятунок Росії, як і всього людства – в глибокій самокритиці кожного. Вона є тим єдиним шляхом до критики світу. Без самокритики, сама критика руйнує світ.

Біда нашої інтеліґенції і влади в тому, що вони просякнуті страхом перед періодичними спалахами народного гніву, який загрожує їх існуванню. Через те, забуваючи свій обов'язок, вони роблять нападки на міфічних "ворогів", тут же ж підлещуючись до народу, переконуючи його, що він "ні в чому не винен". Власне цим і робиться чорна справа: закріплюється низький рівень масової рефлексії, притлумлюється здатність до критики історичного досвіду, гальмується вміння переборювати інерцію.

Біда ж нашого народу в тому, що він звик побивати камінням своїх пророків, віддаючи натомість перевагу людям, котрі ілюзорно ставлять наше власне зло назовні, подаючи нас самих, на нашу ж превелику радість, безгрішними у власних очах.

Ось чому, як на мене, на перший план у вивченні суспільства повинна вийти твереза оцінка здатности членів суспільства пересилювати соціальну ентропію.

Доля Росії не може бути пояснена тим, що в ній марксизм (чи ж марксизм?) став на якийсь час панівним вченням і тому, чи є підстави вважати, що замінивши його, скажім, на православіє ми врятуємо країну. Визначальну роль відіграють тут культурні стереотипи, що запанували мільйонами людей, їх уявлення про умови, засоби та цілі свого життя, засадничі принципи їх культури, логіка застосування цих принципів в процесі осмислення тих чи інших явищ життя, здатність на підставі свого культурного багажу вирішувати проблеми та відтворювати себе і реальний світ. Ці принципи і стереотипи не є незмінними, але вони, мабуть, суттєво не змінюються від того, якої філософії дотримується правляча еліта.

Кожна країна – а всяка країна є, по суті, окремим фокусом життя людства – у певному сенсі переживає всі трагедії світу, так як і усе людство, врешті, переживає локальні трагедії. Сьогодні у цьому фокусі – насамперед проблема співвідносин двох основоположних цивілізацій. І від того, як вона переломлюється в кожному народі, залежить доля народу, а, можливо, й доля людства. Зростання рефлексії, або деградації – іншого виходу немає ні для Росії, ні для всього людства.

Переклав Тарас Матіїв


ч
и
с
л
о

7

1996