‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку

Візантія – то була певна видозміна структур стародавнього Риму, перенесених на ґрунт Константинополя. Властиво, то копія старого Риму.

Так. Протягом століть, від часів Костянтина Великого аж до падіння Константинополя ми спостерігаємо процес поступової гелленізації Візантії. Про гелленізацію говорити варто, адже ж іще в часи Юстиніяна, а навіть пізніше, в Х столітті, офіційною державною мовою Візантії була латина. У церемоніялі тих церковних урочистостей, у яких брав участь імператор, а то був до дрібниць випрацюваний ритуал (знаємо, як то виглядало, бо збереглися точні описи), все, що стосувалось літургії, було говорене по-грецьки, а все, що стосувалось особи імператора – по-латині. Крім того, слід звернути увагу на інше цікаве явище, а саме на те, що між VII i IX століттями стається своєрідне вторгнення слов’ян на Балкани, вторгнення таке велике, що, властиво, ціла Греція аж до Криту потрапила під їхній вплив. І лишень у IX столітті починається грецька реконкіста. Однак, чому те вторгнення сталося? А тому, що візантійські імператори мали дуже слабке почуття національних зобов‘язань стосовно грецької стихії. По суті, грецька стихія мало їх обходила, адже ж то були римляни – ромеї. І лишень з IX століття візантійський двір і кесарі починають ставати греками, починають переселяти людність Малої Азії на очищені від слов’ян терени, і починається реконкіста етнічної Греції. Цей процес триває афж до викристалізування Нікейської імперії на початку XIII століття, коли латинники вигнали з Константинополя кесарів. І вже стосовно Михаїла, першого з династії Палеологів, висувались постуляти, щоб він зрікся титулу римського імператора й оголосив себе царем гелленів. Процес гелленізації був дуже повільний, і принаймні до часу падіння Константинополя важко говорити про ізоляцію Візантії від Заходу. Можна говорити, звичайно ж, про дві культурні сфери, про сферу візантійсько-римську і сферу варварську, себто трансальпійську, бо то справжній Захід. Натомість сам Рим і культурно, і відчуттєво тяжіє до Візантії. Тільки збігові обставин завдячуємо тим, що пізніше Рим опинився в зоні північних впливів, варварських потуг, політично й культурно відізолювався від Візантії. Візантія – це, по суті, Захід. Звісно, це такий Захід, який з найраніших періодів свого розвитку мав сильні контакти з Орієнтом, з Орієнтом сирійсько-перським, з Орієнтом єгипетсько-арабським і навіть з Орієнтом гіндуським. Період орієнталізації візантійської культури припадає, властиво, на часи турецької окупації.

Я не хотів би, щоб наша розмова пішла в цьому напрямі. У кожній епосі, в кожній цивілізації ми стикаємося з певними викривленнями й недосконалістю таких чи інших структур. Адже ж і в наші часи, в часи, здавалося б, видосконаленої цивілізації, теж можемо бачити певні перекручення. Ми хотіли розмовляти про впливи Візантії на Захід, отже, варто б зосередитися радше на позитивах.

Справді, в польській політичній, культурній і релігійній думці можна було традиційно спостерегти деякий тон ворожости, щось на зразок ідіосинкразії, якусь оборонну позицію щодо Візантії. Мені здається, що на це вплинули два чинники. Перший з них пов’язаний з римо-католицьким наступом на Схід, що його започаткував Яґайло. Клясичним прикладом такого експансіонізму був візит Яґайла до Перемишля. Тоді король під натиском римо-католицької ієрархії був змушений передати православну катедру римській Церкві. Катедру ту потім розвалили, кожен її камінь вимили в Сяні від схизми і збудували з цього каміння теперішню латинську катедру, зрештою, з тією самою назвою, що й раніше, – Йоана Хрестителя. На тому етапі наступу на православ‘я в Польщі до Візантії ставились погордливо, як до чогось такого, що слід собі підпорядкувати. Знову ж таки, з часів посилення російської політичної активности щодо Польщі, тобто десь із часу Північної війни і втручання Росії у політичне життя польсько-литовської держави, виступає дефенсивний чинник. Своїх вершин він сягає у період розборів. Нехіть була продиктована оборонною позицією. І перша, і друга позиція сприяли витворенню в Польщі способу мислення й реаґування на Візантію, як на елемент, антагоністичний Заходові.

Захід, як німецький, так і французький, також знав те антагоністичне ставлення до Візантії, та все ж воно було не таке сильне і не таке однозначне. У Франції, наприклад, а це треба ще раз собі сказати, був вищий рівень богословської освіти й релігійної свідомости серед шляхти і маґнатерії, ніж у Польщі. Адже усвідомлення богословських справ у такого собі Паскаля чи Сен-Сімона було велетенське. То були богослови на всю губу. Щодо Німеччини, відомо, що протестантство від своїх початків шукало контакту з Грецією, із східнім християнством. Хоч Реформація й виросла з типово західних коренів і була духовно сформована західним типом релігійного мислення, все ж вона не мала емоційно неґативного ставлення до православного Сходу.

Звичайно ж, були. Найважливіша з них – інше розуміння сутности Церкви. У Візантії ніколи вирішально не закоренилася арістотелівська філософія. Основою філософсько-релігійної думки Візантії була платонська й неоплатонська філософія. Крім того, у Візантії бачимо тяглість гелленської культури. Якщо, наприклад, простежити за розвитком візантійського малярства, то в ньому можна вирізнити кілька фаз, які називаємо черговими ренесансами. Найвідоміший так званий ренесанс Палеологів XIII i XIV століть. Ті ренесанси сприяли не тільки розвиткові малярства, але й розвиткові богословії малярства у Візантії. Вони були можливі тому, що пам’ять неперерваної єдности з мистецькою культурою античности у Візантії була постійно жива, там просто не було свідомости розриву зв‘язків між античністю й сучасністю.

Так, оскільки з часів вторгнення франків Захід був під впливом, який ми називаємо варварським. І там справді сталася така велика зміна політичних, суспільних, економічних, а отже і культурних умов, що хоч Захід мав подібні до візантійських амбіції не зривати єдність із античністю, все ж таки у певний момент він перерізав пуповину, і лишень за якийсь час, коли до цього дозріли економічно-суспільні й політичні умови, почав наново мотати нитки історично-культурної пам’яті античности. На Сході ніколи цього не було, тому що там не було такої рішучої зміни умов життя, як на Заході. На Сході натомість сталося щось інше. Вторгнення ісламу спаралізувало його життя настільки, що він не мав ні своєї епохи Відродження, ні бароко, ні рококо в західньоевропейському розумінні. Я маю на увазі, звісно, малярство й архітектуру.

Так, проникали, але вони не були творені на Сході, вони були імпортовані і виявлялися там зовнішньо. Сьогодні ми маємо цікаву ситуацію в Греції, де спостерігаємо велетенське відновлення малярства за канонами візантійської ікони. Там створюються тисячі зображень як стінописів, так і темпер. Це явище – органічне. Те, що було там з бароко, рококо, реалізму XIX століття, як з'ясувалось, тільки дуже поверхово вплинуло на грецьку свідомість.

Ґотика – це перш за все архітектура. Це велика конструкційна думка, переважно, французька, зроджена, якщо вже говорити про якісь впливи, у контакті з архітектурою сирійською й арабською. У період розквіту ґотики, тобто в XIII i XIV ст., у Візантії архітектура в західньоевропейському розумінні вже не могла розвиватися. Візантія як держава почала атрофуватися. І тут ми спостерігаємо прецікаве явище архітектонічної мініятюризації. У цей пізній період існування Візантія будує речі малі, конструкційно якнайлегші і якнайскромніші. Це будівлі невимовно прекрасні, але у порівнянні з тогочасною західньоевропейською архітектурою, по суті, ліплянки. Це використання традиції пізньоримського способу конструювання, але в мікромаштабі. Візьмімо хоча б, архітектуру Містри. Усі головні церкви тут менші від захристії ґотичної катедри. Або славнозвісна Софія Київська – це теж маленька церковця. Архітектуру у великому маштабі починають будувати в Московській Русі допіру італійці західнього ренесансу. Москвичі не спромоглися збудувати нічого в більшому вимірі, збудували собор Успення Пресвятої Богородиці у Кремлі, то їм завалився, мусили запросити Арістотеля Фіораванті, щоб той збудував їм катедру. То були ліплянки, але які ліплянки! Прекрасні ліплянки! І мені здається, що в розвитку Візантії ми маємо справу з ось яким процесом: чим більше коцюрбиться суспільно-політична основа, чим менші економічні можливості, обмеженіші видатки на інвестиції, тим виразніше вимальовується якийсь архітектурно-художній, мистецький та духовний ідеал. Істинна велич Візантії – це не будівлі, зведені, починаючи з часів Юстиніяна аж до Х століття це не ті великі монументальні будівлі, які, правду кажучи, мають доволі невизначений характер, це не малярство з-перед іконоборчих суперечок. Справжня велич Візантії починається тоді, коли люди втрачають ґрунт під ногами і починають творити шедеври дуже малого маштабу, але з випрацьованою ідеологією, з випрацьованими засобами мистецького виразу. Приказка ђчим гірше, тим ліпше“ знаходить підтвердження саме там. Культурна й мистецька велич Візантії починається там, де закінчується велич Візантії-держави.

Так. Адже ж роздобути велику дошку під ікону не було великою проблемою, це досить проста справа. Мені здається, що чим більше коцюрбилася архітектонічна підстава, скажу більше, чим непевнішим ставав ґрунт під ногами, тим сильніше відчувалася потреба замінити, в якомусь порівняльному маштабі, попередні досягнення стінопису, виникла любов до портативности предметів: адже інколи треба було хапати манатки, хоча б тому, що монголи, які нападали на Русь, просувалися все далі й далі, спакувати все якнайшвидше, взяти в руку і перенести кудись в інше місце. Взагалі, усе внутрішнє оздоблення церков починає немов би сходити зі стін і концентруватися в переносних предметах. Саме тому, на мою думку, церковне мистецтво зосередилось на іконі.

Може інакше: велич її у тому, що вона дає іншим. Візьмімо, хоча б, відплив мистецьких сил, втечу гуманістів з Візантії, спричинену вторгненням ісламу – як же підсилило це Европу, принаймні Італію. Якби цього не було, то не знаю, якими шляхами розвивався б західньоевропейський ренесанс.

Я не спеціаліст з того періоду, але візьмімо, хоча б двох візантійських митрополитів, дві провідні постаті: київського митрополита Ізидора, який після падіння Константинополя осів в Італії, і Віссаріона. А таких як вони були десятки, сотні. Мало того, ще перед тим ми спостерігаємо масову втечу іконописців до Італії. Я маю на увазі VIII ст., кризу ікони, яку спричинили кесарі вірменської династії, кесарі, по суті, варварські. Той подув Орієнту – неприхильного до гелленізму – призвів до насичення італійської культури візантійськими елементами.

Передусім у малярстві. Бо ж в Італії середньовічне малярство – це не що інше як малярство візантійське. Адже в Італії ми не маємо чогось такого як ґотичний реалізм Німеччини, Франції чи Польщі. У той час, коли в Польщі чи Німеччині розвивалося самостійне ґотичне малярство, цехове малярство з дуже визначеним мистецьким висловом, то в Італії маємо візантійське мистецтво. Я вже не говорю про такі осередки, як Венеція, де ренесанс у західньоевропейському значенні цього слова з’являється, по суті, через сто років після появи ренесансу в інших італійських державках. Та все ж, мені здається, що, наприклад, архітектонічні концепції раннього ренесансу залишаються під дуже сильним впливом візантійської культури. З XIII століття бачимо процес повторного прищеплювання грецької культури на італійський ґрунт. Немає можливости оцінити сукупність умов, з яких виріс ренесанс, тим не менше, можна ризикнути і ствердити, що він виглядав би інакше, може, пізніше сформувався б, якби не повторна гелленізація італійської культури, яка вершилася внаслідок відпливу, з тих чи інших причин, культурних сил з Візантії до Італії.

Може інакше: в Італії ікона ніколи не зникала. Починаючи з катакомбного малярства і аж до ренесансу, її постійно підсилювали нові мистецькі сили і нові мистецькі ідеї з Візантії.

Ренесанс у малярстві – це, по суті, розрив з традицією ікони. Адже нам відоме висловлювання Ченніні, що Джотто був тим художником, який грецьке малярство переробив на латинське. Але важливо те, що в Італії міг статися свідомий розрив з іконою. На трансальпійському, варварському Заході не було розриву з іконою, бо й цієї ікони у справжньому розумінні ніколи там не було. Там малярство виходило з якогось построманського примітиву. Натомість в Італії міг статися свідомий відрив від традиції ікони. Так воно й сталося. То був власне ренесанс. Адже таке явище, як ренесанс, було стрибком свідомости, і в Італії цей стрибок відбувся, бо було від чого відриватися. Італійці відривались не від варварства, не від доволі примітивного малярства, – вони свідомо відривались від великої малярської традиції. І рівень цього явища був відповідно високий, бо якщо якесь мистецьке явище є опозицією стосовно іншого явища, яке, з мистецького огляду, стоїть на дуже високому рівні, дуже розвинуте, то тоді й та реакція має відповідно високий рівень. На Заході, в даному випадку, я маю на увазі терени північно-західньої Европи, можна помітити дуже раннє формування в пластиці, чи то в малярстві, чи в скульптурі, реалізму. Це теж відбувається, в якомусь сенсі, на ґрунті традиції. У каролінзькі, а навіть докаролінзькі, часи видно слабкі староримські чи навіть ранньовізантійські, впливи. І вони без колізій переходять у формування західньої реалістичної традиції, яка стоїть на дуже високому рівні. Натомість в Італії це було пов’язане з потрясінням. Адже італійці мали сильно вкорінену конвенцію візантійського малярства і несподівано з нею розірвали. Тому й потрясіння. А на трансальпійському Заході відбувається поступовий відхід на ґрунті слабо сформованої конвенції у дуже сильний і стихійний (що не означає невитончений) розвиток реалізму скульптури і малярства.

На так сформульоване питання, властиво, немає відповіді. Я ще раз підкреслюю, що Візантію не можна відокремити від Заходу. Адже Візантія, принаймні в колі середземноморської культури, від античности аж до часів падіння Константинополя становила, по суті, інтеґральну єдність з Заходом. Немає такого моменту, в якому ми мали б почуття, що Візантія – це один окреслений культурний, політичний, релігійний світ, а римський Захід – інший. Принаймні доти, коли римська Церква увійшла в орбіту каролінзьких і франконських впливів, в орбіту впливів варварських напасників, християнський Схід і Захід – це була єдність, як культурна, так і організаційна, політична і релігійна, і всіляка інша. Ми можемо говорити радше навпаки: у східньому кесарстві починає творитися своєрідна відрубність, якась іншість стосовно Заходу. Але, загально беручи, Візантія – це єдність із Заходом, єдність, яка протиставляється Орієнтові, протиставляється сирійсько-перському світові, пізніше – арабському, аж урешті – турецькому. Одне слово, Візантія – це Захід.

Так. Але таке відокремлення існувало з самого початку; це було відокремлення в лоні єдиного політично-культурного організму. Це було радше протиставлення грецької культури римській. Бо як-не-як це все ж таки трохи різні речі – Візантія і грецька культура. І ми можемо для себе виділити етапи цього процесу протиставлення. Перший раз протиставлення сталося тоді, коли в IV столітті римська Церква змінила літургійну мову з греки на латину. Але це не було протиставлення Візантії Заходові. Це протиставлення церковних традиціоналістів, які були прив’язані до греки як мови Євангелій і літургійних новаторів у Римі. Наступний етап – то були суперечки довкола папства й патріярхату, починаючи з собору в Халкедоні. Подальші суперечки виникли довкола Фотія...

Це також не було протиставлення Візантії Заходові. Це була остання маніфестація єдности культур. Тоді Рим прийшов на допомогу гелленській культурі. Ікону врятував папський Рим. Якби не було папського Риму, який духовно належав до світу культури гелленської, то сьогодні ми мали б у церквах голі стіни. Трансальпійський Захід зовсім не квапився захищати ікону. Він радше був схильний до іконоборства, зрештою, так само як і кесарі вірменської династії. Криза ікони була, по суті, останньою маніфестацією єдности Риму старого з Римом новим. Згодом прийшли хрестові походи, які спричинили те, що Захід усвідомив свою відрубність щодо східньоримської частини християнського світу. А вирішальним моментом було опущення політичної, релігійної і культурної залізної завіси, спричинене турецьким вторгненням, і відтоді будь-які контакти стали контактами підшкірними, неофіційними, що не заважало їм мати велику силу. Я вже говорив про те, що політичні катастрофи Сходу стали причиною насичення західньоевропейської культури, бо тоді відбулася велика міґрація учених, гуманістів, мистців із Греції до Італії.

Я не говорив тут про падіння; сталася атрофія візантійської держави, а одночасно сильний вибух гелленської свідомости в тій державі. Суперечки повертаються до вихідної точки: протиставлення грецької стихії латинській. Отак я бачу ці справи. Можна говорити радше про процес відокремлення двох частин середземноморської культури, ніж про взаємовпливи. Виняткове власне те, що ці дві течії відокремлюються. Впливи є тут річчю натуральною, це один світ, і можна говорити радше про відокремлення одного і другого члена середземноморської культури, ніж про впливи.

Дуже багато. На порозі ХХ століття відбулася революція новочасного мистецтва. Новочасне мистецтво дало нам ключ до розуміння екзотичного мистецтва теренів поза Европою, наприклад, африканського мистецтва і стародавнього негелленського мистецтва, дало нам також ключ до розуміння ікони. Велетенська популярність ікони, яка починається разом з початками нашого століття, заіснувала тільки тому, що маємо новочасне мистецтво. Якби ми не мали революції новочасного мистецтва в малярстві, якби не було кубізму, абстракціонізму, ми щодо візантійського мистецтва залишалися б на позиціях XIX століття, коли візантійське мистецтво цікавило Захід лише як археологічне явище.

Важко говорити про безпосередню залежність. Присутність ікони в тодішній мистецькій свідомості Заходу була одним з елементів, які формували цілу еволюцію новочасного мистецтва. Тут можна було б говорити про різних окремих художників, які безпосередньо піддалися дослівним впливам ікони. Гадаю, що це, однак, менше цікаво, бо такі впливи завжди існували. Натомість мистецьке прочитання ікони органічно вплинуло на зміну малярського ремесла в Европі, починаючи з кінця XIX століття. Отак я б це сформулював. То був постійний вплив, а не окремо взяті випадки таких чи інших захоплень іконами. Йдеться не про візантинізуючих художників, а про вплив світу ікони на усе мистецьке мислення Заходу в той період. Зрештою, важко тут говорити про Захід, бо ж той вплив існував також і в Росії. Адже на початках ХХ століття Росія була мистецьки єдина із Заходом. Розвиток художньої свідомости в Росії на початку ХХ століття вершився водночас із розвитком мистецької свідомости Парижу. Все, що діялося в мистецтві тут і там, розвивалося за принципом сполучених посудин. Це був один світ европейського мистецтва. Говорити про вплив Візантії на Европу, означає багато говорити про Росію. Лишень стосовно Греції ми можемо говорити про Візантію як мистецьку категорію в неспотвореній архаїчній формі. Натомість у Росії маємо справу із впливами. Русь Київська, Русь Московська, потім новочасна Росія з часів Петра I – це були культури, які сформувались під візантійським впливом.

Треба вважати на те, що концепція Москви – третього Риму – має два аспекти. Одним з них церковний. Він спирається на ідею першости св. Петра та його наступників у ієрархічному укладі Церкви. Як в античності, так і в середньовіччі і навіть пізніше церковне середовище розуміло Рим двояко. У першому випадку ця назва мала значення чисто географічне – місто Рим. У другому – символічне. Рим був осередком політичної влади, осередком імперії, осередком християнської імперії. Оскільки в певний момент осередок християнської імперії перенісся до Візантії, до нового Риму, то цілком природно люди почали вважати, що також і післяпетрове наступництво переноситься до осередку влади християнської імперії, яка становила інтеґральну єдність з Церквою. Після падіння Константинополя склалася ситуація, в якій єдиною православною державою залишилася держава московська. Тож нічого дивного, що деякі московські ідеологи почали насаджувати погляд, що Рим переноситься до Москви, адже християнська держава перенеслася до Москви. Москва стає осередком влади і тому природно стає третім Римом. Це тільки частково був вияв великоросійської політичної мегаломанії; загалом – це був результат певного способу державно-церковного мислення.

Російська свідомість – не одноцільна свідомість. Російська свідомість – це свідомість абсолютно специфічна. Це і не візантійська свідомість, і не свідомість людини з кола латинсько-католицької культури.

Звичайно, дала певний синтез. Адже починаючи з XVI століття ми маємо процес, що іде радше в напрямі окциденталізації цієї свідомости, процес, що досяг своєї вершини за часів Петра I.

Це був певний синтез, певна мішанина. Адже ж ми бачимо, як прокидається національне почуття і в західній Европі, бачимо, як у XV столітті прокидається до самостійної національної свідомости французький народ, прокидається італійський народ... Оте, що перейшло з Візантії на Русь – це відсутність відосіблення держави від Церкви. Це і є візантійська, східньохристиянська риса.

Тут треба говорити про самі початки Руси. Організаційно, ђдержавотворчо“, так би мовити, Русь – західньоевропейський, норманський витвір. Рівнобіжно з візантійськими впливами, носієм яких була релігія, маємо західні політичні, економічні й культурні впливи. Візьмімо, хоча б таку річ, як вплив Вульґати на старослов’янські переклади Біблії. На Русі бачимо латинські єпископства. Династія Рюриковичів має дуже розгалужені коліґації – особливо в період Київської Руси – з західною Европою, включаючи і Францію. У цей період як Київська Русь, так і Псков, і Новгород є водночас і західніми, і візантійськими, є мішаними творами, які прямують до витворення власного синтезу, спираючись на ті дві політико-культурні стихії, які називаються Заходом і Візантією. Так воно було аж до часу сильних польських впливів на Україні, які настільки окциденталізували тамтешнє українсько-білоруське православ‘я, що воно прийняло як ђшкільну“ богословію томізм. Потім, з плином поступового приєднування України до Москви, ті впливи перенеслись до Московщини. Це не Петро I почав відкривати в Росії вікна і двері в Европу. Це сталося набагато раніше, а властиво, тривало з самого початку існування різних ђРусей“ – Київської, Новгородської і Московської. Звичайно ж, Петро I поставив крапки над ђі“, зробив це у спосіб нечувано брутальний і рішучий. З часів Петра I Росію під політичним і культурним оглядом можна трактувати вже як частину західної Европи. Якщо вже говорити про візантійські впливи на західню Европу, то основним результатом цих впливів є Росія у її новочасному вигляді.

Візьмімо річ, на якій я ніби найкраще знаюся. Я маю на увазі літургійний стиль та естетику православного богослужіння в Греції і Росії. Це – різні речі. З XVI століття естетика руської літургії окциденталізується. Спів стає багатоголосим, поліфонічним, у церковні приміщення вступає бароко, маємо просто зокциденталізоване православ’я. Греція ж тримається архаїчного одноголосого співу і не піддається так впливам західньоевропейської архітектури і малярства. У західній Русі, себто в Україні і Білорусі, ікона в строгому значенні цього слова, завершується на початку XVII століття, поступаючись бароковому малярству. У Москві сталося те саме п‘ятдесят, а може, сто років пізніше. І лишень, коли ми усвідомимо собі, що ікона як харизматичне малярство перестала існувати в Росії взагалі, адже протягом усього XIX століття поза старовірськими осередками вона не існувала, то зрозуміємо, що на початку ХХ століття відбувся ренесанс ікони. Щодо Греції, про впливи ікони говорити не можна, бо у Греції ікона в сенсі художньої форми не переставала існувати ніколи. Натомість Росія була в цьому випадку частиною західньої Европи, і можемо говорити саме про впливи візантійської ікони, так само, як можемо говорити про ці впливи стосовно західньоевропейських держав.

Часто вони йшли через Захід, однак, назагал з середини XIX століття відбувся певний ренесанс філософської і богословської самосвідомости православної Церкви, тобто почався відхід від західніх інспірацій, чи то схоластичних римо-католицьких, чи то протестантських. Розпочалося несміливе нагадування собі про власну духовно-церковну автономію.

А потім вплив ікони йшов тією самою дорогою, як у цілому світі: за посередництвом новочасного мистецтва. На початку XX століття в Росії вибухнув несподіваний розвиток новочасного мистецтва в тісному поєднанні з західньоевропейським новочасним мистецтвом. На цьому ґрунті повернення до ікони було дуже легким, позаяк ікон там було багато, існували старовірські середовища, в яких культивувалося мистецтво ікони, тож було що оглядати. Із горищ, із підвалів повитягувано те, що не встигли порубати і знищити в період просвітництва, почалися великі виставки ікон. Ренесанс ікони в Росії – це, по суті, ренесанс ікони в західньому світі.

Основоположною рисою візантійської культурної свідомости є те, що ані східня Церква, ані діячі східньої культури не мали у своїй свідомості закріпленої різниці між sacrum i profanum. Для них не існувало гостро окресленої різниці між Церквою й державою. Церква і держава – це було одне. І тому Церква не випрацювала в собі опозиційних щодо держави структур. Держава була в якомусь сенсі Церквою. Переймаючи це надбання, допетровська Русь не знала світськости в західньоевропейському значенні цього слова. Не знала протиставлення sacrum i profanum. На Русі існувало натомість щось інше: живу руську мову вважали зіпсутою старослов’янською. Це була така мова, якою говорили вдома, на базарі, в лазні, тощо. Нічого важливого і серйозного цією мовою не говорили. Коли хотіли філософувати, говорити про релігію чи взагалі говорити серйозно, переходили до старослов‘янської, сакральної мови. Не було свідомости, що Церква і держава – це дві окремі царини, а Захід таку свідомість собі випрацював з часів боротьби імперії з папством.

Мені здається, що він полягає у сильному діянні богословії східньої Церкви на богословію Церкви західньої, починаючи з 20-х рр. нашого століття. Це пов’язане з еміґрацією російських мислителів на Захід, де вони створили богословські й філософські осередки, передусім у Парижі. І це має дуже великий вплив на Захід.

З часів падіння православної держави, якою була царська Росія, східня Церква зависла в порожнечі земної дійсности. А це тому, що православна Церква не витворила в собі своєрідної організаційної й ідеологічної автономії до світської держави. Крім Греції, вже ніде на світі немає такої держави, яка була б православною державою. І всюди, де православна Церква існує сьогодні без держави і без релігійного за характером суспільства, Церква ця зависає в якійсь дуже цікавій суспільно-політичній порожнечі. Ця ситуація безпрецедентна, бо західня Церква сама в собі є інституцією, яка свідомо протиставляється світській суспільності. Натомість православна Церква ніколи не мала свідомости цієї окремої екзистенції в емпіричному світі.

Головно почерез Церкву, оскільки Візантія як культурна, духовна, філософська і мистецька дійсність знаходить своє продовження в Церкві. Церква – це немов би продовження Візантії.

Візьмімо для прикладу певні елементи православної архиєрейської літургії. Тут бачимо, що єпископ переймає дії, які давніше виконував кесар. Приміром: благословення троїстими свічками – це початково була дія, яку виконував кесар. Тільки пізніше вона увійшла до церемоніалу архиєрейської літургії, яку відправляв єпископ. Ота Церква – це політично-суспільна рештка візантійської державности.

Вона важлива як альтернатива західньому мисленню. Здається, ми доходимо до головної частини нашої розмови. Візантія сама в собі – це величина, яка існує потенційно. Це означає, що культура, релігійна, філософська, мистецька думка Візантії має здатність існувати в летаргічному сні, в прихованій, мінімально активній екзистенції. Усі істотні риси мистецької, культурної, духовної свідомости Візантії виявляються активно завжди тільки в контакті з опозиційними західніми елементами. Кожен контакт візантійської свідомости із свідомістю західньою – нечувано плідний культуротворчо. Бо він немовби змушує ту візантійську свідомість самовизначатися, виявляти explicite свої властивості. Тут ми маємо справу з явищем надзвичайно гарним, бо знову маємо справу з певною культурною єдністю. Без Заходу Візантія була б нічим. Була б якимсь застиглим культурним шаром. Візантія має сенс, стає активною, діє, стає немовби сама собою лишень у зіткненні – такому чи іншому, поганому чи доброму, навіть найтрагічнішому – із Заходом. Тоді певні елементи її свідомости оживають, стають спільною часткою західнього і східнього мислення.

Захід – це дріжджі, які здіймають, оживляють величезний, але схильний до застигання депозит староримсько-гелленістичної культури.

Будь ласка. Коли ожила ікона? У зіткненні із Заходом. Коли ожила православна богословія? У зіткненні із Заходом. Перші ознаки пожвавлення візантійської богословської думки можна спостерегти в XIV столітті, коли зав’язалася суперечка ісихастів з варлаамовцями. Варлаам Калябрійський популяризував, і то успішно, у Візантії арістотелізм і томізм. І тільки в опозиції до теорії Варлаама була ясно і виразно сформульована богословія нестворених Божих енергій. Св. Григорій Палама виграв суперечку з Варлаамом, яка тривала протягом трьох помісних синодів у Константинополі. Інший приклад: у XVII століллі константинопольський патріярх Кирило Лукаріс, який зіткнувся в Польщі з кальвінізмом, намагався створити в Константинополі якусь православно-кальвінську синтезу, що йому так і не вдалося. Або справи, які діялися на терені Києва і Москви у XVII столітті. Хто став митрополитом відновленої православної ієрархії в Польщі за часів Владислава IV? Петро Могила, молодший син молдавського господаря. А де та людина вчилася? У Парижі, у Сорбонні. Це була людина західньої культури. Вона зробила дуже дивний крок. Петро Могила сконстатував, що православ‘я повинне захищатися перед католицизмом його ж зброєю, себто в якийсь спосіб православ’я повинне зокциденталізуватися, щоб знайти спільну площину полеміки з римським католицизмом. І він справді провів цю окциденталізацію. Вся українська православна Церква в часи Петра Могили – нечувано озахіднена, осхолястичнена. Та ж Київська Академія стала бастіоном західнього мислення і західньої культури. Все це було пізніше перещеплене на московський ґрунт. Цей римо-католицько-арістотелівський, так би мовити, ђсхолястичний“, вплив існував до часів Петра I. Цей вплив був дуже сильний у Москві. Такий сильний, що охопив навіть старовірські осередки. Це було б відбіганням від основної течії нашої розмови, але можна дуже легко показати, які ж сильні були впливи римського католицизму на мислення й ідеологію старовірів. І від середини XIX століття в контакті з західньою думкою починає витворюватися новочасна російська релігійно-філософська думка, а вже ХХ століття – це період колосального розвитку богословських концепцій православ’я, які, правдоподібно, ніколи б не виявилися, якби осередок тієї думки не був у Парижі.

А тому, що ці явища часто сприймали з надто малої перспективи. Якщо спостерігати справи контактів Сходу і Европи протягом, скажімо, одного століття, наприклад XVII, то можна застати певні готові ситуації, які мають своєрідні відмінні риси. Якщо ж, натомість, подивитися з дальшої історичної перспективи, то ця відмінність стає проблематичною.

Так, але на малих відтинках часу. Наприклад, у потридентській Польщі було сильне антивізантійське, антисхіднє спрямування. Але треба задуматися над тим, звідки воно взялося. По-перше, Польща була молодою християнською країною. Це країна, навернена в Х сторіччі. А отже, країна, яка не пам’ятала про спільну церковну традицію, до того ж контрреформація впровадила в Польщі дуже вузький кут бачення релігійних справ. Наш народ переважно мало релігійно усвідомлений, це народ традиційно дуже побожний, але свідомість релігійних справ у нас дуже мала, це свідомість контрреформаційного типу. Звісно, що пореформаційний період слід відраховувати від закінчення Тридентського собору до I Ватиканського собору, а це, все ж таки, дуже малий відтинок часу. Церква, яка має тільки таку пам‘ять, оцінює всі явища за станом періоду контрреформації, тож очевидно, що з такого погляду видно сильні різниці. Натомість італійська Церква, яка має довгу історичну пам’ять, уже не так гостро бачитиме ці різниці. Контрреформація специфічно сформувала польську релігійну духовність. Звернімо увагу хоча б на контраст між двома постатями: примасом Польщі Уханьським і кардиналом Гозіюшем. Примас Уханьський – це людина ренесансу, яка пише листи по-польськи навіть до єпископів, дружить з руськими єпископами, позичає в них книжки, це чоловік, який намагався створити церковно-релігійний синтез, що спирався б і на православ‘я, і на польський дотридентський католицизм. А кардинал Гозіюш? Спосіб його мислення звужений до післятридентської перспективи. Іще для примаса Уханьського руська Церква була лишень видозміною тієї самої Церкви, для кардинала ж Гозіюша це була вже зовсім інша віра.

Якщо йдеться про свідомість sacrum у мистецтві, то Схід відродився тільки у ХХ столітті і з того часу дуже вплинув на розвиток мислення про мистецтво на Заході взагалі. Завдяки тому, що ікона існує та що вона усвідомлювалася з початку ХХ століття як мистецьке, а не археологічне, явище, вона вплинула на мистецьку свідомість у всьому світі. Йдеться про сукупність мислення про мистецтво. Сьогодні маємо свідомість sacrum мистецтва як сукупности. Одним з елементів свідомости такого типу, розуміння мистецтва як sacrum, власне і є мислення про мистецтво у візантійській культурі. Це власне візантійська культура вважає, що мистецтво – святе як цілість; адже у Візантії не було світського мистецтва і церковного мистецтва окремо. Було мистецтво, яке все – святе. Іконоборці хотіли зліквідувати поняття sacrum у мистецтві, а Схід цього не потерпів і, після спроби іконоборців, всі справи почали розвиватися дуже однолінійно: якщо малювалося що-небудь зі світської тематики, то форма стосовно сакральної тематики була та сама. У мистецтві все було святе. Одним з елементів усвідомлення собі цього розуміння мистецтва як sacrum у нашій культурі є ситуація мистецтва у візантійській культурі. Але, як я вже сказав, усі ці властивості візантійської культури оживають у зіткненні з аналітичною культурою Заходу. Візантійська культура має тенденції до синтезу, це – синтезуюча культура, натомість культура Заходу має тенденції до аналізу, до виділяння проблем, це – культура par excellence аналітична. І власне ця аналітичність західнього мислення животворно впливає на синтетичний стан свідомости культури Сходу.

У своїх розважаннях богослови Заходу дуже часто використовують східну думку. Навіть деякі теми останнього собору вказують на те, що вони виникли під виразним впливом східньої богословії. У цілісному мисленні про Церкву західня еклезіологія починає сьогодні бачити церковну проблематику не тільки з західньої, але й з візантійської перспективи. Візьмімо хоча б енцикліку Пія XII про Церкву як про Містичне Тіло Христа – вона ж виникла під виразним візантійським впливом. Власне тому, що відходить від катехизмової, післятридентської формули Церкви як організації, як інституції. У післятридентській концепції Церква – це передусім інституція, а в візантійській думці вона завжди була і є передусім Тілом Христа. І ця свідомість повертається в енцикліці Пія XII, а нині – дедалі більше розвивається в Церкві. Почекаймо, як підуть справи далі, бо ми стоїмо напередодні дуже бурхливого розвитку, ми маємо справу не стільки з відрубністю обох Церков, обох богословій, скільки з їх взаємопрониканням. Я не хочу вдаватися до деталей, але заакцентую дві речі. Перша з них – основоположна єдність Візантії і Заходу, друга – певна летаргічна тенденція візантійської культури; всі речі діються в ній у синтезі і в потенції. Актуалізуються вони тільки в зіткненні з аналітичним мисленням Заходу. Для мене це найважливіша точка нашої розмови. Можна говорити про зіткнення двох світів, таких як Азія й Европа, можна говорити про таку культурно-релігійну індивідуальність, як іслам, і тоді легко говорити про обопільні впливи ісламу і християнства, бо це – два відмінні культурні типи, у яких певні речі дозрівали у різних умовах. Але дуже важко говорити про взаємні впливи там, де немає повного розділу, де яке-небудь явище є двополюсною єдністю. Бо Візантія – це Захід, але – своєрідний Захід, Захід з дещо іншими акцентами, з дещо іншою ментальністю; та все таки візантійська і західня культура становлять єдність.

Розмова відбулася в січні 1980 року у Кракові

Переклав Андрій Шкраб’юк

‹‹ попередня стаття

наступна стаття ››

зміст

на головну сторінку