Андрій Шкраб'юкOriens ex altoЧи доводилось вам бачити справжнього пророка? За часів мого клерикального минулого мені кілька разів щастило побачити щось вельми схоже на страшного пророка. Я бо часто стикався з різними дивовижами. І треба ще сказати, що дізнався я за тих часів чимало дивовижного: насправді пророк називається набі, і книги, де є його слова – сефарім. Радість здобуття цих прекрасних слів підтримує мене дотепер... Звичайно ж, те, що я побачив, насправді не було пророком. То був звичайний собі чернець – темнобородий, невчений і світлий. Він ішов у пилюці вуличкою села Унева і його широкі чорні одяги лопотіли у вітрі. Ішов він доволі швидко, так що натхненні сільські жіночки мусили просто-таки бігти за ним невеличкою сіренькою зграйкою, наввипередки, гукаючи йому різні осяйні богословські запитання. Я йшов трохи попереду і, коли, оглянувся, був просто вражений цим простим видивом: чернець воістину скидався на старозавітного пророка, а щасливі молодички – на його дрібненький галицький Ізраїль. Хіба ж не так виглядали справжні великі східні пророки? Отой “ейдетичний огляд” стався зо мною під час відпусту. Пояснити, що то є відпуст, а тим паче відпуст у Галичині, нелегко. На думку спадають найрізноманітніші непридатні окреслення – я можу дуже легко заплутатися в поясненнях. Тож скажу якомога приступніше: відпуст – це якась дуже особлива форма народної фієсти. Це незаперечний феномен, як не европейської, то хоча б української цивілізації. Дивовижне свято, просякнуте духом землі, неквапности і візантійської богословії. Під час відпусту гостро переконуєшся, яка ж загадкова психологія українського села. Бачиш, що для народу і ангельські чини, і Святий Дух, і Діонісій Ареопагіт настільки ж прості і зрозумілі, як щойно здоєне молоко або впоране поле. Український народ усотує ці таємниці в себе, і вони ховаються під його зморшками, хустками і капелюхами. Цього разу я поїхав на відпуст до Унева. Монастир в Уневі виник тоді ж, коли Галичина. Тут поховано якогось князя з XIV сторіччя, а також галицького митрополита Михаїла Левицького. Довгий час, крім звичайних явлень Діви Марії, тут ніяких чудес не ставалося. І от дивина: на початку XX сторіччя митрополит Андрей Шептицький вирішив викресати з нашого галицького П'ємонту забутий дух Сходу і заснував тут Лавру ченців-студитів. Навіщо він це зробив? Навіщо це повернення до візантійства? Навіщо нам перед Першою Світовою війною Теодор Студит з VIII сторіччя? Чей же ми найзахідніша і найевропейська частинка України! Навіщо нам у Греко-католицькій Церкві невпорядкований і недисциплінований Схід? Греко-католицька Церква дуже швидко поділилася на два табори: пролатинський і провізантійський. Перший табір спершу завжди перемагав. Ззовні це виявлялося в гладеньких, позбавлених бороди обличчях, у перейманні польсько-латинських літургійних звичаїв – дзвіночків, вервечок, образочків і перфомансу Хресної Дороги. Візантійство уявлялося як щось недоладне, недисципліноване, непоголене і недоречне. А польсько-римський католицизм – як зразок порядку, освіти і богословської завершености. Себто потяг до латинства був любов’ю до форми, до зовнішнього блиску. Попри всі підступи просвітителів, католицизм у XVIII сторіччі зовнішньо виглядав блискуче, а для бідних галичан – просто-таки звабно. Лише якась глибока свідомість іншости й окремішности завадила їм повністю латинізуватися. І греко-католицизм витримав наступ латинства “на низах” – на рівні парохії, на рівні впертого селянського небажання робити надто великі зміни. Отак Діонісія Ареопагіта і Григорія Паламу зберегли для нас tepi chlopi i popi. Тепер я вже добре розумію, що насправді зовсім вони не тупі – просто вони незворушні й усміхнені, наче бодхісатви; вони загадково нагадують мені землю, коли могутніми хвилями співають на відпустах “Витай між нами, Христе, витай...”; вони мають лише одну впертість – не знімати капелюхів і маринарок навіть у найбільшу спеку... Тоді то був перший в Уневі відпуст після большевизму. Він почався для мене з сільського автобуса. Тут треба відкласти весь попередній міський досвід – з сільськими людьми треба просто бути. Треба увійти між небарвисті хустки порепаних жінок, бути і слухати. І вони не відберуть у тебе твоєї інакшости. Ні, вони приймуть тебе і не заперечать – тільки дуже обережно поводься з їхнім світом, де все відбувається так, як і повинно відбуватися із світом, якому як повітря потрібна богословія. Відпуст поділяється на два паралельні дійства і епілог. Перше дійство – це літургія під відкритим небом. Адже в монастирську церкву ледве ввійде п’ятдесят люда, а прочан – тисячі. Звичайно ж, більшість із них – це середнього віку обпечені сонцем жінки, які під час літургії, склавши руки, вростають в землю під великими деревами на просторому монастирському подвір’ї і можуть стояти отак у своїх не тепер роблених вишиванках годинами – непохитні стовпи простої рослинної віри. У велетенському натовпі сновигають річечки ченців і напівченців, спітнілі священики з чашами і ложечками Причастя, зморені і знуджені спекою діти. У розлогому, безконечному співі жінки довірливо відкривають свої лагідні і непорочні роти, і наче вуджені рибини, ковтають Святе Причастя – і відразу ж згортаються, нишкнуть, робляться хистким начинням несосвітенного і страшного Бога, а за монастирською огорожею діється інше дійство – шкварчать грішні шашлики, звеселілі чоловіки хмеліють від пива, розпікаються сонцем їхні вантажівки і чадіють п'яні монологи. Прості селяни, які прийшли на початку нашого століття в новозасновані студитські монастирі, принесли з собою не багатство – чернечий чин св.Теодора приймав у свої обителі людей незаможних, а то й зовсім бідних. То ж невтолена народна побожність відразу потяглася до невибагливих студитів. Високий богословський задум поєднався з глибоким народним бажанням. І відродження східного чернецтва в Галичині збіглося з загальним відродженням православ’я, з відродженням ікони і богословської думки на цілому Сході, від Росії по Малабарське узбережжя Індії. Східня богословія, яка після 1453 року, по суті, не розвивалася і майже зовсім не стикалася з латинським Заходом, раптом виявила свої великі інтуїції та передбачення. І сталося це лише після зіткнення її з Заходом, внаслідок співдіяння з латинською думкою. Якби не було цього співдіяння, східня богословія так і зосталась би мервотою, археологією і закритістю. Схід почав переростати свої географічні межі. Східнохристиянськими письменниками почали цікавитись протестантські богослови і французькі католицькі мислителі. Несподівано відкрилася вся краса поезії Йоана Дамаскина, Андрея Критського і Симеона Нового Богослова. Латинський світ зрозумів, що йому якось не досить власної сльозиво-романтичної побожности XIX сторіччя і що варто приглянутися до тих духовних речей, які збереглися в поезії і молитві християнського Сходу. Oriens ex alto. Схід прийшов з висоти і промовив Заходові ось цими простими словами: “Воньми, небо, і возглаголю; земле, внушай глас, кающійся Богу і воспівающій Єго...” Сталося відкриття ікони – цього репортажу з Божого Царства. На початку XX сторіччя зустрілися і проникли один до одного два майже герметично закриті світи. І одним із місць цієї зустрічі була Галичина. Галичина, Галатія, Галілея... Яка ж то дивна Палестина – наша Галичина! Після тригодинної Літургії настав епілог відпусту – святковий обід просто неба для вибраних клерикалів. Тоді я теж належав до вибраних клерикалів – і я був на тому обіді. Столи стояли, як на весіллі, буквою П, і головував на обіді добродушний низенький єпископ. Обід тривав довго, ми смачно їли і пили все, що наготували нам запобігливі сільські жіночки.. (Вже в той час я, простий питомець, дуже заздрив тому, як смачно їсть і п’є церковна ієрархія). Студити поводилися за столом назагал весело й невимушено, сипали благочестивими анекдотами і підсміювались один з одного. Їхні розмови і жарти були настільки безпосередніми, що раптом я зрозумів: ось я в лоні Церкви і дивлюся на світ з цього лона. Приємно почувати себе в лоні Церкви на святковому відпустовому обіді!.. Трохи інакше поводилися отці- й ченці-василіани: вони були радше стримані, не сміялися з двозначних дотепів, споживали частунок неквапно й дисципліновано. Відчувалося, що над ними витає дух строгого похнюпленого послуху, і здавалося, що то сидять самі Авґустини і Ансельми Кентерберійські. Ні,то не були веселі пророки... Василіани (пролатинські ченці в Греко-Католицькій Церкві) були запрошені на той відпуст і на той обід, як гості студитів. І поводилися вони підкреслено відсторонено. На всі запитання відповідали дуже ввічливо й напружено: “Так, отче”, “Ні, брате”. Видно було, що їх лякає й напружує ота застільна студитська лагідність і веселість, що вони почувають себе страх як ніяково і не знають, як же їм поводитись з тими звеселілими господарями-бороданями. Впадала в очі різність церковного одягу василіян і студитів. Студитські широкі ряси і рукави давали свободу рухів і нескутість у спілкуванні; студити ковтали велетенські окрайці хліба, і в їхніх бородах застрягали крихти і риб’ячі кістки. Набивши роти їжею, студити завзято сперечалися між собою про те, скільки єпископів брало участь у II Константинопольському Соборі, і про те, яка широка повинна бути справжня грецька ряса. А ґабіти василіян були тісні і строгі – василіяни сумно світили своїми поголеними обличчями, військовими зачісками і новенькими окулярами, і над їхнім столом (чи то пак частиною стола) панувала дисциплінована тиша. І от тоді я зрозумів, що бачу перед собою два полюси Галичини. Строга дисципліна і порядок, наука, Захід і сум нездійсненої широти-веселости – і розкуйовдженість, ненавченість, глибока пошукова духовність, що пливе з землі і неба. Схід і Захід, які запрошують один одного на відпустовий обід і потаємно подобаються одне одному (колись я розповім, як я побував на відпусті у василіян). Чернець-селянин, що велично йде собі курною сільською дорогою, і сумний погляд чистеньких василіянських окулярів... Коли я повернувся вранці до Львова, настала вже неділя. Ранкові шиби наповнювали мене радістю сонця, нового дня і світлої ходи цим дивним містом. У церквах ішла ранкова богослужба, і гучномовці, виставлені з церков для зваблювання парохіян, виспівували якісь просто-таки мусульманські мотиви тропарів і кондаків. Я іду цим мусульманським Львовом. Передо мною простягається незвідане і несподіване його майбутнє буття. |
ч
|
|||