Юрій Шередеко

Нотатки до концепції культури та зомбованости особистости і етносу

За словом “культура” стоїть так багато різних значень, що воно є швидше образом, ніж поняттям. Воно таїть в собі багато суперечностей, тому дати йому пряме визначення досить важко, якщо взагалі можливо. Для визначення скористаймось методом антитез.

Найчастіше культурі протиставляються грубість, невихованість, неосвіченість. Це відображає роль культури в соціальних взаємодіях. Проте поняття, протилежні до цих антитез, цілком визначені і не охоплюють усього поняття культури, навіть не можуть бути його синонімами.

Рідше культурі протиставляють дикість, ще рідше – природність. Хоча самі ці антитези часто вживають як синоніми, при протиставленні культурі вони набувають досить різних за смислом відтінків. Якщо протилежним до дикости є поняття культивованість, то до природности – штучність.

Ще дві антитези, на перший погляд, зовсім різні: невігластво і контркультура, але протиставлення до культури ставить їх в одну площину – площину нормованости. У цьому значенні антитези теж протилежні. Якщо невігластво не визнає рамок культури, тому що не володіє ними, то контркультура свідомо відкидає кліше і перепони пануючої культури, шукаючи шлях до вільнішого, в ідеалі до необмеженого розвитку культури.

Ці узвичаєні антитези висвітлюють культуру як щось фіксоване, стале. Важко пригадати антитези до культури (якщо такі взагалі є), які б висвітлювали її як невпинний живий рух. Мабуть, річ у тому, що досить легко можна усвідомити події та результати культурного розвитку, скласти уявлення про культури минулого, та дуже важко, якщо взагалі можливо, усвідомити живу культуру, до якої сам належиш, як неможливо усвідомити саму свідомість.

Цікаво порівнювати культуру і свідомість, знаходити їхню подібність, взаємозв’язок. Наприклад, подія, як у культурі, так і в свідомости може відбутися лише один раз, вдруге – то вже повторення, підробка. Але як у свідомості, так і в культурі нове може бути виражене тільки через уже відоме. Життя культури, як і свідомости, є мітотворчістю, яка відштовхуються від відомих кліше та архетипів.

У контексті життя культури, її невпинного руху, антитезою до неї, як і до свідомости, треба вживати, як це не дивно, поняття “сознательность”. Воно відображає саме відсутність життя, руху, нових ідей; жорстку покірність встановленій доґмі. “Сознательность” – це свідомість навпаки, але, щоб уникнути плутанини, за антитезу свідомости і культури візьмемо зомбованість (як для окремоє людини, так і для суспільного загалу).

Під зомбованістю розуміємо не ті таємничі страхіття (опромінення різними хвилями та інші впливи на людей, щоб контролювати їхню волю), якими нас останнім часом лякають. Мається на увазі дещо інше, буденніше, таке поширене і звичайне, що ми його навіть не зауважуємо, це те жахливе духовне (зокрема інтелектуальне) рабство, якого людство за всю свою історію позбувалося лише в рідкісні моменти культурного розквіту окремих етносів.

Зомбування – це цілеспрямований процес нівелювання як свідомости особистости, так і самосвідомости етносу, перетворення людей у безликий легкокерований натовп. Для цього результату немає жодної різниці, якими засобами його досягнули: найжорстокішим насильством, чи найлагіднішим підлабузним підкупом; з допомогою беззаконня чи закону, релігійних доґм чи політичних гасел; так як це роблять “цілителі натовпу” чи з допомогою якихось таємничих променів, – для знівечення людської гідности всі засоби застосовували і застосовують досі.

Отже, культура повинна допомагати людині усвідомлювати себе, своє місце і роль в загальнолюдському культурному розвитку. Через таке усвідомлення, що завжди має відбиток етносу і відбувається розвиток культури, саме це індивідуальне усвідомлення надає культурній події тієї неповторности, в якій відкривається для всього людства щось суттєво нове, небувале.

Руйнування культури, тобто нівелювання самосвідомости етносу, нації чи особистости відбувається внаслідок підміни морально-етичних норм, вартісних уявлень. Саме так перериваються культурні зв’язки, цілі верстви нації втрачають гідність, і на поверхні історичного процесу з‘являється натовп.

В історії нашого народу прикладів насильницького насадження інших систем морально-етичної вартісної орієнтації мабуть, більше, ніж у будь-якого іншого народу. Не будемо звертатись до прадавньої історії, де у багатовіковій історичній імлі важко чітко розрізнити події. Для початку звернемося до такої визначної і всіма знаної події, як хрещення Руси. Як позитивні, так і неґативні наслідки цієї події теж загальновідомі. Але нас цікавить дещо інший погляд на неї, як на своєрідну революцію, як на спробу силоміць прискорити історичний перебіг подій. Християнство було знане на Русі ще від Андрія Первозванного, розвивалось і значною мірою асимілювалось з місцевими звичаями і національною самосвідомістю, тому хрещення Руси тільки завершило цей багатовіковий процес. Чому ж воно привело Русь до духовного рабства перед Візантією, котра сама боялася Руси? Мабуть, тому, що хрещення Руси здійснилось не по-християнськи, а з допомогою адміністративного насильства. Це був не свідомий вибір людського загалу, а нав’язування іншої морально-етичної системи, нівелювання самосвідомости, тобто те, що ми називаємо зомбуванням. Таке насильницьке впровадження християнства аж ніяк не можна вважати культурною подією, швидше навпаки – антикультурною. Тут слід наголосити, що це не стосується самої християнської віри, адже саме тому, що вона вже була вкорінена в нашій культурі, частково асимільована, культура вистояла. Остаточно християнство увійшло до національної самосвідомости Руси, мабуть, аж за часів монголо-татарської навали. Саме за часів іга християнство стало одним із наріжних каменів національного самоусвідомлення, що і спричинило, врешті-решт, повалення іга.

Пізніше віра та мова ще раз так само прислужилися нашій культурі, вберігши її від надмірного впливу західницької культури Польщі (для асиміляції було замало часу).

Але та ж сама “віра православна” стала в той же час “наживкою” Москви, одним із вагомих чинників поглинання України Великоросією. Можливо є сенс засумніватися у тому, чи була коли небудь Малоросія центральною частиною, так би мовити, серцевиною Великоросійських провінцій, але в тому, що так було в царині культури, не може бути ніяких сумнівів.

Тут треба наголосити, що з точки зору наведеної концепції культури не може бути кращої чи гіршої культури, вищої чи нижчої, чистішої чи більш засміченої. Ці визначення – справа чисто суб’єктивного погляду та особистого смаку. В рамках цієї концепції культури можна говорити тільки про те, що в тому чи іншому суспільстві більше чи менше культури, тобто що це суспільство менш або більш зомбоване, що в ньому більше чи менше можливостей для самоусвідомлення, для творчого розкриття особистости. Саме в такому розумінні Великоросія досить довго була культурною провінцією Малоросії. Але культура України повинна завдячувати цій своїй провінції, що вона досить довго була своєрідною брамою, яка захищала від асиміляції з татарським етносом. Від надмірного впливу Візантії нашу культуру оберігало польське “воююче католицтво”.

На такому бурхливому історичному перехресті різні впливи певною мірою врівноважувались, що сприяло збереженню національної самосвідомости за відсутності державности. Саме ця самосвідомість була і залишається коренем реґенерації національної еліти з її вічним прагненням до незалежности та до відновлення державности.

Але нашій культурі судилося зазнати татаро-візантійського впливу своєї провінції, коли вона навалилась всією вагою своєї імперської шовіністичної великодержавности. Розпочалось цілеспрямоване нівелювання національних самоврядових утворень, національної еліти, всіх національних особливостей. Саме в цей час Україна стала однією із провінцій імперії, проте не в культурному плані. Для Росії Малоросія ще довго залишалась навіть не вікном, а широко розчиненими дверима до европейської культури, на відміну від “вікна в Европу”, яке відчинив Петро І з сліпим копіюванням російською знаттю звичок европейської знаті. Київ, навіть не зважаючи на закриття Києво-Могилянської академії, ще довго залишався культурно-просвітницьким центром усієї Росії.

Все ж зусилля царських чиновників згодом зробили з Малоросії світську провінцію, де культуру зберігав тільки народ і розвивали її вихідцями з нього. Головним чинником збереження національної самосвідомости була мова, хоча імперський режим поступово витіснив її з офіційного та культурного вжитку, зробив “холопською”. Незважаючи на це, вона змогла не тільки зберегти самоусвідомлення нації, а й відродити національну культурну еліту, національну думку.

Ця культурна потуга привела, врешті-решт, до відновлення державности при найпершій історичній нагоді. Але на той час було замало свідомих себе (тобто культурних) та організованих сил, щоб протистояти цій страшній червоній навалі, яка спіткала відроджену державу.

З позиції наведеної концепції культури Жовтнева революція є величезним злочином перед культурою. Цілеспрямоване зомбування цілих народів як на одній шостій Землі, так і на інших територіях було таким потужним, що під його вплив потрапили навіть діячі культури світового рівня, і було таким заразним, що сприяло поширенню не тільки ідей комунізму, але і фашизму. Не дарма тоталітарні режими так схожі і в своїй організації, і в наслідках, і в так званій “культурі”.

Україна отримала від радянської Москви замість державної незалежности фетиш державности у вигляді союзної республіки. Наслідки цього відомі: еміграція або винищення культурної еліти, геноцид нації (переселення, Голодомор...), русифікація владних структур і розселених по теренах Союзу українців, придушення будь-якої національної думки під виглядом буржуазного націоналізму і багато іншого. У цьому аспекті радянська імперія далеко перевершила царську.

Звернемо увагу на те, що більшовики в Росії (як згодом і націонал-соціалісти в Німеччині) почали з підміни усталеної в суспільстві системи морально-етичних вартісних уявлень, що трималися на нормах християнської моралі, на мораль пролетарської солідарности та пролетарського інтернаціоналізму, які спиралися на ідеї, що не повинно бути багатих та не повинно бути національних меж. Характерна деталь таких антикультурних підмін: вони вказують легкий шлях до мети суспільного процвітання з допомогою подолання ворогів. Більшовики зробили ворогом буржуазію (експлуататори), а разом з нею і культурну еліту та всіх незгідних; фашисти – µебреїв, комуністів, християн, а з ними і культурну еліту та всіх незгідних; середньовічна інквізиція – єретиків та відьом (культурну еліту та всіх незгідних). Саме так перериваються культурні зв’язки, суспільство перетворюється в натовп, яким легко маніпулювати.

На закінчення цього короткого екскурсу в історію нашої культури треба сказати, що українська мова знову відродила національну культурну еліту, що привело до відновлення державної незалежности. Але останні історичні події відбулися так швидко, що випередили культурний процес. Мабуть з цієї причини культура зараз так потерпає. Не в тому річ, що ринкові відносини душать культуру, а в тому, що в культурі забракло суспільно-вартістних для нашого часу надбань, які могли б створити в культурі атмосферу справді вільного ринку. Наприклад, в художній літературі нині повна монополія західного детективу, еротичного роману, фантастики. Українські та україномовні твори не можуть конкурувати на цьому спекулятивному базарі, хіба що творами з історії України.

Спробуймо розібратись, чому ми маємо зараз таку ситуацію в культурі і як цьому зарадити?

По-перше, наше суспільство справді дуже зомбоване. Люди так звикли до роботи пропагандистської машини, що замість своїх думок користуються фразами з газет, радіо- чи телепрограм. До того ж усі в нас дуже схильні до пошуку винних: то кооператори, то партократи, то мафія, то демократи, то Росія, то ще хтось. Від стану “пошуку винних” до стану “боротьби з ворогами” лише крок. Діагноз такому суспільству простий: – сон розуму. Які страхіття він породжує маємо, на жаль, забагато прикладів у сусідів. Тому треба робити все, щоб суспільство прокинулось якомога швидше, поки не пізно...

По-друге, в суспільстві немає усталеної системи морально-етичних уявлень і норм. Частина суспільства кинулась до західного ідеалу красивого життя і хоче його мати неодмінно сьогодні, за будь-яку ціну і будь-якими засобами. Інша частина намагається повернутися до норм християнської моралі. А основна маса все ще перебуває в тенетах легенди соціальної рівности. Це подібне на лебедя, рака та щуку. Біда в тому, що мало в кого цей моральний вибір був свідомий. А поки в суспільстві не відбудеться свідомої переоцінки, зміни вартісних орієнтацій, свідомого вибору єдиних морально-етичних норм, доти об’єднання, консолідація суспільства, до яких нас закликають з високих трибун, не відбудеться, як не відбулося цього в колишньому Союзі. Якщо ж замість свідомого суспільного вибору відбудеться штучна підміна системи морально-етичних норм, то нас знову спіткає національна катастрофа.

По-третє, суспільство розколене ще й за мовною ознакою: україномовний захід; зрусифікований схід та південь; та “русско-украйонский” центр з його зрусифікованими, люмпенізованими промисловими центрами, які у нас вважають центрами культури. У цій ситуації навіть найменше насильство при переході до української мови загрожує повним розколом суспільства, що завдасть нищівного удару культурі, після якого державність, в найкращому випадку, може зберегтися на конфедеративних засадах.

Для ефективного поширення української мови треба, щоб інформація українською мовою не тільки могла конкурувати з російськомовною, а щоб вона неодмінно перемагала в цій конкуренції. Україна не має достатньої кількости наукових, філософських, наково-технічних та науково-популярних видань, які повинні поширювати і пропаґувати надбання української наукової та культурної думки як в Україні, так і в усьому світі. Це саме можна сказати і про пропаганду українського мистецтва.

Отже, нагальною потребою зараз є не стільки повернення до культурних здобутків минулого (навіть якщо це вдасться, то ми станемо тільки аборигенами культурної провінції), а якнайшвидше входження української національної думки до світового культурного процесу.


ч
и
с
л
о

7

1996