Володимир ЦибулькоАнти-ГогольНечастий птах долітає до середини Дніпра. А внизу спливає підводний човен “Тарас Бульба”, дороговкази пишуть про степи України. “Тарас Бульба” пускає торпеду з кокаїном в дупу птахові, а в цей час із шинелі виходить література країни, що означена на крилах птаха національними пізнавальними знаками, птах стоїть на озброєнні в армії, шинелку з якої загубив Гоголь і з неї саме оце зараз виходить література. Бойовий птах, пролітаючи над зоною, губить торпеду, зечня тащиться, національна криза поглиблюється, хтось дістає по шарабану за загублену шинелку, Гоголь перекидається в гробу, а в той час із шинелки виходить література, а п'яний Достоєвський, програвшись вщент, каже, що тільки красота спасьот мір ваш, шолом, тобто красота спасьот шолом, а шолом порятує на будівництві, коли падатиме на голову цеглина, на розбудові держави таке стається часто, особливо з тими, хто до самої розбудови не причетний, а в той час із шинелі виходить література, і всі посткомуністичні смурняки зникають, як підводний човен “Тарас Бульба” в благословенних степах, де негустий птах та нечастий заєць саме до середини Дніпра і ні півфута ні вперед ні назад. Ця невловима суть методу – батожок з дитинства, ним пасуться гуси слів по нещадному паперові, десь за цим чи іншим бугром світ обірветься, краєм урвища ще недавно проходив філософ Пательня – забавне слово-гра, що мислительно виводить на потебню – все просто: Сковорода-Пательня-Потебня, П-т-н-Полтавщина. Так асоціативно вибудовується любове-ненависть до свого походження крізь призму-незмогу його змінити. Бажане, чим дальше воно є, змушує ненавидіти реальне, особливо коли суб'єктивних зусиль і часу недостатньо щоб спричинити об'єктивну реальність до дії в бік бажаного. Цим грішать провидці. Вони переконують середовище в тому, що їхні марення здійснимі, і процес починає активізуватись. Потім це можна назвати конфліктом поколінь. Якщо я не можу змінити середовище, то я від нього відречусь. Цинізм як наслідок нездійсненного. І все це речі суб'єктивні. Суб'єктивізм стає рушієм процесу, це в уяві новоявленого піонера, а суб’єктивізм як зафіксований рушій – оце вже нове. Для свого часу. Після Гомера вже нічого мабуть не залишилося, нічого, що можна назвати новим. Кремнієвий пістолет, газова запальничка, стило і обривок папірусу. Хтось запліднив повітря ненаписаним текстом, повітря і є ненаписаним текстом. У ньому так виразний присмак єгипетського м’яса. Шницлі, як сліди зішестя Святого Духа. Отже, за це середовище варто боротись. Борються за щось, коли люблять. Коли програють – ненавидять. У лікеровій тягучості цього етносу, в кавунових мізкофутлярах перетрансформовується дивовижно-еластичне Я. Я, котре готове віддати оте своє Я заради спокою – спокій є його справжнє Я, alter ego, маска, працює тільки справжньою подобою. За денно-тижневим розкладом. Шинель – ознака його служіння. Саме служіння нікому не потрібне. Єхидна атрибуту давно вже вижерла мізки середовища, залишила тільки функцію, тобто ознаку служіння. Служіння не як необхідність. А потім з'являється необхідність-категорія, що спричиняє співця еластичного Я трансформувати носія того Я. Внутрішня необхідність з'являється в ототожненні життя і дії. Ніхто не самоідентифікується не виразившись в дії, ніхто із нас не живе для себе і ніхто не помирає для себе. Отже поле дії однієї людини накладається на поле дії множини, взаємодії з ними і під дією зовнішнього як об'єктивного, чи як претензії на об'єктивне приходить вознесення сходинами геніальности, являючи собою за Берґсоном новий вид, представлений одним-єдиним індивідом. Творча мутація в мікрокосмі вимагає адаптивної зміни в макрокосмі, однак зусилля трансформатора завжди натикаються на спротив трансформантів, чи інакше інерції середовища. Еластичне Я давно знайшло собі застосування на інших теренах. Страшний момент, коли інтелектуалісти окупованого знайшли найвигідніше застосування своєму знанню на теренах окупанта, а окупований плебей раптом зможе стати патрицієм над плебсом окупантським. Меч заступає енігму, Марс покриває Психею, неук на новоосвоєних теренах працює світочем. На освоєння землі приходить окупант, слідом зі Святим Письмом бреде окупований задля втокмачення новоокупованому, що окупація – благо. Зовнішній успіх хробом вижирає внутрішню потребу вдосконалювати середовище і себе в середовищі, а далі все с помощью зубіла, малатка і какой-то матєрі. Там давно вже мораль вичерпала себе, ще з часів протопопа Аввакума. Але це перше не крадене прокляття. А скільки проклять накрадено по сусідських історіях і релігіях. Та й сама релігія крадена. Віра поза вірою. Історія поза історією. Ключевські в спідницях народжували зовсім не те, про що писали Ключевські в кальсонах. Чим гидкіша ситуація, тим здаліша вона для ідеалізації, ну прямо тобі славная бекеша. Ця соціальна ситуація висуває дилему – далі суцільний Тойнбі –якщо творчий геній не в стані зродити себе в своєму оточенні мутації, котрої він досяг в нутрі своєму, його творчий порив стає фатальним для нього. Він повинен вийти з поля дії; але втративши силу дії, він втратить волю до життя, навіть якщо суспільство не присудить його до смерти, як вибраковуються негабаритні члени вулика, отари, зграї, косяка – здається влучніше було б пасма. Ця плата, котру платить геній за передчасну спробу видозмінити соціальне оточення. З іншого боку, якщо генієві вдається подолати інертність чи відверту ворожість соціального оточення і він успішно впливає на суспільство, укладається новий устрій, який гармоніює з перетвореним внутрішнім світом генія, але це не означає, що життя зразу стає прийнятним для єдинокрівців. Кожному доводиться проходити болісний процес пристосування до нових соціальних умов і мінливого соціального оточення, нав'язаного йому волею переможного генія. У цьому й полягає зміст слів Ісуса: “Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, – Я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком, дочку з її матір'ю і невістку з свекрухою її. І : “вороги чоловікові – домашні його!” В дискурсі край і зайда – певніше було б розглядати ці категорії змістивши їх до понять відповідно продовження і заперечення, чи ті ж тойнбівські Запит-і-Розв'язання. Край, чи пак батьківщина батьків, і є Запит, Розв'язання якому – діти і відповідно їх мораль, етика, мистецтво. Васильо-гоголівсько-котляревська П-Т-Н у часовому відтинку відбулась народивши комічно-етнографічний стереотип, а що інше могло виникнути в ланцюгу заперечення-заперечення, як не подібна реакція на напускний академізм києво-могилянства і сковородинівських вар'яцій у добрій мірі здобрених токайським та слив'янкою. В краї все перестало сприйматись серйозно - ні закон, ні влада, ні дерево світове. Прийшла пора дуалізму, міфу про світобудову з його комічно-анекдотичним віддзеркаленням і писемним зафіксуванням демонології. Постакадемізм очевидно є синонімом безкатарсисності оскільки він і є самоставлеником катарсису. “Енеїда” з водевільчиками тільки поглиблювала містечкові уявлення про самодостатність ПТН, переконуючи і провокуючи дітей у їх неспроможності зрушити цю самодостатність, з такої системи можна тільки перейти в іншу або заперечити її. У найекстремнішій формі заперечення ставить під сумнів існування краю як певного естетичного поля, а завдяки безпринципності як системі окупанта, його естетичне поле, скріплене мілітарними смаками, як магніт притягує кожного доброго чи злого генія, чи навіть другорядного авантюрника, наділеного часткою талану. Кожен етнографічний матеріал, з якого так тяжко вискочити в краї, раптом в помноженні на ностальгію стає могутнім провокатором творчості. Все те ж “нема пророка в отчому краю”. Інфільтрований чужиною талант повертається і осанна lingua franka. Слава чужині як каталізатору самореалізації, чужині, на яку не поширюється влада Сатанаїла, адже Сатанаїл з братом ділять тільки край походження леґенди про себе, а поза ним влада чужих богів на зайшлу душу не поширюється. Такий собі тихий сарказм етнографічного світоустрою. Уява “земляного” чоловіка, що його Сковорода ще зовсім недавно кликав “кушать землю”. А хіба не менший сарказм – спроба пересадити один містичний досвід у ґрунт, що базується на іншому ставленні і до свободи, і до особи, а особливо коли акліматизація мала би стандартизувати дистанцію між містичним і релігійним досвідом згідно з дистанцією матірного ґрунту. Знову Сковорода: “Жуємо м'ясо, але наше власне, і нашими ж зубами їмо мертвячину власну”. Самотність, самість, самодостатність–категорії віддзеркалення стану чи станів, у яких можна перебувати тільки скуштувавши хліба чужини, хліба іншості. Бароково-гностичні тенденції католицького моря, що омивали ноги краю і були виоявом чужини в краю, були нагадом-стимулятором до вдосконалення –і раптом “тишь да гладь”. Справжня загроза – містичний змій – виявилася у самій вірі, в самому нутрі, що здавалося вирятувало край у часі і просторі. Ще одне заперечення, а далі суцільний Батай, “Література як зло”: Сказати направду, література романтизму пов' язана з декадансом релігії (у тому розумінні, що вона намагається неголосно і менш строгій формі зажадати собі спадщину релігії), більше наближена за змістом не до релігії, а до містицизму, котрий виявляється в межових ситуаціях її ж позасуспільним проявом. Насправді, містицизм, я не маю на увазі мислительні системи, що мають незрозумілу назву,я думаю про “містичний досвід”, про “містичні стани”, в які можна заглибитися на самоті. У такому стані ми можемо пізнати істину, що різниться з тією, яка пов'язана з відчуттями, що викликані об'єктами (і суб'єктами, якщо істина пов'язана з розумовими наслідками почуттів). Але ця істина не формальна. Неможливо зрозуміти її за посередністю зв'язної мови. Її навіть неможливо було б висловити, якби щодо неї не існувало двох підходів: через поезію і через опис умов, за котрих звичайно досягають подібного стану. Поезія “Мертвих душ” з їх світським містицизмом – тиха але досить кривава розправа з етнічним містицизмом. Акліматизація містичного досвіду відбулась. У праґматичному смислі Я – категорія, крайове его Диканьки чи Миргорода досягло рівня і статусу коли містичне еого Рима і С.Петербурґа захотіло зміряти себе стандартами самої Диканьки чи Миргорода. Єдине чого не помітить краянин, але помітить сторонній – справедливо-несправедливу католизованість останніх – в сенсі пієтистської етики і практицизму. Зі зникненням зовнішньої духовної загрози зникає і внутрішній стимул. Тихе гниття в очікуванні, що на гумусі сьогодення завтра-позавтра зійде геній. Отже, загроза зникла і з першої хвилини зникнення протистояння складові моралі і психіки суперника-аґресора стали проникати в психіку і мораль оборонця зі швидкістю світла. Залишивши личину – етнографізм скажімо – мораль і розбещеність аґресора витісняє в личині материне єство. І це там, де був безсилий меч, і як причинно-наслідок самовдоволеність і безпечність: хутір-яйцеклітина-інкубаційний період перед історичним ривком. Але за цей інкубаційний час відбулось остаточне розбарочення свідомости, декатолізація побуту. Духовний прорив – так очікуваний – пройшов непомічений здвигом груднівців і “Тарасом Бульбою” – але то вже в системі координат позакрайовій. Києво-могилянщина вичерпана. Люд сидить обабіч Дніпра в очікуванні Ґодо, хрущі над вишнями гудуть. І знову Тойнбі: “З'ява надлюдини –великого містика, генія чи видатної особистості – безперечно викликає соціальний конфлікт. Маштаб конфлікту залежатиме від того, наскільки підноситься творча особистість над загальним рівнем. Навіть при незначному віддалені деякий конфлікт неминучий, оскільки соціальна рівновага, порушена самою з’явою творчого генія, відновлюється або його перемогою над суспільством, або його соціальною поразкою”. Але є ще тонка грань між поразкою і поразкою. Між суспільством і суспільством. Край був діркою від бублика імперії, але ефір це не порожнеча. Фольклорно-етнографічний ефір, що його осмисленням не було потреби займатись. 99% марґінесу, до того ж неструктурованого. Рівновага задля рівноваги і крик заради крику. Механіка суспільних відносин доведена до лубочного боголєпія, а поза тим – ніц. Кожному свій Бог і суд в історичному сенсі, і сторожа на кордонах. Отже, відбутися не на пограниччі, а в нутрі самого нутра, коли ні буква, ні дух не здатні зрушити зовнішній спокій, а нутро кипить, і рахунки-порахунки вже записані невидимим, але проявним чорнилом. О, коли б художні, світоглядні і суспільні закони будувались і базувались на однакових принципах. Суспільний Гоголь світоглядного Гоголя викликав би на дуель в перший же вечір. Краянин Гоголь люто зненавидів письменника Гоголя – краянин Гоголь втікав від рідної ПТН, як великого прокляття. Від прокляття до прокляття, що колись було урадене з його ж рідної ПТН. Імперія і край у цьому дискурсі були відповідно дітьми і батьками. Старий, просвічений і одночасно заглуплений Києво-Могилянкою як власною ілюзією край і імперія-ровесниця, вона була синонімом фізичного люблення, чи просто сексу. Вона захоплювала, її треба тра-хать зараз, бо вона старіється на очах. Вона – система координат, в якій не можна відбутися. А твір уже дзвенить в повітрі – його вже написано невидимим чорнилом, і проявити його під силу тільки таким і тільки в такій системі виміру. В історичному сенсі, в сенсі розколу-і- палігінезу, в проекцію на нинішню американізацію. “В том же месте, в тот же час” – в розумінні подобизни історичного відтінку. Але провінційність помножена на бажання змусити Рим озиратись на Ніжин, підсвідомо пропонує як засіб річ, яку будь-яка самопроголошена столиця світу не в стані оцінити швидко – автентика. Не знана досі автентика, але не в містичному сенсі – в сенсі мо-ралі. Те, що зберіг старий світ, самозаконсервувавшись край став нутром самого нутра, при зовнішній законопослушності. Над світом – вітри романтизму, ман'єризму, рококо, а край похитуючи чубами і вусами як метафоричний труп когось із владників, подорожує у просторі бароко, і все що поза бароко, є поза свідомістю. Базово-католицьке бароко при зовнішній ортодоксії але лише в сенсі візантійського обряду. А в сенсі практицизму інтуїтивіст Берґсон моделює ситуацію щодо стосунків геній-соціум приблизно так: “Твір генія, котрий не зустрічає гідного визнання в момент з'яви, своїм існуванням створює поступово своє розуміння мистецтва і цим поступово готує ґрунт для прийняття себе. Надалі твір як правило визнають геніальним. Однак стається, що цього не відбувається, і твір так і залишається невизнаним. Та природа художньої творчості така, що твори мистецтва, просто шокувавши публіку, як наслідок домагаються зміни суспільного смаку. З цієї точки зору творчий продукт володіє як силою, так і метою. Він передає внутрішній позов митця...Тільки сила генія здатна перемогти інерцію людства.” Мила соціальна модель, але ж у мистецтві свої закони, у самотворенні світогляду ще інші. За тієї найпростішої моделі члени суспільства стають під гасло генія і вступає в силу перетворення-співтворчість – Плюшкін-Бульба підіймає булаву, слина бризкає на підборіддя – у величезному конґломераті культур – Я і без ніякої напруги і дисбалансу на спільній основі відповідних індивідуальних полів-хуторів дії пішла матінка-мутація. Ще однієї утопії край не винесе. Але той, хто став синонімом краю своїм відходом-і поверненням переконує світ у здатності краю дивувати. Містицизм – завжди антикультура, але у випадку краю він виявився поодиноким нагадом світові про свою невмерлість, про свою продовженість в формі мовно-фольклорного анабіозу. До свого історичного часу, коли явище в повноті своїй виповниться у знову таки мовну форму, але мовна форма буде хіба 1:10 зі всього спектра означення причетности до того чи іншого типу культур. І суспільні категорії “окупація-аґресія”, “колонія” означатимуть щось тільки в конкретноісторичному дискурсі, але не в дискурсі причетності та рівноваги. Отже, трансференція – річ безупинна, в сенсі перенесення результатів духовної праці особистости в сферу зовнішніх соціокультурних відносин, в епоху розконсервації, в епоху чистої ідеї, а не мови її висловлення. А щодо мови, то всі поети – брехуни, здається так обмовився один чоловік і додав – Заратустра також поет! “Так сказав Заратустра”, між іншим, а якої чистоти ідея лежала у внутрішній кишені шинелі, що спливла над місцем, де щойно пішов під воду човен “Т Б”. Хтось бреде берегом, роздягається до підштанків і пливе. Ти ба, чи не Fjodor Mihajlovich. А хто там тримає його споденьки. О, Lev Nikolajevich. І негустий птах доліта до середини Дніпра. |
ч
|
|||