Мартін БуберГебреї у світі(доповідь у Гебрейському навчальному центрі у Франкфурті-на-Майні) Сама концепція "гебрей у світі", в серйозному сенсі, з’явилась при певному збігові обставин. Її появу спричинило не знищення гебрейської держави Титом, як можна було б сподіватися, а поразка повстання Бар-Кохби. Коли Єрусалим перестав бути гебрейським містом, коли гебреям було заборонено мешкати у власній країні – власне тоді вони були викинуті у світ. Відтоді гебрей завжди поставав перед світом як людина, становище якої є дуже непевним. Відтак у межах загальної непевности, що в принципі іманентна людству, з’явився різновид людей, яких доля обділила навіть тією маленькою гарантією безпеки, яку вона дала іншим народам. Усвідомлював це наш народ, чи ні, але з того часу він постійно жив на землі, яка в будь-який момент могла запастися під його ногами; усякий симбіоз, обертався для нього зрадою; впродовж його історії будь-яка домовленість про співпрацю завершувалася невидимим параграфом, будь-який союз з іншими народами був інфікований бацилкою розпаду. Саме цей стан непевности ми маємо на увазі, коли даємо визначення гебрейській діаспорі "галут", що означає "вигнання". У чому ж причина такої непевної долі? Гебрейська спільнота, очевидно, не може бути втиснута в жодну відому схему; її не вдається підвести під жодну історичну категорію чи загальне поняття – вона унікальна. Унікальність Ізраїлю постійно спонукає інші народи до цілком природного бажання пояснити її, а пояснення завжди тяжіє до систематизування і розкладення по категоріях. Існування ж такого, що не піддається визначенню і легкому зрозумінню завжди породжує якусь тривогу та дискомфорт. Такий стан речей дає підстави вважати, що антисемітизм є різновидом страху перед привидами. Плем’я беззахисних скитальців, відмінне від усіх інших, викликає в народів, серед яких воно живе, враження чогось примарного, бо ж воно не вписується в жодні рамки. Інакше й бути не може. Справді, гебрейський народ завжди був "зловісним" бездомним привидом. Народ цей, який не вдавалось втиснути в будь-які категорії, – з чим і не могли змиритися інші народи, – завжди ставав першою жертвою фанатичних масових рухів (приміром хрестоносців в одинадцятому столітті). Його вважали винуватцем всяких бідувань та лихоліть ("Гебреї накликали "чорну смерть""). Попри найдивовижніші намагання, цьому народові ніколи не вдавалось повністю пристосуватися до середовища (після марранізму прийшла інквізиція). Коли я говорю, що інші народи вбачають в нас привида, – і міт цей втілено в образі Вічного жида, – то ми повинні бачити тут різницю поміж суттю та очевидністю. Ми самі добре знаємо, що ми не примара, а жива спільнота, відтак, ми повинні застановитись над питанням: у чому ж істинна суть того, що ми не підлягаємо ніяким класифікаціям. Чи зумовлене це лише бідністю уяви і браком розуміння в інших народів? А може нас насправді можна включити у якусь систему, але вони не здатні цього зробити? Чи цей наш спротив до всяких класифікацій є явищем негативним і чи воно минуще? А можливо тільки наразі нас не вдається класифікувати, але в найближчому майбутньому це буде доконано? У нас є тільки один шлях зглибити позитивне значення цього негативного явища – шлях віри. З будь-якої іншої, окрім віри, позиції наша нездатність вписуватись у категорії видається нестерпною і сприймається, як щось таке, що протистоїть історії та суперечить природі. Але з точки зору віри, наша нездатність вписуватися в категорії є основою та сенсом нашого визнання унікальности Ізраїля. Унікальність цю потрібно відрізняти від унікальности, властивої кожній групі, і кожній людині. Унікальність Ізраїлю є чимось таким, що визначає його сутність, його історію, а його покликання настільки неповторне, що не може бути підведене під будь-яку класифікацію. Більше того, Ізраїль підпадає під дві категорії, які найчастіше фіґурують в спробах класифікації: "нація" та "віровизнання". Щоб відрізнити націю від віровизнання переважно вдаються до одного критерію: нації поводяться в історії, як нації. Досвід індивідуумів, як таких, не є історією. У віровизнанні, навпаки, характерним є досвід окремих осіб: в чистій і найвищій формі ці переживання і є тим, що ми називаємо "Одкровенням". Коли такі люди передають свої переживання іншим і це спонукає до створення нових людських груп, виникає віровизнання. Отже нації та віровизнання відрізняються так само, як історія та Одкровення. Тільки в одному випадку це не так. Ізраїль отримав визначальний для себе релігійний досвід як народ; в цьому бере участь не один пророк, а община, як така. Народ Ізраїлю переживає історію, як одкровення і одкровення, як історію. В процесі релігійного переживання група стає народом. Тільки в якості народу міг він почути те, що йому випало почути. Єдність національности і віри, що творять унікальність Ізраїлю – це наша доля не тільки в емпіричному сенсі цього слова: тут людське переплітається з Божественним. Тепер, щоб зрозуміти наше становище у світі, нам слід з’ясувати, що в історії гебрейства у діяспорі виступає на перший план двояке бажання: гебрей, існування якого є ненадійним, прагне до безпеки; гебрейська община, яку неможливо класифікувати, прагне вкластися в якусь класифікацію. Обидва ці прагнення аж ніяк не є рівноцінними. Прагнення безпечности, як і всяке людське бажання безпечного існування, є цілком природнім. Людину не можна прирікати на те, щоб вона постійно перебувала у непевності. Через те, прагнення безпечности не викликає заперечень, проте засоби для досягнення цієї мети можна поставити під сумнів. Це прагнення до безпеки відоме нам з історії давньої гебрейської держави, яка передбачила непевність діяспори в доволі цікавій формі. Затиснута між двома великими державами давнього Сходу, між Єгиптом та Вавилоном, гебрейська держава неодноразово намагалась подолати свою географічну та політичну нестабільність, використовуючи політичні плани великих держав. В надії зміцнити своє становище вона вкладала угоди то з одною, то з іншою стороною. Актуальний політичний зміст промов пророків – це пересторога проти такої псевдобезпеки. Пророки знали і провіщали, що, незважаючи на такі маневри та компроміси, Ізраїль приречений на загладу, якщо він і далі намагатиметься існувати тільки як політичне формування. Ізраїль може вижити – і у цьому парадокс пророцтв, і парадокс реальної гебрейської історії – якщо буде непохитно триматися за своє неповторне покликання і якщо зуміє перекласти на мову дійсности Божественні слова, вимовлені підчас установлення Заповіту. Коли пророки говорять, що Ізраїль немає іншої опори, окрім Господа, вони мають на увазі не щось неземне, "релігійне" у тому лише розумінні, у якому розуміють це поняття у всьому світі – вони мають на увазі провадження істинно суспільного життя, яке Ізраїль обіцяв провадити, укладаючи Заповіт з Богом; життя, яке він був покликаний втілити в історію так, як тільки одному йому це і було доступно. Пророки закликають народ, що є першою реальною спробою створення такої "общини", вступити в світову історію, як прототип такої спроби. Завдання Ізраїлю – спонукати народи перемінити свою внутрішню структуру і ставлення один до одного. Підтримуючи такі стосунки з народами і беручи участь в розвою людства, Ізраїль може добитися стабільного існування і справжньої безпеки. В пізнішій діяспорі потреба безпеки набула аномальної форми потреби втиснення в яку-небудь категорію. Вважалось, що якщо нас сприймають загадковими через те, що ми не піддаємося класифікації, то цю перешкоду треба зліквідувати. Але і це вже було в нашій давній історії, коли в часи Самуїла виникло бажання бути "як інші народи". Але і тоді, і тепер внутрішня сила віри була і зостається фактором спротиву. Потреба включення у систему не набуває реальної історичної форми (хіба що карикатурно-історичної) аж до останнього періоду життя в розсіянні, періоду емансипації. Безумовно, в неповноті емансипації, в тому, що гебреїв приймали тільки як індивідів, а не як громаду, винуваті, насамперед, не гебреї. На початку емансипації в різних державах обговорювалося, чи не можна, все-таки, включити цей некласифікований Ізраїль в одну із звичайних категорій, і тому перед гебреями було поставлено запитання: чи є вони нацією, а чи релігією. Дискусія, що передувала емансипації у Франції, передбачає всі наступні відтінки думок, пов’язаних з цією проблемою. Серед багатьох інших був і відгук Порталіса, французького міністра освіти, якого у 1802 році Наполеон просив підготувати рапорт про гебреїв. Висновок Порталіса такий: "Урядові не залишається нічого іншого, як пояснити живучість народу, що зберігся до сьогоднішнього дня, незважаючи на пертурбації і нещастя, що переслідували його постійно, тим... що він є упривілейованим, маючи Господа своїм законодавцем". Слова ці можуть бути доброю прелюдією до правового визнання нашого народу. Але жодна з націй не усвідомила великого завдання звільнення і прийняття у своє середовище гебрейської общини sui generis, а не окремого гебрея, просякнутого віками виплеканою думкою представити народам таку вимогу. Гебрейство розпалося на окремі групи, щоб задовольняти вимоги інших націй. Прагнення до конформізму стало конвульсивним. Ставши "віровизнанням", Ізраїль утратив свою реальність. Наша епоха пробувала протидіяти цьому шляхом розвитку національної самосвідомости. Однак, безуспішно. Єдина істотна риса – унікальність гебрейства – не бралася до уваги. Відновлення Ізраїлю та його безпеки може бути доконане тільки за однієї умови: він повинен визнати тягар своєї унікальности, повинен винести тягар царства Божого. Оскільки цього можна досягнути тільки в общині, ми повинні знову зібратися воєдино, знову пустити коріння в ґрунт, ми повинні самі правити собою. Але це все тільки попередні умови! Тільки коли наша спільнота визнає їх, усвідомить їхню роль у своєму житті, вони можуть стати віхами на шляху її Спасіння. Переклад Андрія Радича |
ч
|
|||