Александр Верник

Играй, не плачь,
ну что ты, что ты...
А. Кушнер

Не желаю фальшивых речей.
Что мне запад, восток.
Я без родины, я ничей,
как ручей и листок.

Как бегущий ручей по камням,
лист летящий, сухой.
Отступитесь, оставьте меня!
Отпустите домой.

Где мой дом, где мой сад,
свет в окне?
В темноте не найдешь.
Что ж, еврейская скрипочка, мне
душу надвое рвешь?

Обещаешь ли что? – Лжешь!
Или так, кого веселишь?
Может быть, меж лопаток нож
в переулке сулишь?

Только все это – бред, блажь.
Пой же, скрипочка, пой,
что ничей я – не их, не ваш.
Отпустите домой!

Птах у саду

М.Г.

Як страшно на світанні птах співав,
його бляшане жало горло дерло.
Він тут не жив, а прилітав лиш, стерво,
на дерево в подвір’ї опадав.
Я пам’ятаю – пір’я стовбур терло,
бурштинне, бронзове, – не піяв, а ридав.

І так нестерпно здогад зблис і згас –
до зграй захмарних не сягти герою.
В саду над морем рано-вранці враз
перетворився в тишу, став травою.

Версія Віктора Неборака

Лєрмонтовська №12, кв.6
Фраґмент, 1962

Тут двері на ніч – на ланцюг,
тут не живуть – лише ночують,
тут шмати й культі волоцюг –

нудьга пияцька сторожує
цю псячу буду, сучий дух.
Вар’ятський дім – бодай би струх! –
сусід реве, недолю чує.

А на підлозі в дурня тнуть
Вольдан з Дмитром не знати доки.
Оту картярську каламуть
кіт оглядає жовтоокий.

Шмаркач, шепчу, вникаю в суть:
"Реве та стогне Дніпр широкий..."

Версія Віктора Неборака

ч
и
с
л
о

8

1996