Володимир (Зєєв) ЖаботинськийНа хибному шляхуЗамітка щодо "дивного явища" викликала жваву газетну суперечку, але суперечка ця, на жаль, пішла недоладним шляхом. Склалося таке враження, ніби я у своїй замітці запитую росіян: а чому це ви, добрі люди, не відвідуєте зборів? чи не тому, що не хочете знатися з євреями? І ось кілька шановних російських співгромадян запевнили, що вони, навпаки, надзвичайно раді знатися з євреями, але якось все не було в них такої нагоди, – а кілька шановних єврейських колег так само відверто освідчилися, що справжня російська інтеліґенція надзвичайно любить єврейську. Дуже приємно, читав це із захопленням. Але навіщо це все написали – не знаю. Я такого питання не порушував. Частково тому, що нема жадного сенсу вдавати наївного і запитувати "чи ти мене любиш?" у ситуації, в якій правда відома кожній дитині. А головно тому, що саме це питання мене цікавить найменше. На мою думку, воно не має жадного стосунку до суперечки щодо того, чи треба "розмежуватися". Журналіст єврейського походження, що про нього я розповів у тій статті, справді дійшов думки про конечність "розмежування" лише тому, що помітив з боку росіян явне небажання "знатися". Бо ж він асимілятор. Для людей мого табору сенс справи криється зовсім не в тому, як ставиться до євреїв решта народностей. Якби нас любили, обожнювали, кликали в обійми, ми так само неухильно вимагали б "розмежування". Бо ми вважаємо, що місія кожної нації – створити власну культуру; і ми думаємо, що цього можна досягти лише шляхом полюбовного розмежування. Чи обходить нас з такого погляду любов або антипатія з боку сусідів? Якщо вони євреїв не люблять, ми про це шкодуємо; якщо полюблять, будемо дуже раді і відповімо взаємністю; але наше ставлення до асиміляції від цього не залежить. Ми не бажаємо, щоб євреї перетворилися на росіян, навіть якщо російська інтеліґенція почне юрбою відвідувати вечори літературного клюбу. Моя замітка мала на увазі цілком іншу мету. Цікавить мене не ставлення християн до єврейської асиміляції, а самопочуття єврейських асиміляторів. Я вважаю їхню позицію за хибну в самій засаді і в ґрунті речі, і намагаюся простежити й відзначити ті випадки, коли ця внутрішня неправда виявляється особливо опукло, коли саме життя, так би мовити, демонструє проти асиміляції. Такий випадок, на мою думку, наявний саме тепер, коли євреї величезного міста змушені фігурувати в ролі єдиних носіїв російської культури – "єдиних музик на чужому весіллі, з якого пішли господарі". На цю ситуацію я хотів звернути увагу самих "музик", запропонувати їм обміркувати її і дійти висновків. Оскільки дискусія попрямувала цілковито іншим фарватером, то дозволю собі повернутися до суті питання і дійти цих висновків так, як я це розумію. Я вважаю за цілком неспростований той факт, що асимільовані євреї в нашому місті справді опинилися в ролі єдиних привселюдних носіїв та насаджувачів російської культури. Цього ніхто у всій дискусії навіть не пробував заперечувати, бо це – занадто яскрава очевидність. Обговорюючи й оцінюючи цю цікаву ситуацію, я насамперед визнаю її за надзвичайно комічну. Чому вона комічна – я не вмію довести. Смішне не доводять, анекдота не потребує арґументації. Комізм безпосередньо відчутний, і це все. І я стверджую, що комізм ситуації, коли євреям доводиться в цілковитій самотності вшановувати Пушкіна та Комісаржевську, відчувають дослівно всі, а насамперед – самі "музики". Я часто зустрічаюся з моїми супротивниками, але ще не зустрічав жодного, який не відчував би цього комізму. Інакше й не можна пояснити того збентеження, що його викликала саме моя замітка. Мені доводилося вже писати, наприклад і про те, що багато пересічних християн вірять ритуальній казці; це гірше й небезпечніше, ніж не відвідувати "четвергів", і, одначе, жаден з асиміляторів так не вихвалювався, як цього разу. Цього разу виникло таке враження, наче людей раптом оголили, вказали пальцем саме на ту мозолю, за яку їм у душі особливо незручно, і ось вони відчайдушно намагаються її приховати хоч би як. Очевидно кожний в душі відчуває, що "асиміляція", "злиття" з оточенням обов’язково вимагає "рецепції", тобто згоди оточення; для того, щоб обрусіння не було принизливе, є конечною наявність великого російського натовпу, в якому євреї могли б розсипатися, розшпаруватися, розчинитися – і при тому з його згоди, бодай мовчазної. Тоді в цій масі справді все змішалося б; поруч з трьома російськими ораторами міг би тоді виступити четвертим за чергою і єврей, і також міг би сказати "ми росіяни" або "наша російська література" – і це згладилося б, потонуло б у загальному враженні. Але коли російського натовпу нема і не притягнеш його, і не заміниш нічим іншим, і на святах російської культури в півмільйонному місті самі лише євреї, цілковито позбавлені російського прикриття, калатають у барабани і волають "гурра" на славу "нашої" літератури, – то ця дискусія комічна. Років з п’ять тому польська преса палко дискутувала питання, чи їхати до Праги на всеслов’янський з’їзд; нарешті, всі погодилися, що їхати треба – Роман Дмовський погодився, Сєнкєвіч погодився, графи Тишкевичі, князі Радзівіли та інші лідери та маґнати погодилися. Самий лише Станіслав Кемпнер (той таки, що його Немоєвський потім називав "Шая Кемпнер") ще довго пручався і наполягав, що "ми, поляки" не маємо їхати до Праги, бо це братання з іншими слов’янами може завдати шкоди "нашим" польським інтересам. Можливо я не точно пам’ятаю всі імена, але такий випадок був. І вся Польща реготала з цього понадполяка і мала рацію, бо ж це справді комічно. Асиміляція за природою своєю вимагає непомітности, наочної можливости розчинитися в безмірі асимілюючого тіла; де дев’ятеро росіян, там єврей ще може сяк-так бути "десятим росіянином"; але коли пропорція зворотна, або й ще гірше – ввесь, як кажуть по-єврейськи, "мін’ян" складається з великоросів єврейського походження, то це – явище найвищого і найглибшого соціяльного комізму. Звичайно, коли виявляється соціяльний комізм якоїсь ситуації, різні люди не однаково на це реаґують. Деякі, в яких пласкіша душа й товстіша шкіра на образі, як і раніше походжають ґоґолем; про таких нема чого балакати, бо цей елемент позбавлений будь-якої культурної цінности. Але в асимільованому таборі є й люди тонкішої натури. Для таких побачити себе в ситуації, виповненій такого органічного комізму, означає одержати болючий удар саме в ту клітинку в серці, де зберігається в людини її найкраще багатство – її гордість. Для таких людей комізм перетворюється на трагізм. Я певний, що збентеження, викликане в таборі асиміляторів дискусією з приводу "дивного явища", можна пояснити ще й тим, що найкращі, найчуйніші й найвдумливіші люди цього табору відчули не лише незручність цієї комічної ситуації, а й справжній біль, застрик у найвразливіше місце, і їм на мить стало моторошно від думки: ну, а як це все правда? а чи я й сам не мав давно вже щодо цього підозріння, лише лякався формулювати? І на мить привиділося їм, що, можливо, вся праця їхнього життя пройшла фальшивою колією і завела їх разом з усіма вірними не туди, куди треба... Але, звичайно, навіть чуйна людина, якщо вона вже витратила кілька десятиріч на цій колії, врешті-решт прожене чорні думки і дозволить заспокоїти себе звичайним слововиливом. Залишається лише малесенька розколина в душі, – і якщо вона таки залишилася, я дуже задоволений: саме цього я домагався. Але патологічність ситуації полягає не лише в її комізмі і навіть не в трагічному присмаку цього комізму. Ще гірше інше. Хоча ми тут "шумим, братец, шумим", а справжні росіяни відмовчуються, але попри це весь світ бачить глибоку невідповідність між галасом та цінністю. Жаден поважний глядач не сумнівається, що хоча галасують на російських культурних святкуваннях євреї, а все ж таки справжнім, стихійно-непорушним опертям і джерелом російської культури є не ті, що галасують, а ті, що відмовчуються. Якщо виходити з галасу, то здається, ніби справжні росіяни першого ґатунку, активні росіяни – це асимільовані євреї, тоді як люди справжнього російського походження – це, як висловлюється Отто Бауер, Hintersassen der Nation, росіяни другого ґатунку. Тимчасом ясно й неспростовно, що насправді все навпаки. Саме від тієї миті, коли єврей оголошує себе росіянином, він перетворюється на громадянина другого ґатунку. Я, націоналіст, за жадну ціну не визнаю себе в Росії громадянином другої кляси. Я вважаю себе принципово таким самим господарем у цій державі, як і росіянин; я бажаю розмовляти, вчитися, писати, виступати в суді, урядуватися моєю національною мовою, ні до кого не збираюся підлещуватися та пристосовуватися і вимагаю, навпаки, щоб держава пристосувалася до моїх національних вимог точнісінько так, як вона мусить пристосовуватися до вимог росіян, українців, поляків, татар тощо, згармонізувавши всі ці вимоги в спільному "народно-союзному" устрої. Доки я так дивлюся на своє місце в Росії, я не вищий від інших і не нижчий від інших, ми всі – громадяни одного ґатунку. Але якщо я хочу неодмінно пролізти до росіян, то все відразу змінюється. Я потрапляю в становище неофіта. Чужа національна сутність, чужа психіка і просякнена нею культура не можуть бути справді засвоєні навіть протягом цілої ґенерації, навіть протягом кількох ґенерацій. Зберігається акцент у мові і так само зберігається особливий "акцент" душі. Чи можуть ці нюанси цілком зникнути пізніше, за багато-багато років, це – інше питання, що його я тут не торкаюся; але доки вони є, доти я приречений числитися несправжнім, неповноцінним росіянином, кандидатом на росіянина, підмайстерком російського культурного цеху. Мене можуть любити або не любити, це справи не стосується; але цілком ясно, що джерело й осередок російської культури не серед неофітів, а в тій масі, з якою неофіт лише намагається злитися. Коли люди потребуватимуть справжньої російської творчости, вони відштовхнуть виріб неофіта і скажуть: можливо, це дуже гарно, можливо, це навіть краще, ніж справжнє, але, пробачте, ми потребуємо справжнього російського. [...] Тут я не буду знову починати суперечки щодо того, великим чи малим зобов’язана російська, німецька, французька та інші літератури асимільованим євреям, чи добре засвоїли ці письменники з євреїв відповідний національний "дух" тощо. Сперечатися щодо цього важко, бо це – питання чуття, дотику, і тут єврейські судді аніскільки не компетентні. Хоч би скільки присягався єврейський критик, що Гайне – справжній німець за духом, питання не буде вирішене. – Але я цікавлюся цим питанням переважно з політичного боку. Так справа виглядає яснішою, тут ми не блукатимемо в сутінках естетичних оцінок, а маємо перед лицем масові факти. І ці факти ясно свідчать, що асимільований єврей за першого ж поважного випробування виявляється таким самим поганим "асимілятом", як і поганим євреєм. Він оголошує себе німцем, доки панують німці, і намагається поводитися так, щоб іззовні його неможливо було відрізнити від справжнього німця. Але щойно панівне становище переходить до іншої нації, миттю виявляється відмінність: справжні німці залишаються німцями, витримують боротьбу і приносять жертви, тоді як тевтони ізраїльського походження з вражаючою уяву швидкістю отрушують із себе порох німецький і приєднуються до національности нового господаря. Я вже кілька разів побіжно згадував про ці дивовижні перетворення, але варто ще раз на цьому зупинитися, при тому докладно, бо це набагато ясніше від інших доказів демонструє справжню внутрішню міцність єврейської асиміляції. За 40-их років минулого сторіччя Австрія, до якої входила й Угорщина, була майже суцільно понімечена. Принаймні, так мало здатися туристові, який відвідав би міста імперії. Лише на південному заході, в італійських провінціях, він знайшов би сильну італійську культуру, – та й ту з великими німецькими латками; але Будапешт розмовляв суцільно по-німецьки, мадярську мову можна було ледве почути на задвірку; в Празі й не гадали, що десь у світі є чеська мова; і навіть у Галичині німецька мова на вулицях, в офіційних закладах, в університетах та на вивісках змагалася з польською, і здебільшого змагалася переможно. Отже, понімечення міської Австрії здавалося цілковитим. Десь у селі животіли чеські, словінські, русинські селюки, але нікому й на думку не спадало з ними рахуватися: здавалося вповні ясним, – при тому ясним найперше їм самим, що їхня мова – мужицька, для культурної мети непридатна, і що для кожної порядної мети освіта – це синонім ґерманізації. Деякі сумніви викликали вперті італійці, неспокійні мадяри та заколотники поляки, але розважливі люди сподівалися, що й ці зловмисники зрозуміють свою помилку. Адже людство має зближуватися, а не поділятися; це проповідував ще мудрий імператор Йосиф II, який написав в одному декреті: "Нема кращого засобу привчити громадян до взаємної любови, як дати їм єдину спільну мову". І як на доказ послався на Російську імперію. Він мав рацію в тому сенсі, що зовнішня культурна фізіономія Австрії за його часів і ще протягом десятиріч після нього дуже нагадувала тодішню або теперішню культурну фізіономію Росії: і там, як і тут, майже неподільно панувала культура й мова головного господаря; і там, як і тут, цілковито або майже цілковито забули про існування інших народностей. За таких обставин почалося пробудження австрійського єврейства. Вийшовши з ґетто, скинувши халати, урізавши пейси, його поступові сини огледіли довкілля й побачили, що все пристойне суспільство розмовляє по-німецькому. Вони також забалакали по-німецькому; це їм вдалося навіть легше – завдяки жарґонові, ніж сусідам. У Празі, Львові, в Будапешті євреї почали вважати себе за німців, були дуже задоволені з такого підвищення свого чину й гадали, що на цьому можна й заспокоїтися. Але ось вони почали помічати, що, наприклад, в Празі, починає коїтися щось дивне. Якісь ориґінали раптом вигадали розмовляти по-мужицькому, і не лише у себе вдома, а й на вулиці, в театрі, та ще й навмисно так, щоб усі чули. Спочатку це кумедно, потім починає дратувати. Тим більш, що ці ориґінали висувають на додаток ще якісь претенсії. – Ми, мовляв, чехи, становимо в цьому краї більшість, – заявляють вони, а тому Прага має бути наша, в судах, у школах і навіть в університеті має панувати наша мова, а для німецької досить місця у Відні. – Чуючи такі безглузді промови, німці знизують плечима: як сміють мріяти про такі речі ці санкюлоти, які навіть літератури не мають? А вони відповідають: маємо Ганку, Палецького, Краледворський рукопис; початок є, а продовження буде. – Німці спочатку відбувалися жартами, а потім почали гніватися і відповідати закликом: геть чехів! І ось тут євреї потрапили до дражливої ситуації. Оскільки вони записалися до німців, то треба виказати себе як добрих німців. А що справжні німці все ще поглядали на них скоса і не цілком їм довіряли, то треба було особливо старатися, – так би мовити перекричати найсправжнішого німця. Крім того їх справді дратували претенсії некультурного чеха. Як це так? Виходить, у Празі в міському театрі, наприклад, буде не німецька, а чеська драма? У товаристві доведеться провадити світську розмову не по-німецьки, а по-чеськи? Ці бідні люди так важко працювали, аби опанувати німецьку мову, позбутися зрадливого акценту – а тепер що, все це покинути? Починай від початку навчатися по-новому? Ні, не бути тому! І ось, разом з німцями і ще гучніше від німців євреї почали підспівувати: геть чехів! Прага "наша", німецька! Але чехи не злякалися ні німців, ні євреїв. Крок за кроком, день за днем, поповзли з села до Праги чеські мурашки, поволі просякали до всіх щілин і помалу будували свою культуру. В них з’явилися газети, книжки, потім книги, потім – ціла література, потім гімназія, потім – університет. І раптом, одного чудового дня, німці мойсеєвого закону не впізнали своєї Праги. Від німецького всевладдя залишилися самі недогризки. У міській думі – жадного німця, на вулицях та в театрі – чеська мова, прийдеш до крамниці – не бажають відповідати тобі по-німецьки, а якщо ти сам гендляр – мусиш розмовляти з покупцем по-чеськи, інакше одягне капелюх і піде до сусідньої крамниці – до чеха. А в газетах, навіть найліберальніших, пишуть аж надто недвозначно, що євреям слід поберегтися щодо німецького заповзяття, бо якщо ми німцям цього не подарували, то євреям і поготів не подаруємо. І ... євреї почали потроху переписуватися з німців до чехів. З’явилися чехи мойсеєвого закону. Спочатку мало, потім більше, а тепер уже більшість. Але оскільки справжній чех кричить "геть німця!", а єврей намагається бути точнісінько як справжній чех, і навіть ще краще, то діти або молодші брати тих, що колись волали "геть чехів!", також волають разом з новими господарями: – Геть німця! Те саме було і в Галичині. Відомо, до якої догідливости дійшов тепер на польській службі галицький асимілятор, славетний "Мошко". Він і туди, він і сюди, він за польщизну ладний душу віддати, він за польську культуру ладен розчавити і русинів, і євреїв, а вже щодо німців, які утискають "його братів" у Познані, то їх він ненавидить понад усяку міру. Але чи не хочете знати історію цього польського ентузіязму? Яскравим зразком її був покійний депутат Еміль Бик, член польського кола і завзятий польонізатор, що помер 1906 року. Ще 1873 року він перебував усією душею в німцях, подорожував Галичиною і аґітував євреїв записуватися до німецької партії. Але потім добренько огледівшись і побачивши, куди вітер дме, він "покинув бути" німцем і "зробився" поляком з такою самою полегкістю, з якою людина з фактора робиться сватом, і від того часу не було в поляків у Галичині вірнішого лакузи, а в німців – страшнішого ворога. І такої еволюції зазнала вся старша ґенерація асиміляторів. Колись вони перебували в німцях і бурчали на поляків; тепер вони перебувають у поляках і намагаються все робити так, як справжні поляки. Але справжні поляки бояться тепер в Галичині не німця, а нового ворога. На сцену щораз рішуче висувається новий претендент: русини. Їх у Галичині 3 мільйони, а в східній частині вони становлять величезну більшість; Львів знаходиться в Східній Галичині, а тому вони висловлюють щодо нього найрішучіші домагання. Це не Лемберґ, кажуть вони, і не Львув, а Львів, столиця австрійської України; місто це має бути наше, в судах, в поліції, в університеті має панувати українська мова, а для польської досить місця в Кракові. Іншими словами, повторюється історія Праги... І духовні брати Еміля Бика, з недальноглядністю, типовою для усіх ренеґатів, підхоплюють гасло "Геть гайдамаків!", забуваючи, що років через 30 ці "гайдамаки" неминуче стануть господарями Східньої Галичини... Одначе, яка з цього біда? "Мошко" перекинеться тоді до третьої національности. Я тепер не сперечаюся щодо того, чи це добре або погано з морального погляду. Наполягаю лише на тому: це факти, і ці факти неспростовно доводять одне: коли єврей сприймає чужу культуру, перетворюєься на німця, чеха або поляка, то хоч би який був його ентузіазм, не можна покладатися на ґрунтовність і міцність цього перетворення. Асимільований єврей не витримує найпершого тиску і віддає "сприйняту" культуру без жадного опору, щойно переконається, що її панування минуло і місце господаря переходить до інших рук. Він не може бути опертям цієї культури; хоч би з яким запалом він про неї говорив, неґрунтовність і нетривкість коріння, що пов’язує її з його душею, виявляється за першого ж поважного випробування. [...] Усім тим з табору асиміляторів, які ще не втратили прямого погляду на речі та самостійного мислення, я ставлю питання: де є докази, що тутешні євреї зроблені з кращої глини, ніж євреї Будапешту, Лемберґу, Праги? Адже ті також не були свідомими облудниками, суб’єктивно вони були щирі і тоді, коли кохалися в усьому німецькому, і тепер, коли обожнюють чеську або мадярську культуру. Отже справа полягає не в суб’єктивному ентузіязмі, який аж ніяк не доводить глибини почуттів, а в якихось об’єктивних чинниках, які створюють справжній, кревний зв’язок між людиною та її культурою, народженою її предками та її братами з її національної душі. В євреїв близького Заходу цих чинників для випробування не виявилося. Чому ж ми забуваємо про те, що й нам, очевидно, загрожує той самий іспит? Головна маса євреїв живе серед українців, поляків, білорусів, литовців; ці народи починають тепер підводити голови так само, як 60 років тому це почали робити чехи. Це відбувається перед нашими очима, пройти повз це явище може хіба що короткозорий. Треба ж нам мати лінію поведінки не лише на сьогоднішній, а й на завтрашній день. Адже одне з двох: або Росія залишиться в поліційних лещатах, або всі ці народності використають політичну свободу насамперед для того, щоб перетворити Росію на велику Австрію; чи бажаємо ми того, чи не бажаємо, але це відбудеться, і ні Струве, ані ми з вами не "вмовимо" цю тридцятимільйонну масу малоросів, ані навіть маленького литовського народу. Тож як ми визначимо свою позицію в цьому питанні? Якою буде наша роля в цій майбутній Росії, де сто народів довкола нас розвиватимуться самобутньо, створюючи свої національні цінності своїми мовами? Чи залишимося ми тоді в ролі, що натяки на неї є вже тепер – в ролі єдиних носіїв русифікації на окраїнах? Чи підемо шляхом австрійських асиміляторів, змінюючи національність за кожного пересунення політичних сил? Або, може, виберемо третій шлях, залишимо росіянам бути росіянами, полякам – поляками, а самі спорудимо власні маяки? Я чудово розумію, що "асимілятор" є, найчастіше, продуктом асиміляції, і змінити себе він у певному віці вже не здатний. Він звик жити в російській культурі, інша йому неприступна, і він не має куди піти. Адже не може він приректи себе на духовний голод. Це я розумію. Від кожної окремої людини не можна вимагати особистих жертв. Ідеться поки що не про особисту поведінку того чи того єврейського інтеліґента. Ідеться про політичну орієнтацію. Ми не лише самі живемо, ми ще й прокладаємо шляхи для майбутнього. Якщо ми зайшли в глухий кут, і певна частина нашої ґенерації не має виходу з нього, то все ж залишається обов’язок – спрямувати завтрашні ґенерації іншою колією. Створювати національну культуру, боротися за її гегемонію в єврейській душі – це завдання не для тих з нас, кому особисто вже не судилося пити з її джерел. Хай він будує для свого сина, нехай накреслює плян життя для щасливіших. І головне, хай прилюдно визнає, що його шлях був хибний, і стане на порозі пастки, куди сам потрапив, – стане на порозі, не даючи туди дороги іншим. Переклад Ізраїля Клейнера |
ч
|
|||