Авраам-Йошуа Ґешель

Архітектура часу

Технічна цивілізація є завоюванням людиною простору. Ця перемога часто дається через принесення в жертву однієї з невід'ємних частин буття, а саме, – часу. В технічній цивілізації ми витрачаємо час, щоб оволодіти простором. Наше головне бажання – зміцнити нашу владу у світі простору. Але володіти більшим не означає стати більшим. Влада, якої ми набуваємо у світі простору, різко сходить на ніщо на пограниччі з часом. Бо ж час є осердям буття.

В основі технічної цивілізації головно лежить бажання людини підкорити та підпорядкувати собі сили природи. Виробництво інструментів, знарядь, ткацьке ремесло та обробка землі, зведення будівель та мистецтво мореплавання – все це здійснюється у просторовому оточенні людини. Розум людини переповнений турботами про просторові речі, і це досі впливає на всі види людської діяльности. Навіть релігії часто є під владою понять про божества, що мешкають у просторі, в конкретних місцях – на горі, в лісі, в селі чи в камені, які таким чином перетворюються у святі місця; святість стає якістю, що асоціюється з просторовими поняттями, але основним стає запитання: де є Бог? Чималий ентузіазм викликає ідея про Бога, чия Присутність розлита у всесвіті, а не у часі, в природі, а не в історії; так, ніби Він є річчю, а не духом.

Примітивному розуму важко охопити ідею без допомоги уяви, а саме в царстві простору уява панує одноосібно. Уява хоче мати видимий образ Бога: де немає образу, немає і Бога. Поклоніння перед священним образом, перед священним пам'ятником чи місцем не тільки притаманне більшості релігій, але і збереглось у людей всіх часів, всіх народів, у віруючих, у марновірних і навіть в арелігійних; всі вони продовжують віддавати данину поклоніння прапорам та хоругвам, національним святилищам, пам'ятникам королів та героїв. Наруга над святилищем всюди вважається святотатством, і святилище само собою може набути такої важливости, що ідея, яку воно втілює, забувається. Пам'ятник стає інструментом безпам'ятства; засоби зводять на ніщо саму мету. Бо просторові речі віддані на милість людини. Занадто священні, щоб здійснювати наругу над ними, вони, однак, не занадто священні для того, щоб їх експлуатувати. Щоб утримати святість, щоб продовжити Божественну Присутність, образу Бога надається тієї чи іншої форми. Але Бог, якому можна надати форми, Бог, якого можна замкнути в якихось межах, є не більше, ніж тінь людини.

Воістину, ми знаємо, що робити з простором, але ми не знаємо, як бути з часом, окрім як заставити його служити простору. Більшість з нас, очевидно, працює задля речей просторових. У результаті ми страждаємо від глибоко закоріненого страху перед часом і, будучи змушеними подивитися в його обличчя, холонемо від жаху.

Час для нас – це знущання, хитре зрадливе чудисько з вогненною пащею, що спопеляє кожну мить нашого життя. І ось, боячись зустрітись лице в лице з часом, ми шукаємо рятунку в речах просторових. Наміри, яких ми не можемо здійснити, ми ховаємо в просторі; те, чим ми володіємо, стає символом наших притлумлених устремлінь, кермашем нашої невдоволености. Але просторові речі не вогнестійкі; вони тільки підливають оливи у вогонь. Чи може радість володіння бути протиотрутою від страху перед часом, який переростає у жах перед неминучою смертю? Набуваючи перебільшеного значення, речі стають підробкою щастя, вони загрожують самому життю; Франкенштейни речей терзають нас більше, ніж є для нас підтримкою.

Людині неможливо ухилитися від проблеми часу. Чим більше думаєш про це, тим ясніше бачиш: ми не можемо побороти час через простір. Ми можемо оволодіти часом тільки в часі.

Вищою метою духовного життя є не накопичення маси інформації, а усвідомлення священних митей. Так, під час релігійного переживання людина підвладна не речі, а Божій Присутності. В душі залишається не місце, де це переживання здійснилося, а мить провидіння. Ця мить провидіння дорогоцінна, вона виводить нас за межі відміряного часу. Коли ми не в стані відчути велич вічного у часі, духовне життя починає розкладатися.

Біблія займається більше часом, ніж простором, світ в ній розглядається в часовому вимірі. Більше часу відводиться на покоління та події, ніж на речі та країни. Історія для Біблії важливіша, ніж Географія. Щоб зрозуміти вчення Біблії, необхідно взяти за даність, що час, принаймні, так само важливий для життя, як і простір і що час має своє невід'ємне значення та незалежність.

У біблійному івриті немає еквівалента слову "річ". Слово, яке пізніше почало використовуватися для позначення речі, в біблійному івриті означає: мовлення, слово, вістку, повідомлення, новину, пораду, прохання, обіцянку, рішення, фразу, тему, оповідь, приказку, вислів, справу, заняття, вчинки, добрі справи, події, спосіб, спосіб дії, причину, пояснення, але жодного разу – "річ". Що це, ознака мовної бідности чи, радше, вияв не викривленого погляду на світ, при якому реальність не прирівнюється до речевости?

Одним із найбільш значних фактів в історії релігії було перетворення сільськогосподарських свят в торжества, що знаменують історичні події. Свята давніх народів були нерозривно пов'язані з порами року. Вони відображали явища, що відбувалися у житті природи у різну пору року. Таким чином, вартість святкового дня визначалася тим, що дарувала чи не дарувала природа. Для Ізраїлю неповторні історичні події мали більше духовне значення, ніж повторювані процеси природного циклу, не зважаючи на те, що від цих останніх залежало матеріальне існування. В той час, як божества інших народів асоціювались з певними місцями чи предметами, Бог Ізраїлю був Богом подій: Збавителем від рабства, Тим, що Дарував Тору, та виявляв Себе в історичних подіях, а не в речах та місцях. Так народилася віра у невтілене та неуявлюване.

Юдаїзм є релігією часу, спрямованою на освячення часу. На відміну від просторово мислячої людини, для якої час є незмінним, повторюваним, однорідним, для якого всі моменти подібні один до одного, як безликі, порожні оболонки, – Біблія відображає різноманітний характер часу. Жоден момент не подібний на інший. Кожен – єдина, неповторна даність, виняткова та безмежно цінна.

Юдаїзм вчить нас пов'язувати святість з часом, зі священними подіями, вчить нас шанувати святині, що виростають із величної течії року. Суботи є нашими ґрандіозними соборами; наша Свята Святих є храмом, який ні римляни, ні німці не змогли спалити. Храм, який навіть відступництво не змогло зруйнувати, – Судний день.

Гебрейський ритуал можна охарактеризувати як мистецтво значущих часових форм, як архітектуру часу. Ми святкуємо день втечі з Єгипту, день, коли Ізраїль стояв перед Синаєм; наша месіянська надія – в очікуванні Дня, який є кінцем днів.

У ґраціозно закроєному творі мистецтва найголовніша ідея не подається коли завгодно, але, як король на офіційній церемонії, з'являється саме тоді і саме так, щоб підкреслити її провідне значення та авторитет. У Біблії слова підібрані з вишуканою ретельністю, особливо ті, які, як вогняний стовп, вказують шлях у велику систему біблійного світу значень. Одним із найпомітніших слів у Біблії є слово "святий"; слово, яке більше, ніж будь-яке інше, втілює таїну і велич Божественного. Що ж було першим святим предметом в історії світу? Чи це була гора? Чи олтар?

Слово "святий" вперше використано в Біблії за дійсно виняткових обставин: у Книзі Буття, наприкінці оповіді про сотворення світу. Наскільки багатозначним є факт, що це слово використане для часового поняття: "І благословив Господь день суботній і освятив його"! В описі сотворення світу немає жодного просторового предмета, що був би наділений якось святістю.

Це є радикальним відходом від звичного релігійного мислення. Виплеканий на міті розум очікує, що Бог, після сотворіння тверді та небес, створить святе місце – святу гору, святе джерело, де і буде засноване святилище. Однак у Біблії першою стоїть святість в часі – Субота.

Субота є святом часу, а не простору. Шість днів на тиждень ми живемо під тиранією просторових речей; у Суботу ми відчуваємо святість часу. Того дня ми покликані відчути, що є вічного в часі, відвернути наші думки від плодів творіння: від світу, що був до сотворення світу.

Переклад Тараса Матіїва


ч
и
с
л
о

8

1996