Євреї в сучасній Україні – реалії та перспективи

Леонід Фінберґ: Сьогодні єврейська культура приходить – повертається – в духовний світ пострадянських країн. Як вона може збагатити духовність колишніх радянських євреїв? Чи бачите її вплив на слов’янський світ, українську культуру?

Йосип Зісельс: Це ще один стереотип – відродження єврейської культури. Ми оперуємо цим терміном автоматично. Однак не можемо і не повинні виходити із "стратегічної" мети відродження якої-небудь конкретної культури. Та й про яку культуру йдеться? Про культуру містечок – штетлів? Про культуру їдиш з її чудовою літературою? Про юдаїзм як культуру? Про сучасну ізраїльську культуру? Чи про культуру діяспори, що є такою різноманітною?

Як на мій непрофесійний погляд, то культура не вибирається, а формується протягом століть під впливом багатьох чинників: географічних, історичних, демографічних, етнографічних тощо. На формування того феномена, який через п’ятдесят років, можливо, назвуть культурою євреїв України, найбільший вплив, крім попередніх загальних чинників, матиме культура їдиш та сучасна ізраїльська культура. Однак при всій моїй повазі до культури їдиш, я не вірю, що вона зможе відродитися як жива народна культура. Її можна повернути євреям України, але радше як музей.

Коли мене запитують, якою мовою – їдиш чи іврит – розмовлятимуть між собою євреї України через два покоління, то я відповідаю (з невеликою долею іронії) – українською! І ця детермінованість не залежить від наших сьогоднішніх бажань та суперечок.

Я намагаюся не оперувати терміном "культура", а радше кажу про відновлення та становлення єврейського громадського життя в його нових формах, що не повторюють попередні чи іноземні. Однак становлення цього життя громад, а отже і культури, неможливе без юдаїзму в його різних формах та різновидах. Це життя і ця культура не повертаються на порожнє місце, а в асимільоване єврейське середовище, яке досить освічене, однак тільки світськи і по-совітськи. Ми бачимо плоди своєї роботи головно на дітях, менше на дорослих. Все потребує часу.

Л. Ф.: Що сьогодні відбувається з євреями України: вони від’їжджають чи залишаються? Чи є, на вашу думку, майбутнє у єврейства на цій землі? Які проблеми сьогодні вирішує єврейська громада в Україні?

Й. З.: Запитання не вичерпує усіх можливих варіантів, які реалізують сьогодні євреї України. Вони і залишаються, і їдуть, і повертаються, – правда, усі ці процеси мають різний масштаб.

Спробуємо кількома штрихами окреслити демографічну ситуацію євреїв України – тоді ліпше проглядатиметься їх динаміка. Перепис населення 1989 року – євреї України – "серцевина популяції" – 486 тисяч осіб. Зважаючи на коефіцієнти розширення – у різних демографів вони коливаються від 1,5 до 2,5 – отримуємо "розширення популяції" на 1989 рік у межах 900-1000 тисяч. Розширення відбувається за рахунок тих, хто у 1989 році не назвав себе при переписі євреєм, але потім, завдяки тому, що хтось із батьків чи дідусів-бабусь був євреєм, набув права на еміґрацію чи виявив зацікавлення до відновлення (чи набуття) своєї єврейської ідентичности. За сім років, що минули з часу перепису, з України еміґрувало більше, ніж 300 тисяч євреїв та членів їх сімей – неєвреїв. "Природне зменшення" єврейського населення через значне перевищення смертности над народжуваністю (на одне народження припадає 7-8 смертей) за той самий час склала понад 50 тисяч. У результаті отримуємо сьогодні "потенціал" єврейської громади України в 550-650 тисяч осіб. А тепер про динаміку змін: еміґрація "забирає" щороку не менше 30 тисяч, тобто близько 5%, "природне зменшення" – близько 1%. Оскільки більше ніж на два роки в наш нестабільний час майже ніхто не заглядає, то ми можемо зробити висновок, що близько 90% євреїв України зараз еміґрувати не планують. Однак їдуть чи залишаються? – І залишаються, і їдуть.

Цікавим є феномен "тих, хто повертається". Якщо з причинами еміґрації все сяк-так зрозуміло, оскільки це явище не раз було досліджене (основні причини: соціально-економічна ситуація, возз’єднання сімей, пошук середовища спілкування, антисемітизм тощо, в реґресуючому порядку їхнього значення), то причини повернення поки що не вивчені і кількісно цей процес також не вивчений (згідно з різними оцінками – це близько 5% від кількости тих, що від’їжджають). Ми можемо тільки сказати про "нових ізраїльтян", які активно займаються бізнесом в сучасній Україні завдяки орієнтуванню в ситуації та зв’язкам, які вони зберегли, а також про тих, хто повернувся із сімейних причин (наприклад, розпад сім’ї чи на новому місці їм не вдалося "знайти" та реалізувати себе).

Пропорції між цими трьома процесами змінюються залежно від багатьох факторів, причому, можливо, що при успішному (для України) розвитку ситуації через 30-40 років встановиться "динамічна рівновага", коли кількість тих, хто від’їжджає дорівнюватиме кількості тих, хто залишається. Але навіть при такому чи ліпшому розвитку ситуації в Україні ми переконані, що протягом принаймні двох поколінь єврейська громада в Україні буде залишатися однією із найбільших єврейських громад Европи. Однак "кількісне" минуле не означає, що воно – це майбутнє – буде "якісним". З урахуванням багатьох чинників: соціально-економічних, демографічних, політичних можна легко передбачити, що майбутнє у євреїв України буде дуже важким, тобто таким самим, як і у всієї України. Не може існувати благополучна громада у неблагополучній державі.

Головні завдання єврейської громади України – відродження та виживання. Незважаючи на всі проблеми та песимістичні проґнози, сьогодні євреї України – це найактивніша єврейська громада у пострадянському просторі, включаючи держави колишньої так званої "народної демократії". Головні причини такої активности та досягнень – чисельність та відносна компактність розселення євреїв України, тисячолітня історія на цій землі, відносно невеликий "радянський" період у західних реґіонах України (звідти і почалося у 1987-1988 рр. відновлення міських єврейських громад), єдність та взаємна підтримка з національно-демократичними силами не тільки в роки "перебудови", але, що набагато важливіше, і в попередній двадцятилітній період підпілля та репресій.

Якщо розкласти основні проблеми на складові, то і там ми не отримаємо нічого нового, що відрізняло б проблеми євреїв від проблем усієї України. Наприклад, проблема єдности і спільного протистояння як внутрішнім так і зовнішнім неґативним обставинам; наступна проблема – нестача внутрішніх ресурсів та, як наслідок, залежність від зовнішньої допомоги; ще однією проблемою є брак професійних кадрів: учителів, соціальних працівників, дослідників тощо. Продиференціюємо наступний рівень проблем: близько половини євреїв України – люди, старші ніж 50 років, отже, хочемо ми цього, чи ні, але в умовах зруйнованої радянської системи соціального захисту та недобудованої української, головна проблема – захист старих, інвалідів, хворих, неповних сімей від проблем перехідного періоду. Інакше ми – не громада, бо ми не маємо морального права займатися освітою, дослідженнями, молодіжними таборами та іншими цікавими програмами і проектами. Тих, хто потребує щоденної допомоги сьогодні, згідно із найскромнішими оцінками, не менше 10%, тобто близько 60 тисяч. Саме для них ми створили централізовану систему милосердя в 48 середніх та малих містах України.

Єврейська освіта в Україні: з одного боку, є "позитиви" – 15 денних шкіл, близько 70 недільних шкіл, 10 дитячих садочків, 8 ієшив, коледж, університет, понад 70 груп вивчення івриту, близько 20 тисяч дітей та дорослих, що отримують єврейську освіту від більше, ніж 300 вчителів. З іншого боку, "неґативи" – відсутність серйозного методичного матеріалу, хронічний брак підручників, словників, іншої літератури, без якої неможлива повноцінна освіта, мало професійних педагогів; але навіть те, що є: бідне фінансування, напівдилетантська підготовка вчителів, епізодичне постачання книгами та обладнанням – здійснюється різними організаціями, не скоординовано і без осмисленого перспективного плану. Наша освіта радше нагадує "лікнеп", ніж справжню освіту, але хіба може бути сьогодні інакше – після 70 років погрому національних культур. Аналогічна картина у кожній іншій сфері єврейського життя – поряд із значними досягненнями багато серйозних проблем.

Л. Ф.: Ви добре знаєте історію держави Ізраїль, сьогоднішні проблеми цієї країни. Що спільного і що особливого у становленні Ізраїлю та України? Що турбує вас у першому та другому випадку? Що тішить і додає впевнености в тому, що і єврейський, і український народи завершили свою епоху бездержавности?

Й. З.: Останнім часом з'явилося доволі стереотипів, серед них і такий – Україна та Ізраїль неначебто дуже подібні. Як і в кожному стереотипі, тут відобразилося радше зовнішня, аніж глибоко внутрішня подібність. Так, подібність є, але є і багато відмінного.

Спільне: сам факт відродження державности, причому в обох випадках, минулий досвід державности дуже малий і практично не впливає на сучасну державу.

Особливе: Україна виникла на руїнах тоталітарної імперії, що розвалилась; роль національно-визвольного руху дуже важлива, але не значна; роль діяспори не визначала і не визначає особливостей виникнення та становлення держави; національне та релігійне слабо корелюють між собою; велика держава – і за територією, і за кількістю населення (полінаціонального); керівна еліта – практично повністю народжена та вихована в імперському минулому; держмонопольна форма власности і відповідно – економіки в роки, що передували утворенню держави.

Ізраїль: мрії і надії, що протягом двох тисяч років проповідують не десятки жертовних активістів, а більшість розсіяного по світу народу, вони стали як національною, так і релігійною нормами, а потім з'явилась і світська форма сіонізму. Вони об’єднали значну частину діяспори, створили на вигнанні добре організований рух, політичні партії, економічні структури, систему зв’язків між громадами в різних країнах, потужне лобі в урядових та міжнародних організаціях, забезпечили зовнішню економічну підтримку до і після створення держави, яка не припиняється і сьогодні. Досить толерантне правління метрополії (Великої Британії), протекторат, але не роздавлена та знекровлена колонія – усе це дозволило створити на підмандатній території в 20-40-і роках не тільки основи сільського господарства, промисловости та інфраструктури, але і війська. Катастрофа европейського єврейства значною мірою наперед визначила створення держави і забезпечила міжнародне співчуття та підтримку, підштовхнула до репатріації до Ізраїлю сотні тисяч европейських євреїв, що набули немалого політичного, економічного та організаційного досвіду в передвоєнній Европі. Водночас Ізраїль невелика, компактна держава. Це і багато іншого призвело, не зважаючи на багато проблем, до унікального результату. Серед країн, що звільнилися від колоніальної залежности після війни, Ізраїль, гадаю, єдина країна, якій вдалося за мінімальний історичний період в одне-два покоління стати розвинутою економічно, сильною у військовому сенсі і водночас демократичною державою.

Якщо розглядати Ізраїль не з піднесено-містичної точки зору, а як звичайну державу, то мене турбує тільки одне – те, що доводиться величезні економічні, моральні і людські ресурси витрачати на вирішення зовнішніх політичних та військових проблем, які спричинені географічними, історичними та економічними обставинами. Ізраїль має і багато інших проблем, але усі вони на задньому плані після попередньої.

Сьогодення та майбутнє України викликає набагато більшу тривогу. Досягнення державної незалежности – це тільки необхідна, але далеко не достатня умова для того, щоб Україна впродовж одного покоління стала економічно розвинутою, стабільною та демократичною державою. Україну чекає важкий і довгий шлях до гідного майбутнього. Страшне минуле неначе відійшло від нас (чи ми від нього) занадто буденно і просто, без війни та революції (і це добре), але і без потрясіння та очищення, без катарсису, який і повинен був би додати сил народові для подолання тягаря минулого та проблем перехідного періоду. Ми повинні "розізлитися", але не на сусіда, який живе ліпше від нас, чи є обдарованішим, не на інші країни, які нам у чомусь "заважають", а на себе. Ми мусили осудити, з огляду моралі, своє минуле, але не для того, щоб покарати конкретних винуватців-колаборантів. Цей суд мав поставити нас перед "дзеркалом" і показати, на що перетворила нас бездушна імперсько-комуністична система. Перед таким дзеркалом вже неможливо було би продовжувати і далі жити так, як раніше.

Л. Ф.: Ви були членом Української Гельсинської групи, чия роль у демократизації суспільства та створенні Української держави ще буде належно оцінена. Як ви оцінюєте цей етап свого життя?

Й. З.: Я не втішаю себе ілюзіями щодо реальної ваги дисидентського руху взагалі, набагато важливішим було символічне, тобто ірраціональне значення опору тоталітарному режиму. Якщо б в моєму житті повторилася ситуація 77-го року, коли разом з іншими драматичними подіями був практично повністю заарештований перший склад Української Гельсинської групи, я зробив би той самий вибір. Участь в роботі Гельсинської групи дала мені більше, ніж я рухові.

А повертаючись до нашої розмови, важливо зауважити, що участь в діяльності "національних" Гельсинських груп України, Литви та Грузії представників загальнодемократичного та єврейського рухів наперед визначило толерантність наступних етапів становлення нових держав і значно знизило рівень міжнаціонального напруження.

Л.Ф.: Як ви оцінюєте тенденції нового українського антисемітизму? Чи є тенденції українофобії у єврейському середовищі? Чи можна їх подолати?

Й.З.: Державний та адміністративний антисемітизм радянського періоду нашої історії змінився на новий, з яким ми були мало знайомі – політичний та публіцистичний. На відміну від попередніх форм антисемітизму у колишньому СРСР, нові форми практично не помітні для більшости євреїв і, відповідно, майже не впливають на їхнє життя та плани. Кількість антиєврейських публікацій в 5-6 специфічних газетах України становить близько 200 на рік. Головно це малотиражні ґазети, які видають марґінальні політичні групи. Для порівняння можна сказати, що серед сотень ґазет України у понад 50 публікуються щорічно в середньому 700-800 нейтральних і позитивних матеріалів про євреїв, їх культуру, Ізраїль та українсько-ізраїльські стосунки. Попередньо згадані політичні групи не мають своїх представників у парламенті України (можливо кілька чоловік), їх вплив на суспільно-політичне та культурне життя України мізерний, але не слід забувати, що у нестабільних державах вплив політичних демагогів може різко зрости.

Ілюзією є думка, що антисемітизм, що насаджувався протягом століть, може зникнути одразу після розпаду імперії та комуністичної ідеології. Ще ні разу в єврейській історії антисемітизм не був вилікуваний чи "викорчуваний" із життя якого-небудь народу. Антисемітизм є неначе "тінню" єврейства і може зникнути тільки разом із зникненням єврейства, і то не одразу (приклад тому Польща). Можливо і необхідно навчитися співіснувати разом з антисемітизмом. І чим більше цивілізована держава, тим це легше робити. Я згідний з думкою професора Ієгуди Бауера, що антисемітизм є культурним кодом західної християнської цивілізації. Мене тривожить не сам антисемітизм в Україні, скільки практично повна відсутність реакції держави та інтеліґенції на його публіцистичні вияви. Натомість послідовне іґнорування цього явища з боку держави теж може скидатися на нову форму державного антисемітизму. Якщо тільки євреї та їх інститути реаґують на вияви антисемітизму, то в результаті розвивається міжнаціональний конфлікт між частиною українців та євреями. А суть цього явища перш за все внутрішньонаціональна і тільки опосередковано – міжнаціональна. Протистояти всім формам ксенофобії повинні здорові сили суспільства: інтеліґенція та центристські партії. Тому 15% електорату Франції, що віддали свій голос партії Ле Пена тривожать мене менше, ніж у сто разів менша кількість антисемітів України. Як на мене, то найкраща форма протистояння антисемітизму – це сильна громада. Тільки сильна громада може гідно співіснувати з антисемітизмом в одній державі. І тільки союз здорових сил українського суспільства та сильної єврейської громади може ґарантувати витіснення антисемітизму на периферію суспільного життя України.

Вияви українофобії в єврейському середовищі якщо і трапляються, то рідко і тільки як інерція побутових стереотипів минулого. До речі, серед тих, хто еміґрував з України, ці стереотипи збереглися набагато більше, ніж серед тих, хто залишився, бо еміґранти не пройшли разом з Україною і разом з нами наш спільний шлях останніх літ. Жодна з єврейських ґазет чи орґанізацій не проповідує українофобських поглядів. Ми чудово розуміємо, що все досягнуте нами у відновленні єврейського життя не було б можливим без відновлення незалежности України та без падіння комунізму.

Проблема не в тому, чи можна подолати фобії (гадаю, що такі масові фобії майже нездоланні), а в тому, що громадянське суспільство та цивілізована держава повинні мати систему противаг, які дозволяють ґарантувати стійку рівновагу, тобто стабільність держави, навіть у випадках локальних конфліктів. Провокація можлива де завгодно, але у стабільному суспільстві вона гаситься, не призводить до "ланцюгової реакції", не втягує в безумство маси людей.


ч
и
с
л
о

8

1996