Тадеуш ЖихевичБогообраний народ?Лопата археолога відкопала з засипаних піском руїн велике множество глиняних статуеток божків; було їх, різних, дуже багато – в тім числі навіть і такі, яким призначено опіку якраз над каналами. Назагал виглядають вони радше добродушно: такі собі бородаті гноми з вибалушеними очима і трошки випуклими животиками, нерідко – сардонічно усміхнені. Відкопано, однак і щось інше: одноособові або групові поховання людей, які не померли природною смертю. Месопотамські божки нерідко жадали крови. Таре (або ж за іншою транскрипцією – Терах), батько Авраама, був ідолопоклонником і займався у місті Ур виготовленням таких-от, власне, статуеток. Він мав трьох синів, і один з них називався А-ба-ам-ра-ам. То власне його, Авраама, зустрічаємо ми на порозі епохи патріярхів. Існує апокриф, званий Апокаліпсисом Авраама. І стверджує той апокриф, що віра прийшла до Авраама почерез сумнів. Крихкі – ой, які ж крихкі були глиняні божки, надто вже подібні на людей у своїх інстинктах, і йшла почерез них також і смерть. Люди лякались їх і падали перед ними ниць; проте, принісши криваву жертву говорили не без погорди: "боги злетілися, як мухи"... Авраам засумнівався. Коли ж огорнула пустка сумнівів – Боже Одкровення увійшло до нього через світ. Так, достоту так: через світ. Авраам дивився на небо і зорі, на сонце і місяць, на землю і все, що на ній сотворене – і здалося йому, що світ щось промовляє до нього, що світ вказує поза себе. Але Авраам не знав, хто б то міг бути. Він знав тільки одне: старі божества вже не з ним, і навіть місяць став лишень лямпою ночі – а був давніше уособленням бога місяця Наннар-Сіна, господаря міста Ур. І, як пише апокриф, саме тоді, у тій своїй пустці, сповненій незвіданої Присутности, Авраам уперше увірував і почав молитися саме їй, незбагненній і єдиній Присутності, що йшла до нього почерез небо, зорі, землю, дерева і води. Господь обрав Авраама. Господь поклав на нього свою руку. Так розповідає апокриф, званий Апокаліпсисом Авраама. Таре не розумів свого сина. Камінь є каменем, дерево – деревом, птах – птахом, небокрай – усім відомо, склепінням. Про що може промовляти камінь або вітер? Чого можна шукати за покровом зірок? Про що можуть співати в пустелі надми мандрівного піску? Який сенс питати, що є красою речей прекрасних, або мудрістю речей мудрих? Чому добре, те, що добре? Таре не вмів задавати таких питань, і не була то його вина. Та все ж, він вийшов з Уру разом із своїм неспокійним сином, якому недостатньо було того, що щось є, тому, що є. І помер у Харрані. Він був старий, втомлений і, напевно, дуже самотній. Статуетки його залишилися в Урі, мов камені, покинуті на шляху, а Бог Авраама не поклав на нього своєї руки. Чи може Бог спасти людину, до якої не прийшов навіть неспокоєм? Книга Чисел занотувала, що існував у пустелі постійний караванний табір під назвою Таре. Можливо, то син згадав колись батька в пустелі. А якщо згадав Авраам, то чому б і не Бог? З Господньої-бо ласки пробив Авраам заслону речей і розірвав пута слів. Чи означає це, що він відразу ж став зовсім іншою людиною? Згодом ми побачимо й це. У 12 главі Книги Буття говориться про покликання й обрання Авраама: "І промовив Господь до Авраама: "Вийди зо землі своєї, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу"". Тож вийшов він із жоною своєю Сарою, батьком, Лотом, сином брата свого, та невольниками, і з усією маєтністю своєю. Йшли до Ханаанського Краю, та от наслав голод, і вони попрямували до Єгипту. І коли були вони вже близько, то сказав Авраам до жінки своєї Сари: "Отож то я знаю, що ти жінка вродлива з обличчя. І станеться, як побачать тебе єгиптяни і скажуть: Се жінка його, – то вони мене вб'ють, а тебе позоставлять живою. Скажи ж, що сестра моя ти, – щоб добре було через тебе мені, і щоб я позостався живий через тебе". І так воно й сталося: як вродливу жінку, забрано Сару до фараонового дому з метою, напевно, всім відомою а Авраамові чинили добро через неї, "і одержав він дрібну та велику худобу, і осли, і раби, і невільниці, і ослиці і верблюди"... Виразно паскудна історія. Забуваючи, що півправди – то ціла брехня, хтось міг би сказати, що Авраам збрехав тільки наполовину, бо Сара, будучи йому жоною, була до того ж єдинокровною його сестрою; а отже, якщо тут тільки півбрехні – то й півбіди, можна закрити очі. Але все ж таки, віддавання власної (а разом з тим ще й єдинокровної сестри) в чужі руки для досягнення матеріяльної користи залишається виразним і безумовним свинством, і біблійний патріярх Авраам явиться в даному випадку кимось не дуже далеким від альфонса. Я не обурююсь – та й нікого не хочу обурювати. Я лишень наводжу біблійні факти. І ніяк-таки не можу відмовити собі в маленькій приємності: в які ж то закручені кренделі сплітаються вельмишановні біблісти, прагнучи скоментувати цю справу так, щоб не було неподобства! Про Авраама: "Хитрощі, до яких він вдається, не слід таврувати, як щось аморальне. Перш за все – Сара і справді була єдинокровною його сестрою. По-друге: Авраам не мав вибору" ... Та ні, мав, хоч може й ризикований; але ж, врешті-решт, не можна бути певним, що Авраама запевне прирізали б лишень тому, що Сара була гарна. Могло б статися, що він щонайбільше дістав би копняка. Ось інший коментатор, не менш вельмишановний: "Ця оповідь [...] повинна показати нам особливу опіку Божого Провидіння над Авраамом, його розсудливість..." Ага, то йдеться про похвалу розсудливости? Ну що ж, вчіться побожні люде, що має чинити розсудливий чоловік, щоб мати пожиток із жінки! А третій коментатор говорить ось як: "Сара згодилась на це, бо в ті часи жінки часто мусили зрікатися своєї чести. [...]. Зрештою, тоді брехня не розглядалась як щось ганебне – якщо мотиви не були підступні". Просто-таки дивовижне твердження – тим більше, що якраз в цьому випадку мотиви були огидні. Але я не подам, чиї оці коментарі; зовсім недавно один учений бібліст авторитетно заявив, що біблісти втішаються в Польщі заслуженою довірою і повагою. Тож краще не показувати пальцем. Але я стривожений. Я стривожений особисто за коментаторів, що часто-густо трактують, як-не-як, дорослих (хоч може не завжди правильно мислячих) людей так, немовби говорять до дебільних дітей, які з самого тільки обов'язку довіри повинні приймати і вітати будь-які груші на вербі, подані їм з висоти Віровчення. А можна ж, напевно, спробувати інакше, більше по-людськи. Можна було б, наприклад – як я собі гадаю – сказати так: До Авраама справді прийшла віра в Єдиного – і він не ухилився. Кинув вигоди, землю і одноплемінників. "Проти надії увірував у надію", як гарно говорить Писання. Але Біблія – це Книга для дорослих. Як же часто релігійна література ставить людям перед очі видива оксамитові й заколисливі! Увіруй. Прийми Бога, і все відразу зміниться, і все буде по-іншому. Світ буде інший, ясний і простий, ти теж швиденько станеш зовсім інший – оновлений, складений докупи, заінтеґрований. Нова людина. А Біблія історією Авраама говорить, здається, щось протилежне: що світ і справді стане розумний, але радше на площині вірування, а не математичного доказу і рожевих скелець. Вона говорить щось інше: не чекай чуда. Не думай, що відсьогодні і зараз-таки зміниться твій характер чи особистість, бо може бути й так, що ніколи не зміниться в тебе ні одне, ні інше, і ти як був, так і залишишся горбатий, безпорадний із самим собою і сам собою упокорений. Не заплющуй очей, не обурюйся, поглянь: Авраам справді вийшов іншою людиною. Коли б не це, то ніколи не кинув би він дому, одноплемінників, відносної безпеки, месопотамського достатку. Але в Авраамі залишилася стара людина: нікчемна, скривлена, боязлива, жадібна, користолюбна і не позбавлена підлости. Його призначення було великим призначенням, і ще багато змін було перед ним. Але якраз на початку своїх доріг він вчинив звичайнісіньке свинство. Май терпіння до самого себе, якщо і з тобою таке трапиться. Чи не був би такий-от коментар (не обов'язково, звичайно ж, саме такий, як вище) ближчий до істини, аніж пояснювання, що користолюбна брехня була корисною напівправдою, гидкий вчинок – нормальною річчю, а Авраам – це зразок розсудливости, гідний похвали й наслідування? [...] Такі тексти можна було б наводити ще і ще, але час уже сказати, для чого я їх взагалі наводжу. У жодному разі не для того, щоб зле говорити про той-от, власне старозавітний вибраний народ, про Ізраїль. Кінець кінцем, Бог, якби хотів, з таким самим успіхом міг би вирізнити, наприклад, єгиптян, фінікійців, або й взагалі чорних африканців. Отож бо й воно: ще на початку хотів я звернути увагу на цілковиту незбагненність самого акту обранства. Бо таки ніяк неможливо раціонально пояснити, чому саме ізраїльський народ став народом вибраним, носієм віри в невидимого і недоступного будь-яким уявленням Єдиного Бога. Як ми вже частково переконалися, цей народ не відзначався жоднісінькими особливими моральними якостями, ані яким-небудь виразним станом етичної готовности. Досить сумнівним питанням є також його вірність у вірі, бо історія цих людей – це історія зрад і навернень, відступництва і покаяння, не кажучи вже про те, що отой, власне, стан їхньої "релігійної готовности" також не здається надто високим, якщо вони так часто й легко піддавались спокусі зробити з величного і недосяжного Бога Одкровення племінне божество. Феномен гебрейського монотеїзму, факт, що попри всі архилюдські обтяження (дуже добре видимі, зокрема, в Книгах Історичних) цей народ, незважаючи на все, зберіг об'явлення Єдиного Бога, видається тим більше таємничий і загадковий тому, що водночас той таки народ цивілізаційно і культурно стояв набагато нижче, ніж народи, що його оточували, які практикували досить примітивний політеїзм. Наука і можливості знання (особливо в царині математики й астрономії), а також технічно-ремісницькі навики стояли у ханаанеян на непорівнянно вищому рівні. Таж уже в часи Соломона, в епоху найбільшого розквіту і сили ізраїльської державности, цей край і ці люди не могли дати собі раду з будовою власного Храму. Зведено його на зразках, запозичених з Єгипту, Ханаану й Фінікії, за проєктом чужоземних архітекторів і будівничих, руками чужоземних ремісників. Кимось подібним до головного архітектора й шефа будови був Гірам (за іншою транслітерацією – Гурам-абі), порекомендований Соломонові владарем Сідону. Вибраний народ не вмів сам збудувати Храм. Але той самий народ воздвигнув Єдиному Храм незрівнянний – Книгу. І це направду факт, гідний подиву, бо на тлі тодішнього релігійного письменства її свідчення, її мудрість та її інтуїція були, і до сьогодні залишаються абсолютно дивовижні. То що ж є осердям моїх неспокоїв? Ще раз використаю біблійний образ: ось фараон у якийсь момент не погоджується на вихід ізраїльського народу. Стає на перепоні велінням Господа (Книга Вихід 12,29-30). "І сталося в половині ночі, і вдарив Господь у єгипетськім краї кожного первородного, від первородного фараона, що сидить на своєму престолі, аж до первородного полонянки, що у в'язничному домі [...]. І знявся великий зойк у Єгипті, бо не було дому, щоб не було там померлого!..." Що ж сталося? Ось десь "нагорі" снуються великі справи між Богом, богообраним народом і земним владарем, який став проти Божих постанов. І ось єгипетська невольниця, що перебуває у в'язниці, – ось вона покарана смертю свого первородного. Ангел Божий не поклав на її одвірках знак обминання. Вона не належала до вибраного народу: але що вона завинила? "Де дрова рубають..." Так діють закони світу цього. А я не спроможен повірити, що найбільші справи поміж Богом і людиною можуть їм підлягати. І власне ця річ є суттю неспокою, з яким я не годен дати собі раду. І тому я пишу цей текст – у надії, що хтось мудріший, можливо, скаже мудре слово. Але не приховуймо: ота нещасна єгипетська невольниця – це тільки екземпліфікація сонмів людей усіх часів, які були піддані "покарі" без вини і які народжуються, здавалося б, тільки на те, щоб бути відкинутими – лишень з тієї причини, що вони не були вибрані. А, отже, осердя неспокою лежить у самій ідеї вибраного народу. Хотілося б вірити, що тільки в неправильному її прочитанні. Хтось може сказати: чоловіче, та чим ти переймаєшся? Це справи старозавітні; адже ж потім прийшов Завіт Новий, і "немає вже ні елліна, ні юдея"... Так, це правда: "немає ні елліна, ні юдея". Прийшли люде з чотирьох кінців світу, і становлять вони собою Церкву Божу. Та от біда, що це власне вони становлять собою новий вибраний народ: люд Нового Завіту. Ми – спадкоємці тої самої ідеї, у зв'язку з чим проблема не зникла. А навіть, хтозна, чи не стала вона ще більше загостреною. В Євангеліях є багато місць, які, здається, вказують на це. Вони відомі – напевно, не треба спеціяльно показувати пальцем. Що багато покликаних, але мало вибраних; або, що яка ж тісна та брама й вузька та дорога, що веде до життя, і як мало є тих, що її знаходять. Ба! Знайшовся й такий переказ, який немовби живцем узято зі Старого Завіту: "Цих дванадцятьох Ісус вислав, і їм наказав, промовляючи: "На путь до поган не ходіть, і до самарянського міста не входьте, але йдіть раніш до овечок загинулих дому Ізраїлевого" (Матей 10, 5-6). Ідея вибраного народу в Євангеліях жива, "хоч нема ні елліна, ні юдея". Слава Богу, що сам Ісус не завше був послідовний. Є переказ про жінку-ханаанеянку, яка просила про уздоровлення дочки (Матей 15, 21-28). Учні благали: "Відпусти її, бо кричить услід за нами!" А Він відповів і сказав: "Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого". Але все ж таки уздоровив. Однак що написано, то написано. І не вдасться викреслити з Нового Завіту ідею вибраного народу. "І до самарянського міста не входьте"... Так? А хто змилувався над пораненим і покиненим розбійниками чоловіком? Байдужно обминув його священик богообраного народу, минув його і левіт. А змилувався чоловік із Самарії, сторонній і проклятий, змилувалися не ті, що – вважаючи себе обранцями – пройшли байдужно. І був милосердний самарянин поставлений як взірець для богообраного народу. Сторонній із Самарії. Тож чи не існує обранство поза обранцями?... Багато сліпих і кульгавих, багато прокажених зустрів Ісус на земних шляхах, але уздоровив тільки деяких. Проте, зустрівши римського сотника, про якого не записано, що він прийняв хрещення Йоана Хрестителя, Ісус Сказав, що не знаходив такої великої віри в Ізраїлі, серед вибраного народу. Чи ж можна хоч на хвильку уявити собі, що цей чоловік міг бути відкинутий? Багато було рибалок над озером Геннісаретським, але Ісус вибрав тільки пару з них – саме тих, а не інших, а не кращих. Чи слід думати, що ті, хто не був вибраний, були відкинуті? Савло переслідував Церкву Божу. Але повалив його Господь на дорозі до Дамаску, і Савло став Павлом, Апостолом Народів. Праведний і мудрий був Гамаліїл з Книги Діянь Святих Апостолів, і захищав християн від переслідувань. Але він не мав своєї дороги до Дамаску, і залишився скептиком. Як можна бути певним, що для нього не вистачило обранства поза обранцями? А хто вигнав Ісуса з рідного Назарету, хапаючи каміння? Таж свої, ті, хто вірив у своє обранство. Прийшов до них, але вони не збагнули, хто Він. А є сила-силенна тих, до кого Він не прийшов узагалі. Інколи тому, що ще не надійшла повнота часів, а інколи з тієї причини, що вони були далеко. Не було в цьому їхньої вини. Проте ніхто не поклав на них жодного видимого знамення. Чи й вони мають бути відкинуті? Не знаю. Знаю тільки те, що крім великих візій є в Писанні і щось повне пихи: "ми, вибрані". І ніхто крім нас. Чи не зменшуємо ми в цьому Бога? Чи не привласнюємо Його? Чи не диктуємо Йому вироків? Чекання на Месію, чекання на Спасителя. В уявленні й надіях вибраного народу (і в уявленні своїх учнів також) це мав бути могутній володар, який визволить вибраний народ, вознесе його на вершини окремішности і дасть йому вінець слави. І готувалися вже, хто з них сяде праворуч, а хто ліворуч престолу. А прийшов Хтось зовсім Інший: Бог, що став людиною, Бог, що був розп'ятий на хресті ганьби поміж злочинцями, і помер, і покладений був у серце землі на воскресіння. За вибраних помер? Чи тільки за вибраних? То чому ж тоді нотує Апостол: "Бо це добре й приємне Спасителеві нашому Богові, що хоче, щоб усі люди спаслися [...]. Один бо є Бог, і один Посередник між Богом та людьми, – людина Христос Ісус, що дав Самого Себе на викуп за всіх" (1Тимотея 2, 3-6). Відкинуті? Чи не є ними тільки ті, що відкинули милосердя? Бо я вірю, що милосердний не може не удостоїтися милосердя. Я говорив це вже неодноразово, тож повторю іще раз: то тільки діти думають, що не може бути питань без відповіді. Дорослі знають, що такі питання є – і складається так, що дуже часто вони стосуються справ найважливіших. Я не знаю, чи існують будь-які доступні розумінню відповіді на запитання, що їх я ставлю в цьому тексті. Я ставлю їх у надії, що ті відповіді може таки існують, і тільки моє власне незнання або якась помилка мислення зробили їх недоступними. Бо так воно є: протягом уже стількох років, пишучи все те, що потім було видане в тих вісімнадцяти чи двадцяти книжках, я, за своїм найкращим розумінням й усвідомленням, намагався виходити назустріч людським неспокоям і запитанням, та ось прийшов час, коли я й сам собі не вмію відповісти. І не соромлюся такого упокорення: я гадаю, що це аж ніяк не привід для засоромлення. Адже колись, пробуючи відповідати, я сам був між тими, хто питає. Може і є такі відповіді, які доступні розумінню. А може їх і немає, і бути не може. В цьому другому випадку варто було б, напевно мовчати – хоч би для того, щоб нікому не підсувати неспокоїв, які ніколи б самі не прийшли. І будьте певні – я мовчав би, якби мені не підсували відповідей, які не є відповідями, і пояснень, які, незважаючи на подостаток слів, нічого не пояснюють. І здається мені, що в такому сприйнятті я не одинокий. І саме з цієї причини наважуюсь я писати все те, що пишу. Якщо питання не дочекається відповіді, я не буду розчарований, а тим паче – тріюмфуючий, бо це було б уже зовсім нерозумно. Мій Бог – воістину незвіданий. Я знаю, що якби було інакше, якби Він увесь уміщався в черепі людської думки, розумувань, логіки – Він не міг би бути Богом Істинним. Він був би замалий. Був би тільки проєкцією людської думки, щодо якої сьогодні вже важко живити ілюзії, нібито вона має силу огорнути будь-яку дійсність і сягнути останніх меж. Знаю я й те, що має гончар право розбити того глека, якого зліпив, а сягнувши меж розуміння, не можу збагнути тільки одного: навіщо він дав тому глекові почуття? І тоді надходить час мовчання. Та все ж таки, щось іще залишається поза розсудливим мовчанням. Щось дуже мале, якраз на міру людини. Господи понад усесвітом і понад вічністю, Отче наш, ось перед тобою – неспокої людські, які по суті своїй у такій великій мірі є неспокоями землі. Вона також є Твоїм сотворінням, але, створена, не перестала бути нашою матір'ю. За Твоїм велінням ми – з неї, ми вийшли з неї у щонайдослівнішому значенні цього виразу. Ми вийшли з неї – і вона є в нас усіх. А матір не зраджують, не відкидають. То не можна відкинути й неспокої людські лишень з тієї причини, що вони, можливо – тільки свідоцтво нашої обмежености. Ця обмеженість є реальною дійсністю не тільки в царині думок, але і в царині почуттів. Коли згине один або троє – нас проб'є найщиріший жаль. Коли загине мільйон, залишається тільки статистика – така-бо міра нашої ницости і нашої незгоди. Але тим більше не втишують вони неспокоїв. Господи, для вибраного народу Старого Завіту землею обітованною була земля ханаанська. І, щоб нею оволодіти, слід було вирізати порядних й працьовитих людей, які – за Твоєю ж, Господи, заповіддю – наповнили ту землю і зробили її землею, що пливе молоком і медом, але не були вибрані. Ми також мандруємо до Землі Обітованої. Однак, наскільки я вмію читати, та земля, яку ти приготував прочанам через світ – синам чоловічим на сторінках Письма, вже не буде оплачена ціною чиєї-небудь кривди і чиєї-небудь смерти. І в цьому очікуванні – моя надія: що остаточна дійсність не виросте на змертвілих костях тих, хто був відкинутий без вини. Якщо ж має бути інакше, якщо світло Твоє має бути світлом тільки на тлі мороку... Йшли єгиптяни в погоні за Твоїм обраним народом. Найлагідніший відомий мені переклад: "І кинув Ягве єгиптян у середину моря!" Нормально: потопив їх, як сліпих, непотрібних щенят, для яких забракло ласки, і щоб не плуталися під ногами. Один тільки старий, погорджуваний сьогодні Вуєк [o. Jakub Wujek, єзуїт; здійснив у 1584-1594 роках перший повний польський переклад Святого Письма – прим. А.Ш.], який перекладав з Вульґати, але не знав мови ориґіналів, переклав інакше: "Zagarnal ich Pan posrоd nawalnosci" [Забрав (або захопив, загарбав, "привласнив") їх Господь серед буревію]. Я не лінґвіст, і не знаю, чи то правильний переклад. Можливо це надто вутла ниточка. Але і в ній є моя надія: що Ти забрав їх собі серед буревію. Оте море, символ стихії, не є тут катом і знаряддям байдужного відкинення; воно є потаємним шляхом Твого милосердя. І вже про ніщо не треба питати. Не треба питати, що Ти з ними вчинив. Цього цілком досить: Ти забрав їх серед буревію. Ти взяв їх собі. Я визнаю – я не можу повірити, що Ти прирік на загибель усіх тих, кого не торкнулося обрізання, печать обранства. Це означає й те, що я не можу повірити, що Ти призначив темряві усіх тих, кого не обмило хрещення. Можливо, це проти Письма. Але я не можу інакше. Прошу за невольницю, полонену єгиптянку за ґратами темниці, яку – згідно з Писанням – Ти поразив смертю її первородного, бо не була вона з вибраного народу, і посланець Твій не позначив її одвірки кров'ю пасхального ягняти. А просячи за неї, прошу за незліченні маси людей, які були, є і будуть, за усіх за ґратами темниці, яких Ти не вибрав, і двері яких жоден Твій посланець не позначив видимо знаком Крови Твого Сина – перед тим як прийшов Ангел Смерти. Це також, здається, суперечить Писанню. Страшно. Та що, однак була б варта вся оця балаканина, якщо я не стоятиму перед тобою й людьми у щирості? Я не можу повірити, що брами нової землі відкриті на міру небагатьох. Не можу повірити, що так багато дітей народжуєш Ти на відкинення. Господи, Твій Син вивів з гробу свого друга Лазаря. Чому так упевнені правовірні, що Твій Син не має друзів також і серед тих, які ніколи не зустріли Його на своїх шляхах? Знаю, це парадоксально – оця надія про обранство поза обраними, а також про анонімних приятелів, які близькі Синові Твоєму, хоч, на їх власну думку, вони ніколи Його не зустрічали. Але такі є. Є в житті – нині і тепер. І напевно були. І напевно будуть. І напевно це не зовсім недоречний парадокс. Бо ось узята з Євангелія сцена Останнього Суду (Матей 25, 34-46): "Прийдіть, благословенні мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу. Бо я голодував був – і ви нагодували мене, прагнув – і ви напоїли мене, мандрівником я був – і мене прийняли ви. Був нагий – і мене зодягли ви, слабував – і мене ви відвідали, у в'язниці я був – і прийшли ви до мене"... Написано це недвозначно: люде, яким владоможний Суддя передає Царство, реаґують самим лишень здивуванням, бо їм здається, що вони ніколи в житті не зустрічали Христа. Коли ж то зустріли ми Тебе голодним, спраглим, мандрівником, нагим, або недужим чи в'язнем?.. І чую: "Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів моїх цих: – те мені ви вчинили". То хто ж оті заскочені зненацька? Чи справді тільки й виключно ті, кого обмила вода хрещення і захистили святі тайни? І хто ті брати Його найменші? Ти знаєш: різні бувають людські голоди і прагнення, різні напасті й немочі, найрізноманітніші лиха – і так багато, як же багато нагод його зустріти – незнаного. І ані слова про те, що добро, мовляв, чинять тільки ті, хто так або інакше вважається вибраним. Господи, також і в цьому наша надія: що не буде відкинутий ніхто з тих, що чинили добро, справедливість і милосердя, хоч би навіть здавалося їм, що вони ніколи не зустрічали Твого Сина. А тут більше, ніж вибрані: брати. Поглянь сам, добрий Боже: яке ж воно небогословське, навіть семінарист би скривився. Таж Син Твій навіть не питає про гріхи, і навіть не витягає їх на світло Суду – а повинен, бо Письмо заповідало, що нема нічого потаємного, що не було б відкрите. Адже ж відомо, що не завжди бувають безгрішними ті, з якими є любов, милосердя і відкритість серця. Ти ж Сам знаєш, як воно є: що милосердя найбільше у тих, хто сам найбільше потребує милосердя – у грішників. А боронь нас, Боже, від людей, які не мають до себе ніяких закидів і докорів сумління. І в отой Останній День, коли впадає в пожарище старий світ і встає остаточна дійсність – Суддя владоможно возносить у вогнях тільки одне: людське власновільне добро. А відкинуто тільки тих, хто не знайшов у серці місця для жодної правди і милосердя – ані жалю, ані жодного добра. Боже, вибач – я буду непристойно торгуватися; так торгувався свого часу один старозавітний чоловік: "Ось вийшов сіяч, щоб посіяти. І як сіяв він зерна, упали одні край дороги, – і пташки налетіли, та їх повидзьобували. Другі ж упали на ґрунт кам'янистий, де не мали багато землі, і негайно посходили, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло, – то зів'яли, і коріння не мавши, – посохли. А інші попадали в терен, – і вигнався терен, і їх поглушив. Інші ж упали на добрую землю – і зродили: одне в сто раз, друге в шістдесят, а те втридцятеро" (Матей 13, 3-8) Я думаю ось що: багато, дуже багато є таких, кому довелося жити поміж терням, або на кам'янистому ґрунті й під палючим сонцем, і під хижими дзьобами птахів. Та проте, не вибирали ж вони цих місць – як ніхто не вибирав собі місця в запльованих міських нетрищах, куди від народження вкинула паршива доля поміж злочинство у всіляку брудоту. І як ніхто добровільно не вибирав собі задротовані місця щоденних тортур, де під заціпенілим від морозу сонцем і під диктатом порожнього шлунка неймовірно тяжко було залишитися людиною. Одному дав Ти незламність, іншому – слабкість (теж, до речі, не вибрану). Без потреби, напевно, торгуюся я за людей з порожніми руками, від яких так легко відвернутися з відразою і яким обранці не можуть подарувати нічого, крім ляку. Бо незвідані вироки Твої, а я не вірю, що Ти прикладаєш до отих вище названих таку саму мірку, як і до тих, кому, можливо, не так уже й важко було культивувати вірність під ласкавим сонечком і ледь чутним вітерцем, легесеньким настільки, щоб лишень остуджувати піднесене в захопленні чоло. Я знаю, що існує ота Книга Життя з Апокаліпсису, де записано людські імена, призначені новому вікові. Чи дуже я согрішу надією, що вона набагато обширніша, ніж про це схильний думати богообраний народ? Ти ж бо й Сам бачиш: вибраний народ Нового Завіту надто вже подібний до старого. Та сама замкнута виключність. Та сама пихатість. Та сама – в найкращому разі – відсторонено-ввічлива байдужість (мов до потоплених щенят). Те саме приховане прагнення чимщільніше прикрити й обмурувати брами майбутнього віку, і "перепустки" роздати тільки "своїм". Чи справді помиляюся я надією, що коли ту Книгу відкриє Господь Апокаліпсису – День Останній виявиться також і Днем Несподіванок?.. Переклад Андрія Шкраб'юка |
ч
|
|||