Урс АльтерматтБагатомовна Швайцарія – модель для Европи?Швайцарія в образі святого Ієроніма серед диких звірів: ця картина з легенд про святих постала 1915 р. перед ельзаським письменником Рене Шікеле, перш ніж він назвав Конфедерацію островом миру в океані першої світової війни. Вже 1848 р. численні політики та письменники опиралися на швайцарську модель у намаганні обґрунтувати власні погляди на багатокультурну Европу. Однак у дебатах про долю Центрально-Східної Европи приклад Швайцарії до першої світової війни так і не відіграв якої-небудь помітної ролі. Мірило для Австрії та Центрально-Східної Европи Особливий шлях Швайцарії між іншими европейськими державами привертав неабияку увагу ще у XIX ст. Після революційного 1848 р. швайцарською моделлю, яка від інших загальноевропейських відрізнялася нейтральністю, республіканською формою правління і федеративним устроєм, зацікавилися насамперед інтелектуали з Німеччини та Габсбурзької монархії. Втім, у Відні перед першою світовою війною Швайцарію цінували не надто високо. Урядові кола проґавили нагоду реформувати імперію, в якій проживало дванадцять національностей, у сучасну федеративну державу. Напередодні загибелі Дунайської монархії віденський правник Фрідріх Тецнер писав, що для монархії настав час “бути Великошвайцарією”. Це кліше виринає і досі, наприклад, у Німеччині: Швайцарія як синонім на позначення відсутности власної історії, як красномовний приклад країни, яка відійшла від світової політики і дрімає десь на задвірках співдружности держав. Мирний договір 1918-19 рр. призвів до виходу ненімецькомовних національностей зі складу Габсбурзької імперії: вони скористалися правом народів на самовизначення і почасти утворили власні національні держави. Залишилася територіально ампутована Австрія, яка не могла оклигати від шоку і не вірила в дрібнодержавну ідентичність. Хай там як, але невеличка Швайцарія зразком для Австрії не стала. Зате в Центрально-Східній Европі після першої світової війни швайцарський зразок пережив справжнісінький ренесанс. Провідні політики новоствореної Чехословаччини покликалися на гельвецький взірець, однак у практичній політиці ним не послуговувалися. 1922 року президент Томаш Масарик схилявся радше до бельґійської моделі, аніж до швайцарської: “Очевидно, доцільніше говорити про бельґійську модель, адже Бельґія – держава монолітна, тоді як Швайцарія з давніх-давен складалася з крихітних держав. Наша держава – і зокрема богемські землі – розвивалася монолітно, так повинно бути і зараз. Про територіальну автономію не може бути мови. Така наша позиція стане на заваді несприятливій конфіґурації меншин”. Масарик, а пізніше й Едуард Бенеш притримувалися моделі централізованої національної держави і заклали цим – як то парадоксально не звучить – основи для поділу чехословацької держави 1992 р. Найбільшого успіху швайцарська модель досягла після другої світової війни, коли Австрія за федерального канцлера Юліуса Рааба проголосила 1955 р. нейтралітет. Зате сама Швайцарія у другій половині XX ст. опинилася в ізоляції, згайнувавши нагоду стати кристалізаційним елементом у процесі західноевропейської інтеґрації. Швайцарці почувалися, за словами історика Герберта Лютні, сказаними 1969 р., – “антитезою” до Европи і не зауважували, що Західна Европа змінюється швидкими темпами. У зв’язку з національно-державницькою хвилею, яка після розпаду радянської імперії прокотилася Східною та Центрально-Східною Европою, швайцарська модель набула нової привабливости. Під час візиту до Берна міністр закордонних справ Угорщини Ґеза Єленський з великою симпатією відгукувався про швайцарську модель. У дискусії про шляхи розвитку держав колишньої Юґославії на початку 90-их рр. часто покликалися на Швайцарію. Прихильники так званої кантоналізації екс-Юґославії довший час наводили на підтвердження своїх поглядів саме швайцарську модель. Проте керувалися вони вкрай хибними міркуваннями. Хто вважає етнізацію політичної спільноти ошвайцарюванням, дуже і дуже помиляється. Особливість швайцарських умов полягає саме в тому, що етнічні, релігійні та мовні кордони не збігаються з політичними. Виняткова ситуація Західної Европи Для сучасного розвитку Европи характерна поява більш-менш однорідних національних держав, які ототожнювалися, як звичайно, на основі однієї-єдиної мови або бодай мови панівної. Утворився мовний націоналізм, який мову державного народу перетворив на мову офіційного спілкування. Протягом XIX-XX ст.ст. спостерігалися чотири національно-державницькі хвилі, аж поки сам принцип не "взяв гору“. В ідеальному випадку політичні та культурні кордони збігалися, а мова з допомогою системи шкільної освіти націоналізувалася. Формула звучала: кожній національності – державу, цілу національність – в єдину державу. Европейці почали вбачати в мові важливу ознаку власної культурної та політичної спільноти. А що це аж ніяк не самоочевидно, засвідчує приклад гебрейства. Швайцарія від самого початку не вписувалася в цю схему, бо її розвиток відбувався інакше. Вона визначилася 1848 р. як багатонаціональна держава різних народностей і зробила багатомовність принципом свого устрою. У федеральній конституції три мови – німецьку, французьку та італійську – визнавали рівноправними державними й офіційними мовами, хоча латинська Швайцарія становила всього-на-всього четвертину населення. Багатомовність як державна ідея Було б неправильно вважати, нібито багатомовність від самого початку належала до провідних державницьких ідей Швайцарії. Щойно в другій половині XIX ст. ідея багатомовности піднеслася до рівня державної ідеології. Нарешті, національні рухи за об’єднання Італії та Німеччини спонукали швайцарців до перегляду питання про власну тотожність, щоб запобігти відсмоктувальному впливу культурного націоналізму сусідніх націй на мовно споріднені реґіони країни. Щойно внаслідок полеміки з мовним націоналізмом швайцарські інтелектуали та політики зробили ставку на державу політичного волевиявлення і висунули на передній план спільну історію та політичну культуру. Федеральна держава націоналізувала не лише фінансову систему, пошту і залізницю; вона визначила також духовні та культурні пріоритети суспільного життя швайцарців. Федерація почала самосвяткування, відзначивши 1891 року 600-літній ювілей Конфедерації і вперше проголосивши 1 серпня державним святом. У всій країні створювали пам’ятники та музеї; шкільні підручники наповнювали національно-історичним змістом. Тож останні два-три десятиріччя XIX ст. спричинилися до остаточного ошвайцарення культури. Молода федеративна держава консолідувалася економічно та політично ще до того, як европейські націоналізми спалахнули в першій світовій війні. Тоді відкрилася глибока прірва між німецькою та латинською Швайцарією, так що аж німецькомовному письменникові, лауреатові Нобелівської премії Карлові Шпіттелеру довелося 1914 р. настирно апелювати до державно-політичної розважливості та нейтралітету швайцарців; він закликав погамувати свої протилежні симпатії до обох воюючих сторін з огляду на спільні історію та громадянство. Швайцарія змогла вистояти глибоку внутрішню кризу 1914 – 1918 рр. тільки завдяки зовнішньополітичному нейтралітету. Політики та письменники почали підносити багатомовність Швайцарії до рівня державної ідеї. В одностайному спротиві всіх чотирьох мовних спільнот тоталітарним народницьким ідеологіям націонал-соціалізму і фашизму остаточно сформувалася багатонаціональна державницька свідомість швайцарців. 1938 р. швайцарський народ прийняв нову статтю закону про мови, яка демонстративно проголошувала ретороманську четвертою державною мовою країни. Офіційними мовами для цілої Швайцарії, як і досі, вважалися німецька, французька та італійська. У посланні Федеральної Ради було записано, що ідея чотиримовної Швайцарії творить осереддя державницького мислення швайцарців. У 1970-1980-их рр. розгорнулася дискусія навколо питання про національну ідентичність та культурне розмаїття. Нові тенденції суспільного розвитку під гаслами наступу англійської мови та діалектів німецькомовної Швайцарії, мовно-корпоративні спрямування франкомовної Швайцарії, ерозія національно-державного громадянства тощо вимагали переоцінки усталених поглядів. Багато що і досі не втратило значення. Ще існує загальна згода щодо завдань федерації і кантонів, спрямованих на збереження чотирьох національних мов. Тож підсумуймо: Шлях до чотиримовної Швайцарії торувався повільно, в усякому разі не так спектакулярно, як здебільшого подають дослідники. Хоча Швайцарія вже 1848 р. визнала перевагу багатьох рівноправних державних мов, давши відкоша культурному націоналізму, проте щойно наприкінці XIX ст. і протягом першої світової війни багатомовність стала державною ідеологією. 1848 р. йшлося насамперед про політичне громадянство, тобто демократичну та республіканську форму правління, яку всі швайцарці різних мов і конфесій вибрали як можливість політичного співіснування. Мовна норма: територіальний принцип Швайцарська мовна норма намагається прагматично поєднати два підставові моменти: з одного боку (ще) незаписане конституційне право індивідуальної мовної свободи, а з іншого, – кантонально-державне законодавство про мови офіційного спілкування. Федеративний устрій покладає на кантони згладжування суперечностей між свободою індивідуального мовного вибору і колективним плеканням історично складеної мовної спільноти. Кантони мають турбуватися про те, аби населення вивчало в школі офіційну мову реґіону та спілкувалося нею в комунальних і кантональних інстанціях. На федеральному рівні кожний швайцарець може послуговуватися однією з трьох офіційних мов. Ретороманці доволі часто використовують рідну мову. Наріжним каменем закону про мови вважають так званий територіальний принцип. Продовжуючи традиції конфесійної доби, федеральні установи розвинули мовно-територіальний принцип за формулою “cuius regio, eius lingua” і так впорядковували співжиття мовних спільнот. Вони керувалися міркуванням, що збереження мовних спільнот належить до національних пріоритетів багатомовної Швайцарії. Якщо поглянути на останні 150 років, можна переконатися, що територіальний принцип не що інше, як піклування про меншини. Саме так латиномовні меншини змогли вистояти перед економічним і демографічним тиском німецькомовної більшости. Тільки так можна було забезпечити надійну стабільність мовних реґіонів усупереч мобільності економіки. Чотири державні мови зберегли споконвічні, століттями творені терени, географічні кордони та культурну гомоґенність яких належить плекати. Значних струсів зазнала лише ретороманська мова. На перетині століть багатомовні міста Центрально-Східної Европи остаточно гомоґенізувалися. Будапешт мадяризувався, Прага чехізувалася. Хто прагнув зробити у цих містах кар’єру, пристосовувався до панівної мовної культури. У Швайцарії все виглядало інакше, позаяк прибульці змушені були в школі та громадському житті спілкуватися поширеною на цій території мовою. Хоча свобода мовного вибору і становить неписаний конституційний закон федерації, одначе абсолютним характером він не відзначається. Швайцарський закон про мови передбачає всілякі обмеження, які йдуть на користь суспільству і видаються виваженими. Зате мовно-територіальний принцип не володіє необмеженими можливостями; мовні кордони чинні доти, доки не суперечать динаміці суспільного розвитку. Пошуки modus vivendi між індивідуалістським і територіальним принципами належать насамперед до завдань цивілізованого суспільства, тобто політичної культури та толерантности. З цих міркувань у федеральній конституції аж до 116 статті включно немає жодних мовних приписів. Позаяк федеральна конституція однозначно передає культуру, мову та релігію кантонам, то це унеможливлює культурні, мовні та етнічні конфлікти на національному рівні. Зате мовні меншини опосередковано, тобто політико-державними каналами власних кантонів, можуть відстоювати свої культурницькі інтереси на найвищому рівні. Досі Конфедерації вдавалося уникати створення спеціальних федеративно-правових структур політичного штибу для мовних спільнот. На противагу до інших країн мовні спільноти не виступають політичними мовними блоками. Як і США, швайцарські установи не пішли на поділ громадян за етнічно-мовними критеріями. Як в американських, так і у швайцарських паспортах відсутня графа про мовну чи етнічну приналежність. Зате десятиліттями туди ретельно вносили дані про релігію або віросповідання. Отже, територіальний принцип бодай якось може функціонувати тільки в державі з федеративним устроєм, де мовні групи більш-менш чітко розмежовані. Якщо мовні групи переходять одна в одну, слід застосовувати інші правила. Для таких країн напрошується ступеневий білінґвізм. У США англійська мова як мова офіційного спілкування полегшує інтеґрацію; у Радянському Союзі подібну роль відігравала російська мова. На завершення цих міркувань про швайцарську мовну норму напрошується питання: Чи можна взяти швайцарську модель за приклад для всієї Европи? За відповіддю далеко ходити не треба: швайцарські обставини не можна схематично переносити на Европу та інші країни. Надто вже неповторними були історичні умови, за яких могла утворитися сучасна національна держава Швайцарія. Упродовж сторіч цій маленькій державі в Центрально-Західній Европі вдавалося з допомогою нейтралітету уникати европейських конфліктів, розбудовуючи виважену стійку систему з різних конфесійних, мовних і реґіональних утворень. Переклад Тимофія Гавриліва |
ч
|
|||