в перекладах Олега Заячківського
Остання служниця Бетговена
Історична ремінісценція
У липні 1900 року в зальцбурзької лахмітниці Каті Шпанбауер, у чиїх нечупарних
руках зосередилися чималі цінності, я зустрівся з моїм лінцським приятелем придворним
радником А. М. Пахінґером – надзвичайним диваком, що зробив би Е. Т. А. Гофманові
неабияку честь. Куди старший за мене, він, будучи, як і я, пристрасним колекціонером,
мав значно більше досвіду.
З дедалі зростаючими запалом і зрілістю справжнього збирача він зайшов так
далеко, що я не міг і, напевно, вже ніколи не зможу наздогнати його. Хоча збирав
він, щоправда, і всілякий мотлох та непотріб.
Однієї грозової ночі, наприклад, я спіткав його в Мюнхені тоді, коли борвій
вихопив у нього з рук загорнуте в пакунок опудало мопса.
– Облиш це дрантя, – порадив я йому.
– Шо? Лишити такуво файну річ? Се мопс нибіщиці Фанні Ельслир! Таже се найліпша
вітчизнєна памнєтка длє кождого австрійцє... Знаїш, єк го занесло до Мюнхина?..
Роками шуков-їм мопса... Сей був в їдної баби... Ади не хтіла го віддати...
не хтіла віддати... Але годину, єк стара померла... та й в тотій жєлобі родичі
покійної віддали ні мопса за безцінь... Маю такі офіційне пітверджинє... А ти
шо си гадов?..
– Нерідко в такімво опудалі мопса, – провадив він, – мож знайти єкис любовний
лист. Єк знати, а може в сімво сховані єкіс невідомі бздури старого Ґенца! Знаїш,
такийво мопс – се, власне, історична памнєтка...
Ураз повз Пахінґера проїхав трамвай – і обличчя промоклого до рубця придворного
радника спалахнуло пекельними червоними відблисками. Крекчучи від задоволення,
щасливець, якому позаздрив би не один колекцінер, зник у темряві разом із закаляною
до невпізнаваности дивовижею. А проте чоловік, який із такою втіхою блукав манівцями
мистецького ринку, володів і справді коштовними перлинами – скарбами, що склали
би предмет гордости для будь-якого музею. Хоч, як уже згадано, траплялися й
речі, що їх кожна розумна людина з огидою викинула б геть. Ось, наприклад, Ґрильпарцерову
пантофлю він привласнив собі.
– Жєль, шо тіко права... На ній вигаптована Жинив’єва, єка длє свого нимовлєти
бире в олинихи троха молока... Катя Фрьоліх подарувала ні сесю пантофлю... Так,
пантофлє... Не їден вчений довів се... А ше-м маю – ношу й нинька – засмальцьовані
постромки нибіщика Достоєвского... Се ду-у-уже рідкісна річ... Тому багато хто
й заздрит ні...
– Та облиш-но своє бридотне ганчір’я! – урвав я його.– Якщо ти не знаєш чогось
кращого...
– Я знаю таке... ади, се навікь не варто бло б розповідати ті. Таже ти не шєнуїш
риліквій виликих людий... Але так єк ми сі знаїм віддавна, я озьму ті з собов
на їдну низвичєйну зустріч... дуже низвичєйну... я добрий чоловік... Би-с знов,
шо ту, в старій частині міста, жиє їдна старезна баба, єка, кажут, бла посліднов
служницев у Битговина. Пише сі вона Розалія Гіммельфройндспоінтнер. Ади йдем
оба до тої жінки та й побалакаїм з нев. Дорогов купим їй горівки, але солодкої.
І ґульдинів з десікь такі дамо старій.
І ми пішли. Нетрища темних будівель. Стиль – іще ґотичний. На брудних, різних
за висотою східцях із червоного мармуру ми побачили зграю котів. Звідкілясь
долинала подружня сварка. На приступках сходів лежали розкидані ялинові шишки.
На шостому поверсі – куди нам вказали дорогу – одні з дверей були відчинені.
Зайшовши досередини, ми побачили схожу на опудало істоту – справжнісіньку потіпаху
із запаленими очима. Горілка зробила її довірливою. Пахінґер, який унаслідок
своєї пристрасті збирати стару білизну духовних велетнів, історичні щелепи,
що зав’язли у всіх у зубах, і всілякі інші речі такого роду часто фліртував
з обмивальницями мерців (“Троха файним чоловіком такі тра бути“. – Він замріяно
подивився кудись у далечінь.), відразу знайшов тон, необхідний для миршавої
почвари.
– Отже, пані Залі, – спритно почав він, із хвацькістю настовбурчивши вуса,
– то єким же був маестро – пан фон Битговин?
– Та єким же він був маестром! – невдоволено буркнула стара. – Він був тіко
музиков... мандрівним музиков... Мав дві роялі без ніжок... А їден раз півднє
так лупив палицев по столі, шо післє того нам не раз казали висилєти сі... Тогди
мала-м роботи, Боже мій!..
Ми розгублено перезирнулися.
– Не маїте єкихос го листів? – запитав бувалий у бувальцях придворний радник,
який серед пануючого безладдя, здавалося, почував себе впевнено. – Шо, нибіщик
ніколи не дарувов вам старих чобіт... чи ше шос, би-сти доношували? Єкихос майток
на зиму? Подумайте добре, пані Залі!
А тоді, обернувшись до мене, сказав:
– Коби мав-їм лиш їдні маестрові майтки! Шо б вони тогди вартували!.. Ади був
би-м забизпечиний на все житє...
– Ну а яким же пам’ятаєте його у стосунках з іншими? – поцікавився я.
Гіммельфройндспоінтнер довго дивилася на мене каламутним поглядом, а потім
пирхнула:
– Він був страшний відлюдок...
Це були останні слова, почуті від неї. Після цього вона поринула в похмуре
мовчання.
Карлик у тумані
Був зимовий ранок, темний, хоч в око стрель. На одному з катедральних соборів
щойно вибило восьму. Бліде світло ліхтарів ледь пробивалося крізь туман. Біля
пам’ятника Лібенберґові кілька закутаних по самісінькі вуха осіб, чекаючи на
трамвай, невдоволено тупцювали по свіжій пороші. Панувала мертва тиша. І лише
неподалік від мене якийсь гладун безперестанку буркотів собі під ніс. Щось,
здавалося, страшенно дратувало його.
У мені відразу ж тьохнуло серце провінціяла, яке зазвичай дрімає в душі кожної
столичної людини, і я підійшов до збудженого череваня ближче. Тепер я міг його
чути.
– Таже се правдиве ниподобство! Стидов би-с сі... Такийво шмаркач... Ви подивіт
сі на него, – накинувся він на мене, так що від злости з-під його моржових вусів
аж бризкала слина, – ви подивітсі на него! Такийво малий батєр, а вже курит
з самого ранє... Вкров в тата гроші та й курит си дзиґар... Може навікь і “Вірджинію”,
бо, ади, малого дзиґарє му мало... І коби сі рушив, хлопчиско засраний!.. Та
я,– заревів він,– зара єк зроб’ю тобі публіку! Стра-а-ажо! Де стра-а-ажник!?
Біля нього вмить виріс поліцай і віддав честь.
– Пане раднику, шо накажите?
– Видите тогово бахурє, шо курит? Забиріт в него дзиґар і дайте му добре по
пиці!
Підступивши до оповитого туманом коротуна, який високо підкотив хутряний комір,
поліцай торснув недоростка за плече.
– Ану, малий, кинь той дзиґар з писка!
Та цієї ж миті чиновник аж заціпенів від страху: розгніваний літній пан зі
сріблистою патріаршою бородою, обернувшись, з обуренням прокректав:
– Не-чу-ва-но, та й годі! Ви що, схибнулися?.. Та я... я...
– Сто разів прошу ні вибачити... ваша високосте!– затинався охоронець порядку.–
Сто разів прошу ні вибачити... зрозумійте, шо то чериз туман...
Перед ним стояв не хто інший, як сам директор департаменту лицар фон Ґют, що
аж не тямився з люті.
І тут, ніби за помахом чарівної палички, майдан завирував людьми. Їх було не
менше ніж п’ятсот, і все нові юрбища знай випливали з темряви. Дати лад цій
метушні намагалися два поліцаї на конях. Погляди всіх були прикуті до його високости
літнього пана, який і далі знервовано крутився, як дзиґа.
І ось до нього наблизився радник у справах бідних, висякався у величезний синій
носовичок, що з нього літньому панові без будь-яких труднощів можна було б пошити
піжаму, й запаленими очима санбернара благально подивився на куцого чоловічка.
– Прошу ні вибачити, ваша високосте... зробив-їм страшну дурницю... знаю...
знаю... Але єк-їм виджу такового шибиника, шо курит...
Його високість Яромир злісно глипнув угору на бідолашного базіку.
– ... ади, єк би се вам сказати... приймив-їм вас за малого гівнюха, шо з кишени
батьків вкров кєжко зароблені гроші... та й бігме...
– Годі-бо вам,– урвав літній пан осоромленого радника, – ви й так цілковито
зіпсували мені насолоду від уранішньої сиґари... Та ще й трамвая нема... Скандал!
Уже п’ять на дев’яту.
Він роздратовано постукотів пальцем по коштовному золотому годиннику.
Поблизу сварливого вельможі стояла пристаркувата простолюдинка, раз у раз шморгаючи
носом.
І от з нею трапилося щось таке, що не зміг би пояснити жоден психолог. Бо хоч
вона й бачила не тільки всю попередню сцену, але й те,
як швидко органи правопорядку (радник і поліцай) визнали свою провину, з’ясувавши,
що курець – повнолітній, а проте у неї в мозку утворилося часове провалля, і,
належачи до тих сердешних жінок, котрі сповільнено реаґують на несподівані ситуації,
вона все ще не спромоглася второпати, що перед нею не хто інший, як дорослий
чоловік.
Під’юджувана нечистою силою, вона прохопилася:
– Ади-ади, в него є ше й годиник. Диви сі, малий, би-с не загубив го!
Гай-гай! Краще б вона мовчала й своєю безглуздою балаканиною не припускалася
тієї хай не свідомої, однак доволі розповсюдженої прикрої звички, яка, на жаль,
частенько виявляється щодо ліліпутів – людей, чий вік на перший погляд визначити
важко. Бо після цього недоречного зауваження обурений вельможа так знавіснів
від люті, що я лише співчутливо стенув плечима і вскочив у один із трамваїв
37-го маршруту, які сунули тепер валкою.
Дон Карльос
Випадок
Навчаючись у Віденській вищій школі, я був свідком того, як з року в рік студентство
почувало себе зобов’язаним поставити якусь класичну п’єсу. З певною сентиментальністю
великі театри надавали в розпорядження студентської молоді, аж до блиску в очах
опанованої невгамовною пристрастю, одну зі своїх сцен як місце театралізовано-академічних
витівок. І повірте, кожного разу траплялася якась прикра, вкрай прикра історія.
Втішало ж єдине: твори наших славетних умів завжди були надміру прикрашені прочанами,
велетенськими озброєними товпищами, які взагалі були ні при чому, і ще всіляким
іншим набродом, а проте нам дуже кортіло, щоб у “Гамлеті” – а вибрали ми саме
його, – душі покійного батька було дозволено прихопити з собою із пекла ще кількох
знайомих. Їх нам уявлявся цілий тузінь. Та що ми лише не робили, намагаючись
переконати особу, призначену режисером Придворного театру, вона знай не дозволяла
нам цього. Через родичів, які обіймали керівні посади, ми звернулися до директора
Шлентера, знизивши наші вимоги спочатку до шести, а потім і взагалі до трьох
злих духів, але Шлентер залишився невблаганним.
Пригнічений цією відмовою, комітет саморозпустився, а один угорець, Тивадар
де Надь еш Кіш Каламанча де Еадем еш Ісе, молодик із жагучими очима, який попри
недостатні знання німецької мови був фанатично одержимий грою, тільки те й робив,
що сипав довжелезними прокльонами. Більше того, серед білого дня він грізно
й демонстративно плювався перед монументальною будівлею Придворного театру.
І оскільки запал до “Гамлета” нам пригасили, ми вирішили поставити “Дон Карльоса”.
Якби це було живе створіння, воно з переляку забилось би під перше-ліпше ліжко
або ж під якийсь кущ. Адже саме “Дон Карльос” належить до найбільш непроґнозованих
п’єс, і тут може статися все що завгодно. До речі, й у “Вільгельмові Телі” є
свої непередбачені місця. Ну от, скажімо, коли батькова стріла зависає в повітрі,
не долетівши до яблука ... або коли Лоенґрин несподівано падає з лебедя ...
або ж узагалі, коли мертвого Зиґфрида занапащає, як це заведено, наприклад,
у Мюнхені, вбрана під валькірію чарівна танцівниця, що мусить “допровадити”
величного мерця до вальгалли, а той зі страхітливим гуркотом знову падає на
землю...
“О клята куряча дрискавице!” – долинало тоді з-за лаштунків.
Так от, ми вибрали “Дон Карльоса”, а “комітет” у складі 24 “паничів” виканючив
у дирекції ц.-к. Придворного театру підтримку маестро Зонненталя.
Комітет, що задля вияву своєї шанобливости ладен був плазувати на череві, ласкаво
відпустили, і він подався до найближчої пивниці “Пшорр” на тріумфальний кухоль
уранішнього пива, який затягнувся аж до глибокої ночі.
Лицар Адольф фон Зонненталь, наш новий наставник, був майстерним красномовцем.
Та оскільки походив він із Кечкемету, що в Угорщині, його звук “к” супроводжувався
чудернацькими обертонами, схожими на “здушене” “к”. Кожен, хто мав бодай найменше
уявлення про риторику, з глибокою шанобою схилявся перед цим кечкеметством.
Зрештою, мова його звучала надзвичайно претензійно й манірно. А що йому завжди
давали поважні ролі – імператорів, королів, полководців, як-от Валленштайна
чи Цезаря, то за його особистої присутности всі неодмінно виструнчувалися по-військовому.
Через кілька днів великий маестро, в чиїх рисах обличчя було щось від бегемота,
правда, просвітленого й шляхетного, завітав до нашого театрального комітету,
що саме засідав у Німецькому народному театрі.
Дирекція Придворного театру, поставивши хрест на всіх решта, повідомила нас,
що придворний радник Зонненталь конче бажає бачити стіл, на який він, виконуючи
роль короля Филипа у сцені з великим інквізитором, мав звичку спиратись однією
рукою у величній позі. А ще він хотів би бачити дитину – інфанту Кляру-Евґенію.
За цими двома обставинами підступ долі чаїться, як відомо, найбільшою мірою,
достоту так, як і за ренесансним коліщатковим пістолем, що ним крізь розкішно
позолочену металеву огорожу зазвичай застрелюють шляхетного маркіза Поза.
І от саме це нечуване нахабство пістоля здатне викликати страх у дирекції будь-якого
театру. Для цього якомусь йолопові досить здмухнути порох із полички або вчасно
не звести курок, а якщо й звести, то аж тоді, коли шляхетний Поза вже впав мертвим.
На відміну від пістоля, головною проблемою Зонненталя завжди були стіл і дитина.
Якось під час гастролей у провінції, а саме в Кечкеметі, під його рукою розвалився
стіл – підступне стерво реквізиту, ба навіть ще гірше – розлетівся в друзки.
Іншого ж разу дитина від хвилювання надзюрила на сцені. Щось подібне може, звісно,
геть зіпсувати настрій загалом тріумфального вечора.
...І ось увійшов великий маестро. Комітет оточив його і, допомагаючи скинути
хутра, мало не збив літнього пана з ніг. Тоді довкола нього з’юрмилися двадцять
чотири паничі й, відкланявшись, поштиво розшаркалися.
– Д-де с-стіл? – почули паничі. А по хвилі: – Стіл паскудний. Я не м-можу
грат-ти із цей с-стіл.
Ось таким був спосіб його висловлювання.
Молоді запопадники зашаркали ногами.
І знову:
– Д-де-е д-дитена?
З дивовижною ґрацією та кокетливо опущеними віями маленька прегарна інфанта
Кляра-Евґенія ступила до маестро і, зробивши перед ним бездоганний реверанс,
чарівно подивилася прямісінько в славетне бегемотяче лице.
Великий мім – шляхетний благодійник – театрально відкланявся перед дівчинкою
і, з благословенням глипнувши на неї широко розплющеними бегемотячими очима,
ось як промовив хай коротеньку, а проте надзвичайно важливу фразу нашого великого
Шиллера:
– Б-будиш і т-ти г-гарно грат-ти? Тоді от-тремаєш ц-цукерку!
Бегемотячі очі значуще звелися догори.
З почуття вдячности дівчинка глянула на нього напрочуд сяючим зором і, сумно
опустивши шовкові повіки, майстерно виразила реверансом своє невимовне щастя.
Потім
вклонилася вдруге й підвелась. У відповідь на це лицар фон Зонненталь сказав
до комітету:
– Д-дитина паскудна. Я не м-можу грат-ти із ця д-титина!
Молоді запопадники затамували дух.
Маестро зібрався йти. Спонукувані бажанням допомогти йому вдягнутися в х-хутра,
двадцять чотири молодики оточили славетного бегемота, що зиркав божевільним
поглядом. Цього разу він, на щастя, втримався на ногах. Великими осклілими очима
д-титина на диво спокійно спостерігала за цією внутрішньо напруженою сценою.
На кутиках її трояндових уст з’явилася легка посмішка. І ось тут вона нарешті
озвалася:
– Ц-цукерку він хоче мені подарувати. Від таких старих шкарбунів я завжди отримую
десять ґульденів!
І різко обернулася.
Комітет заціпенів, а тоді, заметушившись, подався до пивниці “Пшорр” утопити
свій сум у кухлі пива.
Д-дитина згодом вийшла заміж за леґендарного ґрафа Боббі.
Повчальна проповідь отця Княкаля
Князі Ауершперґи, один із найшляхетніших, рівний Габсбурґам, княжих родів Австрії,
що успадкував маршальський чин у Країні й Віндському маркґрафстві, володіють
у Країні, неподалік від так до кінця й не дослідженої фридрихштайнської льодовикової
печери, замком, з яким пов’язана романтична, також не повністю вивчена історія
про прекрасну циллійську ґрафиню Вероніку фон Тешніц. Цю ґраційну й знадливу
постать часів парчевих, оздоблених золотом, ґотичних шат, пошлюблену одним із
наймогутніших, як і Габзбурґи, можновладців, прагнула усунути, щоб посісти трон
Німеччини, жорстока імператриця Варвара, дружина Карла IV. Варвара померла в
Кьоніґінгофі від чуми, і в такий спосіб Чорна смерть звільнила чарівній Вероніці
дорогу до найвеличнішого трону Европи. Але під час однієї поїздки до Угорщини
її по-зрадницькому схопили в полон і в замку Високий Остервіц утопили в цистерні.
За переспівами міннезинґерів, вона жила й далі, повита таємницею достоту так,
як і леґенда про те, що зловісна льодовикова печера в її володіннях є входом
до античного тартару, який поглинув Елену й троянських героїв. Тартар – “царство
марив”, для якого знавці ґеральдики навіть придумали герб.
Ауершперґам належать також велетенські маєтності в Тиролі та Богемії: в Тиролі
вони є власниками Матраю та Шпрехенштайну, а в Богемії – Нассаберґа,Тюпадля,Краловіц
і Златинану – замку, розташованого в чудовій, порослій численними лісами місцевости,
посеред неозорих княжих володінь.
Один із кузенів мого батька, ауершперзький придворний радник і головний управитель,
володів усіма цими просторами, і якось улітку ми кілька тижнів гостювали в нього
та його прегарної молодої дружини. Ганс Канон зобразив її на полотні як красуню
з двору Карла I Англійського. Цим портретом майстер передав настрій англійського
Відродження: зіпершись на балюстраду, вона стояла біля оздобленої карбованими
візерунками мармурової колони, а на задньому тлі, десь удалині, йшли мисливці
з хортами, злегка повиті вечірнім маревом.
У свої п'ятнадцять років я чувся нестямно закоханим у неї, втішаючись як чудовим
довкіллям, так і розкішшю тих цінних речей, що їх виробляли в тогочасній заможній
Богемії.
Святковий стіл угинався! Скільки там було куріпок, фазанів і всілякого іншого
добра! А на вечері завжди сяяло золоте світло незліченних свічок у срібних канделябрах.
Усе відповідало стилеві княжого двору, де навіть стайні – і ті були прикрашені
справжніми старовинними дельфтськими кахлями.
З цього замку ми раз у раз здійснювали поїздки до визначних місць. Наприклад,
до стародавнього міста Хрудима, де стоїть ренесансний палац великого астронома
Тихо де Браге. Або до Куттенберґа, центру споконвічного сріблодобування з його
славетною церквою Св. Варвари, однією з найдивовижніших у світі ґотичних споруд,
зведеною 1388 року Петером фон Ґмюндом. Збереглася там і оточена численними
фіґурами криниця, біля якої зяє моторошне провалля. І от коли туди кидають просмолені
запалені вінки, можна ще довго бачити, як поволі зникають маленькі жевріючі
цятки.
Та разом з усім тим прекрасним цей мальовничий, напоєний звуками козиці богемський
краєвид був пов'язаний з незвичайною грою сатирів, що знайшла своє відображення
у веселій пригоді, яка трапилася з велебним отцем Княкалем у церкві Вапняного
Долу.
Задля того, аби побачити превелебного Ойсебіуса Княкаля, удостоєного навіть
сану каноника, вартувало приїхати аж здалека. Святий Дух, звісно, сподобив його
багатьма мовами, а проте, розмовляючи ними, душпастир уживав богемську говірку,
утруднену, щоправда, коливанням гладкого живота й нападами нестерпно тяжкої
задухи.
Через те проповідував він – на жаль! – дуже рідко, чим позбавляв побожних парафіян
багатьох самобутніх святих словес. Його поважний вік, його фізичні вади, які
гармонійно поєднувалися з духовними хибами (він, як ніхто інший, слабував на
так званий словесний нестрим),– усе це гідно спричинилося до того, що отець
без зайвих церемоній запобіг ласки у превелебного епископату.
Лихо, лихо, тричі лихо – ба навіть чотири рази лихо! – коли під час святої
меси достойний Княкаль мав, згідно з приписами літурґії, стати навколішки, бо
саме цієї миті вельми шанований літній пан майже завжди засинав і тоді паламар
був змушений смикати його за рясу. Здебільшого благочестивий чоловік відразу
ж прокидався, та оскільки він постійно мріяв про тарок, у нього раз по раз вихоплювалися
недоброзичливі, вкрай недоброзичливі до уявного супротивника слова, але краще
їх тут не згадувати.
А проте все це не шкодило йому аніскілечки: по-перше, він був визнаним світилом
проповідницького мистецтва, а по-друге, доводився близьким родичем славетному
пражанину Зельхерові Хмелю. І ніхто в тодішній Богемії не хотів, звісно, псувати
собі стосунків із таким чоловіком.
І ось одного разу серед ауершперзьких вельмож поширилася чутка про те, що наступного
дня дон Княкаль проповідуватиме. Телеграфом, який негайно повідомив про це втаємничених
знавців у Богемії, надійшло чимало згод на приїзд, приурочений цьому тріумфальному
священнодійству. Пополудні знаменного дня численні екіпажі, а також кавалери
верхи на конях подалися до Вапняного Долу. Там вони спершу добряче підобідали,
попиваючи тюпадльське пиво й чудові запашні мельникські вина, а відтак рушили
до старої гарної барокової церкви, в якій невдовзі і яблуку ніде було впасти.
Адже стояв спекотний день, і при такій тропічній температурі, що Княкалеве чоло
аж фосфорилося, можна було сподіватися надзвичайно побожного слухання проповіди.
Отож усі сиділи тихо, як миші. І лише час від часу було чутно шелест віяла або
ж сповнене очікувань кахикання.
Ураз служник непомітно подав знак. Почулися лункі кроки й важке сопіння, так
що навіть мухи – і ті принишкли, чухаючи потилиці.
З'явився Княкаль. Побожне, гладке, вкрай невиразне й подібне радше до сідниці
лице з очицями, посадженими далеко одна від одної та червоними, як пивонія.
Він витер рясний піт із чола, над яким нависала маленька чорна езуїтська шапочка.
Ледве розтуливши рота, його велебність знову простогнав: “Гух... гух...”, зупинився
там, де можна було вхопитися за щось, і зник за крутосходами амвона, двері до
якого замкнув служник – напудрений нюхальним тютюном інтриґан зі стиснутими
губами.
В аудиторії затамували дух.
На вузьких дерев'яних сходах, які вели до амвона, щось тупотіло й гупало. Тоді
почувся гуркіт – глухе падіння, зойкання, нерозбірлива лайка. Побожний чоловік,
як завжди, гепнув додолу.
Усі з полегкістю зітхнули, адже зазвичай це провіщало вдалий день.
Після справді жахливого лементу й гупання товстезних ніг об приступки крутосходів
він виріс над перильцем амвона, схожий на розпашілого гарбуза.
Єгомость витер піт із чола, хапнув декілька ковтків повітря, кинув роздратований
погляд на розп'яття, що на рівні його голови простягло в глиб Божого храму різьблену
руку й, скидаючись на недорізаного кабана, злісно зиркнув на мирян, а тоді почав:
– Дорогі у Христі братє та сестри. Гух... Богомілна громадо, благочістиве вилможне
панство та висока шлєхто. Гух... гух... Нинька ми поминаїм сьвітого виликомучіника
Сибастєна, шо був ц.-к. римским офіцером, таємно хрищеним єк їдна порєдна людина
в сім підлім і жєлюгіднім римскім офіцерскім корпусі. Всі ж решта не годні бли
ніц, тіко шо бути охоронцєми сховиск у зруйнованій Помпеї; або кондухторєми
їгипитских трамваїв, запрєжиних мавпами; або ж погоничєми вирблюдів з паланкєнами.
Про те, єк він приймив сьвіте причастиє, нам, бігме, ніц не відомо й донинька.
Може, в лужку він прохопив сі словом своїй любасци... а може, його полковник,
клєтий і ниций римский плюгавец, гівнюх паскудний, сказов му:
“ – Пане старший лийтинанте, зовтра ви рушєєте на осіне цвічинє.”
На шо наш улюблений приподобник чемно, але твердо відповів му:
“ – Слухнєно голошу, пане полковнику, се, відей, не мож, таже зовтра ми тра
на прощу до Маріацилі.”
Полковник обурено подивив сі на него та й каже:
“ – Маріацилі? Шо ви городите? Який там до ґідька Маріациль? І взагалі, маю
призру, шо ви – християнин! Так, ви, старший лийтинанте! То сі не годит...”
У відповіґь на се сьвітий старший лийтинант відрік:
" – А я сего й не пиречу. Таже я не такий поганец, як решта офіцерского корпусу!
Ви си гадаїте, шо я лайдак послідний?“
" – Ади маєш! – буркнув полковник. – Зара ви негайно доповісте в офіцерский
постій про своє прибутє і принисете жєртву, – і викєг із задної кишени капшучка.
– Озди вам ц.-к. ладан – пожєртвуйте вес понюх! Але не в ніс, би вас ґідько
взєв! І пожєртвуйте го перид погрудєм єго високости імпиратора.“
Тут ні сіло ні впало в аудиторії підхопилося декілька чоловіків.
"– Се бомкі! – відрубов наш сьвітий. – На пожєртву той поганецкий мирзотник
не ґістане дусту проти бліх навікь на два ґрейцири.“
Богочестиві парафіяни вдоволено зітхнули, похитуючи головами кожен на свій
лад. Ніби на підтвердження тих слів пролунав якийсь тріск. Заснуле дитинча впало
з лавки. Отець Княкаль підніс до ніздрі понюшку тютюну й, висякавшись у величезний
червоний носовичок, глаголив далі:
" – Шо? – заривів полковник. – Я звилю вас розстрілєти...я вам покажу!“ – і
закликов війскового трибуна, би той зачитов смертний рішинец.
І нашого сьвітого ті поганці порішили з лука.
Слухачі зітхнули. Почулися тривожні звуки. А ще схлипування – по-чеському й
по-німецькому.
Трохи згодом гладкий парох знову нюхнув тютюну. З нього йшла така пара, що
здавалося, ніби пахне гарячими ковбасками. А тоді пролунав його голос:
– Не плачте, дорогі у Христі братє та сестри! Благовірна паство, єсновилможне
панство й висока шлєхто! Відей, так і бло...
Зітхання полегкости прокотилося понад побожною громадою, яка, не гаючись, подалася
на розкішний обід до "Чорного орла“. Там єгомость Княкаль ніколи не мусив платити.
Чоловік із трьома черевиками
Венделін Гебенштрайт – ось як називався той рідкісний мерзотник від шевського
ремесла, який завдав моїй добрій бабусі чимало прикрощів.
Це був присадкуватий запальний чоловічок, чий ц.-к. привілей викликав заздрість
у багатьох. На його величезній пліші, мало не на потилиці, випинався подібний
до півнячого гребеня наріст, що від надмірного збудження аж полум’янів.
Одному Богу відомо, хто порадив моїй добрій бабусі, яка, звісно, не зробила
нікому нічого лихого, звернутися до Гебенштрайта. Невже літня пані Кнірш, що
так хворобливо боялася кінця світу? А може, славетна поетеса Марі фон Ебнер-Ешенбах,
схожа на зосередженого бульдога, що нюшить підозрілими слідами, яка щоразу посіпувала
вусиками, коли хтось згадував ім’я Гебенштрайта? Хай там як, а вона, повірте,
мала для цього всі підстави. І не лише тому, що взуття, виготовлене майстром
Гебенштрайтом, було надміру дорогим. Принципово він робив його завжди трохи
замалим, ба більше – він умовляв своїх замовниць носити так зване “взаємозамінне”
взуття, яке називав “штиблетами”.
– Їх ви можите взувати навікь затемна, сиред ночи, таже лівий штивлет бездоганно
пасує до правої ноги, вже взутої... Єкос мав-їм клієнтку, єкій трамвай відкєв
їдну ногу. І вона сі не жєлувала. Ади спитайте баронесу Ебнир фон Ешинбах. Їй
на баль зробив-їм чіривички з ружевого муару. Робити сі чіривички маю право
тіко я, таже в мене є на се ц.-к. привілей. Власне, се взутє лиш длє дам з вадами
пальців ніг, єк виликий палец загинає сі на вказівний.
Моя бабуся відмовилася від такого паскудства.
– І шо ви си гадаїте? Се справа дуже сирйозна. Єк шос такево сі трафит чоловікови,
то звілнєют го з войска. А єк сесю ваду виївлє у справжного патрійота, то се
може вікликати в него банованє. Та ади, напримір, польска жидва має власні ортопидичні
лічниці, де сі вади й фабрикуют. Найбілша з них бла колис у Кракови. Та й тота,
шо в Жешуви, такі має добру славу. А в Каколувци, кажут, є їден рабин-чудотворец,
єкис пан Федирбуш, і сей ворожбит може фабрикувати покруч пальців і навікь клиші
ноги, казов оден. А чо ви сі дивуїте? Таже добрий швец все мусит знати.
Якось він знову завітав до бабусі. Тільки-но почувши жваву розмову, я прошмигнув
до своєї улюбленої кутової кімнати, звідки відкривалася чудова панорама аж до
Опери на запруджену людьми та транспортом Вінцайле й на церкву Св. Карля, від
зеленої бані якої відбивалися золоті сонячні промені.
– Я ж вам зрозуміло сказала, що хочу мати нормальне взуття, а не оці футляри
для виродків, – запротестувала літня дама.– І знову ви хочете нав’язати мені...
навіть не знаю, як це назвати... цих геймонських дітей!
– Шо? Нав’їзати? Гиймарктских дітий? І се коли я маю ц.-к. привілей! Таже ніхто
з шивців і блиско не озме сі робити такево “лівоправе” взутє! Імпиратор сказов
був своє слово... За моїм привілеїм він пантрує день і ніч, тагі сторож, і озди
вам,– він витяг щось зі своєї подорожньої торби,– ше їдна малинька ниспоґіванка:
третий чіривик.
– Що-ооо?
Моя бабуся втупилася очима в майстра й піднесла руку, вочевидь, аби показати
йому на двері. Він здогадався про її намір. І хай навіть шевцям часто притаманна
груба неотесаність, а проте вони надзвичайно чутливі до всього, що стосується
їхньої чести, й тому кожного, хто їм улещує, вони мають за свого. На кожній
виставі “Майстерзинґерів” повно шевців, які, розчулюючись, важко соплять, а
у великому антракті задумливо стоять із кухлями пива в руках. Вони довго кивають
головою на знак згоди, вдоволено зітхають, критично зиркають на взуття публіки,
що пропливає повз них, а тоді, випивши пива, витирають мокрі вуса.
На врочистості, організовані банком, ці молодики одягають чудернацькі куценькі
суртуки – таке собі потішне вбрання таємного товариства вкрай непоказних чоловіків.
Так от, Гебенштрайт тримав у руці третій черевик і, розмахуючи ним, хрипким
голосом розповідав:
– Єкос хтів-їм був таємно зробити кілька осих чіривиків длє папи, би він ходив
в них на собор, а такі длє того, би він міг сі взути в них, йдучи сповідати
людий. Але ж я нієк не годин сі довідати про розмір ноги єго святости. Осе вже
кара нибесна! Таже длє сего досикь намазати ступню сажов і відбити її на картці
паперу.
Та шо-м тіко не робив длє сего... Ходив-їм на авдиєнцию до їпископа в Оломовци,
де я сі народив, просив-їм єго велебність змилостивити сі й написати до єго
святости листа з проханєм повідомити розміри єго ноги, а такі чи не клишєві
в него пальці й чи не врослі, бува, нігті. Та дарма. З сего приводу був-їм тут,
у Відни, в кардинала Ґруші. Та й шо? Ніц. Тогди в нунция, ґрафа Сциапинелі.
Та й знов ніц. Разів п’єкь ходив-їм до него. На шостий раз він звилів свому
швийцарови – єкомус Завадилу – прогнати ні. Та я сі на швийцара не образив,
таже він, ади, служит свому панови й сам знає, шо сі належит робити. Але те,
шо він назвав ні “підозрілов богемсков дратвов”, я му ніколи не вібачу.
Озди вам третий чіривик, озміт го, він принисе вам раґіскь.
– О Боже,– простогнала моя бабуся,– а навіщо третій?
– Ади, напримір, ви, шпацируючи, загубите оден. Таже се може трафити сі коли
хоч. Напримір, єк ви в нигоду бдети йти міским парком. Дивіт сі. Для ґрафині
Дуфур-Вальдироди я все роб’ю три. Таже вона, бігме, милосердна дама. Вона завжди
любит шос дарувати. Нима такого біднєка, шо пішов би від порогу її хати без
єкогос подарунку. Бо, ади, єнчий раз буває так, шо давати гроші нифайно. Ви,
відей, знаїте, шо се значит длє простих збіднілих людий, єким колис жило сі
ліпше... Ну а покійному імпираторови Фирдинанту, шо 1878 року помер у Празі,
я з пошани до него зробив-їм із жовтої шкіри пару мадєрских чобіт зі срібними
острогами та й подарувов їх му на авдиєнциї. Спочєтку він сі фист тішив і гладив
їх руками. Але раптом – шос му, відей, стрілило в голову, – взєв та й зафурєв
їх у мене... І шо ви на се скажите?
– Не знаю, та як на мене, йому нічого не бракувало,– відповіла моя бабуся,
котру я ще ніколи не бачив такою розпачливою. І хоч я й не був музично обдарованим,
а проте заспівав:
Швець, швець, як не чхає, то сякає,
а не чхає й не сякає – то йому хай буде ґрець.
Почувши ці слова, майстер Гебенштрайт з обуренням обернувся. Його червоний
наріст налився кров’ю, як гребінь василіска. Мало не плачучи, він звернувся
до моєї бабусі:
– Прошу вас, ласкава пані, скажіт свому паничу онукови, би він сего не співов.
Таже се так ні болит. Се образа длє мої чести. І кіко то вже швец чує тоті слова,
єк розносит замовникам готове взутє? Та й тому ношу го в торбі, тагі повитуха
шприци. Двічі болісно чути ні сі слова, маючи ц.-к. привілей... Знаїте, єк ґістов-їм
го?
І хоча моя добра бабуся з розпачем у голосі відмовлялася слухати далі, він
уже хтозна вкотре розповідав одну й ту ж історію.
– І ади лиш-їм ґістов го, попов-їм головов під колеса позолочиного придворного
екипажу й відтогди стов-їм страшно нирвовим. Таже підковзнув-їм сі на... ну,
знаїте, тому, шо кінь лишєє післє себе, бо не годин сі стримати й ніц не має
почутє відповідальности. А підковзуєш сі все тогди, єк не знаїш, шо робити –
бічи впиред чи сі виртати назад. І лиш-їм привітов екипаж, впов-їм на землю.
Ади єк-їм падов, то штивлети підлекіли догори, і їх вкрали на льоту, таже всюди
у Відни на місци пригоди завжди знайде сі кілька бахурів. Колисо затріщєло –
і карета сі захитала. І єк ц.-к. придворний кучир – а звали го Вопршалик, –
ше сі втримов на сиґіні, то придворний лакей – він писов сі Достал, але нє,
зажґіт, се був єкис Вістршповпик, – злеків на брук.
А пані ерцгирцоґиня, шо сиґіла в екипажі разом з придворнов дамов, з пирилєку
аж закричєла. Тож знайте, се бла пані ерцгирцоґиня Софія Климинтина Марія Анна
Ізабиля Епифанія Ґабрииля...
Бабуся розпачливо силкувалась урвати його розповідь, але Гебенштрайт, повчально
піднявши вгору вказівного пальця й вимагаючи від неї пильної уваги, і далі правив
своєї:
– Йозифа Францеска Азеска Піа Ґиргардена Сивирена Іґнация Станислава Полікарпа
Марії Симистрадної...
Моя бабуся хапнула декілька ковтків повітря.
– Так, – пояснювала бісівська дратва, – се вони успадкували від Браґанців –
колись другого за могутністю правлєчого роду в Портуґалії та Браццилії.
Знеможена, моя бабуся опустилась у фотель.
– І ади сє високородна дама бла другов дочков ерцгерцоґа Йозифа Карля Людвиґа,
проводирє другого армійского корпусу в Пресбурзі й командувачє – та дайте же
ні доказати – королівского пруского піхотного полку в Штюльпнаґилі. Пізніше
вона вийшла заміж за єго світлість кнєзє Турнского й Таксисийского. Ос так,
– презирливо докинув він.
– А придворна дама, за вилінєм її імпираторскої високости ерцгирцоґині, дала
ні двацєкь ґрейцирів єк відшкодуванє за каліцтво. Тим чєсом всілякі бахурі,
шо поставали довкола нас, жаґібно дивили сі на дві десітиґрейцирові монети.
Та, залєтий кров’ю, я подєкувов і відмовив сі.
Сив придворнов дамов бла принцеса Аліса Розамунда Евґенія...
Це вже було занадто. Моя загалом така лагідна бабуся заходилася погрозливо
махати черевичками:
– Та годі вам! Забирайтеся геть! І щоб я вас більше ніколи не бачила!
– Але ж, милостива пані, єк мож бути таков несправедливов... Навікь коропови
– і тому не мож заткати рота... Таже сим ви самі собі шкодите. Де ж іше у Відни
ви найдете такого шпецияліста з ц.-к. привілеїм, шо робит таківо штивлети? Вже-м
казов, єк тра, їх мож взувати і вночи. Та й навікь в лужку, під пиринов, сиред
ночи, не тра вставати, би сі взути в них. Та зажґіт, послухайте ше їдну річ.
Тоті двацєкь ґрейцирів образили ні. Таже навікь вмирущий – ади й той має їкес
почутє чести.І тогди захтів-їм подати клопотанє, би ґістати ордин Франца Йозифа.
Чериз смиртельне поранинє голови. Ади тіко сі подивіт на наріст, шо маю відтогди.
Таже се мізки, єкі виступили кріз рану -тагі пупцева кєла, лиш на голові. Се
стає сі дуже рідко. А в шпиталі сказали ні, шо се не мож опирувати, таже інакше
я назавжди забуду, єк сі називаю. Ос так. І тогди звернув-їм сі до барона Венциля
Аляриха Вебира...
– Венцеля Аляриха? – здивувалася бабуся.
– Аякже. Ви шо, не читаїте урєдового вісника? Так, до Вебира фон Ебингофа,
ц.-к. радника віґілу сикритаріяту ц.-к. урєду й маршалока. Але він сказов ні:
“ – Чоловіче добрий, прийшли-сти не туди. Сими справами займає сі мій брат,
кабінет 17 на третим поверсі.” І ади пішов-їм до єго брата Ернста, лицарє ордину
Франца Йозифа. Покрутивши носом, він сказов: “ – Сим ордином нагороджуют тіко
за поранинє на войні, а не за те, шо в мирний чєс впадиш, підковзнувши сі на
кінскім ланєку. Се бло би вже занадто. Озміт си за то ц.-к. привілей. Імпиратор
по своїй доброті даскь го вам. І тогди робіт си тих чіривиків кіко хочте.”
Післє сеї розмови пішов-їм на авдиєнцию до імпиратора.
У розпачі моя загалом така стримана бабуся підвелася з фотелю і вказала знесамовитілому
шевцю на двері. А тоді промовила до мене:
– Можеш співати цю пісеньку скільки завгодно. І подарувала мені срібну десятиґрейцерову
монету.
