Іван Головерса

Амнезія і гіпертрофія міту Галичини

Мітологізація чогось кимось притаманна буквально для всіх епох і просторів існування людської цивілізації. Людської, бо цивілізації. Мітологізація невідлучна від процесів чи то розквіту, чи то занепаду. Вона характерна і для статичних, і для динамічних періодів; вона і пульсує, і завмирає, і "змінюється, оновлюється, рветься, і у нові на світі форми переходить“ (трохи довільно перецитовуючи Павла Тичину). Тобто, з мітологізацією треба змиритися.

Мітологізована Галичина (яко складова різних інших мітів) цікавила й цікавить не лише мешканців Галича й області (без Буковини й Лодомерії), але й ширший незагал. Та ще цікавішою мала б бути мітологізація власне Галичини, окремішня чи не цілком самодостатня мітологізація. Та чи можливе таке? У Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха Галичина перепущена через авторську призму, є в ній характерні та специфічні персонажі (позитивні українці, неґативні поляки, нейтральні гебреї), є в неї і неповторний маґічний дух. Омелян Партицький по-історичному мітологізував Галичину – заглядав у прадавні її часи (найвагомішою в цьому плані є його праця "Старинна історія Галичини“). Йозеф Рот повертався до своїх рідних місць вже мало не як турист, зате дуже обізнаний. У випадку з ним випливає "австрійський“ (не скажемо ж "австро-угорський“) міт Галичини, останнім часом досить культивований. Бруно Шульц сконденсував міт Галичини в фантасмагоричному описі життя свого рідного Дрогобича. Міт Галичини пристосувала до своїх рідних Бережан Оксана Сенатович (1). В її прозі Бережани абсолютно мітологізовані, з масою відповідних атрибутів – є там Рай і Олімп, є свої герої та юродиві, є мандрівки до і з Бережан, є загадковий і привабливий дух цього міста та його людей. Можливо, навіть варто висловитися трохи навпаки: модель міту Бережан Оксани Сенатович можна пристосувати і до цілої Галичини, до міту цілої Галичини.

Коли витворюється міт нової України, то міт Галичини просто мусів би бути його складовою, – не лише територіально чи адміністративно, а в першу чергу – духовно. А в які ж часові глибини мав би сягати міт України? Певно, аж до Скитії, до Геродотової Скитії (2). І в жодному разі нам не треба ділити її з північно-східним сусідом. Бо ж навіть коли Александр Блок писав: "Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы...“, то він завідома реабілітував себе в наших очах другою частиною цієї фрази. А хтось з нас мав би написати: "Так, скити – ми! Так, европейці – ми...“ Міт твориться зокрема і в часі. А новий відлік часу – від Різдва Христового – запропонував запровадити у 525 році скит (наш хлопець – протоукраїнець) Діонісій Малий, який був на той час папським архіваріусом. Міт твориться в мові і мовою. Вельми цікавим у цьому плані є один мотив про давність нашої поезії, про найдавнішого протоукраїнського поета – Публія Овідія Назона. Маємо свідчення самого Овідія, що він написав один твір ґетською мовою (а за тим же Омеляном Партицьким, ґети теж були протоукраїнцями). Добре-таки згодом хроніст Матвій Стрийковський нотував, що "Овідій писав також слов’янською або руською мовою, яку добре вивчив через її принадність...“(3). Міт твориться і в просторі. А простори Скитії знаходяться на просторах України. Наразі досить і цієї тріади: час – мова – простір.

Коли ж повернемося до свого міту Галичини, то варто було б його логічно й коректно збалансувати, щоб не було ні занадтого забування того, що вже для нього створено, ні щоб не роздувалося його до якихось шалених розмірів та вимірів. Тобто щоб не було ні амнезії, ні гіпертрофії, а щоб був собі просто милий приємний міт Галичини.

1. Сенатович О. Старі бережанські історійки: із спогадів дідуся Зенона // Дзвін. – 1996. – №8. – С.53-61.

2. Геродот із Гелікарнасу. Скіфія: Найдавніший опис України з V століття перед Христом. – К., 1992.

3. Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська та всієї Русі // Дзвін. – 1990. – №1. – С.106.


ч
и
с
л
о

9

1997