ІздрикВоццекРозділ другий День (фраґмент) Повернення долі Чому, власне кажучи, долі? Хіба ти віриш в ті поганські байки, ніби душа вночі літає в високості, а зранку повертається до тіла? Опускається долі? Та ти ж перший візьмешся переконувати, що сон – то рідина, розтоплений бурштин, прозора каніфоль, що снити – то пірнати. Не літати. Та навіть і не пірнати, а занурюватися потроху. Та навіть і не занурюватися, бо ця тепла млость сама тебе затопить, заллє спочатку вуха, потім очі й ніздрі, і буде поволі підніматися, аж поки ти не опинишся на дні найглибшої западини, де й життя, мабуть, ніякого немає, де в тиші океанського мороку, гнані чи то підводними течіями чи то власними фантазіями линуть такі реліктові, що й нереальні – голотурії, асцидії, офіури, морські лілії. Ні, сон – не рідина. Хіба не ти писав: "запорпаюся в сон, неначе в порох“? – оно тепла суха субстанція з дрібнопротертих мінералів. Порох, одним словом. Густа полуденна пилюка на тій стежці, котрою ти малим ходив до річки, і обабіч котрої (стежки і ріки) рясніла отруйна амброзія. Ти ще й досі пам’ятаєш, як приємно було ногам ступати по тій пилюці (саме такі, мабуть, на доторк хмари, по яких так впевнено розгулюють живописні герої Відродження), і яким випробовуванням для ніжних дитячих підошов ставала необхідність перетнути смугу вкритого масними плямами асфальту, чи засипаний гравієм майданчик, а чи порослу жорсткою південною травою галявину. (А ще страшенно неприємним тактильно було повернення додому, на цементоване подвір’я. Холод того цементу, – а на подвір’ї завжди стояла густа тінь від ........ винограду, – був якщо й не потойбічним, то наче з іншої кліматичної зони, і так само зимною була долівка в хаті, де ти одного разу, взявшись досліджувати дідовий креденс, і віднайшовши прегарну кришталеву скриньку,о тригранну, з мідною защіпочкою, з примхливо вигнутими ніжками, вимощену оксамитом скриньку, в котрій щось рожевіло, – мало не вмер з раптової огиди, коли відчинив її і, ще не зрозумівши остаточно, взяв до рук стару, наполовину з’їджену вставну щелепу). (Це трапилось на півдні, де жив твій другий, не брюховицький дідо). Хоча, мабуть, слід шукати паралелей не так матеріальних, як просторових. Може сни – це провалля, в які час від часу зривається твоя свідомість? Тоді, щоб повернутися, тим більше доведеться дертися догори, чіпляючись за непевні кущі, спираючись на непевні камені, минаючи шматки імли. І все ж – повернення долі. Ранок. День. Пробудження Пробудження теж потребували б класифікацій, якби залишалися незалежними од віку. Однак з роками їхня різноманітність робилася все більш одноманітною, і він вже навіть не мріяв прокинутися ще колись, як раніше, в сльозах переляку й страху, не кажучи вже про сльози блаженства. І хоча переходи від життя нічного до буття земного відбувалися за різних обставин і в найрізноманітніших ситуаціях, чим далі тим чіткіше вимальовувалася певна тенденція: пробудження потребували реприз! В дні (тобто ночі) подолання чотирнадцятигодинного бар’єру, він якось опинився в не надто пристойному барі, занюханому, відверто скажемо, бридкому гадючнику, де разом з Eagles’ами мав нагоду проспівати Hotel California. І так воно пішло і хороше і з драйвом, що називається класно, і що називається круто, і що називається в кайф, що гріх було не повторити чи то на біс, чи то у власне задоволення, – і повторили. А там, після заключного соло, коли гітара сходить нанівець солодким арпеджіо, барабани якось самі по собі втяли знову той знаменитий перехід, знаєте? – там-барам-пам-бам-там, і пішло-поїхало по третьому разу, теж незле, а там і по четвертому і по п’ятому. Атмосфера в тісному приміщенні розпалилась до краю, публіка всі ці п’янички, волоцюги, синяки, – поріднилися в єдиному пориві, в єдинім ритмі, колисанні, здавалось бо ніякої іншої музики ніколи й не було на світі, та й бути не могло, бо сама гармонія сфер зійшла раптом на грішну землю в убогий цей вертеп, і єдине можливе бажання – щоб це тривало якомога довше. І тривало. Тривало довго. Він вже й не пам’ятав, вкотре – всоте? втисячне? – заводив оте Welcome to the hotel California..., усвідомлював лише, що це сон, безперечно сон, і що сон, швидше за все ранковий (бо вже й очманіла публіка потроху порозповзалась по притулках, і запухла прибиральниця, перевертаючи стільці й розмазуючи воду по запльованій підлозі невдоволено поглядала в бік сцени, а ви все, мов зачаровані затягували одне й те ж, а за вікнами давно точився ранок), до того ж відчував він, що, як не дивно й рідкісно, сомнабулічний час співпадає з часом справжнім, із тим часом, який зараз чинний там, на волі, в реальності, в т.зв. дійсності. А, значить, там теж крізь шибу ллється світло, там теж починається новий день, і найвища пора прокидатись. Але пробитися туди, випірнути крізь непевне в’язке вариво сну на поверхню немає ніякої можливості, бо спіраль сюжету, ніби звукова доріжка заїждженої платівки весь час збивається на коло, а вухо ловить все те ж до болю вже затерте нтам-барам-пам-бам-памн, і з горлянки гучно рветься Welcome to the Hot... Хто зна, може так і не прокинувся б він тоді, може так би й завис у вічному концерті, якби не розбудив його телефон. Промимривши щось у слухавку, все ще артикулюючи на англійський манір, він зиркнув на годинник і з певним невдоволенням зауважив, що чотирнадцятигодинний бар’єр так і неподолано. "Ах ти ж чорт, – майнула думка, ніби це не він щойно прагнув повернутись до свідомості, – ну, не могло воно задзенькотіти хвилин на десять пізніше. Та ми б ще разів ізо два проспівали і справу було б завершено“. Після того випадку з’явилася в нього звичка накривати голову подушкою. Були окрім того Ти досить часто повертався у місця, де вже бував раніше. У наддніпрянський вертоград, скажімо, а чи до міста твого дитинства, чи до іншого міста, притулку юності. Це свідчило про існування по той бік пам’яті повноцінного ландшафту твоїх снів. Ландшафту, зрозуміло, змінного, примхливого, рухливого і нетривкого, та все ж доволі цілісного в якихось своїх кордонах, координатах, демоґрафічних показниках, населених пунктах, рельєфах місцевості. (Отак і Воццек, не позбавлений дорогоцінного дару дрібного провидіння, десь за рік чи два до того, як отримав у спадок маєток на околиці міста, почав помічати, що тьмаві сюжети снів усе частіше приводять його в якийсь занедбаний будинок, у глибині закинутого парку. Там не було архітектури (хіба деталі – обпалене недопалками підвіконня, шматок стіни із вбитим в неї самотнім цвяхом, випадаюча дощечка паркету), зате повсюди панував колір – мутний прогірклий колір старих фотографій із батькового альбому. І персонажі, котрі заселяли цей будинок, і історії, котрі там відбувалися, властиво, відбитки історій – все мало цей відтінок тремтливо-млистої, вицвілої емульсії). Отож був світ. Природа його – квантова, інфернальна, чи, може, нейрофізіологічнао тебе хвилювала мало, але ти мріяв про мапи цього світу – з ними тобі було б набагато легше орієнтуватися під час подорожей, однак складати їх удень було б чистісіньким безглуздям, а потаємні нічні ескізи неодмінно конфісковувалися невидимими митниками при переході кордону снів. Світ цей і справді був світом невпинних недвозначних і безугавних метаморфоз: повертаючись туди, ти щоразу ловив себе на відчутті, що твоя мова, поведінка, звички, навіть одяг вже виглядають дещо анахронічними. Звичайно, ти намагався якомога швидше ввійти в ритм того життя, і все ж помічав у поглядах то докір, то здивування, та й сам деколи дивувався, дізнаючись про переміни чи то в законодавстві, чи в правилах доброго тону, чи у моді. Тебе переслідувало відчуття, що ти прогавив дещо важливе, що без тебе трапляється тут щось серйозне, кардинальне, і що ти так ніколи й не станеш до кінця своїм, якщо будеш і далі постійно метатися поміж країною дня та країною ночі. Та й там, на світлі, угорі (чи то пак долі) ти відчував себе не зовсім у своїй тарілці, бо поки вештався ти вертоградами й містами, і надривався разом з Eagles’ами чи вбивав хлопчаків з вовченятами, там (тобто тут) не спали, не ловили гав. Тому прокинувшись і виходячи з дому, ти завше нервував: чи дійсне ще твоє посвідчення комбатанта, чи не виглядає занадто викличним твоє вбрання, чи не трапилося сьогодні з доброго дива якесь національне свято, або навпаки – всенародний траур, а ти, останній невіглас, поперся на вулицю в білих штанах і картатій сорочці. Отак і розривався він поміж двома батьківщинами, як бурідановий віслюк, якому дорожчою за їжу здавалася можливість не вибирати.(...) Синдром Любанського Одна з ночей, проведених у домі Карпа Любанського пролила світло, чи то пак темряву, на нескінченність надр нічної віртуальної вітальності. З самого ранечку вам належало вирушати в подорож, отож не дивно, що твій сон в чужому ліжку був неспокійним. Весь час ти ніби мимоволі прислухався, чи не чути ще з передпокою голосів дружини Карпа та його дітей – це було б ознакою, що вже ранок, що скоро й сам господар встане і прийде тебе будити. Власне кажучи, саме тому прислухатися й не було ніякої потреби, проспати ти б не зміг, але така вже твоя натура – тонка й нервова. Як говорив улюблений grossmeister: "Смотрі какой, пісал ноч’ю, нє спал, какой інтєрєсний і томний! “ Однак ти, тобто Той, тобто ти-Той, не писав усе-таки, а спав, тільки спав неспокійно. Те, чого він так чекав – голоси в передпокої, – річ ясна, і з’являлося запопадливо, фальшоване всесильним духом пітьми. Снилося йому ціліську ніч одне і те ж: що він спить, і крізь сон чує голоси, і думає про те, що скоро ставати, але солодка вранішня дрімота не дає прокинутися остаточно, а хочеться ж пошвидше встати, щоб господар, зазирнувши до кімнати, застав його вже вбраним і готовим. Усе це так тупо й методично повторювалося раз-у-раз, що перетворювало спання в чистісіньке безглуздя. Тож він подумав, що, ніж отак от мучитися, то краще вже прокинутися і почитати книжку, абощо. Вирішив будь за що розтулити очі, дотягнутися рукою до вимикача й ввімкнути лампу. Однак та сама солодка псевдоранішня дрімота ніяк не давала йому цього зробити. Він довго змагався з нею, нарешті якось все ж таки прочуняв, запалив світло й подивився на годинник. Щось тут не те. Щось негаразд із годинником. Корпус, ремінець – усе, як завжди, але шкло в його годиннику повинно б бути тріснутим (розбив, коли допомагав приятелю перевозити меблі) – це ж виглядало цілісіньким. Очевидна недбалість реквізитора снів. "Ха-ха, як вони прокололися, – подумав Той про невидимих деміургів. – Мене так просто не обдуриш.“ І зрозумівши, що все ще спить, постановив прокинутися остаточно. Тепер вже досить легко відкрив очі, відразу намацав вимикач, замружився від яскравого світла, і знову кинув погляд на годинник. Цього разу все було гаразд. Четверта ночі. Ну, що ж, краще книжка, ніж ці ваші забави. Він роззирнувся до поличок, дошукатися книжок, і побачив, що перебуває в цілком незнайомому приміщенні – простора біла заля з вікнами на всю стіну, протяг ворушить фіранки. "А хай вам біс, – лайнувся спересердя – Таки обмахлювали. Ну, але це вже востаннє“. З тієї злості рвучко сів на ліжку і з силою потер обличчя долонями. Затим кинув погляд за вікно... й заціпенів. Усе було гаразд. Помешкання Любанського, все правильно, книжкові полички на місці, й годинник у порядку, немає навіть необхідності пересвідчуватися, але там, за шибою балконних дверей виднівся величезний, без перебільшення, гігантський бетонний ідол (Карп мешкав на дев’ятому поверсі). Стояв незворушно посеред будівельного майданчика, освітлений прожекторами, обліплений риштуванням, оточений ажурними конструкціями баштових кранів, а тіні так примхливо лягали на його страхітливу пику, що здавалося, він дивиться просто тобі у вічі. "Чорт! як же я його вчора вдень не помітив? – нажахано подумав Той. – я ж проходив повз те місце“. Уважно придивившись, зрозумів, що це голова воїна в шоломі, посаджена на височенний постамент. Ну, це ще так-сяк можна було зрозуміти – наближався ювілей визволення краю, і цілком природним було встановлення якогось монументу. Але як... Як... Як таке можна було не помітити? Не могли ж його вибудувати за вечір. В реальності подій Той аніскілечки не сумнівався. Він навіть не став щипати себе за руку – цей жест типових жертв літератури виглядав би зараз сміховинним. Натомість встав, пройшовся кімнатою і визирнув за двері. Все було на місці. Передпокій, вішалка, коридор. Не будити ж через це господарів. Той вийшов на кухню, напитися води, мало не розбив там горнятко (спіймав коло самої підлоги, але незграбно, знову впустив, і все ж, затримавши падіння, врятував), занепокоєно прислухався – стояла тиша. Повертаючись поглянув на себе в дзеркало. Нічого незвичного. Повернувся. Ідол стояв там само. "Поміркуємо логічно – за звичкою роздвоюючись на простака і консультанта говорив собі Той. Якщо це знову сон, а такої можливості відкидати не варто, то повинна бути все ж якась зачіпка. Не могли вони так перфектно все містифікувати. Рученьки закороткі. Рильця в пушку. Якщо ж не сон, – він зупинився коло поличок і переглядав книжки, звичні книжки з бібліотеки Карпа Любанського, бачені вже не раз, жодного натяку, – якщо ж не сон, значить я з’їхав з глузду“. По довгих роздумах вирішив, що найкращим виходом, – ідол не зникав – буде спроба ще раз заснути, а там, як Бог дасть. Перевертаючись з боку на бік, він все шукав зачіпки, думав, може, вона в тому, що він так легко повірив у реальність примари, та це не приносило заспокоєння, і сон ніяк не йшов, а налягала замість сну важка стурбована дрімота, і в мутну ріку тієї дрімоти він вже почав поступово провалюватися, коли раптово рятівне рішення прийшло само по собі. Він згадав: у Карпа Любанського на балконі була зашклена лоджія, ідол же дивися просто крізь шибу балконних дверей. Вони забули про лоджію! Вони забули, а він не забув. Боже, як просто! Від хвилювання радості залишки дрімоти злетіли з нього разом з ковдрою, він зірвався на ліжку і впевнився в своїй правоті. Зашклена лоджія і жодних ідолів! Зашклена лоджія і жодних ідолів! Утісі не було меж. Він переміг! Сталося! Сіріло. Годинник показував половину восьмої. Скоро час вставати. І нема потреби прислухатися до всіляких там голосів. А з-за дверей і справді лунали голоси. І деякі з них Той навіть зідентифікував. Ну, насамперед це, звичайно, був голос Карпа Любанського, з його патріаршими інтонаціями. А отой високий, з гиготливим сміхом – то мабуть Ірпінець. А той басок з гнусавинкою – Ґустав (котрий із них?). А той зухвалий баритон безперечно належить Боракне. А шамкотіння – Камідяну. А істерична скоромовка – Забужко, а блаженне лопотіння – Лишезі, а розкотистий регіт – комбатанту Довгому... Всіх, майже всіх впізнавав Той, єдине, що його непокоїло, невже ціле це кодло збирається в дорогу разом? Тут пролунало вже зовсім близько дверей Карпове: "А де Гриценко?“ Гриценко, мабуть, віднайшовся, бо далі Любанський надмірно голосно і театрально, акцентуючи, власне, на попередженні, проголосив: "А що ж наш Той? Усе ще спить?!“ І тут же двері розчахнулись, і галаслива вся юрба ввалилася в кімнату – і Карп, і діти Карпа, і дружина, і Ірпінець, і Боракне, і Камідян, і Ірпінцевая Оксана, Процюк, Малкович, Андрусяк, Герасим’юк, Забужко, Іздрик, Бригинець, Гриценко і Римарук, і Лугосад, і просто Сад, Лишега, Ципердюки (Іван і Діма), Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк. Всі вони оточили ліжко, і голосно сміючись показували на Тоя пальцями. Сміх їхній аж ніяк не здавався поблажливим. Той лежав голий, – бо ж ковдра впала на підлогу – перевернувшись на живіт, не в змозі навіть підняти голову, а довкола нього реготала, мов навіжена, юрба. "Як же їм вдалося оточити ліжко, – кволо розмірковував він – адже воно було присунуте до стіни. І що це сталося з головою. Треба підняти голову. За будь яку ціну підняти. І подивитись їм у вічі. Тоді вони всі зникнуть на хрін. Вони несправжні. Ну, давай, же, драню, піднімай! Давай!“ Величезним зусиллям відірвавши голову від подушки, Той сонним, ще невидющим поглядом глянув перед себе. Потім перевернувся на спину й ще деякий час, відсапуючись, полежав із закритими очима. Був ранок. Клята ніч, здається, закінчилася. Чутно було, як в передпокою Карпова дружина збирає до школи дітей. Той глянув на годинник, вже майже інтуїтивно сконстантувавши, що скло тріснуте, а, отже, автентичне. Ще хвилин десять можна було полежати. Ну й вар’ятська нічка видалась. Ідоли якісь... Поети... Приверзеться ж таке. Десь грюкнули двері, розлігся гучний голос Карпа Любанського. Потім чути було плюскіт води, гримотіння посуду. Балачки в передпокої. Той чекав, поки діти підуть уже, щоб і самому піти вмитися та й почати збирати речі. Треба буде розказати Карпові про ці нічні пригоди – чиста тобі література. Психоаналіз. Діти все не йшли. Знову голос Карпа. "Не знаєш, де та велика валіза?“ Це до жінки. Мабуть час і собі потроху вдягатися. Невиспаний, як пес. Нічого, в поїзді можна буде надолужити. "СЛУХАЙ, А ДЕ Ж ПАЯЦИК? ДЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, МІЙ ЧЕРВОНИЙ ПАЯЦИК? – раптом загорлав Карп. – НЕ МОЖУ Ж Я ЇХАТИ БЕЗ ПОДАРУНКА!!!“ Той аж похолов від переляку. Слизький холодний жах наповнив мозок. Червоний напханий паяцик лежав тут же під ліжком. Під його, Тоєвим ліжком. І якщо можна було ще хоч щось знати напевно, то це те, що він, паяцик, перебуває в тісних родинних стосунках із кам’яним ідолом з передостаннього кошмару. Далі Той цілковито втратив рахунок своїм фіктивним пробудженням. Видіння поміщалися одне в одному, як матрьошки, як маґічні китайські кульки, і не було цьому ні кінця ні краю. З кожним разом імітація дійсності була все досконалішою, довершенішою, тож не залишалося жодної надії на кінець диявольської каруселі. І коли щонайсправжніший Карп Любанський розбудив тебе за давньою приятельською звичкою читанням віршів, – чи Ненабокова читав він того разу? – ти лише мляво замахав на нього руками і пробумотівши: "Згинь, примаро...“ перевернувся на другий бік. А зрештою, хто зна, може, ти й мав рацію, можливо, той лукавий сон триває і понині. Історія Воццека Ну от, а тепер, коли розсунуто все, включно з фіранками, потрібно щось із цим усім робити. З собою. З пам’яттю про А. І з Воццеком. На деннім світлі бліднуть деталі твого падіння, але чіткіше вимальовуються обов’язки. Отож пам’ятаючи необхідність відповідати за свої слова, – ого-го! ще й як пам’ятаючи! – ти берешся відтворити Воццекову долю, котра привела його врешті у білу кімнатину з заґратованим віконцем, ліжком і т.п., кімнатину, в котрій, безперечно, кожен впізнає палату божевільні. Десь рік чи півтора перед тим, повернувшись із чергового відрядження, котрих він так боявся, (в значній мірі через екзистенційний страх вокзалів, а ще більше через те, що йому-тобі-мені ніяк не вдавалося звикнути до цієї умовності: сидячи замкненим у металевій скрині, – а чим, як не металевими камерами є всі ці вагони, комфортабельні салони літаків, авто і кораблів, – так от, сидячи у металевій скрині разом з іншими невільниками, вдавати, ніби все гаразд, усе нормально, і ти просто собі так подорожуєш. Поки триває рівномірне гудіння двигуна чи, скажімо, заколисуючий перестук вагонних коліс, ти ще готовий приймати правила гри і витримувати цей обмежений простір, сусідство незнайомих людей, нові запахи та інфернальне світло, але варто потягові затриматися довше на опівнічному полустанкові, як пекельна тиша, розріджена похропуванням з верхньої полиці та дитячим скигленням в сусідньому купе, змусить тебе зірватися на ноги і шукати розради чи то в смердючій тамбурній цигарці, чи то в панічному поїданні залишків домашньої шинки), так от, повернувшись із відрядження, Воццек відмочив ось що: від’єднав телефон, перерізав дроти радіо, викинув антену й телевізор, повідносив до гаража усі книжки, приймач, магнітофон, програвач, касети, платівки тощо (гараж стояв порожнім як одне з приміщень успадкованого маєстату) і насамкінець замкнув в підвалі власного будинку дружину й сина. Все це було б іще нічого, але він протримав їх там (годуючи, річ ясна, та виносячи нечистоти) без кількох годин триста тридцять три доби, аж поки бранців не визволила муніципальна поліція, з подачі занепокоєних сусідів, які запідозривши лихе, почали слідкувати, підглядати, співставляти – і викрили лебедика! Весь цей час Воццек акуратно ходив на службу (а підробляв він у одній паскудненькій газеті, що обслуговувала інтелектуальні потреби домогосподарок і сентиментальних перезрілих дівуль), вечорами регулярно відвідував кафе "Росинка“, де так само регулярно й напивався. Знайомі намагалися обминати це кафе, щоб не потрапити на гачок обов’язкових Воццекових балачок, які мали наліт дещо нав’язливого алкогольного месіанізму. "Старий, – як правило розпочинав він, нахиляючись до співрозмовника і вмощуючи лікоть у калюжку розхлюпаної кави, от чорт, знову буде пляма, – старий, цей світ позбавлено інтимності“. Така заява, не дивлячись на позірну її тривіальність, потребувала би пояснень, але риб’ячий хвіст арґументацїї постійно вислизав від Воццека, ховаючись в глибинах недорікуватості, (подібним слизьким іхтіозавром ставали для нього речі, сукупності речей: варто було порушити допустимий максимум – торба на плечі, гаманець в плащі та ключі в правій кишені штанів, – і додати до цього, скажімо, шалик, рукавиці, паспорт, парасолю чи авіаквиток, як життя перетворювалося на пекло постійної інвентаризації – хворобливе поплескування по власних кишенях, нишпоріння в течці, перемацування нутрощів валіз, безконечні повернення, перевіряння, і все надаремно, бо сюжет завжди закінчується однаково: парасоля від’їжджає в електричці, рукавиці залишаються на столику кафе, шалик – в гардеробі, а вкладений у паспорт авіаквиток, (обидва вже неактуальні) – на дзеркалі в передпокої; то ж абсолютно зайвим епілогом виглядає твоя метушня поміж камерами схову та віконечком реєстрації: літак вирулює на злітну смугу, персонал співчутливо розводить руками, підлі речі роблять останню спробу дезертирства), а на безталанного слухача вихлюпувалася якась незрозуміла каша, де було все – і політика, і відеокліпи, і католицизм, і реклама жіночих тампонів, і голівуд, і засоби масової інформації, і комп’ютери, і презервативи, і гіт-паради, і порнофільми, і мода, і ще бозна що. Воццек і сам відчував, що говорить малопереконливо, тому часто кривився, сам собі перечив, тер чоло, мнув підборіддя, і несамовито длубався в носі, чого тверезим ніколи собі не дозволяв. Весь пафос його зводився до заперечення загальноприйнятих культурних цінностей, як от мистецтво чи демократія чи науково-технічний прогрес. Особливо діставалося так званій радості життя, яку так званою називав сам Воццек. "А ця ваша рекламована так звана радість життя – говорив він, – типу, літо на Гаваях, вечір на Бродвеї, скейтборд у Флориді, серфінг на Баґамах, фестиваль у Каннах, уікенд в Діснейленді... що там ще? лижви в Карпатах, любов у Парижі, борделі в Амстердамі, пиво в Баварії, хокей в Канаді, реґґей на Ямайці, рулетки в Монте-Карло, хмародери в Нью-Йорку, сигари на Кубі, війна в Югославії, золото на Алясці, полювання в Африці, еміґранти на Брайтон-Біч, терористи в Палестині, нірвана в Індії, нафта в Еміратах, мистецтво на Монмартрі, гоген на Таїті, рок у Вудстоку, харакірі в Кіото, карнавал в Бразилії, зцілення в Люрді, джоконда в Луврі, смерть у Венеції, базар у Чернівцях, корупція в уряді, корида в Толєдо, чудо в Мілані, жах у Піднебессі, папа у Ватикані, вежа в Вавилоні, бомба в Гіросімі, румба в Барбадосі, караван в Пустелі, королева в Англії, сауна в Фінляндії, ленін в Мавзолеї, тіні в Раю, саркофаг у Чорнобилі, канкан в Мулен-Ружі, сир у Маслі, бузина на городі, дядько в Києві, lucy on the Sky, острови в Океані, аліса в Задзеркаллі, fool on the Hill, істина в Вині, свято-що-завжди-з-тобою – усе це суть порок і чортівня і содомія. Суть чи не суть?“ Виголосивши цей безглуздо-блискучий експромт, Воццек урочисто повідомляв, що радість – це стан, до якого дозволяється наблизитися, тільки після того, як спізнаєш страх, смиренність, покуту і відчай. Тут він знову невдоволено зупинявся, бо вловлював у власних словах якийсь неприємний відтінок сектанства, і щоб якось приховати це, кидався гаряче переконувати співрозмовника, що слід заборонити пресу ("Ну і що з того, що я працюю в газеті?!“), телебачення, комп’ютерні мережі, встановити жорсткі квоти на будь-яку інформацію, впровадити всесвітню систему інформаційних податків і безжальну цензуру, і, що найголовніше, – закрити всі державні кордони. ("А потім молитися, молитися, молитися – як, за що? – за спасіння душі“). Зрозуміло, мало хто витримував до кінця подібну ахінею. Однак проводячи вечори в пияцтві й балачках, Воццек не просто вбивав час. Його хвора недорікуватістю проповідь поступово вдосконалювалася, шліфувалась стилістично, набувала ознак образності обростала пелехатими метафорами і соковитими деталями. Він вже майже знав її напам’ять, і перевіряючи на піддослідних ефект того чи іншого нововведення, ретельно викінчував свою вербальну конструкцію, котра в його уяві набувала схожості з архітектурним фантомом – тонкі опори з двох боків, тріумфальна арка нагорі, і порожнеча посередині. Бо Воццек готувався до значно амбітнішої місії, аніж навернення місцевих пияків. Він збирався, як тільки-но текст послання наблизиться – не до ідеалу, а – до тієї уявної архітектурно-аркової завершеності, вийти на центральну площу міста (попередньо звільнивши з підвалу сім’ю), видряпатися на круп кінної статуї Марка Аврелія й проголосити своє останнє оголошення, пророцтво, Об’явлення Воццека. А потім, так і не почутий, можливо – висміяний, можливо – зіґнорований, спуститись донизу (тобто долі), облитися бензином, і закінчити своє життя в гріховному вогні аутодафе. Отож вчасне втручання муніципальної поліції врятувало відразу три життя. Щоправда, незаконне, на думку влади, ув’язнення сім’ї в підвалі, на думку Воццека було єдино можливою спробою порятунку сина і дружини від загрози розтлінного, лихого, хтивого світу, і хоча переконливість цієї заяви й досліджують сьогодні психіатри, можна сказати, що він любив їх – сина і дружину. Любив сина. Любив дружину. Але, як сказав би улюблений grossmeister, но сєрце єво прінадлєжало другой женщінє. Історія А Ну що ти можеш сказати про А.? Вона така... така... ни ж навіть не знав ніколи до ладу, як назвати колір її волосся, аж поки не прочитав десь писане майже про неї: "ґраційно тримаючи кошик, перетинає майдан жінка з медв’яним відтінком волосся й ім’ям спартанки“. Історія А. для тебе – це щось на кшталт перепоховання мощів (куди їх тепер – на батьківщину?), і все ж, і все ж. Батько її був відомим циркачем, тобто адміністратором знаменитого цирку "Вагабундо“, а заразом, як водиться, партійним босом і нишпоркою. Цирк той часто від’їжджав на гастролі за кордон, то ж режиму потрібно було мати на такому посту свою людину. Річ ясна, працюючи в самому пеклі фабрики розваг, він ніяк не міг дотримуватися аскетичного способу життя – доводилося бо приймати на роботу юних акробаток, танцівниць, дівиць-канатоходців, цнотливиць-шаблековтачів, плекати флейтисток жіночого оркестру, опікуватися мазохістичними асистентками, котрих так часто і безжально розрізали ненажерні маги, піклуватися про славнозвісну династію дресирувальників (за помахом руки красуні Міріам тигри падають ниць, перевертаються, мов кошенята, і, врешті, незабутній кадр: вона велично розляглася на живому смугастому килимі), погодьтеся, спокуси на кожному кроці. Він і не намагався їх уникати. Його дружина, звісно, здогадувалася про регулярні сальто-мортале свого правовірного, але все терпіла мовчки, аж поки не виник бучний скандал через його неприхований і бурхливий роман із такою собі Гертрудою Бодденвієр (на афішах писали: Королева Марґо. Неперевершена жінка-змія). Захоплений нагло невичерпними альковними можливостями її пластики, він забув про пильність, і в результаті мало не втратив роботу разом із прихильністю начальства. Людина його ранґу мала, звісно, право на коханку, але не мала права на розлучення. "Партійний білєт на стол паложиш, раздолбай!“ – кричав на нього перший секретар райкому. Справу якось вдалося замнути, однак дружина виявилась незламною – розлучення хоч і не оформили, та жити надалі йому довелося окремо. І все ж А. (при згадці про батька мати замикалася в собі й відмовчувалася) часто після уроків завертала до "Вагабундо“. Не стільки для того, щоб отримати помножену на комплекс вини щедру батьківську подачку, скільки, щоб просто пошвендяти цирковими коридорами, покрутитися біля костюмерних, поотиратися коло галасливої і різнобарвної сценічної юрби. Їй подобалося сидіти на самій верхотурі, на оркестровому майданчику, і спостерігати за репетиціями, вона відразу, як належне, прийняла і запахи арени, і пряний аромат гримерних, і сморід звіринця. Вона любила цей рух, цей дух, гармидер, галас, барви, блиск. Тут вона вперше побачила, що таке справжня робота – до сьомого поту, до знемоги, – і зрозуміла, що таке перфектність – важливість кожного міліметру відстані, кожного граму ваги, кожного поруху м’язів. По закінченню школи вона вступила на факультет журналістики університету, але по старій пам’яті забігала до цирку. Навіть її перший репортаж у пресі був присвячений "Вагабундо“ – коротенька замітка, і неповторне, ледь зіпсуте капарною поліґрафією, фото: стрибуни на батуті, захоплені в польоті, мало не під куполом (вона сама вигадала такий хитрий ракурс), в момент, коли їхні тіла уклали дивний ієрогліф чжан. (Можливо, саме такі знаки, нам і треба розшифровувати. Кожному з нас. Адже це підказки невидимого суфлера. Слухай і дивись!) Отож, цілком закономірно, що й перше своє кохання А. зустріла в цирку. То був нащадок ще однієї знаменитої циркової династії, династії жонґлерів, акробатів та еквілібристів, династії Мохой. Патріархи цього роду бавили карнавальну публіку ще на майданах середньовіччя, в тіні костелів вивергаючи полум’я, кидаючи факели, будуючи живі піраміди. За сім століть намішалося до того роду крові найрізноманітнішої – саксонської й циганської, жидівської і баскської, сицилійської й мадярської. Затесався до непосидючого сімейства навіть один мавр, нічим, правда, не видатний, і справедливо забутий родичами вже в другому коліні; а тому коли його прапрапраправнучка народила від свого ясноокого чоловіка негреня, ніхто не міг пояснити це нічим, окрім зради, і ніхто не захистив ні в чому неповинну жінку від сліпої смерті – забив фіктивний рогоносець дружину разом з немовлям. Рід цей ще на початку століття валансався дорогами Европи, аж поки загальна паспортизація не пришпилила його десь під Одесою, а на дворі – доба великих переломів, світ розділився навпіл, і рейси до Константинополя давно відмінено, такі діла. Цей наймолодший із Мохоїв мав неабиякий талант, і вже з п’ятнадцяти років виступав із сольним номером, фіґуруючи в програмках як “артист ориґінального жанру”. Вся ориґінальність виступу полягала в тому, що юнак, знаходячись на височенній тичці, котра, в свою чергу, стояла на кулі, а та в свою чергу гойдалась на циліндрі, а той у свою чергу кивався на вістрі конуса, котрий у свою останню чергу стояв на хиткому клишоногому столику, так от, юнак, знаходячись нагорі такої більш ніж непевної споруди, ще й виробляв усілякі акробатичні викрутаси на кшталт закладання ніг за карк, стояння на голові та сплітання з кінцівок різноманітних хитромудрих гудзів. До цього хисту він ще мав веселу вдачу, чіпкий розум і гострий язик. А. закохалася у нього до нестями. Нема нічого гіршого, ніж запізніле перше кохання – воно завжди видається останнім і справжнім, справжнім і останнім. Ну, але це так, між іншим. Блаженство тривало майже рік, аж поки юний Мохой, якось не повернувся з чергового закордонного турне, тобто не не повернувся, тобто залишився за кордоном, і то не де-небудь, а в самій Мецці кожного циркача – князівстві Монако. Його виступ на всесвітньому фестивалі штукарства настільки сподобався принцові цієї крихітної країни, що в обхід усіх реґламентів і квот і приписів і розпоряджень і інструкцій, нащадку древнього блазенського роду було надане громадянство. Та це ще не було найбільшим ударом. Виявилось бо, що весь той рік щасливого кохання з А. наш герой плекав ще й власну наречену, котра на час отримання монакського паспорту, була вже на дев’ятому місяці вагітності, а, отже, населення присередземноморського князівства збільшилося відразу на трьох чоловік. Наступні кілька місяців після цієї звістки А. перебувала в якомусь заціпенінні. Вона нікуди не виходила з дому, здебільшого мовчала (мати намагалася не зачіпати її без крайньої потреби), мовчала і плакала і, не витираючи сліз, крізь пелену вологої розпуки дивилася телевізійні репортажі з Монте-Карло, із всесвітнього фестивалю штукарства, де на очах багатолюдної юрби під машкарою червоного джокера звивалося на високій жердині її єдине кохання.(...) Ремарка 2 Після розриву стосунки А. та Воццека, річ ясна, ще деякий час тривали, уособлюючи потворну інерційність машинерії кохання, але стосунки ці виродилися в якусь хворобливу шпигуноманію. Вони не зустрічалися, не розмовляли, а як ті діти никали одне за одним вулицями, висліджуючи нові маршрути, потерпаючи за нові знайомства й звички одне одного, пожадливо вбираючи будь-які чутки, будь-які згадки одне про одного, відсилаючи одне одному хитромудро закамуфльовані звістки. Однеодним, однеодного, однеодному. Та варто було їм зустрітися випадково серед міста, як страхітливая гординя кидала їх в різні боки, і, засліплені вони гнали кожне своєю стороною хідника, відчуваючи тільки гупання в грудях і гул у голові. Епілог А Скориставшись нагодою, що несподівано підвернулась, А вирушила в подорож. Вирушила, як завжди, легко, не роздумуючи, вбравши джинси, повісивши на шию Nikon, кинувши в наплічник найнеобхідніше (де поміж іншим той же гребінець, розшита бісером торбинка, от тільки яблука давно нема – надкушеним і недоїдженим воно потрапило в смітник, і подальший шлях його губиться в запаморочливих долинах сміттєзвалищ, і майже неймовірним виглядає припущення, щоб із шести зерняток хоча б одне та й проросло). За півроку вона обійшла з тим наплічником добру половину Европи фотографуючи, заводячи знайомства, оглядаючи нове й незнане. Врешті-решт осіла в Празі, де постановила будь за що зробитися ученицею Яна Саудека, котрого чомусь вважала метром. Почати цей шлях їй, звісно, довелося із натурниці. Вона позувала в його старій обдертій студії, де навіть літом температура не піднімалася вище вісімнадцяти градусів, а від вогкості – тієї знаменитої вогкості, що роз’їдає стіни на його знимках – пробирали дрижаки й давалася взнаки алерґія, спровокована буянням плісняви. Але потроху – старий пердун Саудек не міг не помітити хоча б дещиці того, що так любив і чим захоплювався Воццек – А. завойовувала довіру своєю працездатністю, наполегливістю, прагненням перфектності (уроки цирку), вмінням помічати нюанси і перебирати досвід. Невдовзі й нова студія була до її послуг, і вже не вона прибирала збоченські пози, вигадані Саудеком, а розкарячувалися на тлі все тих же плям і патьоків – уособлення тліну, на цей раз бутафорського о молоді мускулясті педерасти й модельки із куревським майбуттям А. справді багато чому навчилася – не лише виставляти світло, розумітися на хемікаліях і можливостях оптики, а й знати, які умови, обставини, настрої тут, у світі трьох координат, спричинять ефект, потрібний їй там, у всесвіті пласких марнот. Були окрім того Згодом, увійшовши в світ празького артистичного підпілля, А. зробила серію фотопортретів найяскравіших його представників. Саудек допоміг їй видати ту серію окремим альбомом, і альбом отримав розголос. Для невідомої еміґрантки це означало успіх. Перші замовлення, перші ґонорари, обкладинки голосних журналів, конференції, вечірки, маячня. З’явилася власна студія, власні натурники, для яких А. сама проектувала одяг, і одяг цей теж виявився для когось цікавим – пропонувалося окреме ательє. Блискучі перспективи виникали якось самі собою – виявилося бо, що в чадні години нічних посиденьок по празьких рок-гадючниках, А. призбирала ще й добрячу колекцію записів – розмаїті сентенції вільних філософів, неповторні в своїй андеґраундовості імпровізації музик, пограничні крики професійних суїцидників, надпоетичні екзерсиси морфіністів, коротше кажучи, заповідалася ціла хрестоматія контркультури. Однак в момент найвищого, здавалося, злету А. кидає все і повертається додому. Повертається, щоправда не сама, її супутником стає один із тамтешніх гуру, з діда-прадіда, можна сказати, гуру, оскільки батько його в свій час був лідером знаменитої команди "Velvet Mothers of the Univers“, і теж грішив гуризмом (злі язики подейкували, правда, що після подій 68-го він багатьох друзів здав режиму, однак чого не знаємо, про те промовчимо, в кожному разі, свій життєвий шлях він обірвав власноручно за допомогою нестерильного шприца й божественного трунку для героїв підпілля – героїну). Синок же славився як нонконформіст, і після другої оксамитово-вельветової революції зробився лідером молодіжного руху, брав участь у найгучніших акціях пацифістів, зелено-peace’вців, новітніх бітників і те де, випускав свого часу славнозвісний часопис "Revolt-Revue“, а згодом осів великим – незважаючи на молодість – цабе на радіо "Свобода“ після переїзду останнього із Мюнхена до Праги. Наразі приводом для його подорожі разом із А. було те, що в Києві в міжнародній школі україністики вчилася його наречена, така собі Аліна Моруа, для нашої історії нічим окрім імені нецікава. Однак до Києва він не доїхав, тобто доїхав не відразу, а завітавши в гості до А., залишився спочатку на день, потім на два, потім, на місяць – така, приблизно, хронологія. Однак щось в них усе-таки не склалося, чи то він мучився альтернативою, чи вроджено-вироджена порядність не дозволяла просто так забути наречену, то врешті-решт подався все ж до Києва з обіцянкою невдовзі повернутися, і таки дотримав слова, вилетів у зворотньому напрямку, але, як часто трапляється при балістичних прорахунках, приземлився аж у знайомій нам прапрадавній Празі. Здається він писав до А. листи з поясненнями і пропозиціями, однак уже навчена досвідом А. (чому, власне кажучи навчена? – нічому не навчив її досвід), знову подалася в мандри. Цього разу несло її шляхами, протоптаними ще в минулому столітті пейсатими галицькими паломниками. Щляхи ці вели до Ізраїлю. Та не Єрусалим став кінцевим пунктом екскурсії. Зупинилася вона в маленькому містечку на самому півдні країни. Містечко мало багатообіцяючу назву Мейлах-га-Мавет, і виросло воно, властиво, на місці колишнього кібуца для репатріантів із довколаваршав’яцьких країв. Серед інших нехитрих закладів був у містечку будинок для перестарілих – напівсанаторій, напівбожевільня. нам несподівано для себе А. знайшла роботу. Пересаджені в похилому віці на інший ґрунт ці східноєвропейські гої не володіли, ясна річ ані санскритом, ані суахілі, не кажучи вже про ідиш чи іврит. Старість відібрала в них останню можливість розібратися в довкіллі, прийняти нові уклади, зрозуміти, чому земля обітована так не схожа на Бучач, Вітебськ або Перемишль. В санаторії панував дух глухого аутизму. Потребувалася людина, котра змогла б розмовляти з пацієнтами, довічними пасажирами інвалідських візочків, їхньою рідною мовою – переважно російською та польською. На звичне звучання щось відкликалося всередині знуджених сердець, у глибинах згаслих очей жевріла свідомість, і впалі губи ворушилися, ворушилися, то добже, же вруцілась до мнє, міла, как харашо, что ти вєрнулась, помнішь?... Реставрація цих уламків людських душ, важила для А. дуже багато. Перед нею відкривався цілий світ, його історія, межа осілості, вигнання, війни, смерть улюбленого канарка, ґетто, аптека Вайнштока на розі Коцарської й Ново-Мукашівської, пусть рєбьонок учітся іграть на скріпкє, фарширована риба, енкаведегестапо, Софочка, дарагая, ти нє должна виходіть за нєво замуж, п’ятирічні плани, п’ята графа в паспорті, бєзусловно, он бил на хорошем щєту і зарабативал неплохо, но, пакування чемоданів і валіз, мама, зачєм вам ета рухлядь, роздратування, роздарувати рештки гардеробу, продати гараж і авто, оформити візи і. А в цей час із Праги доносилися безперервні телефонні дзвінки. Мати А., вирішивши, що кількість їхня переростає в якість, зважилася подати ізраїльський телефон дочки, і голос із Праги вперше за всі часи після єгипетської втечі прозвучав у слухавці мейлах-га-маветського телефону. Однак за першим разом не забарився й другий, третій, і незабаром чехо-жидівський телефонний зв’язок з розряду явищ унікальних перейшов у катеґорію буденності. Розмови ці коштували не дешево, тому нащадкові "Velvet Mothers“ довелося продати батькову гітару-раритет, за який кожен колекціонер не пошкодував би кругленької суми. Ну, і так воно якось було. А що ж там Воццек?, запитає хтось. А кого власне, кажучи цікавить той мудак, його лежання на канапі, пиття і почуття. Най собі лежить. І все ж: а як там Воццек? (...) І Бойль і Маріотт Відлік років для Тоя давно перетворився на відлік літ. Він так і жив – від літа до літа. Весни, зими, осені минали бездарно безрадісно безслідно, і тільки літня пора залишала в пам’яті якісь відмітки, своєю функціональністю схожі на зарубки в дереві. Певну кількість літ він присвятив боротьбі з А. Це було нелегка боротьба, що нагадувала двобій із гідрою. Живучість А. виявилася невірогідною. В один із сезонів посиленим лежанням на канапі та питтям горіхівки йому вдалося довести А. до розмірів А., під час іншого літа, особливо вдалого (бо дощового) – до А. Однак за осінь-зиму-весну, злощасне А. знову відростало, деколи навіть перевищуючи початкові розміри. Тоді він спробував зайнятися вівісекцією. Розтинав, відрізав, кремсав на шмаття. Складав, навіть, як справжній науковець таблиці результатів: 22 червня...................А; 1 липня..........................А; 17 липня.......................А; 16 серпня.....................А; 17 серпня.....................А; 1 вересня.....................А; та поки він заходився з одного боку, гідра А. неодмінно відростала з іншого, і якогось літа він покинув марні спроби, зрозумівши раптом, що якщо вже стільки часу він живе з цим, і нічого йому не стається, і взагалі нічого не стається, і світ не вмирає, не зникає, не провалюється від сорому власної недосконалості, і так само чергуються дні і ночі, і сонце не сходить на заході, і не гіркне третина річок – то мабуть досить вдавати мученика, досить вигадувати історії (жодної з них ти й так не можеш довести до кінця, полохливий деміурже), треба просто жити, як живуть інші овоч і – пітьмухи, їждачні пуцанки, збеспересердечники, простофілоги, сторики, ссубоки Те, останнє літо видалось на диво алерґічним. Мабуть через тополиний пух. Він висів у повітрі, клубочився доріжками, збивався під бордюрами, крізь нього, ніби крізь сніг проростала трава. Годі було й думати відкрити балкон чи навіть кватирку – кімнату відразу виповнювали цілі згустки блідої відразливої маси. Обличчя постійно відчувало дражливі анемічні доторки і зір ледве пробивався крізь рясний тополиний дурман. Того літа Той вперше побачив так звані сліпі плями. Він ще раніше читав, що людське око сприймає зображення не всією поверхнею сітківки: ділянка, в якій до очного яблука під’єднується зоровий нерв – сліпа, на ній немає світлочутливих елементів, фоторецепторних клітин. Читав він і про ті потішні експерименти, якими можна виявити таку сліпу пляму, і якими ще славетний Маріотт (що його примхлива непідвладна доля обвінчала з не менш славетним Бойлем, і так і ввійшли вони в історію фізики та шкільні підручники сіамською почварою Бойля-Маріотта) розважав короля Людовіка IV, та самому йому ніколи не вдавалося побачити, як зникає королівська голова. Допіру того літа, на білому тлі тополиної імли він побачив невиразні темні цятки, що постійно супроводжували його погляд, куди б він не скеровував зір. Тепер кожне зображення – обличчя, пейзажі, сторінки й стіни, тіла й реклами, і небо і вода і все-все-все, – мало цю невеличку ваду, цей ґандж: дві дрібнесенькі плямки. Це викликало спокусу зробитися вибагливим і вередливим, і вибираючи, скажімо, в магазині сорочку чи сідаючи за столик у кафе чи лягаючи в готельну постіль, вимагати в покоївок, продавців і кельнерів безконечних перемін і замін, не слухати ніяких вибачень, пояснень, заперечень і вперто наполягати на своєму – адже будова ока у всіх однакова, а, отже, вони повинні бачити теж! – вередувати, перебирати, закатувати істерики й скандали, жбурляти одяг, зривати скатерки, здирати простирадла, здобути врешті реноме комизи й вереди, зробитися грозою всіх адміністрацій і... що? Спокуси залишалися спокусами, адже він однаково не відвідував кафе, не ночував в готелях і вже бозна скільки років не купував собі нових сорочок. Та й, зрештою, кому було жалітися, наприклад, на заплямованість захмареного небосхилу, щойно висіяного снігу чи того ж таки тополиного пуху. Отож потрібно було звикати ще й до цієї незручності. Потрібно було звикати до багато чого: – до того, що ландшафт обличчя безповоротно змінюється, на ньому з’являються й щодня поглиблюються борозни й виярки, котрих не подолав сьогодні б навіть славнозвісний Gillette Slalom Plus, а тому відпадає проблема відкладати на цю забавку гроші; – що шкіра під очима набуває дедалі пергаментнішого відтінку, а капіляри на носі безсоромно фіолетовіють, виказуючи не такі вже й потаємні пристрасті, – що все важче боротись із відкладами смальцю, млявістю м’язів, неподатливістю суглобів, ранковою запухлістю, – що колір язика вказує на хронічність запущених болячок, плани лікування котрих стають дедалі анахронічнішими, – що нічні страхи робляться непереборними, – що зірки на небі – то тільки одна з вистав у театрі Бога, – що відсутність волі і бажань доводиться замінювати інерцією, – що відчай, – твій найбільший гріх, – не підлягає покуті, – що алкоголь давно вже відбирає більше, ніж дає, – що волосся на тілі, яким (і волоссям і тілом) вона колись так захоплювалась, робиться довгим, крученим, бридким, і взагалі з волоссям ціла купа проблем, бо якщо воно вилазить, тобто зникає з голови, то чомусь вилазить тобто кущиться із носа (жалюгідна компенсація), а ще воно сивіє в найнесподіваніших місцях, і в волосся ж перетворюється той дорогоцінний пушок на шкірі, який за визначенням Ненабокова "оповиває плоди дерев миґдалевої групи“, і який (пушок) не слід плутати з іншим, тополиним пухом, що перетворив це літо в алерґічну параною, завдяки чому Той нарешті усвідомив сліпі плями ув очах, – скільки ж всього на протязі життя він не помітив через них! – сліпі плісняві плями, ефектною демонстрацією котрих займався геній Маріотт, нерозлучно зрощений тепер із Бойлєм, – гірка, трагічна доля і все ж напевно менш трагічна, аніж доля Гей-Люсакка, котрого школярі мого дитинства розчленовували на двох калік – на Гея і Люсакка, а цинічні школярі нинішньої доби попросту обзивають геєм Люсакком, хоча... хто зна? хто зна? може, вони й мають рацію. Вороги і колаборанти Ворогів у мене не так вже й багато. Принаймні їх можна перелічити на пальцях руки. Якщо мати так багато пальців і так багато рук. Отож ворогів у мене рівно 32. Пом’янемо їх поіменно: А., Б., В., Г., Д., Е., Є., Ж., З., И., І., Ї., Й., К ., Л., М., Н., О., П., Р., С., Т., У., Ф., Х., Ш., Щ., Ю., Я., Ь. Або так: “а“, “б“, “в“, “г“, “д“, “е“, “є“, “ж“, “з“, “и“, “і“, “ї“, “й“, “к“, “л“, “м“, “н, “о“, “п“, “р“, “с“, “т“, “у“, “ф“, “х“, “ц“, “ч“, “ш“, “щ“, “ю“, “я“, “ь“. Навіть поодинці вони становлять грізну силу. А разом вони просто непереможні. Або так: “Н“., “Е“., “П“., “Е“., “Р“., “Е“., “М“., “О“., “Ж“., “Н“., “І.“ Або врешті так: “н“ ,“е“, “п“, “е“, “р“, “е“, “м“, “о“, “ж“, “н“, “і“. А, може, я й помиляюся. Може, кіт – це тільки теплий і рухливий материк для бліх. А буханець хліба – втілення найвищої архітектонічної доцільності для урбанізованих єгипетських мурашок. А моя кохана – лише сукупність мікрофлори. За довгі роки визвольних змагань я навчився серед телефонних номерів віртуозно розпізнавати номери колаборантів. Таємна поліція, вербуючи своїх аґентів, завжди дає їм такі телефони, які б за допомогою спеціально розробленої мнемотехніки можна було легко запам’ятати. Наприклад, 6*23*71*8. Тут бачимо шістку, яка підтверджується наступним добутком двійки і трійки (6=2*3), а також різницею сімки й одиниці (7-1=6). Та ж сама сімка й одиниця в сумі дають ключ до запам’ятовування вісімки (7+1=8). Однак не завжди секрет такий простий і очевидний. Зазвичай код складається таким чином, аби стороннє око нічого не помітило. Деколи за позірною простотою ховається розгадка тільки першого ключа, за яким необхідно відгадати наступні, кількість яких інколи буває страхітливою. Чим складніша вимагається система запам’ятовування, тим вагоміше місце посідає аґент в своїй колабораціоністській ієрархії. Найвищі ступені втаємниченості – а це, як правило, означає роботу відразу на кількох господарів, гру поміж ворожими угрупованнями, наближення до безпосередніх важелів влади – винагороджуються шифрами, для розгадки яких не досить самих лише арифметичних вправ. Такі номери вимагають знання вищої математики – логарифмів, диференціалів, теорії множин. А оскільки колаборанти – майже всі, то тільки незнання широкими верствами щойнозгаданої вищої математики є причиною того, що кожен з нас у номері свого домашнього телефону не знаходить підтвердження власної обраності. P.S.: якщо ж вам трапиться навдивовиж простий чи підозріло симетричний номер – 1000001, скажімо чи 666999, то знайте: перед вами ніякий не колаборант, а примітивно леґітимний генерал контррозвідки або служби безпеки. Шеол Того літа йому несподівано спало на думку написати книгу. Це трапилося тоді, коли він усвідомив себе чиїмось персонажем – та хай навіть і своїм власним! – бо це знімало з нього необхідність дотримуватися якихось загальноприйнятих законів і приписів, нехтувати композицією, сюжетом, лексикою, думати про читача, про цілість. Адже творчість персонажів, як правило, подається авторами фраґментарно, деколи вистачає кількох натяків, штрихів. Найчастіше замість того, щоб писати щось насправді, автор просто переповідає свій задум, даруючи персонажеві всі можливі й неможливі копірайти. І от він, сам-собі-той, сам-собі-автор, сам-собі-персонаж надумав сконструювати такий текст (чи тільки розповісти про нього), який би був настільки герметичним і замкнутим, наскільки ж симетричним і самовбивчим. Власне кажучи, йшлося би про два тексти, чи дві частини одного, які заперечували б одна одну. Кожна з них могла б щось твердити, означати, розповідати, та оте "щось“ неодмінно б руйнувалось, знищувалось іншою. Хомський, можливо, назвав би їх взаємоапофатичними (швидше за все іронічно). Великий сліпий Хорхе заговорив би напевно про два дзеркала, що вдивляються в безконечний ряд взаємних відображень. Любанський згадав би про сяйво і морок, тіло і дух, про кір і про бух, про хліб і вино, покуту й вину, про “так“ і про “ні“, про інь і про янь, про тінь і про день, про ніч і про меч, про ще багато дечого, про цвіт і про тлін, про мед і полин, про простір і час, про кожного з нас, про вежі й вужів, божків і бомжів, про сон й забуття, буття й небуття, про пекло і рай, про рейв і про драйв, про кайф і облом, про велике в малому, про тишу і спів, про милість і гнів, про море і твердь, про мокре й сухе, про ерос і смерть, про те і про се, про плач і про сміх, про святість і гріх, скоромне й пісне, просторе й тісне, про джаз і про рок, на те він і пророк. Проте Той давно нічого не читав, не знав ні Хомського ні Любанського, а Боргеса давно забув, він навіть не здогадувався про існування дотепної повісті красунечки Solange Marriot (Соланж Міріам) "Rien du tout, ou la consequence“, в якій подібний задум майже було зреалізовано. Майже, але не зовсім. Той знайшов спосіб, як аніґілювати буквально всі аспекти тексту, як зіштовхнути прекрасне з потворним, як перетворити величне в сміховинне, як перелицювати трагедію на анекдот. Але ні трагедія, ні анекдот не були б остаточними. Вони б зникали, лише доторкнувшись одне до одного, як зникають електричні заряди, коли відбувається зіткнення плюса і мінуса. Той придумав, як позбавити сюжетні ходи сюжетності, як піддати сумніву будь-яку дію, твердження чи факт. Нічого не могло бути відомим напевно. Він знав, як зробити невловимими персонажів – жоден з них не мав права бути постійним, визначеним, живим, час від часу кожен розпадався б на кількох, чи перетворювався в когось іншого. Навіть протагоніст врешті-решт зникав би в нетрях самоцінного белькотіння. Але і цього було замало амбітному дебютантові. Той замислив шляхом подібних каральних маніпуляцій усунути спочатку автора, чия постать бовваніє незримою тінню за кожною сторінкою кожної книжки, а потім зруйнувати саму мову. Він був свідомий того, що доведеться руйнувати її засобами тієї ж таки мови, але це не лякало його, навпаки – йому приносило величезне задоволення уявляти, як мова, цей ненависний монстр, пожерши всіх, почне пожирати сама себе, вивертатиметься, мов рукавичка, мимоволі звільняючи щойно проковтнутих бранців, і знову починатиме все спочатку, і знову нищитиме всіх, щоби в кінці добратися до себе. Той знав, що перемогти в цій війні неможливо, та йому здавалося, що це найбільша помста, на яку тільки здатна людина. Тою хотілося уникнути набридливої лінеарності чи навіть прямолінійності тексту, необхідності читати від початку до кінця, чи принаймні знати про початок і кінець – над подібним завданням безуспішно бився згаданий раніше Кортасар. Жодному з дзеркал, повернутих одне до одного, не вільно бути першим. Неможливо відрізнити саме дзеркало від його відображення в іншому. Можна тільки вдивлятися в цю порожнечу, вгадуючи за нею ще одну, а за тією, ще і ще. І ще: кожен, хто входить в цей світ, в цю книгу, вже ніколи не знайде виходу назовні, блукаючи поміж неіснуючим, поміж поміж міріадами власних “я“, котрі згорають у вогні невпинної аніґіляції. Та плани залишатимуться планами, аж поки не буде написане перше слово. Тільки яке слово вважається першим у книзі, де відсутній початок? Той придбав собі товстезного зошита, незламного кохінорівського олівця, і якоїсь липневої ночі, сидячи на кухні в хмарі тютюнового диму повільно й зосереджено написав: Повернення... І раптом довершеність власного задуму стала йому на перешкоді. Він зрозумів, що мусить писати обидві частини одночасно! Інакше обов’язково з’явиться ієрархія черговості. Вона завжди дасть про себе знати. Її не обдуриш, не обминеш. І хоча різниця в перших фразах могла б бути зовсім несуттєвою ("повернення болю“ чи "повернення долі“ – яка, здавалося б, різниця!), однак Той відчув, що не зможе переступити нікчемний бар’єр жодної наступної букви, жодного значка, жодної крапки. Це означало б переступити через себе, через досконалість ідеї, це означало б творити фальш. Відхід героїв Ну, от, здається і все. Для всіх знайшлося місце, всіх кудись порозпихав – Воццек замкнений у помальованій на біло кімнатці (сьогодні біль відпустив його, я милостиво дарую йому день полегшення), Той все ще повертається, наш милий ґрафоманчик Той, а я сиджу за столом і прощаюся з героями “Ночі“ і “Дня“. Відходить Міріам. Одна, за нею друга, третя, сота. Прощавай Міріам. Вибач, я не любив тебе ніяк. Відходить Пепа, геніально-нелегальний мешканець Канади, частинка мого “я“, котру навряд чи вже колись зустріну. Відходить Марта, царственна богорівна Марта, пропаща, пропаща душа. Відходить Циклоп, найкращий мій шкільний товариш, почесний громадянин країни снів. Відходить Горвіц, власне кажучи не відходить, бо він знову десь набрався – проклятий пияцюра – і тепер його не так то легко позбутися. Відходить Карп. Неперевершений Любанський, котрому я завдячую майже всім, і без котрого вже напевно не було б цієї історії. Відходять Нестор, Пуцик, Найджел, Юхан, Цезар, Гантенбайн. Відходять стрункими рядами Боровчаки, Густави, Захер-Мазохи, Щульци, Мопасани, Щварцкопфи а за ними біжить з барабаном дитячим, в коротких штанцях Аденауер-батько. Відходить Сяна, дівчинка, що навчила мене найкоротшого слова на букву “х“. Відходить Саша-Абраша, котрого я цілком незаслужено образив. Дякую тобі, Сашко, за ті Playboy’ї. Відходить Айріс Мердок, авторка доброго роману “Сон Бруно“, Найджелова матінка. Відходить Аліна Моруа, нічим, окрім імені нецікава. Відходить літературна братія – Камідян, Боракне, Ірпінець, Андрусяк, Бригинець, Малкович, Іздрик, Забужко, Лишега, Римарук, Герасим’юк, Лугосад, Ципердюки (Іван і Діма), Процюк, комбатант Довгий, Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк. А де ж Гриценко? Відходить еквілібрист Мохой. Кажуть він удосконалив свій номер і тепер балансуючи на жердині, тримає в руках цілу піраміду тарілок, горнят, баняків і кришталевих фужерів. Окрім того замовив собі розкішне трико, всіяне синтетичними шпичаками, і вже тепер остаточно скидається на молодого середньовічного дідька. Відходить Кудусай, відходить, залишаючи мені тільки портрет А. – ось він переді мною на стіні – дивний, химерний портрет: вона майже не схожа на себе, навіть колір очей та волосся змінив примхливий Матіяш, і все ж це вона, без сумніву вона, моя кохана, цей профіль, цей невидющий погляд, ці напіврозтулені уста – втілення її й моєї мрії. Відходять геть усі, навіть ті, кого я не назвав, про кого забув, ким знехтував, і тільки А. не відходить. Ніколи. Час від часу до тебе долітають якісь звістки про неї – спочатку це приносило гострий біль (особливо неприємно було надибати в журналі “Fotografie“ знимок Саудека, де вона оголена цілує чоловічу руку, – скільки нечистих, хтивих, пожадливих, а то і просто байдужих очей можуть без перешкодно дивитися на її тіло, на тіло, що належить одному тобі!), а зараз... зараз нічого, ти змирився, – так от, хочеш цього чи ні, та час від часу до тебе долинають звістки про неї: ось вона повернулася з Ізраїлю, ось разом із своїм празьким женишком подалася в Штати, там слід її губиться ненадовго, та незабаром по телевізору її показують у товаристві Версаччі – дружні обійми, партнерство, світська хроніка, спільний виїзд на Флориду, плітки; далі виникає в пресі серія приголомшливих репортажів із Боснії – голос її доноситься з самого пекла бойових подій, і знову тиша на якийсь час, непевні чутки, швидше за все вигадані, про шлюб із героєм-полковником сербської армії, далі Лондон, фестиваль комп’ютерної ґрафіки – вона і в цьому здобула успіх – і так без кінця, рік за роком не зупиняється всесвітня каруселя твоєї муки, ніби й не минає час, ніби життя – це просто серія експериментів, ніби немає загрози старіння й смерті, ніби А. – це не А., а Агасфер. Ну ось нарешті і вона, обіцяна таємниця імені, остання і найменша на сьогодні фальш, брехня, неправда. Вже вечір, і час прощатися й з тобою, альфо/омего-Альфаромео- ангеліно-Алкестідо-антигоно-Аріадно-астеніє-Анабазо-анаґрамо-АнноПеренно-анабель- Аідо-аделаїдо-Алісо-ауреліє-Абераціє-аксіомо-Антуанетто-аналогіє-Астрологіє-автокефаліє- Анеміє-алюзіє-АмалієНеборака-андромахо-Автономіє-ассіріє-Алгебро-анастасіє-Ауро-атрофіє- Амнезіє-амністіє-Амфібіє-анакондо-Амазонко-аномаліє-Антитезо-апоріє-Апатіє-арабеско-Аркадіє- атракціє-Афродіто-атмосферо-Абетко моя. "До завтра“ промовляєш стиха, і, залишаючи від "я-ти-він“ лише дещицю неіснуючого “я“, знесилений, нужденний, засинаєш і вже тонучи у теплих хвилях дрімоти, бурмочеш мляво пізні, запізнілі молитви, благаючи, щоб день згасав пчимшвидше, щоб проминав, спливав, ішов до скону цей довгий і самотній “День“ і щоб, як дасть Бог, закінчився нарешті й ти сам, і тільки душа твоя щоб не мала ніде й ніколи нізащо й ніскільки ніякого ні краю ні кінця, а тільки забуття і спокій. "Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Iм’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі. Хліба насущного дай нам сьогодні. I прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим. I не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство і сила і слава навіки. Амінь.“ |
ч
|
|||