Віктор МойсеєнкоПро одну спробу латинізації українського письмаЦікавою, але сьогодні зовсім забутою сторінкою в історії української культури та письма є спроба у середині минулого сторіччя реформувати традиційне для українців кириличне письмо шляхом його заміни на один з трансформованих варіантів латинської абетки. Здійснення цієї реформи могло змінити подальшу долю всієї української літературно-писемної мови, але щонайперше це стосувалось його найархаїчнішої і досить відособленої галицько-української різновидності – так званого "язичія“. Ця подія була обумовлена особливостями суспільно-політичної ситуації у багатонаціональній Габсбурзькій монархії, яка склалася у цій частині Европи після подій 1848-1849 років. Однак їх розгляд не є метою даної статті. Відомо, що у XIX сторіччі було здійснено кілька спроб перевести галицько-українське письмо на латинську основу. Тут і спроби переходу на польське "абецадло“, і маловідомий проект А.Кобилянського, викладений ним у виданій у Чернівцях у 1861 році брошурі “Slovo na slovo do redaktora “Slova”, в якому він пропонував поширити серед українців у Буковині та інших місцях латиницю в її чеському варіанті. Пропоноване нововведення було відкинуте. Про це свідчать публікації того часу, зокрема, написана М.Горбанем у якості додатка до газети "Слово“ пародійна чеською ж латиницею написана брошура “Holos na holos dlia Haliciny“. Найбільш відомою, та такою, що зробила найбільший резонанс в українському етнічному середовищі на території Австрійської монархії, стала офіційна спроба віденської влади перевести галицько-українське письмо на латинську основу за чеським зразком – з прийнятими у чеській графіці діакритичними знаками, а також звуковими значеннями для окремих букв. На цю подію тільки після досить довгого мовчання відізвалися своїми критичними зауваженями І.Франко та В.Сімович. Заініціювала цю акцію влада. У 1859 році у Відні була видана брошура “Ueber den Vorschlag , das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeiсhen zu schreiben. Im Auftrage des K.K. Ministerium fuer Cultus und Unterricht verfasst von J.Jirecek”,Wien, 1859 ( далі: “ Vorschlag...“ – "Пропозиція...“). Як видно з назви, автором цієї брошури був Й.Їречек (1825-1889) – австрійський політичний діяч та високопоставлений чиновник міністерства освіти, який виявив зацікавлення до слов’янських мов та слов’янської філології. Будучи зятем відомого славіста П.Й.Шафарика, він і сам підтримував особисті контакти з багатьма діячами слов’янської науки, культури та освіти в Австрійській імперії. Ї.Їречек в цілому непогано орієнтувався у сучасній йому україністиці, вивчив наявні описові граматики української (русинської) мови. Практичні уроки української мови він брав у Б.Дідицького. Визнаючи існування макаронічного галицько-українського різновиду письмової мови, так званого "язичія“, Й.Їречек, разом з тим, гадав, що при всій нестабільності його норм, некодифікованості, плутанині у правописі та граматиці, далі подібна мова у якості сучасного комунікативного інструменту існувати не може. У зв’язку з цим він писав: "Цій біді можна запобігти тільки пристосувавши кириличну абетку спеціально до потреб цієї мови, чи прийнявши латинську абетку, здійснивши в ній відповідні зміни“ (Vorschlag:8). А оскільки, на думку Й.Їречека, "...кириличну абетку приспособити до потреб живої русинської мови вже не можна, оскільки вона підходить тільки до мертвої церковно-слов’янської мови (?! – В.М.), то значно простіше та легше перейти на латиницю, присосувавши її спеціальним чином до русинської мови“ (Там само. 4). В якості позитивного досвіду він наводить приклади використання латинського письма у слов’ян: чехів, хорватів, словенців та поляків. Розгортаючи власну концепцію необхідности переведення галицько-української писемності на латинську графіку, Й,Їречек робить таке узагальнення: "У латинському письмі здоровий розвиток української писемності знайде міцну опору. До тих пір, доки русини будуть писати та друкувати кирилицею, до тих пір у них буде проявлятися ухил до церковно-слов’янщини, а опосередковано і до "російщини“. Саме ж існування української писемності буде під знаком запитання“ (Там само. 4). У зв’язку з постановкою проблеми виникає запитання, чому австрійська влада хотіла ввести латинізацію галицько-українського (русинського) письма саме за чеським, а не за польським чи іншим слов’яно-латинським зразком? Така орієнтація пояснюється, по-перше, попередньою невдалою практикою введення польського "абецадла“ на територіях традиційного використання слов’янського кириличного письма, а, по-друге, мотивами національно-етнічної та політичної природи. На думку М.А.Жовтобрюха, австрійська влада, керуючись принципом divida et impera, не бажали з допомогою однієї абетки об’єднувати польську та українську шляхту. Тому далекоглядніше було перейти на такий різновид слов’янського кириличного письма, який був би бар’єром для русофільської орієнтації та настроїв серед галицьких українців. А оскільки багато адміністративних реформ у ту епоху проводилося австрійським урядом поспішно, без відповідної підготовки, то на місцях вони справляли неґативне враження і сприймалися як акції насильницькі (В.Сімович:14). Сам Й.Їречек, будучи ґрунтовно обізнаним у галузі теоретичної та практичної діяльності чешських будителів другого покоління, у тому числі в питаннях удосконалення слов’янського правопису, опирався на їх досвід при створенні проекту нового українського правопису та “виправлення” усієї наукової граматики української мови. При особистій зустрічі з Я.Головацьким (першим професором та завідуючим кафедрою української (русинської) мови, що була відкрита 1848 року у Львівському університеті) Й.Їречек офіційно запропонував йому розробити нову українську граматику основуючись на чеському досвіді. Про це свідчить сам Я.Головацький в листі до Г.Шашкевича:“Іречек...мене...препоручилъ щобы сочинити Грамматику по образцу чешской Гатталы”[Студинський:461]. Згідно з Й.Їречеком, правопис повинен найбільш наочно відображати фонетичну і філологічну сторони мови, а також його граматичну структуру. На його думку, прийнятною і перспективною могла стати лише та система слов’янського правопису, в якій кожному звукові відповідає окрема графема, зовнішнє оформлення якої повинно бути максимально простим [Vorschlag:22-23]. Достатньо ясно Й.Їречек висловився з приводу пріоритетів при виборі фонетичного чи етимологічного правопису – проблеми вельми актуальної особливо на початковій стадії становлення будь-якої слов’янської літературно-писемної мови. Він вважав, що фонетичний правопис “використовується тільки в наукових дослідженнях та діалектології (?!–В.М.), писемній же мові, яка дотримується загальноприйнятних норм (?!–В.М.), воно користі не принесе” [Там само. 23]. В той самий час потенційний реформатор констатує у своєму проекті, що етимологічний правопис здатний внести ще більшу плутанину, тому що нерідко відновлюючи праслов’янський стан окремих форм, він може створювати ситуацію, при якій не маючи спеціальної філологічної освіти тяжко буде сприймати написане рідною мовою. Узагальнюючи, він радить “залучати вибірково ті чи інші елементи фонетичного етимологічного правопису, трактуючи їх у відповідності до потреб тієї мови, якій вони служитимуть [Там само]. На ці та деякі інші пункти проекту Й.Їречека одразу ж гостро критично відреагував русофіл Б.Дідицький у своїй брошурі “О неудобности латинской азбуки въ писменности руской, розсужденіе Богдана А.Д., Віденъ,1859”. Власне графічна сторона проекту галицько-української латиниці була представлена Й.Їречеком у вигляді комбінації різних слов’янських графічних систем на базі латиниці з переважанням елементів чеського діакритичного правопису. Безпосередньо з рідної для Й.Їречека чеської мови запозичені графеми c,s,z,e,v,j. З хорватсько-словенського правопису(“гаїці”), який у своїй основі опирався на чеський зразок, передбачалося залучити графему c. На думку автора проекту, вигода подібних запозичень в тому, що відпадає необхідність придумувати нові графічні позначення та міняти фонетичну якість самих латинських букв [Vorschlag:11] Й.Їречек обстоює латиницю для галицьких українців ще й тому, що “...проведення реформи українського правопису на традиційній для нього кириличній основі в дусі тої, що провів у сербів Вук Караджич, зв’язане зі значно більшими труднощами, тому що для її здійснення виникає необхідність у 12 нових буквах”[Там само]. Відмітимо сильні та слабкі сторони проекту Й.Їречека. Одна з сильних його сторін – спроба уніфіковано позначити систему українських приголосних, які підлягають процесу палаталізації. Хоча саму ідею автор проекту запозичує у роботах Ф.Міклошича, і вирішує її, на наш погляд, більш послідовно, ніж відомий вчений, який для означення палатальности слов’янських приголосних у всіх випадках (за вийнятком позначення l=L) використовує позначення апострофа (’). Зокрема, відштовхуючись від польської ґрафіки, Ф.Міклошич не зовсім правильно похзначає тверде “л” знаком “l”, а м’ягке – “l’”. Порівняй, наприклад, в його “Порівняльній граматиці слов’янських мов”: lev , але l’va У Їречека ця ситуація відображена більш послідовно, а саме, як l-l’ чи t-t’, d-d’, s-s’, z-z’ і т.д. Графема “l” у нього використовується тільки зі спеціальною метою – в праслов’янських сполученнях *ъl+консонант ( типу volk), а також в іменниках ч.р. типу orel та дієприкметниках минулого часу ч.р. типу pochodyl. До слабких аспектів проекту слід віднести, наприклад, неповне охоплення фонетико-фонологічної картини української мови. Зокрема, Їречек тільки спорадично виділяє дзвінкі аффрикати, передаючи їх через транслітерацію у прикладах типу dzvun (с.45), dzvunyca (с.39), dozdzove (с.57), vydzu (с.46). Перелік невідповідностей та помилкових положень в цьому проекті можна істотно розширити, хоча, справедливости ради, слід зауважити, що повністю уникути їх навряд чи було б можливо при повній невпорядкованості української літературної норми в середині XIX сторіччя. В цілому проект Й.Їречека справляє враження, неначе його автор з допомогою переходу на іншу систему правопису та ґрафіки задумав здійснити нормалізацію галицько-української літературно-писемної мови (язичія), базуючись головно на західно-українській діалектній базі. Однак пропоновані ним заходи в принципі не привносили собою нормалізуючого первня, оскільки для цієї мети в першу чергу була необхідна нова українська граматика, що відображала б та кодифікувала мовну ситуацію хоча б на певній частині західно-української мовної території. Проблематичним успіх цього задуму робило базування автора не на живій мові, не на койне, а переважно на галицько-українських книжкових контекстах першої половини – середини XIX стіоріччя, які були переповнені лексичними та синтаксичними архаїзмами, полонізмами, діалектизмами та просто хибними формами, що перейшли з сторінок букварів, читанок та хрестоматій для народних шкіл, календарів, збірників фольклору та іншої друкованої продукції. Порівняй окремі “переклади” на латиницю українських слів: pulk, scodryj, vozmuznyj, zobrak та ін. Узагальнюючи сильні та слабкі сторони проекту, можна констатувати, що: а) автор проекту реформи сприймав галицько-українську літературно-писемну мову (язичіє) як цілісну систему; б) пропоноване переведення української писемності на латинську ґрафіку базувалося на принципі, згідно з яким кожному окремому звуку повинна відповідати одна буква (і тільки у крайніх випадках – диґраф); в) проект головно враховував стан ненормованої реґіонально-писемної мови, але практично не брав до уваги реальну мовну ситуацію на західно-українських землях; г) пропонована Їречеком система правопису є компромісним варіантом між фонетичним та етимологічним принципами, що прийняті різними слов’янськими мовами; д) нова система ґрафіки – це комбінація кількох слов’янських латинських абеток, за явної домінації чеських елементів; е) в принципі проект Й.Їречека можна практично реалізувати, на відміну від деяких інших проектів реформування слов’янських мов, що мали місце в ту саму історичну епоху . Заохочувана офіційними колами спроба втілити латинську абетку в галицько-українське мовне середовище залишилась незреалізованою. Сліди цієї спроби збереглись тільки в кількох "пробних“ брошурках, які стали тепер бібліографічною рідкістю, та ще у книзі-звіті самого автора проекту. Навіть впливові в етнічному українському середовищі люди, які підтримували теоретичну концепції латинки Й. Їречека (єпископ С.Литвинович, відомий граматист Й.Лозинський, що обгрунтував своє ставлення до неї в брошурі “Die ruthenische Sprach- und Sriftfrage in Galizien“, Lemberg, 1860. S.XX-LV) з принципових мотивів голосували проти введення латинки. Серед галицької інтеліґенції переважала думка, що такий захід є чисто політичним актом, який не має нічого спільного з питаннями мови та культури. Він сприймався як "згубний для народности руської, бо з латиницею пропаде і дух українського народу і віра“. Проти реформи Й.Їречека висловлювались такі авторитетні науковці-славісти, як П.Шафарик та Ф.Міклошич – який колись був ідейним натхненником переведення галицько-українського правопису на латинську графіку. Своє негативне ставлення до цієї реформи він висловив згодом, багато років по тому, у другому виданні своєї "Порівняльної граматики слов’янських мов“ (Відень, 1874), схиляючись вже до варіанту галицько-українського правопису на основі кирилиці "в дусі Вука Караджича“. Про це пише І.Головацький братові Якову у листі від 28.VII. 1859 року:Миклошичъ говорилъ ...добро говорилъ было бы, если бы Русины оставили свою дотеперешнюю орфографию, а приняли бы чтото вродe Вука Караджичевой (Укр.-русь. Архів.VIII. 407). Думки Міклошича проти латиниці для галицьких українців в перекладі українською мовою передає також Б.Дідицький у своїй листівці 1859 року "Осведченіе руской азбуки дотычающое“ Впроваджуючи офіційну політику віденського уряду в мовно-культурній сфері серед австрійських слов’ян Й.Їречек переслідував також і політичну мету. Він був активним і впливовим членом партії чеських консерваторів і був прихильником австрославізму – нової політичної доктрини, висунутої у 1846 році К.Гавлічком-Боровським. Програма австрославізму значною мірою відповідала інтересам новонароджуваної австрослов’янської буржуазії, насамперед чеської – найрозвиненішої у фінансовому та економічному плані – багатої та привілейованої. Пропагуючи австрославізм, представники чеського інтелектуального середовища, у тому числі і відомі чеські науковці, свідомо чи несвідомо також брали участь у втягненні інших слов’янських народів багатонаціональної Габсбурзької монархії у сферу чеських інтересів та чеського мовно-культурного впливу. Маючи значний науковий та суспільний авторитет, багато представників чеської (і словацької) інтелектуальної еліти займали високі посади (яко державні арбітри, цензори, голови термінологічних комісій тощо) в австрійських державних структурах, що відали просвітою, наукою та культурою. Як відомо, такі чеські славісти, як Ф.Палацький, Я.Коллар, К.Я.Ербен, Гавлічек-Боровський, П.Й.Шафарик, К.Зап та інші не рідко безапеляційно, а не раз і доволі різко висловлювались стосовно певних питань формування слов’янських мов та літератур, питань етноґрафії та історії слов’ян у складі Австрійської імперії. Як зазначає Д.Брозович, не завжди справедливі звинувачення на адресу окремих слов’янських національних діячів "у підриванні загальнослов’янських (в межах Габсбурзької імперії – В.М.) ідеалів та цінностей“ часто ставали основною причиною наступного некритичного сприйняття ними помилкових чи чужих мовно-національному процесові положень, які мали відтак негативні для нього наслідки. Зокрема Й.Їречек, з одного боку, офіційно висловлювався за те, щоб "нова графіка якомога краще і точніше передавала своєрідність української... вона мала бути оригінальною, базуватись тільки на корінних фонетичних та морфологічних особливостях цієї мови“ [Vorschlag:17]. З іншого боку, він прагне увести в живий організм української мови генетично чужі для нього елементи, не апробовані попередньою мовною практикою. Основним, проте, негативним моментом задуманої реформи було прагнення її автора змінити історичні основи мовно-культурної традиції українського народу, неперервні з часів Кирила і Методія. Саме тому в середовищі галицько-української інтелігенції на межі 50-60-их років XIX століття прогресувало переконання про те, що "у проведенні реформи української мови не останню роль відіграють чехи“, які "прагнуть вивищитися над рештою слов’ян Імперії“. З цього приводу М.Малиновський писав у листі до Гр.Шашкевича: "... між слов’янами поляки, росіяни та чехи воюють за перевагу, за принципат. Чехи хотять нам своє панування накинути, а ми, як не хочемо мати нічого спільного з поляками й росіянами... то й не хочемо чеського принципату – wollen wir das tschechische Prinzipat nicht haben“ [Укр.-русь. Архів. VII. С.33. Лист VI. із 9 червня 1859 р.] Сам Гр.Шашкевич у листі до Я.Головацького висловлювався у тому ж дусі: "... абы верховность чесчины до якой стремлять чехи хотя бы надъ австрійскими Словенами утвердить и надъ Русинами, що, акъ долго азбука стояти буде, абсолютно видится невозможнымъ“ [Там само]. Незважаючи на постійну підозру до галицьких москвофілів у проросійській орієнтації, офіційна віденська влада не наважилась поглиблювати невдоволення корінних українців у межах Австрійської монархії. Через те, сама реформа так ніколи і не була переведена. Переклад Францішка Площанського |
ч
|
|||