Іван ЛучукПоезія слов’ян і миНавіть найелементарніше питання не може претендувати на моментальну однозначну відповідь. От візьмімо для прикладу здавалось би архібанальне і ніби наївне запитання: що таке українська поезія? Можна відповісти, що це – поезія українського народу (або ж: сукупність поетичних творів, випродукованих представниками української нації). Але ж, по-перше, поезію творить не весь народ (а вона таки належить цілому цьому народові); по-друге, українську поезію можуть творити і неукраїнці; і по-третє, українці можуть творити і якусь іншу поезію. Можна сказати й так: українська поезія – це поезія українською мовою. Нехай в давніші часи і книжною, нехай подекуди діалектами, та все ж по-українськи (мотиви з церковнослов'янщиною, як і з чужомовністю, залишимо поки що в спокої). Так, основним мірилом визначення української поезії є мова. Аксіоматично, що українська поезія твориться не тільки в Україні, хоча головне ядро її тут, бо була і є така країна Україна. І зараз є така держава. Але це ще не означає, що коли Україна майже цілком чи частинами належала до інших державних утворень, то й українська поезія мусила відповідно номінуватися. Адже ми не кинемося відстоювати думку, що українська поезія була поезією Речі Посполитої чи Московського царства, чи ще чогось тимчасовішого. Українська поезія була і є українською поезією. Якщо Тарас Шевченко писав і в Петербурзі, і на Косаралі, все ж він не був поетом Російської імперії. А Іван Франко, живучи в Австро-Угорській монархії, не був же ж австрійським поетом (1). Ми є слов'янами. Ми, себто українці. Ми належимо до слов'янської спільноти, яка відповідно в мовному плані входить до індоєвропейського комплексу, а в географічному – до європейського (різні стики з іншими мовними сім'ями, розселення слов'ян в Азії чи Америці віднесемо до розряду деталей). В культурному плані слов'янство належить до європейського культурного масиву. Отже, Європа є культурною батьківщиною слов'ян і основним простором розвитку їхнього матеріального та духовного потенціалу, а слов'янські мови є навіть "більш індоєвропейськими“, ніж романські, кельтські, германські чи мова грецька, бо загальнослов'янська (праслов'янська) мова продовжувала безперервно розвиток загальноіндоєвропейської мови, на відміну від вже згаданих груп мов, для розвитку яких були властиві раптові зміни, що суттєво вплинули на їх формування (2). Спільнослов'янська мовна єдність розпалась значно пізніше I ст., але й значно раніше IX ст.н.е. Найвірогідніше буде припустити, що вже до VII ст. загальнослов'янська мова розділилась на окремі мови (діалекти чи протомови), і приблизна картина тодішнього розподілу збереглася в основному й до нашого часу (враховуючи й те, що деякі мови зникали, занепадали, переформовувались, відроджувались чи навіть виникали). Задекларований нами предмет поезієзнавства (на відміну від літературознавства в цілому чи поетики яко його піддисципліни) розглядає строго поезію і все, що тільки може її стосуватися. Питання визначення поезії є надто тонкою матерією, тому дефінітивну варіабільність поезії залишимо поза увагою; зазначимо лише, що в даному сюжеті під поезією в загальному розумінні (ПЗ) ми будемо розуміти певну сукупність поетичних творів, а під поезією в абстрагованому розумінні (ПА) – певні якісні характеристики художніх творів. Коли існувала загальнослов'янська спільність з єдиною мовою, тоді справді була єдина слов'янська поезія (в усній формі, безумовно, і деякі її пласти надаються до реконструкції внаслідок виокремлення і монтування найархаїчніших фольклорних тем і моделей, так само, як змогла бути реконструйована праслов'янська мова завдяки порівняльному аналізові слов'янських мов). Але після виникнення і в процесі формування окремих слов'янських мов (і народів, які органічно були носіями цих мов), творилися вже різні (відмінні один від одного) поетичні масиви. Тому далі слід говорити вже не про слов'янську поезію, а про поезію слов'ян, тобто про поезію окремих слов'янських народів. Хоча побутують думки про те, що всім слов'янам притаманні якісь спільні риси (мало не на рівні спільної окремішньої слов'янської ментальності), які можуть бути визначальними і для виправдання аргументації щодо існування протягом останнього тисячоліття єдиної слов'янської поезії, проте так чи інак ніде подітися від об'єктивної диференціації слов'янського світу на окремі частини. І кожна з цих частин, тобто кожен слов'янський народ, має свою поезію (ПЗ). А визначальним моментом ідентифікації кожного слов'янського народу є його мова. І в зворотному порядку – саме рідна мова кожного слов'янського народу свідчить про приналежність цього народу до слов'янського світу (3). Отже, наразі ми можемо відмовитись від загального поняття слов'янська поезія, але ми не зможемо відхреститися від того, що поезія кожного слов'янського народу є поезією слов'янською. Якщо ж ми приймаємо поняття поезія слов'ян (в смислі ПА), то теж не будемо мати рації. Бо поезія слов'ян (вже в смислі ПЗ) – це поезія не всіх слов'ян в єдності, це поезія різних слов'ян, тобто знову ж таки поезія різних слов'янських народів (хоча й не без певної єдності). Ще поезію слов'ян можна назвати поезією, писаною (твореною) слов'янськими мовами (тобто, сукупністю слов'янських національних поетичних масивів). Викладена схема виглядає досить прозорою і, сподіваємося, зрозумілою. Але в ній є маса нюансів. Деякі з них ми заторкнемо при цій нагоді. От хоча б: йшлося вже про те, що деякі слов'янські мови зникали, деякі виникали. Так, для прикладу – полабська мова існувала до кінця XVIII ст., поки ще жили останні її носії. Але той народ, що розмовляв полабською мовою, не залишив по собі поезії, бо сам зник з історичної арени і не збереглося жодної зафіксованої його поетичної пам'ятки. Перший факт: існував слов'янський народ, рідною мовою якого була полабська, і він не міг не культивувати бодай усної поезії. І другий факт: ми не маємо підстав розглядати бодай якусь полабську поезію, бо її для нас не існує, хоча граматична будова мови полабів відтворена (4). Другий факт перекриває перший (першого). І не знати чи тут справа у войовничій германізації, чи в історичній долі, бо ж поставлені в подібні умови лужичани ще за півтисячоліття до зникнення полабів співали: "Serbja Nemcow wojowachu...“ Та й дотепер лужицькі серби зберегли себе серед німецького моря. Тут же принагідно випливає ще одна проблема: лужицькі серби вважаються одним народом, а поезія їхня творена двома мовами: верхньолужицькою та нижньолужицькою. А тепер декілька слів про ті мови, які виникали. В даному випадку маються на увазі т.зв. слов'янські літературні мікромови (5). Їх нараховано дванадцять – практично стільки ж, як і сучасних функціональних слов'янських мов. Деякі з цих мов спалахнули і згасли, деякі розвинулися з діалектів конкретних мов, а деякі просто не розвинулися в повноцінні літературні мови. Наприклад, інспірована Ондрою Лисогорським ляшська мова проіснувала зовсім короткий час, але нею було написано чимало справді поетичних творів – в основному пера її інспіратора. З деяких хорватських діалектів розвинулися літературні мікромови, що мали чимало своїх поетів (потужніші з них – кайкавська і чакавська). Є приклади й певного типу мішанок: так, русинська літературна мікромова русинів-українців Воєводини і Хорватії створена на основі українських закарпатських діалектів, переплетених зі східнословацькими говорами, а згодом було додано ще й сербохорватського перцю. Десятки поетів писали і пишуть русинською мовою, та для нашого читача їх вже треба подавати в перекладі, зрештою, як і для словацького, сербського чи хорватського. Взагалі-то, кожна слов'янська літературна мікромова має свою унікальність, хоча деколи можуть бути в деяких з них і спільні тенденції. Кашубська мова, наприклад, мала досить вагомі підстави повноцінно розвинутися, але так і не перейшла планки мікромови. І ще варто згадати про одну мову, що виникла чи то сформувалася яко літературна лише в першій половині нашого століття. Це "наймолодша“ слов'янська літературна мова – македонська. Хоча й старослов'янська мова (яка у свій час виконувала функцію практично загальнослов'янської літературної мови) була створена на основі саме македонських діалектів, та власне македонська літературна мова сформувалася аж у відносно недавній час, і то чималою мірою завдяки діяльності поетів – спершу Кочо Рацина, а згодом Блаже Конеського (а теж завдяки політичній кон'юнктурі). Якщо у випадку з лужицькими сербами існує ситуація, коли фактично один народ має дві поезії (ПЗ), тобто поезію, творену двома мовами, то можуть існувати й діаметрально протилежні ситуації, коли навпаки – декілька народів мають певні спільні поетичні пласти. Бо як же бути з народною поезією сербів, хорватів, чорногорців, боснійців, твореною одною сербохорватською мовою (нехай і з суттєвими діалектними відмінностями). Скажімо, якщо в чотиритомнику Вука Стефановича Караджича "Српске народне пjесме“ є пісні не лише з території власне Сербії, але й з Чорногорії, Герцеговини, Боснії, Далмації тощо, то це можна пояснити тим, що серби жили там віддавна або ж переселялися туди за певних обставин. Але ж і хорватські народні пісні, створені на базі "штокавштини“ (яка лягла в основу сербохорватської чи хорватськосербської літературної мови), теж належать до цього поетичного масиву. З Боснією ситуація є дуже скомплікованою, тому наразі не будемо в неї вникати. Чорногорію ж можемо досить сміливо сполучати з сербським поетичним утворенням, адже навіть найбільший чорногорський поет Петар Петрович Нєгош усвідомлював своє місце строго на "сербському Парнасі“. Далматинська ренесансна поезія (зі зміщеним на південь дубровницьким ядром) була писана латинською, італійською та хорватськосербською мовами (що свідчить про багатомовність її функціонування, і до цього питання ми ще повернемось), – і ця поезія творить окрему гілку хорватського поетичного утворення (правда, раніше досить часто дубровницьку по-сербохорватськи писану поезію розглядали в контексті історії поезії сербської). А далматинські (зокрема дубровницькі) поети, що у своїй творчості використовували рідну (хорватськосербську) мову, – дуже часто були патриції (властела), а ці патриції дуже часто в свою чергу були з глибокого походження романізованими греками та іллірами. Тут ми стикаємося з питанням про етнічне походження представників деяких слов'янських поезій (загальні ж етнічні характеристики окремих слов'янських народів залишаємо наразі поза увагою). Красномовним прикладом тут може служити Олександр Пушкін, поет-символ Росії, з походження (нехай лише по матері) арап (негр, африканець чи як буде завгодно). Та є й випадки навпаки: коли слов'яни ставали яскравими представниками поезії неслов'янських народів. Візьмемо тих найвидатніших. Славний угорський поет, герой і жертва "весни народів“, Шандор Петефі насправді мав прізвище Петрович і з походження був: по матері словак, а по батькові – серб. Або не менш славний румунський поет Міхай Емінеску насправді мав прізвище Емінович (типова сербська комбінація турецької основи emin – від арабського Кmin – зі слов'янським суфіксуванням на -ович), і сербське коріння – по батькові, а українське – по матері (дід якої був козаком). (Правда, літературознавець-україніст з Румунії Магдалена Ласло-Куцюк в усній розмові наполегливо відстоювала думку про повністю українське походження М.Емінеску). Згадаємо також авторку тексту сучасного австрійського національного гімну "Land der Berge, Land am Strome“ Паулу фон Прерадович, яка була внучкою хорватського поета Петра Прерадовича. Буває й так, коли представник одного слов'янського народу стає видатним поетом іншого слов'янського народу. Наприклад, польський романтик Адам Міцкевич з походження був литвин (білорус). Трапляється, коли один поет з повним правом належить двом слов'янським народам. Як от Ян Коллар, словак, який писав чеською мовою, займає своє гідне місце як в чеській, так і в словацькій поезії. Існували навіть цілі періоди з багатим представництвом поетів, які належали до двох слов'янських літератур. Маються на увазі хоча б українсько-польські поети. І це пов'язано значною мірою з багатомовністю функціонування української поезії XVI-XVII ст. Українські поети тих часів могли послуговуватися різними мовами – і книжною українською, і церковнослов'янською, і латинською, і польською. Є цілий ряд поетів, яких ми називаємо українсько-польськими на конкретних підставах: або вони були українцями, а писали латинською чи польською мовами, або вони, не будучи українцями і пишучи цими мовами, тематично та ідейно тяжіли до українства, або і те, і те вкупі. Не вникаючи глибше в диференціацію цих поетів, назвемо лише декотрих із них: Себастіан Фабіан Кленович, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Ян Щасний-Гербурт, Симон Симонід, Симон і Бартоломей Зиморовичі (три останні, між іншим, львів'яни вірменського походження). Можна теж виділити окремо українсько-білоруських поетів тих часів: з натяжкою до цього розряду можна зарахувати латиномовного Миколу Гусовського, без жодної натяжки – нашомовного Андрія Римшу, та деяких інших. Деколи буває й так, що іноетнічні елементи можуть на певному етапі мало не формувати обличчя тієї чи іншої слов'янської поезії. Так сталося з польською поезією в нашому столітті, коли з'явилася ціла плеяда польських поетів єврейського походження: Л.Стафф, Ю.Тувім, С.Є.Лєц, А.Важик, М.Яструн та й інші (6). В російську ж поезію нашого століття влилася українська та єврейська кров, – для прикладу візьмімо чи не найкращих російських поетів першої половини XX ст.: В.Маяковського, В.Хлєбнікова, Б.Пастернака, О.Мандельштама (7). Безумовно, приналежність цих поетів до тої чи іншої поезії визначається мовою, якою вони творили – певною модерною слов'янською літературною мовою. А тепер звернімось до першої (найдавнішої) літературної мови слов'ян – старослов'янської (староцерковнослов'янської чи церковнослов'янської). Цією мовою були написані найраніші поетичні твори слов'ян (саме написані, бо про усну поетичну творчість зараз не йде мова) (8). Староболгарська поезія творилась цією мовою. В різних ізводах (або редакціях) ця мова використовувалася для творення поезії різних слов'янських народів. Ця мова побутувала паралельно або перепліталася з літературними (книжними) мовами деяких слов'янських народів. Так, в сербів до кінця XVIII ст. література творилася т.зв. слов'яно-сербською мовою. Церковнослов'янська мова використовувалася українськими поетами або ж впливала на книжну українську мову теж до кінця XVIII ст. Церковнослов'янщина лягла в основу формування російської літературної мови. Якщо у випадку з українською літературною мовою (погляньмо для прикладу хоча б на мову творів Григорія Сковороди) був ризик поступової ідентифікації з російською літературною мовою, то для сербської літературної мови залишалася перспектива формування макаронічної мови (щось типу нашого язичія). Тому об'єктивно вже з самого початку XIX ст. і українська, і сербська літературні мови починають наново формуватися вже на основі живої народної мови. І все це відображається в поетичній творчості чи навіть надихається поетичною творчістю. А деколи для реформування (чи в даному випадку – відродження) національної літературної мови (або традиції) замало самого імпульсу від поетичної творчості, а треба трохи і благого лукавства – як це сталося з геніальною фальсифікацією Вацлава Ганки. Його "Краледвірський рукопис“ (та й Зеленогірський) вплинув не лише на відродження чеської літератури, але відобразився й на інших відродженнях. Вже в "Русалці Дністровій“ поряд із перекладами сербських народних пісень є й Шашкевичеві переклади фрагментів з "Краледвірського рукопису“. Взаємопереклади в слов'янських поезіях творять взагалі дуже динамічну і красномовну картину – в якій засвоєння тільки підкреслює окремішність. І ще одне "до речі“ – про переклад. Тарас Шевченко перекладений всіма слов'янськими (і багатьма іншими) мовами, і то незліченну кількість разів. А цікаво – чи перекладав сам Шевченко? Його "Давидові псалми“, ряд "подражаній“ та інтерпретації фраґментів зі "Слова о полку“ важко назвати перекладами. Зате він брався перекладати (в строгому розумінні слова) дещо з Міцкевича, та ніколи не докінчував і розривав почате на дрібні шматки, щоб і в пам'яті не залишилося. "Мабуть, сама доля не хоче, щоб я перекладав лядські пісні“, – казав Шевченко (9). Цим всім, звичайно, навіть приблизно не вичерпується нюансування нашої схеми. Просто принагідно виникли факти (напівфакти, припущення), строгі та довільні асоціації, які нам видалися досить ілюстративними та й доволі виправданими. Якщо ми в центр поетичної світобудови поставимо свою найріднішу українську поезію, то у відцентровому напрямку зможемо визначити її питоме місце. Українська поезія належить до слов'янського поетичного масиву. Це її зональне чи регіональне положення. В той же час та вже в більшому просторі вона належить і до европейської поетичної системи, яку назвемо регіональною чи континентальною. І нарешті – українська поезія належить до надсистеми світової поезії. Час є дуже відносним, а простори взаємопов'язані між собою. Українська поезія присутня в процесах світового поетичного розвитку: і тоді, коли нововіднайдені зразки ассіро-вавілонської поезії перекладають українською мовою, і тоді, коли українська пісня звучить у перекладі на латину, і тоді, коли новомодна поетична течія проникає до нас, і тоді, коли "людськість промовляє трьома розтрубами фанфар: Шевченко – Уїтмен – Верхарн“ (10), і взагалі. 1. Правда, Франко як австрійський громадянин міг писати: "fuer uns Еsterreicher“, що поряд з іншими фактами дало підстави Г.Витженсу назвати його австрійським письменником. Див.: Wytrzens G. Zum literarischen Schaffen Frankos in deutscher Sprache // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнар. симпоз. ЮНЕСКО: У 3 кн. К., 1989. Кн.1. С.51-59. 2. Мейе А. Общеславянский язык. М., 1951. С.1-14. 3. Якобсон Р. Основа славянского сравнительного литературоведения // Якобсон Р. Работы по поэтике. М., 1987. С.23-24. 4. Супрун А.Е. Полабский язык. Минск, 1987. 5. Дуличенко А.Д. Славянские литературные микроязыки: Вопросы формирования и развития. Таллин, 1981. (При цій нагоді варто перерахувати за О.Дуліченком всі 12 слов'янських літературних мікромов: югославо-русинська, молізсько-хорватська, градищансько-хорватська, чакавська, кайкавська, прекмурсько-словенська, банатсько-болгарська, кашубська, ляшська, карпаторусинська, східнословацька, резіянська). 6. Тарнавський О. Літературний Львів, 1939-1944: Спомини. Львів, 1995. С.37-38. (Інформацію про це можна почерпнути навіть з енциклопедично-довідникових видань). 7. Про це докладніше: наша стаття в попередньому ч.8 часопису "Ї“. Принагідно згадаємо і українських "французів-француженок“: Володимир Сосюра по батьковій лінії мав французьке коріння і прізвище – де Соссюр (мати ж його була сербіянка); або Оксана Лятуринська, яка по батьківській лінії мала французький родовід і українізоване прізвище – ля Тур (крім того, вона мала ще німецьку, польську і татарську кров). 8. Константин-Кирил. Молитва към Григорий Богослов; Молитва преди отпътуване за Цариград; Предсмъртна молитва // Старобългарски страници: Антология. София, 1968. С.31-33. (Див. також: Лучук І. Зразки духовної поезії, III: Молитви святого Кирила // Діти Марії. 1996. Ч.5-6 (37-38). Травень-червень). 9. Шевченко Т. Повне зібр. тв.: У 12 т. К., 1990. Т.I. С.516. 10. Цитата з П.Тичини (В космічному оркестрі, VIII). |
ч
|
|||