Коли хочеш як належиться пройти крізь відчинені двері, то мусиш зважати на
ту обставину, що вони мають чітко окреслений одвірок – це основне правило, за
яким завше жив старий професор, є нічим іншим, як, просто кажучи, вимогою чуття
реальности. Однак якщо вже є чуття реальности і ніхто не стане піддавати сумніву
його право на існування, то тоді повинно бути і щось таке, що можна назвати
чуттям можливости.
Той, хто ним володіє, ніколи не скаже, приміром: тут трапилося те і те (чи
трапиться, чи мусить трапитися); ні, – він загадає: тут могло б, повинно би
чи мусило би щось трапитися. А коли йому про щось пояснюють, що воно є саме
таке, як воно є, він міркує: гаразд, але воно могло би напевно бути й інакшим.
Так що чуття можливости можна дефініювати попросту як здатність мислити все,
що так само могло би бути, а те, що є, не сприймати як щось більш важливе від
того, що не є. Як бачимо, наслідки такого творчого завдатку можуть бути гідними
уваги, і, на превеликий жаль, вони часто-густо виявляються у тому, чим люди
подивляють – у фальші, а те, що забороняється, виявляється дозволеним, ба навіть
і те, і інше виявляється байдужим. Такі люди можливости живуть, як то кажуть,
більш тонкими матеріями, духом примар, химерій, мрійливости та кон'юнктив. У
дітей, що мають таку жилку, її наполегливо викорінюють, а людей такого гатунку
при дітях називають диваками, мрійниками, хирляками і всезнайками або ж причепами-мудраґелями.
Якщо хочуть цих божевільних похвалити, то називають їх ще ідеалістами, проте
очевидно, що цими всіма означеннями охоплюється лишень їх слабкий підвид, який
не годен збагнути дійсности або ж у гідний жалю спосіб від неї ухиляється, а
отже тоді, коли брак чуття реальности дійсно означає недолік. Однак можливе
охоплює не лише мріяння нервово слабких осіб, але також і ще не пробуджені наміри
Господні. Можливе пережиття чи можлива істина не так вже й відразу поступаються
щодо вартости справжньому переживанню і справжній істині, а містять у собі,
– принаймні, на думку їх прихильників, щось дуже божественне, якийсь запал,
політ, волю зодчого і той свідомий утопізм, який не цурається дійсности, а трактує
її як завдання і винахід. Врешті-решт, Земля не така вже й древня, і скидається
на те, що вона ніколи не перебувала у надто аж сприятливих обставинах. Отож
якщо захотіти в зручний спосіб розмежувати людей із чуттям реальности і людей
з чуттям можливости, то варто подумати лишень про певну суму грошей. З огляду
на можливості, які містять у собі, ну, скажімо, тисяча марок, вони все одно
їх містять, чи володієш ними, чи ні. А та обставина, що пан Я або пан Ти їх
мають, не додають їм нічогісінько, так само, як і троянді, чи жінці. Однак дурень
запхає ці гроші у панчоху, кажуть люди реальности, а той, хто на щось гаразд,
таки щось з них учинить. Бо навіть і до жіночої вроди безперечно щось додається,
або щось від неї відбирається – залежно від тієї, хто цю вроду на собі носить.
Це є тією дійсністю, яка будить можливості, і не може бути нічого більш хибного,
аніж це заперечувати. Однак у кінцевому підсумку, чи в середньому, завжди залишатимуться
ті ж повторювані можливості, заки не надійде людина, для якої реальна річ означатиме
не більше, аніж помислена.
А втім, такий чоловік зовсім не є таким уже й однозначним випадком. Позаяк
його ідеї, допоки вони не є просто забавками мозку на дозвіллі, не є нічим іншим,
як ще не народженими реальностями, то й він, природно, має чуття реальности;
однак це чуття стосується можливих реальностей і він досягає мети багато пізніше,
ніж притаманне більшості людей чуття на їхні справжні реальності. Це хоче, так
би мовити, лісу, а те інше – дерев. А ліс – то щось важко означуване, натомість
дерева мають стільки-то і стільки кубічних метрів деревини певної якости. Але,
можливо, вдасться сказати краще по-іншому; і відтак людина зі звичайним чуттям
реальности схожа на рибу, яка заковтує гачок, не бачачи волосіні, а людина з
тим чуттям дійсности, яке можна назвати і чуттям можливости, простягає цю волосінь
уявно крізь воду і поняття не має, чи населений на неї гачок, чи ні. Надзвичайній
байдужості щодо того життя, яке накидається на гачок, у такій людині протистоїть
небезпека займатися цілковито меланхолійними речами. Непрактичний чоловік, –
а він не просто здається таким, але і є ним насправді, – залишається ненадійним
і непередбачуваним у спілкуванні з людьми. Він робитиме вчинки, які мають для
нього зовсім інше значення, ніж для інших, однак втихомириться відразу, як тільки
зможе витлумачити їх якоюсь надзвичайною ідеєю. До того ж, сьогодні він ще дуже
далекий від правильної послідовности. Запросто можливо, що злочин, у якому постраждав
хтось інший, видасться йому просто соціальним збоєм, у якому завинив не злочинець,
а суспільний устрій. Щоправда невідомо, чи ляпас, якого дістане він сам, здасться
йому соромом для суспільства, чи бодай таким самим безособовим, як укус пса;
правдоподібно, що він все ж спершу відповість ляпасом на ляпас, а вже потім
дійде думки, що йому не слід було цього робити. І нарешті, коли йому відберуть
кохану, чи не сьогодні-таки він повністю закриє очі на реальність цього трафунку
і відшкодує її собі несподівано новим почуттям? Цей процес наразі ще перебуває
в становленні і може означати для кожної зокрема людини як слабкість, так і
силу.
Оскільки володіння властивостями передбачає певну радість з їх справжности,
то це дозволяє зробити передбачення, що когось, хто і супроти самого себе не
виявляє жодного чуття реальности, несподівано може спіткати таке: одного чудового
дня він здасться сам собі людиною без властивостей.
Переклад Юрка Прохаська
Каканія
У віці, коли ще поважно сприймаються всі ці кравецькі та цирюльні справи, а
поглядати в дзеркало справляє приємність, ми часто уявляємо собі місце, де б
нам хотілося провести наше життя, або, принаймні, таке місце, перебувати в якому
– це стильно, навіть якщо відчуваєш, що самому по собі там не дуже й приємно.
Отож, одним з таких суспільних настирливих уявлень вже віддавна є певний сорт
надамериканського міста, де все летить стрімголов і зупиняється із секундоміром
у руці. Повітря і земля витворюють такий собі мурашник, пронизаний поверхами
транспортних артерій. Повітряні, на- і підземні потяги, транспортування людей
пневматичною поштою, ланцюжки вантажівок женуть горизонтально, швидкісні підйомники
помпують людські маси з одного рівня пересування на інший вертикально; на вузлових
перетинах люди перестрибують з одного рухомого апарату в інший, без вагань всмоктуються
і втягуються їхнім ритмом, який робить синкопу, павзу, невеличку прогалинку
між двома грімкими, нестямними швидкостями; вони похапцем перемовляються між
собою кількома словами посеред інтервалів цього загального ритму. Питання і
відповіді встромлюються одне в одного, неначе машинні вузли, кожен має тільки
цілком певні завдання, професії зведено в групи на визначених місцях, їдять
у тракті руху, всі задоволення зведені докупи в інших частинах міста, а знов-таки
де -інде стоять вежі, де знаходяться жінка, родина, ґрамофон і душа. Напруга
і розпруження, діяльність і любов прискіпливо розмежовані в часі і виважені
внаслідок ґрунтовних лабораторних досвідчень. Якщо десь посеред цих діяльностей
раптово виникнуть труднощі, то справу просто полишають, бо ж можна знайти іншу,
чи, принагідно, кращий спосіб, або хтось інший віднайде шлях, з якого збилися.
Воно зовсім не шкодить, в той час як нічим не марнується так багато спільної
сили, як припущенням, нібито хтось ще покликаний не покидати добиватися якоїсь
особистої мети. Суспільну істоту, в якій вирують сили, кожен шлях провадить
до доброї мети, коли не зволікати і не роздумувати надто довго. Всі цілі визначаються
короткотерміново; однак і термін життя є короткий, і від нього можна взяти максимум
досяжного, а більше людині для щастя і не потрібно, бо те, чого ми досягли,
формує нашу душу, в той час як те, чого без сповнення жадаємо, тільки спотворює
її. Для щастя дуже мало розходиться на тому, чого хочеться, а тільки на тому,
чи цього бажаного досягнуто. Окрім того, як вчить зоологія, із суми редукованих
індивідів запросто може скластися ґеніальне ціле.
Нема жодної певности, чи справді воно так станеться, але такі уявлення належать
до мандрівних мрій, в яких відображається відчуття невтомного руху, що провадить
нас зі собою. Вони поверхові, неспокійні і короткі. Бог знає, що буде насправді.
Слід було б гадати, що ми мусили би кожної хвилі мати початок в руці і виробити
єдиний для усіх нас план. Якщо ця штучка зі швидкістю нам не до вподоби, то
робімо якусь іншу! Скажімо, якусь зовсім повільну, із спроквола заколисуючим
таємничим, неначе море слимаків, щастям і глибоким коров’ячим поглядом, від
якого розмріювалися ще греки. Проте це зовсім не так. Ця штучка впіймала нас
і тримає в руці. Денно і нощно ми їздимо всередині неї і робимо до того ж все
інше. Голимося, їмо, любимо, читаємо книжки, виконуємо свої фахові обов’язки
так, ніби стіни стоять на місці. А вся моторошність якраз у тому й полягає,
що стіни їдуть, – а цього не помічають, – і викидають свої рейки далеко наперед
себе, самі не знаючи, куди. І попри те нам ще й самим кортить по змозі належати
до тих сил, які визначають поїзд часу. Ця роль дуже непевна, і трапляється,
– коли по довшій перерві визирнути за вікно, – що краєвид змінився; що там промайнуло,
те промайнуло, бо інакше воно бути не може, однак при всій доброзичливості все
більше зміцнюється враження, ніби ти вже перелетів поза мету або втрапив не
на ту колію. Отож одного дня надходить настирлива потреба: геть висісти! зістрибнути!
Туга за тим, щоби тебе затримали, за не-розвитком, застряганням, поверненням
до точки, розташованої перед хибним розгалуженням! А в ті старі добрі часи,
коли було ще цісарство Австрійське, в таких випадках можна було покинути поїзд
часу, всісти до звичайного потягу звичайної залізниці і повернутися на батьківщину.
Там, у Каканії, в цій відтоді загиблій, незрозумілій ніким державі, яка у
стількох відношеннях була невизнано взірцевою, був і темп, але не надмірний.
Як тільки подумаєш на чужині про цю країну, відразу лине перед очима спогад
про білі, широкі, заможні вулиці з часів піших маршів і спеціальних вартових,
що в усіх напрямках, неначе ріки порядку, немов стрічки з білого солдатського
полотна, пронизували і оточували всі землі паперово-білою рукою управи. І то
які землі! Ґлетчери і моря, карсти і збіжжя Богемії були там, ночі Адрії, що
дзижчали цвіркуновим неспокоєм, і словацькі села, де дим з коминків здіймався,
як з розчепірених ніздрів, а село принишкло навчіпочки між двома пагорбами,
так ніби земля ледь розтулила губи, щоби пригріти між ними своє дитя. Звичайно,
що й цими вулицями котилися автомобілі, однак не задуже автомобілів! Готувалося
підкорення неба, навіть тут, але не надто інтенсивно. Час від часу посилалося
корабель до Південної Америки чи Східної Азії, але ж не зачасто. Не було вселенського
господарського честолюбства, рівно ж як і претензій на світове панування, і
все це, сидячи в Середній Европі, де перетинаються старі вісі світу; до слів
"колонія“ чи "заморські краї“ дослухалися як до чогось ще цілковито незвіданого
і далекого. Створювався люксус, але бачить Бог, не такий надвишуканий, як у
французів. Займалися спортом, проте не так шалено, як анґлосакси. Видавалися
несамовиті суми на військо; однак якраз стільки, щоби з певністю залишатися
другою за слабкістю світовою державою, і не більш. Також і стольний град був
дещо менший, аніж всі інші міста-велети світу, а втім, все ж виразно більший,
ніж просто великі міста. І керувалася ця країна у просвічений, мало відчутний,
усі гострі кути обережно уникливий спосіб, керувалася кращою бюрократією Европи,
якій можна було б закинути хіба єдину помилку: вона сприймала ґенія і ґеніальний
потяг до підприємництва у приватних осіб, які не були привілейовані для цього
високим походженням чи державним дорученням, як неприпустиму поведінку і нахабство.
Але ж хто дасть умовляти себе стороннім особам! Окрім того, в Каканії завше
тільки ґенія мали за покидька, але ніколи, як це траплялося деінде, покидька
за ґенія.
Та й взагалі, скільки дивовиж можна було б розповісти про цю канулу Каканію!
Вона була, скажімо, цісарсько-королівською і водночас цісарською і королівською;
одну з цих двох позначок, k.k. або k.u.k., носила тут кожна річ і кожна особа,
і все ж, потрібно було спеціальної таємної науки, щоби завжди з певністю могти
розрізняти, які установи та люди звалися k.k., а які k.u.k. Письмово вона називалася
Австро-Угорська Монархія, а усно її кликали Австрією, себто тим іменем, якого
вона зреклася урочистою державною клятвою, проте зберегла в усіх пов’язаних
з почуттям сферах, яко знак, що почуття є такі ж важливі, як і державне право,
а приписи не слід тлумачити надто вже поважно. Згідно з конституцією вона була
ліберальною, зате керувалася клерикально. Керувалося клерикально, але жилося
вільнодумно. Перед законом усі громадяни були рівні, та власне що не всі були
громадянами. Був парламент, який так безсоромно користав зі своїх свобод, що
його тримали зазвичай закритим. Зате під рукою був і параґраф про надзвичайний
стан, за допомогою якого обходилися і без парламенту, і щоразу, коли всі вже
тішилися з абсолютизму, корона видавала розпорядження про те, що слід знов керувати
парламентарно. Таких трафунків було чимало в цій державі, до них належали також
і ті національні змагання, що цілком виправдано притягали до себе цікавість
Европи, а сьогодні виставляються цілком хибно. Вони були такі потужні, що через
них державна машина по кілька разів на рік затиналася і завмирала, однак у міжчасах
і під час державних канікул чудово знаходилася спільна мова і вдавалося, ніби
нічого не трапилося. І справді нічого реального не траплялося. Просто в цій
державі вже раніше сформувалася нехіть кожної людини супроти прагнень кожної
іншої, в чому ми сьогодні всі єдині, і можна сказати, сформувалася у сублімовану
церемонійність, яка ще могла би мати великі наслідки, якщо б її розвиток передчасно
не був перерваний певною катастрофою.
Бо не тільки нехіть супроти співгромадян виросла там до общинного почуття,
а й недовіра до власної особи і її долі набрала характеру глибокої переконаности.
У цій країні чинили – частково аж до найвищого ступеня пристрасти та його наслідків,
– завжди по-іншому, ніж думали, або думали по-іншому, ніж чинили. Необізнані
спостерігачі сприймали це за люб’язність або навіть слабкість австрійського,
на їхню думку, характеру. Проте це було хибно, це й досі хибно пояснювати події
в якійсь країні характером тих, хто її населяє. Тому що мешканець якоїсь країни
має щонайменше дев’ять характерів: один професійний, один національний, державний,
класовий, географічний, статевий, свідомий, несвідомий, а можливо, ще навіть
і особистий. Він поєднує їх у собі, але вони розчиняють його і він є, властиво,
нічим іншим, аніж маленькою, вимитою цими багатьма потічками заглибинкою, в
яку вони просочуються і з якої знову витікають, аби наповнити іншим струмком
іншу заглибинку. Через те кожен землянин має ще й десятий характер, і він є
нічим іншим, як пасивною фантазією незаповнених просторів; він дозволяє людині
все, лиш одне ні – трактувати поважно те, що роблять його принаймні дев'ять
інших характерів, і те, що з ними діється; отож, іншими словами, не допускають
якраз того, що його і повинно би наповнювати. Цей, слід зізнатися, важко описуваний
простір в Італії по-іншому забарвлений і сформований, ніж в Англії, тому що
те, що від нього відрізняється, має іншу барву і форму, і все ж, як тут, так
і там, він є тим самим, а саме порожнім, невидимим простором, у середині якого
стоїть дійсність, немов покинуте фантазією маленьке місто з кубиків.
Наскільки це взагалі може стати видимим для усіх очей, настільки ж і трапилося
воно в Каканії, і в цьому вона була найпроґресивнішою державою, (а світ цього
зовсім не знав) – вона була державою, яка ще якось сама собі давала раду, люди
в ній були неґативно вільними, постійно з відчуттям недостатніх підстав власної
екзистенції і омивалися, неначе леготом океанів, великими фантазіями про те,
що не трапилося, або те, що ще не остаточно трапилося.
Це просто "сталося“, – казали там, в той час інші люди деінде гадали, нібито
відбулося бознащо, це було своєрідним словом, якого нема більш ніде в німецькій
чи в будь-якій іншій мові і від подиху якого факти і удари долі ставали настільки
легкими, як пух і думки. Так, це було. Всупереч багато чому, що промовляло проти,
Каканія, однак, можливо, була країною для ґеніїв і, правдоподібно, якраз на
цьому вона і заламалася.
Переклад Юрка Прохаська
