Одним із найбільш інтригуючих наслідків подій кінця 1989 року була раптова поява у французькій, німецькій, швайцарській та взагалі західноевропейській пресі назви Середня Европа, причому це було дуже природно, так, ніби інакше про цю частину Европи ніколи не мовилося. У кращому випадку писалося про Східну Европу, окреслюючи цією назвою землі від Лаби до Уралу. Я пишу "у кращому випадку“, оскільки переважно країни Західної Европи разом з Федеративною Республікою використовували назву "Европа“ тільки для самих себе. У першому випадку попри все визнавалося, принаймні implicite, що і східна "Европа“ є частиною того самого континенту. У другому Европу, яка закінчувалася на Лабі, протиставлялося радянському блокові. А він, як говорила сама назва, був монолітом. Однак коли "блок“ за лічені дні розпався на частини, одразу ж почали цілком природно говорити про світ Західної та Середньої Европи, натомість Східна Европа цілком природно виявилася на схід від останньої. Повернення Східної Европи здається знаменує те, що Европа знайшла свою середину.

Можна підозрювати, що попри очевидні імперіалістичні інтереси Радянської Росії ялтинський поділ був разом з тим і результатом концепції німецьких істориків дев’ятнадцятого сторіччя, згідно з якими Европа була германсько-романським утвором, чи постала під їхнім впливом – і як реакція на них – слов’янофільських концепцій, згідно з якими на схід від тієї германсько-романської Европи мала б існувати якась мітологічна "Слов’янщина“, яка була згідно із задумами її творців та у західному сприйнятті просто криптонімом Росії.

Але воскресіння Середньої Европи є явним запереченням тих мітів про германську чи слов’янську Европу. Очевидно до Середньої Европи належать Австрія, Чехія, Словаччина та Угорщина, а отже вже три мовні групи. Разом з тим з півдня ми можемо до них додати Словенію та Хорватію (а може і прилеглу до Словенії частину Італії від Трієсту по Тироль), натомість з півночі – Польщу. Звичайно тут не йдеться ні про географію, ні про археологію мов, чи про воскресіння якихось доісторичних слов’ян чи германців, а про культурну спільноту, що спирається на тисячолітню історію.

Коли ми говоримо про "повернення Серединної Европи“, то тим самим виражаємо переконання, що Середня Европа повертає свою самість. Повернення своєї самости це віднайдення своєї пам’яті: про когось, хто після двох тижнів чи двох місяців у лікарні повертає втрачену пам’ять і знову знає, ким він є, ми теж говоримо, що він повернув свою самість. Коли ми говоримо про особу, то її тотожність складається із пам’яті про прізвище, яке він успадкував від батьків, про ім’я, яке вони йому дали, про дитинство та молодість. Повернення пам’яти Середньої Европи є і поверненням до традиції кожної з країн, а разом з тим і до спільних традицій.

З моменту відходу радянського "льодовика“, який паралізовував життя та думку Середньої Европи, природним є, що кожен з її народів, якщо хоче вижити, мусить починати шукати своє коріння, відтворювати живу традицію, на якій міг би будувати сьогодення та майбутнє. Отже мова йде про відбудову ідентичности через реставрацію пам’яті за умови опертя на живу традицію. Напевно ми повинні згодитися, що мова йде про повернення найкращих традицій, тих, які будуть нас, як европейців єднати, а не роз'єднувати.

В Европі є тільки одна така спільна традиція, це традиція християнська, католицька (це останнє слово означає "вселенська“ і саме в цьому сенсі я його вживаю). Тому нічого дивного в тому, що Европу дуже довго визначали не інакше, як Christianitas. Стародавня назва континенту почала функціонувати в політичному сенсі тільки наприкінці XVII сторіччя, спочатку, здається, у Франції. Якщо ми кинемо оком на мапу того часу, то побачимо, що за межами Christianitas, а отже Европи, лежали дві імперії: Московське царство та Оттоманська імперія. Межами Европи були східні кордони Речі Посполитої та римська імперія Габсбурґів. Тому кордони Середньої Европи не випадково відділяють "латинницьку“ Хорватію та Словенію від православної Сербії, Румунії та Болгарії.

Однак, якщо Европа означає Christianitas, то воно не є поняттям географічним. Виглядає на те, що говорячи про Середню Европу, ми маємо на увазі не стільки географію, скільки певну, вже окреслену християнством духовну єдність, що вже від раннього середньовіччя формується під впливом між іншим таких фактів як ґрандіозна за своїм розмахом програма так званої "каролінгської катехизації“, яку створив Карл Великий для західних слов’ян-поганів після їх визволення у 796 році з-під ярма аварів (двома важливими засадами цієї програми були – добровільність навернення та використання при катехизації мови навертаних), та розроблений імператором Оттоном III і так само широко закроєний план "Европи рівних“, наріжним каменем якого на сході було закладення архиєпархій у Ґнєзно та Остригомі.

Для Середньої Европи, а також Скандинавії Німеччина була тим, чим у ранньому Середньовіччі для Німеччини, Англії та Нідерландів була Франція. Умовою прийняття до Европи було хрещення, але християнізація, так само як і европеїзація, тривала ще довго. Через Німеччину до Польщі прибували монахи та ордени, що народилися у Італії чи Франції. З Німеччини прийшов становий уклад суспільства з такими поняттями, як шляхта та лицарство, васал та ленник, так само як і західне civitas, про яке говорить Галеві, з писаним правом, яке в Польщі називалося Маґдебурзьким правом (Маґдебурґ був першим civitas закладеним на схід від Рейну), з писаними міськими законами, в силу яких громадяни (cives) вибирали бургомістра (magister civium). Разом з інституціями приходили і поняття, і слова, частково у німецькій формі, перекладеній з латини чи французької мови: Burgermeister – magister civium, rycerz (лицар – пер.) – Ritter – chevalier, інколи вони були запозичені з французької мови, як от: pancerz (панцир – пер.) – pancier, turniej (турнір – пер.) – tournei (тепер tournoi) та багато інших. Цілком слушно польська мова вважається найбільш златинізованою з слов’янських мов, в лексиці, семантиці і навіть у синтаксисі. Частиною цього, і то найдавнішою, польська мова завдячує мові німецькій.

Яке місце у цьому процесі відновлення пам’яти Середньої Европи займає Краків? В якому сенсі його можна було б назвати місцем серединним, і у якому сенсі говорити в його контексті про повернення до Серединної Европи? Очевидно, що серединне місто можна розуміти і банально, як столицю однієї із найбільших, а в проміжку між 1386 та 1773 роками навіть найбільшої країни між Росією та Німеччиною чи Заходом. Натомість якщо ми розуміємо середину як "центр“, то Краків поза всяким сумнівом від закладення єпископства у 1000 році був важливим церковним, політичним та культурним осередком, центром єпископської, княжої, і нарешті королівської влади, осередком катедральної школи, потім університету, осередком польського гуманізму та ренесансу, літературним центром, осередком, звідки від кінця XV сторіччя польська та латинська книжка поширювалася на схід, північ та південь.

Все це правда. Але можна застановитися і перед іншим, переносним значенням слова "середина“, про який я згадав кажучи про повернення до серединности. Якщо подумати про переносне значення цього слова, як наприклад у виразі, що "хтось є серцем зустрічі“ чи що "ані у поведінці, ані в поразках середини зберегти не вміє“, то тоді напрошується думка, що поява Середньої Европи, яку ми всі бачимо як повернення і новий початок, може також бути і поверненням до рівноваги, до пошуку цієї середини, яку і у поведінці і в поразках слід зберегти. І тоді можна задуматися над тим, які ж то польські традиції пов’язані з таким баченням рівноваги.

Для польської традиції, як на мене, особливо важливим є те, що саме в Кракові відбулася одна з найбільш важливих подій в історії Польщі, мученицька смерть святого Станіслава, і що Краків, столиця Польщі, став центром культу цього святого. Якщо Чехія та Угорщина на початку своєї історії мають володаря-святого, то в Польщі тільки у XII сторіччі постав зразок мученика, що спротивився брутальній силі правителя во ім’я найвищих вартостей. Італійський філософ Рокко Бутільйоне підкреслює, що св. Станіслав є архетипічною постаттю, на яку Іван Павло II посилається дуже часто. Це не випадковість і не випадково про це пише Бутільйоне, для якого сенсом історії Польщі і висновком, який з неї можна зробити, є те, що історія культури не ідентична історії сили та могутності.

Цей заповіт найповніше реалізувався у традиції Речі Посполитої Двох Народів, цього особливого і єдиного в Европі утвору, до будівництва якого приступили поляки разом із укладенням польсько-литовської унії (1386). Де про це думати, як не у Кракові, який свої найкращі часи пережив за панування Ягеллонів та Вазів, ставши такою характерною для Серединної Европи метрополією багатьох народів.

Якщо ми зараз задумаємось, які найкращі традиції та вартості ототожнювані з Річчю Посполитою ми можемо перейняти, то я назвав би три. Послужуся тут порівнянням з Еспанією: незалежно від того, що зараз пишеться про жорстокості чи злочини еспанців під час упокорення Південної Америки, саме християнізація цього континенту є найбільшим – хоч звичайно і не єдиним – осягненням еспанської історії, Gesta Dei Hispanos. Те, що християнізація супроводжувалась завоюванням, і що здійснювали її люди, достатньо, щоб зрозуміти, чому все це відбулося не без ницості, хтивості та злодіянь. За ці свої гріхи Еспанія заплатила спочатку господарчим а потім політичним та культурним банкрутством, щоб врешті втратити імперію. Однак при цьому всьому постала Латинська Америка.

Якщо ми подивимося з такої відстані на історію Польщі чи радше Речі Посполитої Двох Народів, то я бачу три такі справи. Не знаю, чи можна назвати їх осягненнями, оскільки і вони – хоч і в іншому сенсі – теж закінчилися банкрутством. Першим з них було саме створення Речі посполитої, другим – задум повернення Русі до єдності з Вселенською церквою, третьою була форма польсько-литовської вольности. Почну від останньої, може виявиться, що банкрутство не було аж таким повним, як це могло б здаватися.

Звичайно, важко довести, що особливий тип спокійних форм дискусій, що до сьогодні помітний, хоча і в залишковій формі, в Польщі, у Литві та в Україні, походить з традиції польського парламентаризму. Однак це досить імовірно, якщо взяти до уваги – згідно з істориком Річардом Пайпсом – що головна різниця між Росією та Европою полягала у відсутності у Росії феодалізму, звичайно не у радянському значенні цього слова, а в тому сенсі, що в основі феодалізму лежить умова між васалом, який присягає суверенові на вірність, та сувереном, який гарантує своєю присягою васалу опіку.

Феодалізм є винаходом християнської Европи, його не знав поганський Рим, де імператор був абсолютним володарем не лише сумлінь, але і життя та добробуту всіх підданих. Не знала його і Росія, де володарем-властителем був цар (і по-російськи властитель означає володаря). Натомість феодальний суверен з власної волі приймає обмеження своєї влади: трактат чи угода є тільки письмовою формою присяги. Ґарантом присяги є Бог.

Важко тут не пригадати хоча б такої сцени, як підписання Хмельницьким угоди про протекторат Москви у 1654 році, що згідно з його переконаннями було тільки зміною суверена. Козаки склали присягу на вірність Цареві як суверенові, натомість царський посланець на вимогу Хмельницького, щоб цар присягнув на дотримання своїх зобов’язань, з найвищою погордою відмовив, що цар не є королем польським, щоб у чому-небудь присягати підданим.

Безперервність цієї традиції ми маємо в Польщі від кошицького привілею Людовіка Угорського (1374) через привілей neminem captivabimus (1425) аж до pacta conventa (1573). Liberum veto було частиною цієї форми вольности. Воно полягало у тому – поки не стало інструментом анархії у руках все потужніших сусідів – що більшість у сеймі мусила так довго переконувати опонентів, поки всі не згодилися між собою. Зараз ми цього не розуміємо, але тоді це був єдиний спосіб, щоб уникнути нестерпної тиранії більшості над меншістю чи простого знищення останньої (прикладом може бути Французька Революція), а також щоб уникнути постійної загрози, що меншість, боючись тиранії чи знищення, буде змушена вдатися за допомогою до сусідів. Золота вольність означала для Речі Посполитої Золотого Віку свободу ціннішу ніж золото.

Ми знаємо, що з тією вольністю стало, коли надуживання нею перетворилося у сваволю. І дуже добре знаємо всі гріхи щодо неї, яких допустилися поляки всередині своєї ж Речі Посполитої. Але якщо визнаємо, що свобода є вартістю, то разом з тим будемо змушені визнати, що є різниця між тими, ідеалом для яких була свобода, навіть якщо будучи тільки слабими, егоїстичними, сліпими людьми вони щодо неї грішили, і тими, для кого ідеалом було насильство, гола сила.

Звичайно свободи немає без права, але самого права не досить, потрібне ще і його дотримання, а якщо говорити сучасною мовою то – правомірність. Шанування права якнайтісніше пов’язане з римськими та християнськими традиціями та з тим, що ми казали про феодалізм. Там, де володар шанує право, його шанують всі. А влада, яка не шанує власних законів, веде до знищення всякого почуття законности. Законність може і не є – як свобода, рівність чи терпимість – поняттям, яке ми приписуємо давній Речі Посполитій. Однак з традиції Речі Посполитої ми можемо довідатися також і про нехтування правом (напевно найбільш знаним прикладом може бути Самуїл Зборовський), як і про його суворі наслідки (прикладом знову може бути кінець цього магната). Зразок зберегла традиція, повертається вона у постаті Яцека Сопліци у "Пані Тадеуші“ та у інших творах літератури дев’ятнадцятого сторіччя, де право що опиралося на силу протиставилося праву, що тримається на голосі сумління. Так і тут можна сказати те саме, що і про гріхи перед свободою: існувало у Речі Посполитій ламання права, але існувало й почуття, що право людей базується на праві Божому, а нехтування ним волає за помстою до неба.

Резюмуючи можемо сказати, що Річ Посполита розширила межі свободи, толеранції та права на свої східні землі. І якщо у 1386 році Польща була на краю латинської Европи, то у 1700 році цей кордон лежав майже на 500 км. далі на схід, охоплюючи теперішні балтійські країни, але перш за все Білорусь та велику частину України. Через участь у Речі Посполитій ці останні, не зрікаючись свого візантійського коріння, стали частиною Европи.

Однак якщо хочемо повернутися до того, що було доброю традицією Речі Посполитої, то перш за все маємо відкинути (попри безсумнівні заслуги поляків) спокусу вважати, що Річ Посполита означає "Польщу“, і усвідомити, що вона не була польською державою, а федерацією, що на це саме наслідство мають право чотири існуючі сьогодні народи – поляки, литовці, українці та білоруси.

Разом з тим може варто тут підкреслити, що тут не йдеться по якесь воскресіння концепції "Польщі Ягеллонів“, що була популярна після 1920 року, але тільки серед поляків. Мені йдеться про те, що Річ Посполита була поняттям вищого порядку і що вона була результатом існування на цілому тому обшарі одного шляхетського народу, всередині якого мовні відмінності відігравали роль мінімальну, набагато меншу ніж релігійні відмінності. Польська мова була поруч з латиною спільною міжнародною мовою культури та літератури, подібно як англійська у британському Commonwealth. З тією тільки важливою різницею, що ця мова, яка свого часу світила із Кракова до Львова та Києва, до Вільна, Ригу, Полоцк і звідти до Москви, а на півдні так само і на Ромунію, поступово повернулася після розборів назад і цю свою роль втратила.

Підкреслюючи цю понадстанову єдність та понаднародовий характер мови, ми не можемо закривати очей і на втрати, які експансія мови та культури, і нарешті польської самосвідомості, принесла литовцям, українцям та білорусам. Спочатку великі магнатські роди, Радивіли, Вишневецькі чи Острозькі, а потім, після козацьких воєн, чи не вся шляхта, прийнявши польську культуру, і під кінець XIX сторіччя відрікаючись від литовської, української чи білоруської самосвідомості, поклала тим самим кінець і єдності давньої Речі Посполитої.

Разом з тим можемо пригадати, що у XVI сторіччі ніхто польської мови ні Литві ні Русі не нав’язував. Відомо наприклад, що в релігійній полеміці шістнадцятого-сімнадцятого сторіч саме православні перші почали виголошувати свої відозви польською мовою. Натомість Литовці дуже ревно пильнували своєї державної та законодавчої окремішності. Державною мовою всього Великого Князівства з самого початку була білоруська форма церковнослов’янської мови. Вона вийшла з вжитку тільки під сам кінець XVII сторіччя, коли польською мовою писали вже всі.

Тому Краків мав не тільки – від Владислава Ягелли аж до Зиґмунда Старого – королів, які білоруською мовою розмовляли краще, ніж польською (першим, хто охоче розмовляв польською мовою був Зиґмунд Авґуст), не тільки "руські“ фрески у Вавельській Катедрі, фундації королеви Зофії-Соньки, вродженої білоруської княжни, та другу візантійську каплицю, побудовану Казимиром Ягеллоном, але і спеціальну "руську“ канцелярію для кореспондування з Великим Князівством. В Кракові так само вперше у роках 1491-1492, тобто за тридцять років до появи перших друків польською мовою, були видрукувані перші у світі друковані кирилицею "руські“ літургічні книги, що призначалися для Православної Церкви Великого Князівства. Разом з тим у Кракові від початку XV сторіччя студіювали численні прибульці з Литви, а також з Білорусі та України, під патронатом Кракова там поставало шкільництво, з Кракова приїжджали наставники, що знали "науку польську та латинську“. З Краківської Академії вийшли перші польські єзуїти, досить згадати Петра Скаргу та Станістлава Варшевіцького, які відіграли таку важливу роль у церковній унії, що зветься берестейською.

Контакти Кракова з унією посилилися, коли він опинився після 1846 року в межах Галичини. З краківського дому отців єзуїтів вийшов один з головних промоторів відновлення української католицької Церкви у XIX сторіччі, о.Войцек Баудісс. Через той дім пройшов у своїй молодості і майбутній львівський митрополит, велика постать вселенської Церкви, Андрей Шептицький (...) Таких імен можна було б назвати і більше.

Я пишу про ці чотири сучасні народи, бо вони поза всяким сумнівом мають право на наслідство Речі Посполитої. Українці, у незалежних публікаціях, особливо тих з Гарварду, зрештою це вже розуміють, а якщо серед старшого покоління литовців ще є якісь – часом цілком справедливі – застороги, то я все ж маю надію, що майбутнє за такими людьми як Томас Венцлова.

Гадаю також, що не маємо права, підводячи такі підсумки, забути про ще дві такі важливі громади давньої Речі Посполитої, про гебреїв та про німців. Гебреї були у Кракові щонайменше з X сторіччя. Більша їх кількість прибула у XIII-XV сторіччях, принісши з собою свою мову та свої традиції. У Речі Посполитій гебрейська громада мала повне самоврядування (...) після вигнання з Еспанії головним центром европейського гебрейства стала Річ Посполита з її двома столицями, Краковом та Вільно.(...)

Так само і німецька мова була мовою краю, мовою сусідів з того самого міста чи сусіднього села, причому вже почавши від XIII сторіччя, коли на німецькому праві постали нові civitates, а зокрема Краків.(...)

А тепер перейдімо до останнього пункту: Берестейської унії. Цей великий план постав у Речі Посполитій, однак ані Рим ані Польська Церква не хотіли про нього спочатку навіть чути. Будучи під зовнішньою загрозою новопосталого у Москві у 1589 році Патріархату, який мав претензії на зверхність над їх Церквою, та через дружнього до Москви Константинопольського Патріарха, а всередині швидким наступом кальвінізму, українські та білоруські єпископи виступають з ініціативою перші. Якщо за межами унії залишилася не тільки Москва, але і велика частина України, то було це поза всяким сумнівом з вини станової пихи польських магнатів та шляхти, які вважали латинський обряд релігією "вищою“, а східній обряд "хлопською“ Церквою. Разом з тим на нашому сумлінні лежить і недотримання постанов Берестейської унії та недопущення єпископів східного обряду (теж католиків!) до Сенату.

Унія була "одним із найсміливіших задумів вселенської Церкви, найбільшим на протязі останніх кількох сотень років на цілому сході Европи“ (Станіслав Вінценз). Вона теж є частиною Середньої Европи і того спадку Речі Посполитої, якого ми дійсно не маємо соромитися.(...)

Мені здається – може це є дещо оптимістичне – що те, що я сказав досі про традицію, може стати і програмою на майбутнє, якщо майбутнє має творитися виходячи з відновлення пам’яті. Для культури характерне те, що той хто її приймає, на цьому здобуває, а той, хто нею ділиться, нічого не втрачає. Якщо литовці чи білоруси захочуть визнати синами своєї землі Міцкевича, Костюшко чи "Костуся“ Каліновського, то поляки на тому нічого не втратять. А якщо польська література, біля витоків якої стоїть Псалтир (Флоріянський) та Біблія (Королеви Софії), прийме також і те, що можна взяти із гарячого, покірного, францисканського навчання хасидів, то напевне і літературі, а отже і Польщі може вийти тільки на добре. То до чого ж іншого, як не до таких завдань, оскільки ні про яке пересування політичних кордонів мова не може йти, можуть стосуватися слова Міцкевича: "наскільки збільшите ваші душі, настільки покращите права та збільшите кордони ваші“. (...)

Ця картина була б неповною, якби ми обмежилися тільки до Речі Посполитої та давнини. Однак Краків разом з Галичиною належав аж до 1918 року до багатонаціональної габсбурзької монархії, своєрідної федерації avant la lettre. Якщо ми почали від Каролінгів та Оттонів, то Габсбурґи були впродовж століть їхніми наслідниками на імператорському троні, на противагу іншим загарбникам мешканців Кракова з Австрією єднала спільна віра, християнська чи юдейська. З автономією різних частин монархії у різний час було по-різному, різні були централістичні тенденції, бюрократична тупість та інші помилки, які призвели нарешті до катастрофи. Але попри все монархія була правовою державою і напевно саме тому так легко перетворилася в останньому періоді свого існування у ліберальну федерацію різних народів.(...) Останній період існування монархії її народи запам’ятали з вдячністю і згадують по мірі плину часу з все більшою ностальгією. Але не тільки це єднає між собою колишні землі монархії. Традиція політичної, культурної спільності, традиція архітектури та мистецтва, театру та журналістики, а перш за все може щось, що важко вловити, і що слід напевно назвати спільною атмосферою призводить до того, що мешканець Кракова чується вдома у Празі, у Будапешті, у Відні та Загребі, а мешканці тих міст знаходять себе у Кракові. Можна було б перелічити, почавши від Середньовіччя, те що єднає ці країни і що призвело до того, що набагато молодші габсбурзькі традиції тут прийнялися. Важливим є те, що вони є тим елементом, що єднає між собою різні частини Середньої Европи.(...)

Ґетинґен – Гайдельберґ

Переклад Францішка Площанського