Ергард БусекЕвропа ідей – утопія чи реальністьГоворити про Европу ідей не лише амбіційно, але й суперечливо. Тут є два аспекти – вона викликає як позитивні, так і неґативні почуття, уявлення та реакції, особливо коли йдеться про екскурс в історію чи про актуальний стан. Зрештою, мова йде про підрахунок втрат та здобутків, безпосередніми свідками якого ми є. Европа ідей відстоює розум, універсалізм та просвітництво – можливо, навіть народження сучасного духу, якщо за Полем Валері бачити в европейській історії місце цивілізаційної машини. Я цитую Валері: “Так виник скарб, якому наша культура завдячує майже всім, принаймні своїми основами; я дозволю собі твердження, що середземноморський простір був справжньою машиною для продукування цивілізації. Отже на березі Середземного моря знаходимо в тісному поєднанні: дух, культуру та торгівлю. Але Европа ідей – і тут межі Середземного моря є актуальним приводом до роздумів, – може також означати і заперечення цивілізацій, а саме: шовінізм, націоналізм, расизм, ізоляцію, прагнення до влади окремих груп, яке закінчується “ethnic cleansing” або геноцидом, як у колишній Юґославії. Европа ідей останні чотириста – п’ятсот років є сильною, глобально діючою машиною модернізації, інновацій та суспільної динаміки, тобто – “гарячим суспільством” у розумінні французького етнолога Клода Леві-Стросса. Заснований на межі Середземного моря трикутник духу, культури та торгівлі сьогодні значно розширився, він перетворився в багатокутник науки та техніки, кодифікованого права і капіталістичної економіки, мистецтва, літератури, абстракції і логіки, просвітництва, демократії та універсалізму, гегемонії колоніалізму, націоналізму і евроцентризму. Ця новочасна Европа ідей ніколи не притримувалася якоїсь інтелектуальної або абстрактної шкали вартостей, це завжди також була Европа “бажань” і мілітарно-економічної експансії. За ідеями дуже часто приходять солдати, а вже за ними – бізнесмени. Можна навіть сказати, що характеристику бажання і водночас “европейство” найяскравіше можна прочитати з об’єктів бажання. Два міркування на цю тему: хіба Північна Америка, яку спершу захопили колоністи а потім сформували виселенці та антиколоніалісти в дусі неприйняття Европи, не є одним з найуспішніших та найбагатших творінь все тієї ж експансивної Европи? Хіба в її культурі та суспільній формі не проявилася двоякість европейського духу? Майже безмежна свобода індивідуума і групи поряд з екстремальним опануванням зовнішньої та внутрішньої природи, релігійний фанатизм поряд із радикальним секуляризмом, позмінне посилення капіталу, честолюбства і влади, але одночасно толерантність, респект, автономія і, врешті, добродушність. Друге міркування стосується “Сходу”, який я називаю так навмисне, бо коли говорять про Европу, то занадто часто мають на увазі Західну Европу, а Східну Европу трактують як щось, що, властиво, до Европи не належить. Схід, як і Америка, був предметом експансії Европи. Як Напелеон, так і Гітлер намагалися підкорити Росію. На щастя, цей намір зазнав поразки. Натомісць з'явився страх, фантазія про дике, непередбачуване, таємниче, про варварський Схід, насамперед там, де він контактує з азіатськими культурами. Заходоцентризм Европи лише посилився завдяки поразкам цього геополітичного бажання і залишається внутрішньо замкнутим навіть у надмірно не обтяженій балансом історії реториці про “фортецю Европи”. Був створений міт про російсько-слов’янську душу – топос, який має наслідки досі. Досі Схід залишається об’єктом нездійсненного, явно імперіалістично-економічного прагнення, одночасно Схід є об’єктом заперечення Західної Европи в сенсі відмежованости та ізоляції: сферою, де немає демократії, сферою політичної та економічної непередбачуваности та потенційної анархії. З іншого боку Схід зробили компенсаційною проекційною поверхнею для новочасних втрат Заходу, там шукають співдружности, гостинности та людського тепла, котрі загублені високоіндустріальними суспільствами Заходу. Европа, Західна Европа, бачить себе у двох викривлених дзеркальних відображеннях. По-перше, у дзеркалі Північної Америки, яка, так би мовити, персоніфікує історію її успіху, по-друге, у дзеркалі Росії, яка символізує поразку її власних бажань і власних уявлень про світ але водночас є таємничим, і разом з тим чарівним , душевним “незнайомцем”. Обидва відображення у дзеркалі приводять нас назад до вихідної теми: Европа ідей – утопія чи реальність? За словами Валері, Европа – це цивілізаційна машина, це ідеальна, як історична так і жива машина, яку, з одного боку можна описати, а з іншого, – це утопічна машина, бо її історія ще не завершилася, хоча й не може обійтися без лакун. Історія Европи ще не дійшла до кінця. Якщо б ми захотіли прочитати працю Фукуями “Кінець історії”, то мало би сенс читати її лише як текст незавершений і як текст, в якому те, що стоїть між рядками, має бути відтворено нами. Після другої світової війни Західна Европа зробила нову спробу вчитися на помилках історії. Утворення РЕВ, сьогодні Рада Европи, є повчальним кроком, спробою завдяки обґрунтуванню економічної та міжнародної співпраці за демократичними правилами гри уникнути причин майбутніх воєн. Відповідно до цієї основної ідеї Рада сьогодні, незважаючи на деяку зовнішню та внутрішню критику, є успішною політичною організацією, бо між її членами не було жодних військових конфліктів чи навіть натяків на них. Однак у переддвір'ї Европи, у Боснії, знову вибухла війна. Але це лише означає, що Европа ідей або ідея Европи сама ставить перед собою завдання розвинути нові засади, що виходять за рамки традиційного заходоцентризму і трактують мир і збереження миру як актуальне завдання своєї універсалістичної спадщини. Дозвольте мені навести деякі міркування щодо того, як европейська спадщина може далі розвинути універсалізм та просвітництво, щоб у майбутньому цей континент міг пережити нову епоху миру та процвітання. Дозвольте розвинути утопічний шкіц, бо бажання досягти миру та процвітання – це проект високого ранґу, який можна реалізувати лише спільними зусиллями. Европейський універсалізм означає не лише узагальнену картину правової держави, громадянських прав та прав людини, але і культуротворчий та культуротрансформуючий проект, отже, свідомість того, що в культурній диверґенції різних европейських реґіонів завжди була закладена конверґенція. Це кружляння довкола спільних тем та справ, як у Москві, так і у Кракові, як у Відні чи Парижі, так і у Ліссабоні. Це вироблення автономії суб’єкта, який шукав і шукає в мистецтві, літературі, науці і практичному житті звільнення від залежности та підкорення, в яких винен він сам та інші. Цей універсалізм є ново-старою европейською справою, радикалізованою подіями 1989 року, які зламали не лише політичний поділ Европи, але і її культурний поділ. Із падінням блокової політики Европа з придатка великої політики перетворилася знову на чинний політичний суб’єкт, який поділений у собі і найшвидше відтворюється, звертаючись до спільної культурної спадщини. Але це “Ricorso” не може бути некритичним і нерефлекторним, бо стара Европа ідей або стара ідея Европи була ніби дуже сфокусованим променем світла, оточеним темрявою, просвітництво було обрамлене політичним свавіллям і евроцентристським прагненням до гегемонії, ідея автономного суб’єкта – націоналізмом і демонічними масовими рухами, які знайшли свій найяскравіший вираз у фашизмі та сталінізмі. Отже, говорячи словами Степена Тульміна, треба актуалізувати невизнані завдання европейського Нового Часу і Сучасности, переосмислити їх наново і так вийти за рамки історично встановленого визначення европейського модернізму? Що це означає in concreto? 1. Невизнаним є завдання, що автономний суб’єкт має мати не лише абстрактні права, свободи і культурні бажання, але і практичні життєві шанси стосовно роботи, соціальних умов та індивідуального почуття власної значущости. Ці практичні бажання можуть бути характерні не лише для членів капіталістичних, споживчих, високотехнізованих суспільств та реґіонів, вони повинні бути доступні і для тих, хто всередині Европи відстає у розвитку або затиснутий у південно-північному куті сучасности. Це серйозний виклик, бо нестача життєво-практичних можливостей для розвиненої суб’єктивности панує не лише в Східній та Середній Европі, але і у формі стуктурованого безробіття і соціальної автономії, які стали головним викликом демократичному консенсусові у Західній Европі. 2. Невизнаним також є завдання самостверджуючого політичного самообмеження Европи. Европейську модель модернізму і надалі можна розглядати як “інтеліґентний продукт і товар на експорт”, але вона має бути свідома політичних і культурних кордонів свого узагальнення. Властива їй мішанина секуляризму та індустріальної раціональности, демократії та порушенням людських та громадянських прав має очевидні межі застосування і залежну від контексту логіку. Ця модель є дефіцитом навіть у країнах виникнення. Деякі країни Азії демонструють нам поєднання динамічного економічного капіталізму і тоталітарних форм правління, які здаються парадоксальними, реґіон, який сформований під впливом ісламу, демонструє чужі нам форми індустріально-бюрократичної раціональности, релігійного фундаменталізму та автократичного панування духовенства. Політичний діалог з цими реґіонами, з яких принаймні один до нас дуже близький, є все складнішим і у майбутньому ще більше ускладниться. З іншого боку Европа завжди була культурною амальґамою, що перебувала у конфліктах з іншими реґіонами та культурами, які необхідні для культурної ідентичности Европи і були та є важливим джерелом її цивілізаційних досягнень. Отже, у майбутньому треба буде вести дискусію, яка не передбачає включення до свого складу ще кого-небудь іншого, вона примушує нас шукати форм духовної конфронтації, результатом якої не має бути культурна гегемонія, примушує створювати узагальнений код порозуміння, який діє і тоді, коли протилежна сторона не підписала "Конвенції прав людини“ Ради Европи. 3. По-третє, невизнаним є завдання інакшого ставлення до автохтонних локальних (або паралельних) культур – мені не спадає на думку інше поняття. Воно стосується етнічних меншин так само, як і поборників альтернативних економічних форм, релігійних груп, а також груп, які не визнають панівного становища великої техніки, науково-іманентної раціональности та індивідуалізму, що передбачає відповідальність тільки перед самим собою. Локальні або паралельні культури, які суперечать сучасній моделі Европи, є всюди – як в центрі Европи, так і в її реґіонах. “Полікультурність” у її найширшому розумінні є матерією зрізу, власне і чуже не має більше спеціальних зарезервованих місць або резервацій. Конфронтація відбувається з різною силою і в різноманітних тематичних полях. Можливо, цей виклик Европі є одним із найважливіших, бо він обґрунтовує щось таке, як “лабораторія XXI сторіччя”. Питання, які постають перед керівником дослідження і експериментатором, є не лише культурного, а й виразно політичного та економічного характеру: як Моє може зустрічати Чуже, не стаючи основою для громадянської війни? Чи треба повернутися до европейського зерна культури в розумінні Енценберґа “Вид на громадянську війну”, обмежуючи себе і уникаючи конфліктів, а на інше, в прямому розумінні, накинути капелюха? Чи треба шукати м’якого діалогу без підкреслення власних інтересів? Чи европейська ідея, якою б сумнівною вона не була в деталях, має розчинитися в безкритичному визнанні всеохоплюючого релятивізму теорії та практики? Чи конфлікти мають відбуватися як вилазки з військових фортець за участю культурно-політичних емісарів? А що з іншими в їхніх стінах? Чи вони мають бути виселені в створені для цього резервації? А може нам життєво необхідні нові форми спілкування, які уможливлюють дискусію між основними та паралельними культурами, які уможливлюють самоутвердження без аґресії, повагу без втечі в релятивізм і гостроту суперечки без звільнення демократичних форм та леґітимації? Багато запитань, мало однозначних відповідей і ще менше безпеки – так можна було б описати сучасний стан европейської ідеї. І, як це не парадоксально у час, коли Европа як чинний суб’єкт більш ніж коли-небудь після 1945 має успіх. Можна сказати, що Европа переживає ренесанс супроти своєї волі або, до деякої міри, ренесанс, який в сенсі часу та політики не був передбачений. Блокова конкуренція і холодна війна були безпечним притулком для західноевропейських капіталів. Я кажу це без жодного цинізму, чи приниження, бо в цей період Европа мала змогу реґенеруватися і звільнитися від багато чого, що відбулося на її бойнях в XX сторіччі, – від нещасть, варварства та осліплення. Вона могла створити структуру, існування якої в історії до того було, між іншим, і причиною варварства, як, наприклад, соціальна держава, функціонуючі демократичні системи, наднаціональні структури, вирівнювання інтересів, націоналістичні ідентичності і мирні громадяни. Багато які цінності були зруйновані пострілами в Сараєво 1914 і занепадом Ваймарської Республіки. Але, що зараз? Утверджувати створені цінності і обґрунтовувати Нове – можна би було сказати не задумуючись. Але, можливо, тут є зерно цілющого праґматизму, без якого праґматизм був би сліпим. Европа ідей, яка не може обмежитися лише своїми західними кордонами, має бути Европою здорового глузду, який не є технократично редукованим, безпомилково досконалим і незламним. Добропорядність европейської інтелектуальности, на яку правильно вказував Степен Тульмін, – це скептична, але нездатна до дії традиція, послідовником якої був Мішель де Монтень та інші. Монтень вже на порозі Нового Часу розпізнав межі політики – цього часом нудного ремесла – цінності зростаючих життєвих просторів та культур, необхідність порозуміння у відмінності, добропорядність, немонопольний розум і смертельне божевілля заідеологізованих суперечок, що хочуть опертися на марне панування і леґітимацію визнання, раси та походження. Традиція Мішеля де Монтеня дала певну надію на мирну майбутню Европу людей та ідей, яку вгадуємо у вимушено недосконалій дійсності, але яка також наближається до утопії через невиконані та неусвідомлені до цього часу завдання та вимоги. Переклад Софії Онуфрів |
ч
|
|||