Тарас Возняк

Про зустріч

ὁ ἥλιος ... καθάπερ ὁ Ἡράκλειτός φησι, νέος ἐφ’ ἡμέρῃ ἐστίν

Сонце, як каже Геракліт, кожного дня інше

Як ми зустрічаємося з місцем? Людина посполита дасть просту відповідь – «я просто приходжу до нього – і бачу».

Але давайте поміркуємо – а що означає це таке просте і свім зрозуміле – «приходжу»? Можна прийти, приїхати – фізично переміститися у певне місце. А можна і пригадати те чи інше місце – і таким чином теж в нього подумки переміститися, «прийти» до нього. Так само місце може наснитися – і ми теж у певному сенсі у нього перемістимося, «прийдемо» до нього.

Отож, не обов’язково для того, щоб зустрітися з місцем, у нього пере-міщатися фізично. Всі ці пере-міщення, зміни місця, мандрівки від місця до місця повинні мати якусь іншу спільну і посутню характеристику, яка б їх єднала, яка була б спільною для всіх цих видів пере-міщень, мандрівок місцями. Але що це? Що єднає всі ці такі різні форми пере-міщення?

Пригляньмося до того, як ми входимо-у-місце, як з ним зустрічаємося. Коли я пере-міщуюся, то якесь місце – байдуже чи фізичне, чи уроєне мною, чи таке, до якого я приблудив в-ві сні – від-кривається-до-мене, ви-ринає-до-мене. Причому ви-ринає з прихованого, со-критого чи не існуючого - принаймні для мене. Чи більш загально - місце ви-ринає-з-со-критості. З со-критості як сховку, про який ми мало що можемо сказати, до того часу, як місце звідти не ви-рине і від-криється нам. З со-критості як ховання у від-критість як показування. Це і є момент і місце нашої зустрічі з місцем, нашого входження в місце. Але так само і місце зустрічається з нами – від-криваючись нам. Місце рине-до-нас. Ми подорожуємо, прогулюємося і місця одне по одному ринуть-до-нас. І порядок місць, ієрархія місць у-кладається в порядок того, що ми називаємо світом, чи порядком світу. Так постає топоніміка, ландшафт, світ зрештою – він і є порядком місць, що ви-ринають-до-нас-з-со-критості. Ви-ринають, щоб знову у цю со-критість по-ринути.

Як постійно-від-крите-на-ви-ринання того, що від-кривається-до-нас, ми не можемо вийти з цієї вічної мандрівки – вийти з процесу -ріяння понад місцями, ринення-в-них, по-ринання-в-них, від-кривання-їх-до-нас. Може у цьому і є справжній сенс метафори Агасфера (שורושחא, Ασουηρος в Септуагінті,  Xerxes чи Assuerus) – вічного мандрівника, вічного подорожнього, який нудить світом, який безкінечно никає між місцями.

Але як постійно-від-криті-на-ви-ринання того, що від-кривається-до-нас, ми нічого не можемо зробити, окрім як прийнмати, і постійно полишати ці вервиці місць, їх зворотне по-ринання-у-со-критість. Це те, чого так прагне Агасфер – остаточного поринання світу, яким він нудить, у несокритість – смерті. Тобто він прагне остаточного по-ринання-світу-у-со-критість, що для нас, як в-тілених-у-світ неможливе доти, доки ми живі, тобто сприймаємо як це ви-ринання, так і по-ринання.

Попередньо ми називали це по-ринання-місць-у-со-критість – ніщенням. У чому суть цього ніщення? І чому ми вдаємося до такого дивного слова? А тому, що по-ринання-місць-у-со-критість є переходом їх до такого стану, про який ми нічого сказати не можемо і ніколи не зможемо. Місце ховається для нас у ніщо – тобто ніщиться. Тому цей перехід від від-критості у со-критість і ми й називаємо ніщенням. Хоча не нищенням, бо ж ми не знаємо, що там від-бувається у тому ніщо, бо з засади у ніщо, нічого від-буватися, бувати не мало б. Цей перехід від від-критості у со-критість неначе причащає місця до ніщо.

Таким чином як постійно-від-крите-на-ви-ринання того, що від-кривається-до-нас, ми весь час перебуваємо у процесі від-кривання і само-відкривання місць і їх ніщення. І байдуже, чи я прямую цією стежкою,чи згадую її, чи сню нею.

І тут виникає запитання. Чи ця безкінечна мандрівка місцями постійно-від-критого-на-ви-ринання того, що від-кривається-до-нього має основу у постійно-від-критому-на-ви-ринання чи у тому-що-само-від-кривається як місце?

Якщо постійно-від-крите-на-ви-ринання не може вийти з цієї безкінечної подорожі, навіть тоді, коли воно, тобто ми, перебуваємо у тюремній камері, то, напевно, це нескінченне мандрування має бути саме невід’ємною сутністю саме нас, невід’ємно притаманною нам рисою. Ми постійні від-кривачі, від-кривачі того, що ви-ринає-до-нас.

Спробуймо придивитися до цього слова відкривач. Що означає бути постійним відкривачем? Очевидно, що буття відкривачем передбачає якусь постійну налаштованість на те, що нам постійно щось від-кривається, щось ви-ринає-до-нас з со-критості – хочемо ми цього чи ні, контролюємо ми цей процес, чи ні. У цьому ви-ринанні-до-нас і постають місця.

Але підійдімо до цього з іншого боку – можливо ми і можемо сказати про себе, що ми є саме тому, що нам щось від-кривається, щось ви-ринає-до-нас з со-критості, яке дуже розширено ми можемо назвати місцями чи світом, що від-кривається-до-нас.

Разом з тим у найширшому сенсі «все», яке ми і називаємо світом, порядком світу, може від-критися тільки тому-хто-виходить-до-нього, тому, хто до нього спрямований, чия сутність полягає в прихильній увазі, прихильній від-критості до того, що від-кривається-до-нього. Це певна налаштованість на від-кривання-до.

Прихильна увага, прихильна від-критість до того, що від-кривається і ви-ринання-до-нас – це дві сторони одного і того ж процесу. В результаті твориться порядок місць, який ми називаємо світом, і водночас відбувається позиціонування у цьому порядку місць того, що ми називаємо самими собою. Позиціонувавшись у порядку місць чи світі, ми тим самим в-тілюємося, набуваємо тіла – стаємо, кажемо ми, ставлять - говорять результати нашого попереднього аналізу.

Тому сутність в-тіленості полягає, як видається, саме у постійному-від-криванні-на-ви-ринання того, що від-кривається-до-нас. Чи більш просто – сутність в-тіленості полягає у сприйнятті світу, від-критості-до-нього.

Ми в-тілені у місця, речі, що в них є, спогади, марення, у в найширшому сенсі слова «все» - світ, врешті-решт, – саме завдяки своїй постійній налаштованості на від-критість до нього, на його сприйняття, у-своєння, пізнання.

Але пригляньмося до останніх слів - сприйняття, у-своєння, пізнання, - які по-різному описують відносини людини (того-хто-виходить-до-) і світу (того-що-ви-ринає-з-).

Що стосується сприйняття, то це, здається, дуже відповідне слово. У своїй від-критості-до-того-що-відкривається, ми дійсно приймаємо. Приймаємо те, що нам у кожному конкретному випадку, кожної миті від-крилося. Приймаємо навіть тоді, коли воно емоційно нам не подобається – як от зубний біль. Приймаємо, бо ми з цим світом є. Точніше – ми кажемо, що ми у ньому є. Тому прийняття у філософському сенсі слова, напевне, є найістотнішим аспектом нашої постійної-від-критості-на-ви-ринання. Ми постійно готові приймати від-крите. І у цій нашій готовності, постійній готовності і полягає наша суть як людей, що живуть у світі.

Іншим словом, яке описує відносини людини і світу, є слово у-своєння. Приймаючи від-крите, ми робимо його своїм, при-своюємо, о-своюємо, у-своюємо. Іншими словами – ми об-живаємо місце, в-живаємося в нього. Ми в-пускаємо його, завдяки нашій від-критості-до-нього у його ж від-критість-до-нас. У-своєння робить місце від-критим, а отже – моїм. Бо просто місць, місць ні твоїх, ні моїх немає. Тому у-своєння, -своєння є одним з модусів від-кривання.

Однак велику підозру викликає слово пізнання. На ньому видно товстелезний наліт новітніх часів – раціоналізму і просвітництва. Приймаючи те, що від-кривається, ми робимо його своїм. Але які форми цього «свого» виробила европейська філософська традиція? Для сучасного, постпросвітницького европейця «своє», «у-своєне» здебільшого означає пі-знане, в-пізнане, в-пізнаване, знане – тобто у-своєне у формі знання-про. Ми пізнаємо місця, речі в них, ландшафти – одним словом світ – а, отже, робимо їх «своїми». Але це роблення їх своїми через фіксацію (а, отже, препарацію, у-мертвлення, зневолення) їх у знанні радикально відходить від первинного прийняття і у-своєння того, що від-кривається-до-нас, того-що-дарує-нам-себе. Пізнане вже впіймане, воно не вільне піти від нас, втекти, ви-текти-у-со-критість, у ніщо. Якщо я знаю, що 1+1=2 – то це пізнане, знане мною вже ніколи від мене не втече, не сховається у со-критому. Тоді як захід сонця минає – як він легко до-мене-від-крився, так само вільно і навіть неминуче він від-мене-со-криється.

З цього короткого дослідженя для нас може бути тільки один висновок – здається, що пізнання є набагато пізнішим винаходом людини, її досить новим інструментом, причому інструментом зневолення і препарації того, що їй, виходячи з самої природи людини, від-кривається.

Тоді як прийняття і у-своєння визначають саме єство людини, вони і є в значній мірі людиною, тим-хто-виходить-до-. Інколи людина описує цю первинну форму укладання своїх стосунків з тим, що до неї від-кривається, як споглядання чи медитацію. Хтось скаже, що це одна з форм пізнання. У метафоричному чи посполитому сенсі слова – так. Але тут ми повинні розмежувати те-що-нам-від-кривається, виходячи з своєї сутності – бо не від-критися не може, і з нашої сутності – бо не-прийняти-те-що-до-нас-від-кривається ми теж не можемо, на противагу тому, що ми фіксуємо у формі знання. З пізнаним ми можемо погодитися чи ні, тоді як від від-критого нам нікуди подітися. Тому від-крите ми сприймаємо безумовно і іншого вибору у нас немає. Тоді як в другому випадку ми це від-крите препаруємо, робимо мертвим – особливим чином (раціональним чи ні) перетворюємо на натюр-морт – мертву натуру - nature morte. І ця мертва натура може утримуватися тільки в наших головах – це вже зовсім не те-що-відкривається і ховається-у-сокрите. Мертва натура у формі знань складається у науку, науки, знання і.т.д. Однак вона від-чужується від того, що так, як від-крилося, так і сховається, з-ніщиься. Вона від-чужується від того, що вільне у своєму від-кривані-до- і у своєму со-криванні-від-.

Споглядання, медитація не рвуть живого і єдино екзистенційно істотного зв’язку між нашим прийняттям-того-що-до-нас-від-кривається та зус-трічним від-криванням-до-нас-того-що-зазвичай-со-крите. Спогляданя це тяглість, це час. Можливо ріка, потік. Але це не знання, яке не знає часу, як не знає його камінь. Знання – натюрморти з каміння.

Споглядаючи, навіть не рухаючись фізично, але і простуючи стежкою теж, ми пере-міщуємося. І це пере-міщення можливе тільки у цій зичливій взаємній від-критості - прийнятті-того-що-до-нас-від-крива-ється та зустрічному від-криванні-до-нас того, що зазвичай со-крите, нашій від-критості-до і від-критосі-до-нас.

Споглядаючи, медитуючи, і навіть дрімаючи, ми ринемо місцями, ми у-кладаємо тропи світу, плетемо його мереживо, прихильно приймаємо не-сокрите – місця, речі та ландшафти, світ, врешті-решт. І так само дружньо від-пускаємо ті ж речі, місця, та ландшафти у їх со-критість.

Суттю цього мандрування через місця є певна налаштованість, якої ми ні за яких обставин не можемо позбутися – бо саме у цім мандруванні і полягає наша сутність. Цією налаштованістю є прихильна від-кри-тість. Прихильна відкритість, яка проявляється як при-йняття і у-своєння.

Причому слід звернути увагу на те, що це при-йняття і у-своєння, є такою ж мірою прийняттям того, що ми називаємо речами, місцями та ландшафтами, одним словом – світу, як прийняттям і у-своєнням самих себе як в-тілених у цей світ.

Будучи прихильно відкритими до світу, ми прихильно відкриті і до самих себе – своєї сутності. Ми так само прихильно відкриті до про-явлення самих себе, як і до сором’язливого хованя самих себе у сокровенному.

Тому ми так ніколи і не можемо до кінця вичерпати, пізнати самих себе. Наша сутність так само криється від нас, як і сутність речей, місць та світу. Єдине, що ми можемо стверджувати, то це те, що для нас ця прихильна відкритість є визначальною. І навіть можемо сказати, що ми і є цією прихильною відкритістю до світу, а, отже, і до себе як в-тілених у нього.

Як тільки ми переходимо від прихильної відкритості до свого єства до «пізнання себе» у новоевропейському сенсі слова, то відразу запускається процес від-чуження як від самих себе, так і від світу, в який ми в-тілені. Світ стає натюр-мортом у якому ми стаємо одним з мертвих предметів, мертвих каменів.

Прихильно відкриваючись, ми знаходимо себе, повертаємося до самих себе, від-криваємо не лише те, що нам від-кривається, ви-ринає з со-критого – разом з тим ми від-криваємо самих себе як цю прихильну відкритість.

Мандруючи місцями – приходимо до себе. Виходячи з себе – знаходимо місця. Світ як від-крите, не-сокрите дарує нам нас самих. А ми у цій прихильній відкритості даємо змогу йому від-критися-до-нас у всій своїй морфології і топоніміці.

Так ми пере-міщуємося щоб зустрітися з світом і самими собою.

4 липня 2014,  Париж, Венсан