бібліотека
Ї Тарас Возняк. Ретроспективна полiтологiя. Епоха Кучми
МОДЕЛІ Розглядаючи моделі польсько-українського співіснування, ми повинні спочатку визначитися з тим, що власне мається на увазі і про який рівень стосунків ідеться, бо якщо розуміти під ними міждержавні стосунки, то ми матимемо одну картину (чи її відсутність), натомість якщо говорити про міжетнічні стосунки - тоді картина буде иншою. Необхідною умовою існування міждержавних стосунків є наявність хоча б однієї, а ще краще двох держав. Силою політичних обставин дуже часто держав, як таких, і не було, або ж вони були обмеженими у своєму суверенітеті парадержавами, а тому важко говорити про їхню повну самостійність. Це не могло не накладати на загальну картину польсько-українських стосунків свого особливого, не завжди корисного для обох народів відбитку. Разом з тим, не міг не впливати на польсько-українські стосунки і сам устрій цих держав. Вони часто будувалися не за етнічною ознакою (Річ Посполита Двох Народів чи СССР/УССР), а радше на династичних, станових чи ідеологічних (імперських чи комуністичних) засадах. І тільки згодом ці засади у суспільній свідомості (не без участі істориків та різного роду ідеологів) неначе відходили у тінь і державне утворення штучно ідентифіковувалось тільки з одним із народів. Скажімо, Річ Посполиту Двох Народів штучно ідентифіковували тільки із польським народом, забуваючи про литовський, не кажучи про инші, які теж брали участь в утворенні та функціонуванні цього політичного конструкту. Ще складнішими є справи із СССР, однак суспільна свідомість ще не готова незаанґажовано розглянути це питання, оскільки воно залишається політично актуальним.
Історично складалося так, що періоди міждержавних стосунків перебивалися або періодами міжетнічного позадержавного співіснування/спілкування, або ж періодами поневолення одним иншого, коли один із народів втрачав свою державність.
Періодами міждержавних стосунків був період раннього розвитку обох держав - X ст. - 1387 р. між Київською Руссю Рюриковичів та Польщею П'ястів. Співіснування тут будувалося головно на династичних засадах і часто етнічна приналежність певних місцевостей (особливо на порубіжжі) була або невизначено-перехідною, або змішаною. І тут дуже важливу роль відігравала васально-ленна система структуризації суспільства та політичного простору. Хоча з часом почав відігравати свою роль і релігійний чинник, особливо після розколу Вселенської Церкви на Східну та Західну.
Були і періоди повної втрати державности обох чи одного з народів, та взаємної анексії - і тут анексовуваною стороною були головно українці, хоча були і зворотні випадки. Однак такі періоди не обов'язково були смугою конфліктів і розвивалися не завжди за парадигмою неприйняття.
Таким, відносно спокійним періодом, був період від часу Польсько-Литовської Унії до початку Контрреформації, коли ще не було ні надмірного релігійного утиску, ні масової експансії на питомі українські землі власне польської шляхти, якій вже було тісно у не такій великій Польщі. У цей період головною парадигмою співіснування різних етносів у Речі Посполитій була парадигма відносної автономности життя різних частин країни зв'язаних тільки династичним підданством.
Натомість після вигасання династії Яґеллонів, яка все ж дотримувалася відносної релігійної терпимости, - і не тільки щодо Східної Церкви, але і щодо дуже поширеного тоді протестантства, - прийшла епоха Контрреформації, яка принесла з собою нетерпимість релігійну, а також і прикриту нею економічну експансію. Витворилася нова ідеологема - католицько-православне протистояння, що і стало новою моделлю польсько-українських стосунків. Ця модель мала багато інваріантів: і боротьбу зі східною схизмою, і збереження істинної православної віри, і право шляхетське, і право козацьке. При цьому ущемленою відчула себе не тільки селянська чи міська верства, але і питома українська шляхта, яка все ще опиралася культурно-релігійній асиміляції. Стосунки Козацької української держави часів Хмельницького та Речі Посполитої у короткий період 1648-1667рр теж будувалися на васально-ленній основі. З тією тільки відмінністю, що королівському, "даному від Бога" праву Речі Посполитої не було що протиставити у самому українському суспільстві (в сенсі існуючого тоді права). Йому єдино протиставилося станові права козацької старшини та української шляхти, які, на думку їх носіїв, були порушені як королем, так і Римською Церквою. Модель цих міждержавних чи пара-міждержавних стосунків вибудовувалась на монархічній та становій (хоча і специфічній) парадигмі, якої так і не відважився порушити Богдан Хмельницький - він не зміг ні узурпувати священного права монарха, ні "відрубати йому голову", як Кромвель, та емансипувати українське суспільство до станової республіки, якою тоді могла гіпотетично стати Україна. Натомість він все шукав союзу з леґітимним, "від Бога", монархом. Тобто, по суті, не був реформатором, а дійсно тільки "бунтівником" у межах однієї парадигми. Тому він і шукав "виправдання" своєму бунту у формі нового підданства "своєму, праведному, православному" суверену і покровительства московського царя у формі "договору" (як він це розумів на кшталт договору з королем Речі Посполитої, коли і король, і піддані навзаєм один одному присягають), однак наштовхнувся на типову східну деспотію, коли цар ні перед ким ні в чому не присягає.
Довший час православно-католицьке протистояння залишалося актуальним на більшій території України. Така парадигма стосунків врешті-решт призвела не тільки до війн Хмельницького, але й спричинила поділи Речі Посполитої.
І тільки після часткового усвідомлення безперспективности цього протистояння, як форми співіснування, почався пошук нової парадигми, нової моделі порятунку Речі Посполитої та польсько-українсько-білорусько-литовської єдности. Почала вибудовуватися модель Речі Посполитої не Двох, а Трьох народів - з її Руською, українською компонентою. Себто федерація Корони та Великого Князівства мала б трансформуватися у федерацію Трьох. Періодично це питання то піднімалося, то забувалося, або ж відкидалося, однак ніколи воно так і не стало державним підходом до справи порятунку держави. І, врешті, цей період анемічних шукань порятунку та нових моделей стосунків закінчився у 1795 році з остаточним розбором Речі Посполитої. При цьому, очевидно, виграла Римо-Католицька Церква з її Контрреформацією, однак програв державний інтерес Речі Посполитої.
Спробою розбудувати ці стосунки инакше і зняти католицько-православне протистояння було ініціювання Церковної Унії (і з боку князя Острозького), яку можна вважати моделлю і вдалою, і не вдалою у різні періоди її трьохсотлітньої історії. Тут було багато і доброї, і лихої волі.
Отже, після розбору Речі Посполитої польсько-українські стосунки трансформувалися у стосунки двох нетитульних етносів у двох великих світових імперіях - російській і австрійській. Однак, на питомо українських землях вони таки набули форми стосунків між двома станами - шляхетсько-польського та селянсько-українського - зрештою, вони і стали тією новою парадигмою. На той час більшість української шляхти вже була культурно полонізована, а тому навіть корінні українські роди сприймалися як польські.
Польська та українська нижчі верстви (власне етнічний прошарок) не мали такого широкого фронту економічного, культурного, політичного контакту, який часто сприймався і організовувався сторонами як конфлікт. А тому моделлю польсько-українського співіснування на той період стало козацько/селянсько - магнатське/панське протистояння.
У XIX столітті ця модель була широко розтиражована тогочасною українською літературою та народницькою ідеологією. Причому це протистояння важко назвати етнічним протистоянням, оскільки більшість шляхти, попри те, що вона була культурно полонізована і окатоличена (тоді це були синоніми), не відчувала себе чужою на землі своїх предків і навіть була патріотично "проукраїнськи" (щоправда, в територіальному сенсі) настроєною. Звідси і беруть корінь поразки польських повстань в Україні, коли культурно-релігійний розрив між шляхтою та селянством трансформувався у розрив етнічний, який шляхетська верства просто не помітила, в чому і виявила свою недалекоглядність. Особливо це далося взнаки у XIX столітті з його пієтетом до простолюду. Однак цей конфлікт, окрім того, що він був соціальним, все ж із певними застереженнями можна було б назвати польсько-українським, хоча він був дуже тісно вписаний у канву власне українського тогочасного суспільства, яке в певних його елементах можна було б назвати бі- чи тетра-культурним (з його україномовною, польськомовною, а тоді вже й російськомовною компонентами). Таким чином, так звана "польська" шляхта в Україні не відчула того, що було приховане у етнічності нових часів, тому і не змогла зрозуміти того несприйняття, яке йшло від селянства, закоріненого у ту свою прадавню етнічність - землю та мову. Попри свою освіченість, вона була менше готова до сприйняття того, що німецькі романтики, а за ними і харківські професори відкрили як "дух народу, дух мови, дух землі". І таким чином вона головно не сприйняла українського національного пробудження, що одразу виштовхнуло її за межі українськости.
Надходив великий час національних ідей та модерних, побудованих на стереотипах масової свідомости міжнаціональних стосунків. Наприкінці XIX та на початку XX ст. почала працювати мітологема чи конструкт етносу як надцінної єдности, яка чи не єдина (бо вже давно була забута мітологема монарха, суверена, а в деяких народів навіть і спільного Бога) втілює і реалізовує сподівання кожної окремої одиниці. Поза ним вона вже не може реалізуватися. Почав абсолютизуватися колективізм, який за головний згуртовуючий принцип обрав саме мовно-культурний фактор. Відповідно трансформуються і польсько-українські стосунки - вони стають спочатку пара-міжетнічними, а потім власне міжетнічними, тобто закоріненими у стереотипах масової свідомости. На цій парадигмі вони вибудовуються від середини XIX ст. аж до сьогодні.
Але і тут ситуація сильно змінюється - Україна і Польща то здобувають, то втрачають свою державність, однак фактор масової свідомости і масової маніпуляції нею стає все інтенсивнішим. Різного роду ідеологеми все інтенсивніше та мобільніше починають впливати на масову свідомість обох народів. Спочатку вибудовується мітологема "народу", потім "національної держави", і тільки щойно "політичної нації". Виходячи з цих ідеологем вибудовувалися і моделі польсько-українського співіснування.
Однак, вернімося до первинних мітологем початку століття. Головною політичною мітологемою була мітологема "народу". В Україні розробляється та пропагується ідея "безкласового" (що тоді в інтелектуальних колах було безсумнівним позитивом) українського, головно селянського народу, який визискується "чужоземцями". Витворюється міт "козацької нації", яка всередині себе цілком безконфліктна і опонує Польщі та Росії як суспільствам з цілком иншою суспільною структурою. Ця мітологема стає масовою і знаходить визнання в українській культурно-політичній верхівці. Ба, навіть більше - вона, на певних етапах, навіть стає домінуючою і таки дійсно політично ефективною. І польсько-українські стосунки вибудовуються по парадигмі модних тоді соціально-емансипуючих вчень як паралельне національне і соціальне визволення народу-трударя від свого соціального та національного визискувача.
Паралельно, а часто тими ж особами, творилася і цілком инша модель - причому за участі таких визначних творців попередньої парадигми, як Шевченко, - модель на базі не надто акцептованого в Польщі слов'янофільства. Вона мала б будуватися виходячи із майбутньої слов'янської федерації вільних народів. У ній мало б бути місце і Україні, і Польщі, а відповідно і їхні стосунки мали б розвиватися у її рамках. Ця модель була надбанням дуже вузького кола інтелектуалів Кирило-Методіївського Братства, і вона не мала майже ніякого політичного майбутнього. Однак вона була цікава тим, що це була спеціально вибудувана політична модель, спрямована у майбутнє, яка після планів трансформації Речі Посполитої Двох Народів у Річ Посполиту Трьох Народів була другою спробою вибудувати саме політичну модель міждержавних стосунків усього реґіону, а в тім і між Польщею та Україною.
Модерними і власне міждержавними стосунками стали стосунки між Польщею та УНР і ЗУНР у 1917-1920-х рр. На жаль, у випадку ЗУНР вони майже одразу трансформувалися у військові дії. Натомість, у випадку УНР маємо навіть приклади доволі успішної міждержавної взаємодії, з якої, щоправда, Україна скористала дуже мало. А Польща - чимало. Негативним для українців аспектом цієї співпраці, окрім иншого, була і фактична згода уряду УНР на анексію ЗУНР. Однак, можемо констатувати, що тоді вперше українсько-польські стосунки уклалися в модель модерних міждержавних стосунків з усіма своїми атрибутами відносно рівноправних суб'єктів міжнародного права.
Перед УНР, як державою поліетнічною, постало питання врегулювання стосунків із національними меншинами, в тім і з польською, та з чужоземними державами. Натомість ЗУНР одразу була поставлена у ситуацію фактичної війни з Польщею. В цей період ми можемо говорити про дві різні моделі польсько-українських міждержавних стосунків - східно- та західно-українську. Якщо на Заході України спрацювала народницька, етнічна модель польсько-українських стосунків, яка так і не змогла розвинутися до державницької, то на Сході - радше міждержавна. Причини цього різні - і чисто ідеологічні, і зовнішньополітичні.
Щодо національних меншин, то в УНР був одразу застосований принцип національно-культурної автономії. Значніших польсько-українських конфліктів в УНР на етнічному ґрунті в цей період не було. У зовнішньополітичній сфері, попри всю складність політичної ситуації, попри польсько-українську війну в Галичині, вдалося навіть не тільки пропрацювати модель, але й дійсно реалізувати союз УНР та Польщі.
З поразкою УНР та конституюванням ефемерної УССР у рамках СССР, а також із відходом частини питомо української території до тієї ж Польщі, на Заході та на Сході України знову почали вибудовуватися різні моделі українсько-польських стосунків.
На Заході, після поразки національно-визвольних змагань, почала формуватися націоналістична ідеологія. Причому як в українському, так і у польському середовищі. Зрештою, загальноевропейські фашизуючі тенденції цьому дуже сприяли. Молодий український націоналізм вибрав скрайньо екстремну модель тотальної боротьби не тільки з польською державою, але, де факто, і з польським народом. Принаймні так це було задекларовано на рівні ідеологем. Щоправда, існуючі в Західній Україні центристські українські партії пробували все ж працювати в рамках польського конституційного права та міжнародних зобов'язань польського уряду щодо галицької автономії, яка ним була досить брутально проігнорована. Щось подібне було і з польського боку. Частина суспільства цілковито не сприймала українських домагань автономії чи окремішности. Натомість більш далекоглядна і тверезо мисляча польська політична думка, особливо з числа пілсудчиків, все ж пробувала витворити більш помірковану модель - так звану федералістську модель "Речі Посполитої Ягеллонів". Однак українці, білоруси та литвини, здається, навіть і не здогадувалися про цю, запропоновану їм модель стосунків. Насправді вона теж не була реалізована. На жаль, в обох середовищах перемогла модель екстремна чи близька до неї. Тим більше, що реалії передвоєнного часу провокували саме її.
Водночас у Совєтській Україні також витворилася і втілилася конфліктна модель. Однак не на етнічній, а на класовій основі - тут стосунки вибудовувалися по парадигмі комуністично-капіталістичного, пролетарсько-буржуазного протиборства. Хоча годі заперечувати присутність і етнічного елементу "білополяків". Звичайно, це була частина загального конструкту стосунків СССР-Польща, а не тільки стосунків Україна-Польща. Це була модель стосунків майже безкласової соціалістичної держави з "маріонетковою" державою "польських панів", "білополяків", в якій страждають не українці чи поляки, а пролетарі міста і села. У СССР/УССР на першому етапі не надто підкреслювався саме національний аспект протистояння, а радше класовий, бо ж йшлося дійсно про "світову революцію". А як і кожна місійна ідея вона все ж вимагала певної толерантности щодо прозелітів. І тільки потім місійність все більше почала асоціюватися з великим російським народом чи великим совєтським народом, що в часи Сталіна цілком свідомо плуталося.
Натомість з польського боку підкреслювався саме національний аспект, національна окремішність поляків, росіян чи українців.
Безпосередньо перед Другою світовою війною національний аспект посилився не тільки у Польщі, але і в СССР/УССР - звичайно, із спекулятивною метою. Національне гноблення українців та білорусів у Польщі стало формальним приводом до вступу СССР у Другу світову війну та у війну з Польщею 1939 року. Совєтська ідеологічна машина заговорила про визволення не стільки трударів, скільки про визволення з польської неволі західних білорусів та українців. Таким чином, безпосередньо перед війною совєтсько-польські стосунки все ж перейшли до пара-націоналістичних, хоча і комуністичних парадигм.
З 1939 по 1944 і поляки, і українці повністю перебували під чужими окупаційними владами і тільки почасти були суб'єктами (головно поляки) реальної політики. Поразка Польщі сприйнялася польським суспільством як трагедія. Частина польського суспільства оскаржила українців як зрадників (хоча важко визначити - зрадників чого?). Українець у такій ситуації просто стає синонімом зрадника (помічника чи то більшовиків, чи то гітлерівців), а потім (після виникнення українського опору і гітлерівцям і більшовикам) - просто синонімом бандита. Спонтанно між обома народами, а не тільки між політичними класами, наростає відчуження. Частина українців таки дійсно має надію на відновлення Української держави під німецьким протекторатом, що є великою ілюзією. Розчарування призводить до виникнення українського опору у формі УПА. Однак польський уряд у Лондоні та АК спрямовують свої зусилля на відновлення Польщі у кордонах 1939 року і розгортають свій опір на українських територіях. Це призводить до підпільної партизанської війни АК та УПА на окупованій німцями території. Водночас вони ведуть бойові дії і з німцями та більшовиками. У конфлікт втягується цивільне населення, починаються етнічні чистки. Моделлю стосунків цього періоду, поза нечисленними винятками, є якнайжорстокіше етнічне протистояння. Особливо воно посилюється безперспективністю домагань кожної із сторін, які насправді нічого в геополітичному сенсі вирішити не можуть. Політичне керівництво практично не шукає жодного порозуміння. Мало того - орієнтується на різні полюси світового протистояння: поляки на союзників на Заході та на СССР, тоді як націоналістично орієнтовані українці спочатку на Німеччину, а потім, по суті, ні на кого, тільки на самих себе, а українці підсовєтські (якщо їх можна ідентифіковувати з власне українцями) - після німецьких безчинств все ж на СССР. У смузі польсько-українського порубіжжя розгорається жорстокий міжетнічний конфлікт, який призводить до багатьох жертв і працює як така модель польсько-українського співіснування, що саме це співіснування і виключає. Звичайно, тут не обійшлося і без сторонніх німецьких чи совєтських інспірацій, але не вони визначали дух цього конфлікту. Націоналістичні настрої опановують порубіжжям.
Не змінює ситуації і припинення війни. Націоналістичне упередження щодо українців не суперечить офіційно інтернаціоналістичній ідеології повоєнної Польщі. Врешті, це, а також український опір призводять до повоєнних етнічних чисток та сумнозвісного виселення та розсіяння українців (в більшості законопослушних громадян Польщі) зі своїх етнічних територій на понімецькі території, і навіть перепущення частини з них вже у 1949 році через підрозділ німецького концтабору Аушвіц/Явожно.
Водночас відбувається остаточне виселення майже всієї польської людности з України. Частково вона просто тікає від більшовицького режиму, а частково насильно депортується углиб СССР, до Сибіру та Середньої Азії, де денаціоналізується і русифікується. Зрештою, те ж учинили і з людністю українською. Отже, знищується сама смуга реального контакту. Кордони СССР остаточно закриваються на 50 років.
Із виникненням соціалістичної польської держави та системи сателітів СССР українсько-польські стосунки в рамках стосунків совєтсько-польських, під суворим контролем Москви, моделюються як стосунки між двома "братніми" соціалістичними державами (СССР/УССР та ПНР).
Натомість у діаспорі, після кривавої боротьби 40-х років робляться перші спроби діалогу - зокрема завдяки польському паризькому виданню "Культура" та українській "Сучасності". Доконаний факт відсутности реальної смуги конфлікту і наявність спільного супротивника - комунізму та СССР поступово змушує шукати порозуміння хоча б у питаннях тактичних. Дещо змінюється еміграційна суспільна думка, змінюються ідеологічні моди. Особливо цікавою є концепція еміграційного польського політичного мислителя Юліуша Мірошевського, який неначе адаптував "федералізм" чи "ягеллонство" пілсудчиків до конструкції стосунків Польщі та визволеного від Росії обширу, названого ним ULB (Україна, Литва, Білорусь), причому без ревізії існуючих повоєнних кордонів Польщі. Реалістичні політики розуміють, що на націоналістичних засадах здобути реальне політичне майбутнє неможливо. В обох країнах з'являється реальне дисидентство, яке зовсім по-иншому, більш плюралістично, демократично бачить проблему міжетнічних стосунків. Це стає однією з визначальних засад дисидентських кіл як у Польщі, так і в Україні. Остаточно і у Польщі, і в Україні відкидаються реваншистські плани щодо втрачених обома сторонами територій. Відкидається ідея перегляду кордонів. Зрештою, це є ідеєю не лише польською чи українською, а власне загальноевропейською. Разом з тим Польща, втративши "креси" і набувши "зємє одзискане", по суті змінила свій геополітичний статус - переставши бути східноевропейською країною і ставши країною центральноевропейською.
Співпраця активізується з початком процесів розпаду системи совєтських сателітів і самого СССР. Реально, починаючи з 80-х років, починають контактувати дисидентські групи. Польське дисидентство в силу своїх можливостей пробує допомагати чи звертатися до українського.
На даний момент виглядає на те, що на найвищому політичному рівні співпраця Польщі та України є якнайкращою. Очевидно, що при цьому обидві сторони переслідують різні цілі. Для України вони є однією з альтернатив щодо російських впливів, причому не декларативною, як у випадку, скажімо, Великої Британії, а цілком реальною, підтвердженою тісним економічним і людським контактами. Мало того, порівнюючи з контактами з иншими центральноевропейськими державами, ми можемо бачити, що у стосунках із Польщею дійсно відбувся якісний прорив.
Натомість досить сутужно виявилося з вербалізацією концепції чи моделі польсько-українського співіснування на найближчий час. Обидві сторони діють майже ситуативно, бо надто швидко змінюються політичні реалії в реґіоні.
Щоправда, було кілька спроб якось конкретизувати форми та рамки співпраці обох держав у рамках співпраці у всьому Центральноевропейському реґіоні. Вони набували поперемінно то форми Вишеґрадської трійки/четвірки, то Балто-Чорноморської дуги, то Центрально-европейської ініціативи, то концепції Триморя. У всіх цих моделях Польща була головною ланкою, чи свого роду лідером Центральної Европи. З часом вона почала не тільки претендувати на цю роль, але і бути реальним лідером-координатором всього реґіону. Головні фінансові канали, канали інформації та впливів, механізми міжнародної активности, спрямованої на схід, а в тім і на Україну, були улоковані головно в Польщі. Це фактично перетворило її, принаймні політично, у своєрідного "лідера" реґіону. Однак, разом з тим, Центральноевропейський реґіон, як самостійна геополітична одиниця, не зреалізувався і почав активно ділитися на зони впливу Заходу та Росії. Тому роль лідера в ньому є досить сумнівною. Виходячи з цього РП, діючи прагматично і рухаючись до НАТО та ЕС, згодилася на роль "диспетчера" Заходу в Центрально-Східній Европі. Така диспетчерська роль Польщі стає все очевиднішою.
З иншого боку, инколи РП починає відігравати роль промотора певних українських інтересів у західних структурах. Але в цьому, як зазначалося, є загроза перебрати міру, що може зустріти нерозуміння з українського боку. А штовхнути Польщу на це може і велика спокуса говорити від імені такого великого та у перспективі сильного тандему. Дуже важливо, щоб кожен партнер відігравав свою суверенну роль - і тоді така модель могла б бути досить ефективною.
На даному етапі ми повинні максимально підготуватися до вступу РП у НАТО, а потім і у ЕС. Україні мало б дуже залежати на тому, щоб до того, як це станеться, поставити НАТО та ЕС перед фактом якнайширшого реального контакту між двома державами, реальної економічної зв'язки, що змусить їх надати Україні якогось особливого статусу у майбутньому. Як на мене, дуже важливо обговорити можливість особливого режиму кордону між обома країнами, і взагалі якомога повніше наповнити загальну форму особливого партнерства. Політико-економічна співпраця РП та України при одночасній синхронізації їх руху на Захід могли б бути моделлю розбудови українсько-польських стосунків. Сам факт наявности спільних військових формувань, широкої економічної співпраці змусить шукати форм особливого статусу не лише у стосунках РП та України, але в подальшому і НАТО та ЕС з Україною. Хоч наразі немає умов для швидкого вступу України у всі ці структури, але РП у ролі "представника українських інтересів" може знайти своє неординарне місце у новій Европі.
"Диспетчерська" роль РП в реґіоні та конкретні політичні завдання вступу РП у НАТО та ЕС змушують її остаточно врегулювати та розвивати стосунки із Сходом (Україною, Литвою, Білоруссю, Росією). Це призводить до значного зросту активности РП у її східній політиці.
Ще одним аргументом для активізації східної політики Польщі є аргумент економічний. Для РП східні ринки та джерела сировини як тепер, так і у майбутньому, є надзвичайно привабливими.
Така зацікавленість РП у Сході (попри захоплення Заходом) призвела до очевидної диспропорції стосунків у тандемі РП-Україна. Польща шукає і пропонує моделі співіснування, діє офенсивно. Тоді як Україна - радше дифенсивно.
До творення моделей співпраці у реґіоні, звичайно ж, сильно доклалися США, ФРН і Росія. І тут ми не можемо не згадати речників інтересів США, що дуже активно розробляють дану тему - колишніх держсекретарів Кіссінжера та Бжезінського. Їхня активність на цьому полі породила своєрідний фактор Кіссінжера-Бжезінського, який активно впливає на формування моделей польсько-українського співіснування як елемента загальносвітової геополітики і всередині обох держав, і у світі.
А тепер про небезпечні моделі, в які можуть укластися стосунки РП та України. Очевидними і небезпечними можуть бути дві: Попри всі декларації про особливі форми партнерства, останнім часом виглядає на те, що спрацьовувати починає остання модель.
1997
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО СПІВІСНУВАННЯ:
РЕТРОСПЕКТИВА І ПЕРСПЕКТИВА
- перетворення України у фактичного сателіта Росії (при можливій формальній незалежності), яка вже повертається до свого імперського минулого. Тоді модель укладеться в нову парадигму протистояння Сходу та Заходу;
- у випадку перетворення України в буферну зону між Росією та НАТО стосунки України та РП укладуться в парадигму невизначено мобільних, локальних та ситуативних угод. Така модель небезпечна своєю нестабільністю, скороченням економічної, інвестиційної активности всередині держави, а отже, зростанням невдоволення, яке рано чи пізно розрядиться разом зі зміною такого статусу в той чи инший бік.