Тарас Возняк.    Ретроспективна полiтологiя. Епоха Кучми

УРОКИ РОСІЙСЬКОЇ

Важко оприлюднювати не дуже втішні міркування напередодні президентських виборів, знаючи, що все сказане буде витлумачено як передвиборча аґітація і таки насправді нею буде. А щонайперше, дуже страшно самому собі зізнатися в тому, що такі думки виникають саме у тебе. Пам'ятаю фразу покійного Сашка Кривенка на центральному телебаченні ще живого тоді Совєтського Союзу: "Хочете почути те, що я думаю, то не ображайтесь". Утім, Сашко, здається, сказав "хочете почути правду" - я не претендую виголошувати правду, тільки свою думку. Хоча, можливо, при цьому нікому товаришем не стану - не люблять у нас дзеркал. Навіть не дуже рівних.

Міркуючи про уроки російських виборів для українського "демократичного" (з огляду на те, що у блоці донедавна були присутні комуністи і все ще присутні соціялісти, кажуть скромніше: "опозиційного") та "владного" політикумів, щонайперше слід брати до уваги, що, попри все, це дві різні країни. Український варіант перед виборами та після мав би більше скидатися на білоруський, ніж на російський. За остаточної невдачі хоч якоюсь мірою демократичного "українського проекту" ми опинимося перед фактом знищення не лише демократії, але й держави, а в перспективі - й українського народу як етносу. Шляхом до цього є перетворення України на Білорусь-2. В Україні має постати і постає вкрай одіозний політичний режим; президент держави має стати невиїзним, персоною нон-ґрата - що й здійснюється (згадаймо саміт НАТО у Празі), хоч це не безпідставно; Україну слід ізолювати від "пуристично демократичного" Заходу, заблокувати всі можливі інтеґраційні проекти (з НАТО, СОТ, ЕС тощо). І чим дикішим та одіознішим буде режим, тим ліпше. Для тих, хто хоче реально правити у цій країні. А також для Росії та... так званої світової спільноти. Білоруський неоколоніяльний проект себе стовідсотково виправдав. Усім, як виявилося, ліпше мати справу з Москвою, ніж із незрозумілим Мінськом. Те ж може стосуватися й Києва.

Загострення та бруталізація передвиборної боротьби є не відчаєм адміністрації, як декому здається, а агонією її до смішного наївних опонентів. Донецький, Мукачівський "бєзпрєдєл" за поблажливого мовчання Европи - це тільки повторення такого самого "бєзпрєдєлу" в Ічкерії-Чечні, де йдеться не про повну профанацію інституту виборів, а про геноцид щодо цілого народу. Те ж стосується Білорусі. Отож жодної допомоги з боку Заходу очікувати не варто: Іракська війна, розширення Европейського Союзу не дозволять Заходу хоч якось втручатися у перебіг виборчого процесу в Україні. І це чудово розуміють усі.

Ми й досі втішаємося тим, що в Україні існує (наразі) досить велика некомуністична (читай - не стимульована та не контрольована владою) опозиція. Неначе й так, проте задумаймося, а чи не обмежила вона сама себе останніми роками? Чим ця опозиція насправді диспонує поза Верховною Радою? Серйозними фінансовими ресурсами? Поважним бізнесом? Так, є декілька середньої руки, навіть як на українські мірки, підприємців. Однак масовий середній підприємець і далі перебуває під пильним оком влади і партій. А саме він є тим новим прошарком, який мав би стати зародком середнього класу - головного рушія суспільних процесів. На кого зроблено ставку? На патріотичних комбатантів на заході чи зубожілих пенсіонерів на сході? Доки можна їх експлуатувати? Хоч їх справді дедалі більшає в нашій країні - всі инші або на заробітках, або під каблуком у "конкретных" партій. А для цих вивести десятки тисяч залежних від них підприємців на мітинґ у Львові так само легко, як і у Донецьку. Страх і залежність роблять свою справу. Тому, коли хтось із депутатів від опозиції нерішуче покивує пальчиком - от ми звернемося до народу, якщо не буде розв'язано парламентську кризу, - вони самі себе не сприймають серйозно. Хто вийде на вулицю?

Чим володіє опозиція, щоб не бідкатися потім про те, що її не почули, як у Росії? Засобами масової інформації (перш за все телебаченням)? П'ятим каналом - так. Але яку авдиторію він охоплює? Жодної насправді загальнонаціональної масової газети немає. "Дзеркало тижня" - не для всіх. А всілякі "бойові листки" взагалі невідомо навіщо існують. Може, для не надто чисельних опозиційних сект. Невже за роки ледь не професійної "опозиційности" не можна було створити своєї медійної мережі? СДПУ(о) змогла. А "опозиції" - "не врем'я" було. Та й узагалі справжні патріотичні сили в Україні чомусь мають бути тільки бідними та гнаними. Тому й не володіють майже нічим. Це справа смішного принципу: "бідний, але чесний".

Може, опозиція диспонує справді серйозними дисциплінованими кадровими політичними партіями? На жаль, ні. Дисципліновані та кадрові в нас тільки КПУ (традиційно, бо в очікуванні на друге пришестя Іосіфа Віссаріоновіча) та СДПУ(о). Тоді наступне запитання: а чим є ці опозиційні партії насправді? За означенням, партія репрезентує частину суспільства чи є нею. Проте якою мірою маленькі групки часто не дуже впливових і, скажімо так, політично стурбованих людей насправді репрезентують майбутній "демократичний" електорат? Скільки десятків чи сотень людей вони можуть вивести на мирну демонстрацію, скажімо, в Цюрупинську чи Красному Лучі? То чи можемо ми говорити, що це частина суспільства чи речник значної його частини (не відважуся сказати "сучасного українського суспільства", бо для мене воно таким не є)?

Я, боронь Боже, не хочу сказати, що в українському суспільстві немає протестного потенціалу. Він величезний - напевно, щонайменше 80% електорату. Однак дуже істотним моментом є те, що лідер опозиції Віктор Ющенко стабільно не піднімається вище за 25%. Що це? Чому не хоча б до 40%, якщо він є виразником протестного потенціалу? Може, це невміння працювати з тим самим протестним потенціалом, чи взагалі працювати? І чи не можна пояснити цьому протестному електоратові, що ж насправді хочуть спільно зреалізувати такі різношерсті опозиціонери? Я ще пам'ятаю ту певну ніяковість, коли шизофренічно мусив згодитися з тим, що й комуністи - "наші", бо вони "проти Кучми". Ну добре - "проти Кучми", а що далі? Врешті-решт я хотів би почути бодай від одного з лідерів "опозиції" чи просто "позиції", що ж вони збираються зробити з цією країною, вже не кажу - що збираються зробити, скажімо, у сфері освіти чи соціального забезпечення зокрема. Здається, з того починаються всі виборчі кампанії у світі. Натомість я чую з одного боку тільки нескінченні скарги на "бєзпрєдєл" влади, а з иншого - примітивну чорнуху на лідерів опозиції. Я хочу бачити, що робиться. Однак "ведена" (а отже, практично тільки ре-активна, керована) опозиція не оприлюднює своєї позиції щодо будь-якої з істотних для всіх нас проблем, а тільки заперечує кожен крок "позиції", - для не дуже втаємничених майбутніх виборців це виглядає так, що "Баба Яга знову проти". І не більше. Єдиним "конструктивом" є постійне мото Кота Леопольда (Андрійовича) "жити мирно". Чому не створено хоча б ілюзорного Тіньового (опозиційного, майбутнього?) Кабінету міністрів, який реаґував би на реальні кроки чинного Кабінету міністрів? Чи не була б це найкраща передвиборна аґітація?

Тут, звичайно, знову ж наражаємося на непереборну ваду опозиції - відсутність єдности. Після стількох ударів лопатою по головах вона так і не втямила, звідки ж то вони на неї падають, і не згуртувалася насправді. Кожне гетьманятко страх яке самостійне. Уламки колишнього Народного Руху України в усіх своїх модифікаціях ніяк не зліпляться у щось єдине, хоч їх, "справжніх рухівців", уже скоро таки залишиться "триста як скло". Створити опозиційний Кабінет міністрів неможливо: занадто багато очевидних претендентів на кожен із портфелів - всі ж бо професори та заслужені, от тільки пішаків замало. До того ж, кожен в обрахунках на берегах неодмінно записує "а от якби єдиним кандидатом від опозиції був (була) я...". Довкола головної на цей момент опозиційної фігури занадто тісне коло товаришів, боюся, що воно "удушающе узкое". От тільки кому слід дякувати за таку задушливу вузькість опозиційного Двору - доморощеному недомислію чи "позиційній" мудрості, яка спить і бачить саме таку "опозицію"? Доступ до вух її лідера надійно заблокований як побратимами, так і інфільтрантами "позиції". Про банальних розкрадачів коштів із передвиборчих штабів і штабиків чи псевдо-політтехнологів не згадуймо. Від них, окрім шкоди, годі чогось очікувати.

Чи не нагадує вам це зверхньої та страшенно далекої від народу правиці в Росії? "Страшенно далекої", бо насправді недалекої. А водночас успішно ізольованої від "низів" комуністичними угодовцями та популістськими жиріновцями.

Як досконало мудрий Далай Лама, Віктор Ющенко головно багатозначно мовчить, а якщо висловлюється, то принаймні я його не розумію, хоч неначе й володію українською мовою. Щоправда, я, мабуть, не дуже характерний виборець: 25% електорату його люблять, хоч напевне не розуміють - але, може, це для них не істотне. Для них досить того, що він "проти Кучми". Та що це означає насправді? Яка відмінність між, скажімо, Григорієм Суркісом і Давидом Жванією? Чи між Євгеном Червоненком і Віктором Пінчуком? Та й узагалі, що всі вони роблять у "списку Ющенка"? Які пости обіймуть у разі перемоги? А що отримають ті 25 відсотків закоханого електорату? Ті, хто хоче ще щось розуміти, не знаходить пояснення ні в "опозиції", ні в "позиції". Знову ж таки, не хочу стверджувати, що всі опозиціонери однакові, всі "перемазані". Однак я хочу, наприклад, почути, що "цей бандит є сучим сином "Нашої України" і він потрібен для того і того.

Зрештою, "позиція" і не пробує щось пояснити: абсурд непоясненний, докладно за Тертуліаном - "ефективний, бо абсурдний". Очевидно, такою є непоясненна природа влади. Чим абсурдніше та брутальніше, тим переконливіше. Натомість "опозиція" мусить щось пояснювати. Вона ще не при владі, вона ще має сподобатися виборцеві, принаймні "висловити" його прагнення. Це в Росії досить було сказати: "я від Владіміра Владіміровіча". Покривив би проти правди, якби не згадав прозорих та чітких викладів Юлії Тимошенко та Олександра Мороза. Та 25% люблять не їх.

Ті, хто ще не втратив здатности любити, люблять Віктора Ющенка. І нема на то ради. Однак я все частіше і частіше відганяю від себе страшну думку, а чи не є саме такий Ющенко (а отже, і саме така опозиція) перепоною для розгортання чогось иншого, чи не є він просто неґативним зліпком з адміністрації президента? Ведений адміністрацією, граючи у гру, накинуту владою за встановлюваними та постійно змінюваними нею правилами, саме такий Віктор Ющенко є другим (витонченішим і, звичайно ж, невинним) виданням "його президентської милости лідера опозиції" (після славетної "опозиційної" кар'єри Петра Симоненка).

Уже кілька років поспіль потужна харизматична особа Віктора Ющенка загачує собою опозиційне річище. Може, набирає води, щоб якогось дня відкрити шлюзи? А що, коли звідти рине не джерельна вода, а затхла каламуть, що зачаїлася у славнозвісному списку? Самого Ющенка на всі посади не вистачить. Пам'ятаю, як на виборах вагався, вивчаючи той список, де стільки доброго, але ж і скільки помиїв.

А що буде, як одного доброго дня, скажімо, у травні, Віктор Ющенко скаже, що він не готовий узяти участь у виборах саме цього року? А що, як ним скажуть це? А що, коли... дальше додумувати не хочу. Річниці з дня загибелі В'ячеслава Чорновола пролітають - і незчуєшся.

Та й чи може залежати доля тепер уже 48-ми мільйонного народу не від ідей, рішень, позицій, а від однієї, нехай навіть і чесної, людини? Я хочу залежати від себе. Я хочу голосувати за того, хто реалізує мої прагнення, а не за того, кого я "люблю" чи сподіваюся, що це чесна та порядна людина. Любити претендента небезпечно, бо це засліплює, позбавляє об'єктивности, здорового глузду. Я хочу бачити політичну силу як групу лідерів. Але де вони? Віктор Ющенко затінює не те що якийсь молодий демократичний підлісок, але й таких харизматів, як Тимошенко та Мороз. Замість лісу нових лідерів усюди перескладано старі дрова, "знакомые все лица". Чи не втомили вони нас, як і росіян зовсім не харизматичний набір "Нємцов-Чубайс-Хакамада"? Якби Владімір Путін не мав такої зручної "опозиції", її, за відомою формулою, справді слід було би вигадати.

Ніякість "опозиції", її безпомічність стала останнім часом очевидною. Благі волання до ОБСЕ чи Ради Европи щонайменше смішні перед маскою мукачівського "Беркута".

У Росії такого роду заходів і не треба було. Росіяни, на відміну від українців, справді люблять свого президента. Результат виборів у Росії був і залишається запрограмованим. Навіть великі підтасування не потрібні. Хіба що для так званої армійської "оттяжки" - мати не просто більшість, а саме конституційну більшість, тобто - сягнути ідеалу.

Натомість невдячні українці у своїй масі президентів не люблять. Що, зрештою, я вважаю нормальним станом. Президента можна поважати чи ні, погоджуватися з ним чи ні. Але любити? Очевидно, це російська традиція. Я маю велику надію, що навіть у випадку обрання президентом Ющенка на другий день ми подивимося на нього своїм критичним українським оком. Бо, по суті, ми маємо просто найняти його на роботу на посаду президента. Натомість у Росії правитель, байдуже як його називають, прикликається "на трон". Він "править" - що видно навіть із самої маєстатичної постави маленької фігурки Владіміра Владіміровіча. З нашими не порівняєш. Навіть двометрові донецькі козарлюги миршавіють у присутності ВВ.

Можемо трохи поміркувати і про уроки російських виборів для влади чи тих сил, які поки що вважаються про-владними чи при-владними. Те, що в нас президентів не люблять, різко зменшує шанси хоч якоюсь мірою повторити саме російський варіант виборів. Росіяни прикликали Владіміра Владіміровича правити ними і голосували не за одіозний список пропутінських депутатів, а саме за ВВ. В Україні за список ЛК не проголосують, хоч там що. Україна не Росія...

Із про-владного боку немає жодного серйозно розкрученого лідера. Що ж робити? У цьому таборі не менше розгублености та розсварености, ніж в опозиційному. Дніпропетровські, донецькі та соцдеки - ой яким злим та хижим оком дивляться вони не лише на нашоукраїнців, але й один на одного. Що тут можна побажати - єдности? Для побажань і порад вони наймають "політтехнологів", не будемо з ними конкурувати. Вони можуть дослухатися до порад тільки тоді, коли заплатять за них скажені гроші. Однак, здається, розуму їм ніхто навіть за великі гроші не нараює.

Російський урок Бєрєзовського, Ґусінського, Ходорковського якось неначе пройшов повз їхню увагу. А в разі аншлюсу України, ВВ (чи хто там буде на троні) добереться і до них. Чи, може, є надія перетворити Україну на острів, таки відділений від Росії Керченською протокою? - та ж бульдозери тільки тимчасово припинили свою роботу над "единением".

Натомість і на справжній Захід можна потрапити після того, як тут наламаєш дров із виборами, тільки через каліфорнійську буцегарню. І до твоїх рахунків у їхніх банках почнуть приглядатися, боронь Боже. Он уже й лікуватися їздимо все ж не в любе Підмосков'я, а чомусь у Баден-Баден. Поки що пускають. А можуть і не пустити. Чи "замести до цюпи", як славного Ауґусто Піночета. Білоруського "бацьку" та його знать он уже нікуди не пускають. Навіть не по-людськи якось...

Але навіть і в разі реалізації української версії білорусизації спокою не буде. Вже наш новий "бацька/батько", хоч би яким він був - донецьким, дніпропетровським чи соцдеком, почне методично "опускати" при-владних "побратимів". Чи, може, надіємось, що буде дотримано якихось мітичних передвиборних домовленостей? Леґітимізація "бєзпрєдєла" як політичної технології рано чи пізно буде застосована не лише до опозиції, але і до при-владних "побратимів". Он Павло Іванович почав випускати джина з пляшки - і "пал", хоч виглядав таким крутим. Загнати джина назад набагато важче. Збереження хоч якихось правил гри є певною, хоч і слабкою, ґарантією для всіх учасників процесу. Може, все-таки варто залишити хоч когось, хто буде "милость к падшим призывать". Чи усі хочуть виграти? Але ж не вийде...

10.01.2004

На початок