Ліліяна Деру-СімічЕвропейськість Сходу та ЗаходуВиразним і переконливим ілюстративним матеріялом у розмові про універсальність та багатокультурність, про реальну можливість інтеґрації з одночасним збереженням національної ідентичности може виступати досвід різноманітних міжнародних фундацій та інституцій, що ініціюють та здійснюють великі культурно-мистецькі проєкти за участю представників різних европейських країн. Перш ніж говорити про ідею та стратегію подібних проєктів, їх роль і значення для европейської інтеґрації, висловлю кілька думок, можливо, сповнених емоцій і суперечностей. Це думки про стосунки між Східною та Західною Европою, про культурну політику, про поняття “міжкультурності”, а також про речі, яким не легко дати точні назви і ще важче – точні дефініції. Хотіла б почати з Дубравки Уґресіч, яка свого часу дуже влучно написала таке: Східна Европа – це інший світ, не подібний до Заходу. Східна Европа – це зворотній, темний бік, alter ego, світ, яким могла б бути Західна Европа, але, на щастя, не стала. Мабуть, саме за це її любить Людина з Заходу. Вона любить сором’язливу красу Східної Европи, її бідність, її меланхолію, її страждання, її “іншість”. Людина з Заходу також любить свій страх, прискорене биття свого пульсу, коли вона подорожує Східною Европою. Вона тремтить, потрапляючи до Імперії Присмерку, і водночас вона заспокоєна надійним світлом виходу: паспортом, посольством, кредитною карткою. Їй страшенно подобається свій імідж, коли вона робить дешеві, надзвичай дешеві покупки. Тут, у Східній Европі, Людина з Заходу вдихає щось подібне до власної свободи, саме тут вона почуває свою природу, своє єство. Тут час не вимірюється суворим розкладом справ, чітко визначеним порядком денним. І хоч виникає безліч незручностей, часу є вдосталь. Людина з Заходу може будь-коли приїхати до Східної Европи, можливості Східної Европи тут доволі обмежені. Це теж свобода, свобода від взаємних зобов`язань. Східна Европа є там, де вона є завжди, вона чекає на Людину з Заходу, як полонянка у гаремі. Чекає і відповідає любов`ю. Це свобода від взаємності. Східна Европа є таємницею, коханкою, причому коханкою скромною, невибагливою. Вдома в Людини з Заходу є вірна дружина, робота й порядок. Східна Европа лише зміцнює її шлюб. Нестерпне приниження – це та єдина річ, на яку Людина зі Сходу могла б подати авторське право, це її внутрішнє законне право, єдиний і неповторний “зроблено на Сході” продукт. Европа завжди самовизначалася і самоідентифікувалася, протиставляючись комусь і чомусь іншому. “Інші” та “кордони” – це ті дві концепції, що на їх основі Европа будувала свою ідентичність. Створення “мізансцени” ідентичности – це сьогодні досить популярна і добре оплачувана справа. В сучасному світі неуцтву, страхові та ненависті між різними націями, расами та етнічними групами, що останнім часом дають про себе знати із застрашливою реґулярністю, мали б протистояти творчі люди – письменники, художники, митці, саме на них покладено місію опиратися руйнівній антисуспільній силі. Залишилося досить мало тих, хто спроможний чинити опір й боротися зі стереотипізацією, з поступовим умиранням світу. Серед них – знову ж таки незалежний митець та інтелектуал. Свіжість бачення та світосприйняття повинні сприяти наполегливому розвінчуванню багатьох стереотипів, що їх намагаються нав‘язати сучасному суспільству засоби масової інформації. Саме тому інтелектуали мають бути солідарними у ставленні до політики. Інтелектуалові, що забуває про ціну істини у політичній боротьбі, важко здобути насправді цілісний життєвий досвід, збагнути істину буття. Оскільки це не легка справа, інтелектуал завжди самотній і завжди опиняється між двома вогнями, у суспільному розламі. Однак розмова про сучасного митця, творчу людину, це також розмова про особливі національні, релігійні, ба навіть континентальні варіяції на тему, й кожна з них, вочевидь, вимагає окремої уваги. Адже ніхто не може бути абсолютно об‘єктивним, вільним від певних сантиментів та прихильностей, надто національних. Національне “культурне” є близьким до “міжкультурного”: воно полягає в пошуках національних традицій, переважно забутих, спотворених чи “репресованих”. Метою цих пошуків є бажання по-новому оцінити джерела та стиль того чи іншого мистецького заходу, глибше зрозуміти витоки, метаморфози власної культури і захистити її від зовнішніх впливів. При реалізації спільних культурно-мистецьких проєктів маємо чимало доказів того, що культурні відмінності впливають на управлінську ефективність, на визначення стратегії, зміст і форму реальних заходів, на загальну їх організацію. З проблемою, як при цьому “керувати розмаїттям?”, визначаємося здебільшого так: у певному сенсі намагаймося це розмаїття ефективно використати! Важко визначитися з поняттям “міжкультурний”, коли не просто дефініювати поняття “культурний”, надто – у всіх його аспектах та проявах. ”Культурний” порядок, у буквальному розумінні цього слова, є порядком штучним, його створило людське втручання, людська творчість. Цим він відрізняється від порядку природного. Майже всі сучасні міжкультурні проєкти, особливо на Заході, прив’язуються до пошуку національної ідентичности. Можливо, тому, що міраж постмодерністичного еклектизму переміг і релятивізував історичні та політичні аспекти культурного феномену. Міжкультурний характер проєктів визначається насамперед тим, що вони об‘єднують зусилля митців різних національностей або різних реґіонів. У цьому розумінні стовідсотково інтернаціональними, міжкультурними можуть уважатися сучасні театральні або хореографічні вистави. До речі, при цьому визначальними часто стають економічні важелі: працюючи у спільних інсценізаціях, артисти мають значно більше шансів добре заробити, адже їх вистави надаються для повсюдної демонстрації, широке, багатомовне глядацьке коло розуміє їх без адаптації. Позанаціональне “культурне” особливо влаштовує постмодерністстичну думку, яка в будь-якій артистичній або культурній дії вбачає резюмування вже відомих чи вже існуючих елементів. Будь-який підхід, що релятивізує культурні традиції чи намагається змінити їх ієрархію, потрапляє до посткультурного виру. Міжкультурність проєктів, що насправді є посткультурним та постмодерністстичним виявом, означає намагання поставити себе над реальними соціальними та класовими конфліктами, певними економічними інтересами, вийти за межі наявних політичних та історичних відносин... Це створення ситуацій, за яких ми можемо бути “всім”. Це настільки просто та самоочевидно, наскільки й складно і важливо. Адже ми маємо бачити за обрій самоочевидного. Порівнянням різних культур займається антропологія, намагаючись зробити явним та зрозумілим те, як кожна конкретна культура сприймає світ. Вона ставить за мету також установити та концептуалізувати межі, за якими міжкультурна різноманітність унеможливлюється. Антропологічний підхід не розширить наше особисте чи культурне самоусвідомлення, не надасть нам міжкультурних навичок, не допоможе нам прискорити процес змін у самих собі. Те, що ми помічаємо і відчуваємо як культурні зміни, залежить від того, як ми визначаємо поняття культури. Культурна політика сьогодні повинна враховувати не лише глибинні зміни у самому мистецтві та культурі, але й радикальну трансформацію соціополітичного середовища. Вона повинна рахуватися з ґлобалізацією, змінами у системі цінностей та стилі життя, процесами демократизації, революцією в інформаційних технологіях. Багатокультурність стала реальністю майже всієї Европи. Продовжувати мріяти про “етнічно чисті” суспільства – політично небезпечна та морально не обгрунтована справа. Навпаки, ми маємо пам’ятати, що зв’язки між різними культурами ніколи не були простими. Тому важливо навчитися розглядати національну ідентичність не як щось стале, дароване нам раз і назавжди, а як постійний розвиток, як багатоманітність зв’язків. Кожен із нас має одразу декілька ідентичностей: територіяльну, етнічну, релігійну, професійну та родинну, і вони не виключають одна одну, навпаки, взаємодоповнюються, утворюючи гармонійне ціле. Европа є багатокультурною, й те, що ми тепер називаємо “европейська культура”, є мозаїкою культур. Саме культурний плюралізм стає сьогодні спільною рисою Східної та Західної Европи. Політичні зміни, що відбулися у Центральній та Західній Европі, викликали серйозні зміни у міжнародних культурних зв’язках. Зміни на геополітичній карті Центральної Европи означають також зміни у відносинах між країнами цього реґіону. Лише кілька років тому Центральна Европа не була такою “очевидною категорією”, якою вона є сьогодні. Її функцію вбачали у тому, щоб бути межею між Сходом та Заходом. Попри це вона завжди зберігала своє символічне значення “середини” між західними та східними крайнощами, своєрідної “єдности суперечностей”. Ідея Центральної Европи все ще залишається проблематичною та суперечливою. Адже як “Центральна”, сьогодні вона являє собою не “золоту середину”, а максимальну поляризацію позицій. Щобільше, Центральна Европа з’єднує периферійний Схід та Захід. А саме на периферіях вихідні, початкові різниці залишаються незмінними. Західноевропейська багатокультурність передбачає міжкультурні проблеми на рівні імміґрантів (інтеграція, адаптація, асиміляція). Багатокультурність східноевропейська міґрацію трактує як феномен співіснування різних культур. Жаль, однак, що тривалий час феномен співіснування людей з різними культурами (мовами, звичками, релігіями) протягом багатьох сторіч ніколи по-справжньому не досліджувався ані в антропологічній, ані у міжкультурній площинах. “Нове обличчя” Европи визначатиметься розумною “вестернізацією” Східної Европи та “істернізацією” Заходу. І весь подальший перебіг подій, подій наступного тисячоліття залежатиме від змін, що відбуваються і відбуватимуться у центральній частині Европи. З огляду на це, центральноевропейцям необхідно навчитися раціоналізувати свої почуття, поглиблюючи знання про себе, навчитися розвивати міжкультурне спілкування. На завершення коротко опишу зміст однієї із спільних міжнаціональних акцій – Проєкту “Мистецтво як провокація”. ...Головними дійовими особами дійства стали Маленька Людина як уособлення понівеченої Сербії та Протест Белграду. Маленька Людина пропонувала протестуючим тост, співавторами якого є Зіґмунд Фройд, Умберто Еко та Елвін Тофлер. Вона знайшла нещастя у символіці минулого, а майбутнє своє наполегливо шукає у символіці сучасності. Мистецьким засобом передання Протесту Белграду став... Гамір, що охопив ціле місто. Гамір почався спонтанно, його спричинили різні музичні інструменти й просто гамірники. Як справжній засіб опору, як концепт Гамір “підхопили” й мас-медіа, які у такий спосіб засвідчили здатність бути не лише техногенним артефактом, але й методом спілкування у найрізноманітніших площинах. Окрім цього використовувалися такі форми Протесту, як протистояння однострою та інших одностроїв; тварин та системи; руйнація телефонів, руйнація автомобілів; читання “демократичних сторінок” перед поліційним кордоном; змагання за титул найгамірнішого району міста о 19:30. |
ч
|
|||