Володимир Єшкілєв

Полікультурність мистця і таємниця мистецтва: спроба неопробуваного

Дерріду можна цитувати без обмежень. Його своєрідний спосіб герменевтики прекатегоріяльних уламків не гірший за тапок шамана: він зачакловує. Hear the voice of the Bard!

“Є таємниця. Хоч би скільки про неї не говорили, цього недостатньо, щоб її порушити. Про неї можна говорити без кінця, оповідаючи різні історії, виголошувати всі промови, котрі вона провокує, переповідати сюжети, що їх вона зав’язує або розв’язує, бо таємниця нагадує таємну історію і навіть викликає до неї цікавість. Таємниця залишається таємницею, мовчазною, непристрасною, як хора, відчужена від усіх вимислів (...). Вона мовчить не тому, що хоче зберегти якісь слова у резерві чи для відступу, але тому, що залишається чужою для слів, – можна сказати вживаючи красиву синтагму” “Таємниця – це те, що у мові втікає від слів”(1).

Таємниця мистецтва мешкає поза спектром мистецьких практик. Наблизитись до сфери її мешкання одною дорогою неможливо. Навіть те, що дотичне до таємниці на третьому-четвертому ступені опосередкованости, вислизає з-під прямого спостереження у найдальші пустелі чергової Внутрішньої Монголії. Ad infinitum. Виникає спокуса інтелектуальної інтерференції. Найпростішим серед способів її досягти видається спосіб політкультурного буття дослідника. На кордонах мовних і ментальних просторів репресовані голоси зі сфери мешкання Таємниці можуть прорватися крізь репресанти метафізичних нагромаджень. Можуть. Теоретично.

Інший аспект: традиція встановила, що певні ментальні простори зумовлені певним ґендерним знаком. Так германський ментальний дискурс пов’язаний з чоловічою (леґітофільною) символікою ґендерної дихотомії, український – з жіночою. Зазвичай у католицькій Европі ґендерний знак неважко визначити, знаючи стать святого покровителя певної держави, або ментальної території. Не здається позаепістемною думка, що полікультурність (зокрема білінґвальність) мистця має відверто ґендерний характер. Єврей, котрий мешкає в Києві, а пише російською мовою, можливо здійснює віртуальний ґендерний акт, усталює в межах “пошуку таємниці” певну і питому сексуальну ієрархію, яка не має нічого спільного з фройдівськими сублімаційними настановами. Це скорше деконструкція ґрунту, “ексодус”.

Інший аспект: у ситуації постмодернізму трансформується аксіологічний контекст стосунків “Мистець-мистецтво”. Перефразовуючи Жіля Дельоза, можна заманіфестувати ось який парадокс: ситуація постмодернізму остаточно дезактуалізує позицію “людини мистецтва” і робить вартістною лише позицію “друга мистецтва”. Відповідно, актуалізується полікуртурність: більш ціннісним стає самоідентифікація: “я друг двох (трьох) мистецьких ґештальтів”. Постмодернізм, знімаючи можливість утримання мистцем через мистецькі практики універсальности сенсу буття, дарує йому цінністність симулякру іншої універсальності – космополітичної. Не буде перебільшенням твердження, що вся історія мистецтва ХХ століття нанизана на стрижень цього симулякра. Позиція “друга мистецтва” набагато мобільніша і динамічніша за позицію “людини мистецтва”. “Друг мистецтва”, інтеґрований до постмодерністичної Гри на теренах космополітичного симулякра, легко і безболісно обтанцьовує сферу мистецької таємниці орбітами декількох культурних площин. Дешевина подібного типу ускладнення Гри в умовах релятивности всіх вартостей майже непомітна. Зате сама по собі динаміка збільшує потенціял ґендерности і приховує сенсову порожнечу ситуації.

Інший аспект: інерція національних паративів. Єврей, що прийняв умови космополітичного симулякра та інтеґрувався у полікультурний дискурс, все одно перебуває в межах національного паративу боговибраности єврейського народу, над росіянином тяжіє національний паратив боговідмічености, над японцем – реліквії богині Аматерасу тощо. Постмодерністична ситуація переносить сферу дії національного паративу з метапаративної сфери у мікропаративну, з концепту на “дружній” коментар. Фактично, в другій половині XX ст. національний паратив (вужче – національне мистецтво) може існувати або поза сучасним мистецьким дискурсом (фольклор), або в межах коментаря до іншого національного паративу. Українське “хуторянство”, яке існує виключно як метакоментар до історії арійських народів Євразії, є блискучим цього прикладом.

Попри перераховані аспекти, таємниця мистецтва залишається поза сферою концептів, симулякрів, рефлексій. Але ця недосяжність — сама концептуальна, формалізована прагненням чути репресовані голоси. Це концепт некоґнітивної апофатики передбачає існування дива, як позаантропного акту, в якому волить себе єдине, що його можна поставити на один буттєвий рівень із таємницею мистецтва – воля Абсолюту.

Сумнів: чи може існувати полікультурна сповідь?

Сумнів: чи може у сфері апофатичного взагалі існувати “надто людська” дихотомія “монокультурність – мультикультурність”?

Спробую завершити ці сумніви цитатою того ж філософа, котрим почав сумніватися:

“Є таємниця. Але вона не приховується. Ворожа прихованому і темному, нічному та невидимому, тому, що піддається приховуванню, тобто тому, що у загальному не розкриває себе, вона не надається до розкриття.”

1 Derrida Jacques Essai sur le nam, Paris, Gallilee, 1996, p.31.


ч
и
с
л
о

13

1998