Коли 1991 року Україна проголосила свою незалежність,
Швайцарія святкувала свій сімсотрічний ювілей. Природно, що молода суверенна
держава, проходячи стадію консолідації, має визначити та зміцнити свою ідентичність.
Чинники національної мови та національної культури на тлі минулого стають особливо
важливими. Культура у довготривалому історичному процесі формування Швайцарії
відігравала величезне значення. Водночас вона завжди була і залишається тим
чинником, який вирізняє Швайцарію як унітарну державу серед інших держав. Швайцарія
– це країна, створена волею, на засадах Федералізму та Плюралізму. Федеральні
структури базуються на традиційній автономії понад 3000 громад та 26 кантонів
(суверенних суб’єктів федерального права). Таким чином, ідентичність швайцарців
визначається плюралізмом, співвіднесеним із реаліями багатокультурности та багатомовности.
Не існує ані швайцарської національної культури, ані швайцарської національної
мови.
Мови у Швайцарії
Феномен співіснування у Швайцарії (приблизно у 14 разів меншій
від України) чотирьох національних мов часто викликає подив. Іноземці,
які намагаються їх перелічити, переважно згадують німецьку, французьку,
італійську, а четвертою часто називають англійську. Насправді, статус
національних мов у Швайцарії мають німецька, французька, італійська
та ретороманська мови. Водночас усі чотири мови є також мовами державними,
що ними послуговуються у повсякденному спілкуванні, у стосунках межи
владою та громадянами, скажімо, у законодавстві, управлінській сфері,
в суді.
Ареали поширення мов, а також відсоткове співвідношення між кількістю громадян,
які ними послуговуються, є доволі стабільними: німецькою мовою спілкуються 63,7%
швайцарців, вона поширена у центральній, північній та східній частинах країни,
французькою – 19,2%, нею розмовляють здебільшого у західних кантонах, італійською
– 7,6% мешканців східних земель; ретороманською – 0,6% громадян, що проживають
на досить малій території східного реґіону. 8,9% населення складають іноземні
резиденти, імміґранти, особи, що шукають притулку (за статистичними даними 1996
року).
Німецька, французька та італійська є державними мовами з 1848 року, коли попередня
нестабільна конфедерація Держав була замінена продуманою структурою федеральної
Держави. Якщо у Европі домінувала ідея національних держав з однією спільною
мовою, Швайцарія пішла протилежним шляхом й стала тримовною державою. 1938 року
до трьох державних мов додалася ще одна – четверта – рето1романська мова. Мирне
співіснування чотирьох мовних груп у Швайцарії не ускладнюється, на відміну,
скажімо, від України, згадками про минуле, про образи та гноблення. До того
ж, природний баланс забезпечується ще й тим, що в країні існує особливо багато
реґіонів змішаного мовно-культурного характеру. Лінія поділу між мовами не збігається
з лінією поділу за будь-якими іншими ознаками, такими як релігія, культура,
економіка, географія. У Бельґії, наприклад, мовні пріоритети автоматично пов‘язані
з релігійною приналежністю.
Мовній політиці у Швайцарії притаманні дві важливі риси, які, насправді, є
своєрідними нормами “неписаної” конституції. Вона, по-перше, визнає право кожного
швайцарця використовувати його рідну мову. По-друге, офіційною на певній території
визнається мова більшости. Це захищає реґіональні спільноти та вимагає від меншин
й окремих громадян певної асиміляції. Наприклад, німецькомовні батьки, що проживають
у франкомовній громаді, не вимагатимуть німецькомовного навчання для своїх дітей.
“Мовна стаття” у Конституції, ухвалена лише 1996 року, юридично засвідчила
чотиримовність Швайцарії, зміцнила статус ретороманської мови. Відповідно до
цієї статті Конфедерація, а також кантони, повинні сприяти взаєморозумінню та
культурному обмінові між мовними групами. Красномовним є той факт, що при цьому
особлива увага приділяється ретороманській мові – мові малої етнічної меншини,
надзвичайно малої і специфічної, яка поза швайцарськими кордонами немає жодних
аналогів і, відповідно, зв’язків з відповідним культурним простором.
У рамках федеральної Конституції кантони та громади мають широку автономію
та свободу дій щодо мовних питань, особливо у справах мовного забезпечення управління
та освіти. Більшість кантонів та громад одномовні. Проте чимало є й двомовних
кантонів, міст із двомовною міською адміністрацією та шкільною мережею. У місті
Бієль (кантон Берн), наприклад, будь-яка офіційна публікація, форма чи документ
публікуються французькою та німецькою мовами. Вуличні вказівники теж є двомовними
(як в українській Одесі). У місцевому парламенті дебати не перекладаються; припускається,
що, бодай, пасивно інформацію буде сприйнято. Натомість процедуру голосування
у федеральному парламенті обов‘язково супроводжується синхронний переклад.
Всіма чотирма мовами володіють лише деякі швайцарці. Хоч більшість іноземців
думає, що їх знають усі громадяни. Найкраще знають кілька мов італійська та
ретороманська меншини. Це зумовлено необхідністю спілкування з німецькомовними
чи франкомовними співвітчизниками, навчання в університетах. На практиці часто
вибір мови, якою розмовлятимуть швайцарці з різною рідною мовою, залежить від
конкретних обставин. У бізнесі чи у приватних справах німецькомовна більшість
буде підлаштовуватись під франкомовну меншість. Часто за таких самих обставин
швайцарці використовують англійську мову. На федеральному рівні спостерігаємо
протилежне. Тут, незважаючи на квоти, які мали б ґарантувати пропорційне представництво
всіх мов у федеральній адміністрації, домінує німецька мова. Так склалося, що
п‘ять з семи членів Федеральної виконавчої Ради є німецькомовними. Слід зазначити,
що така ситуація активно опротестовується.
Основна мова – діялект
Німецька мова, з одного боку, існує у стандартному, нормативному
варіянті, саме ним більшість швайцарців послуговується при писанні,
читанні, спілкуванні за офіційних обставин (у школі, на роботі, в
наукових сферах тощо), а з іншого – у доволі численних та різноманітних
діялектах, якими люди послуговуються у повсякденному житті. Саме тому
швайцарець із франкомовної чи італомовної частини країни почувається
ніяково, якщо він, який ніби-то й вчив німецьку мову у школі, не розуміє
діялектів, якими розмовляють німецькомовні швайцарці. Різниця між
стандартною мовою та діялектом – суттєва, навіть німцеві з Німеччини
важко часом зрозуміти німецькі діалекти Швайцарії. Сьогодні комунікативні
функції діялектів посилюються. Цьому сприяють, скажімо, надзвичайні
пісні Мані Маттера, написані бернськом діялектом. Надзвичайно популярними
є рок-пісні, що виконуються на тому чи іншому діялекті. Діялектами
послуговуються чимало засобів масової інформації, діялекти дедалі
“голосніше” звучать на радіо і телебаченні. Отже, зрозуміло, що мова
у Швайцарії є не лише національним, але й місцевим кодом ідентифікації
особи. Чи виникає при цьому певне протистоянні? Так, це опозиція романських
меншин і германської більшости. Причому більш вороже налаштовані перші
до других. Окрім того, “чутливість” національних меншин до швайцарсько-німецького
домінування пов’язана ще й зі страхом, антипатією та певними забобонами
щодо німців узагалі. До речі, ці почуття поділяють навіть швайцарські
німці. Останні при зустрічі з німцями часто чуються незатишно, насамперед
тому, що їх мова не є такою досконалою та промовистою. Однак сильне
почуття національної гордости і все ж “бере гору” – швайцарські німці
й не прагнуть того, щоб їх ототожнювали з німцями.
Мови – обов’язковий предмет
У національних інтересах швайцарські діти зобов’язані вивчати
у школі другу національну мову як обов’язковий предмет. Тут можна
було б посперечатися щодо ефективности тих чи інших сучасних методів
навчання, за допомогою яких намагаються досягти поставленої мети.
Мало використовуються такі доволі продуктивні засоби, як міжреґіональні
обміни, контакти між окремими школами, взаємні візити, спільні проєкти.
Насправді досконале знання другої мови зустрічається рідко, здебільшого
в елітних колах суспільства. Середній випускник школи щодо двомовної
підготовки є, у кращому випадку, здібним на “півтора”. Контакти між
мовами та культурами є менш інтенсивними, ніж це можна уявити собі,
слухаючи “міт про чотиримовну гармонію”. Не завжди можна відрізнити
де має місце толеранція, взаємна повага, а де звичайна байдужість.
Влученням у яблучко є вислів про те, що швайцарці так добре живуть
разом лише тому, що не розуміють один одного. Національні преса, радіо
та телебачення досить мало роблять для того, щоб допомагати долати
мовні бар`єри у спілкуванні. До того ж, швайцарці часто роблять вибір
не на користь національних засобів мас-медіа, що вони “озвучуються”
іншою національною мовою, з більшим ентузіязмом вони “віддаються”
іноземними засобами мас-медіа, які мовлять німецькою, австрійською,
французькою, італійською мовами. Очевидно, крок через кордони вимагає
менших зусиль, ніж крок через мовні бар’єри в середині своєї країни.
У царині літератури німецькі швайцарці більше визнають німецьку літературу,
романці – відповідно відчувають пієтет до французьких авторів, а італомовних
швайцарців “вабить” літературна Італія. Серед швайцарських авторів
лише кілька – такі, скажімо, як всесвітньо відомі Дюренмат чи Фріш
– мають загальне визнання серед усіх швайцарців.
Нові моделі
Сьогодні обговорюються нові моделі співіснування мов у країні.
Для поглибленого вивчення другої мови деякі швейцарські школи впроваджують
практику викладання нею низки загальноосвітніх предметів, таких як
математика чи географія. Наскільки мені відомо, Україна успішно адаптувала
цей метод викладання у спецшколах. З метою поліпшення мовного спілкування
між різними реґіонами Швайцарії обговорюється питання про так звану
lingua franca. З різних причин жодна з національних мов не надається
для ролі мови міжнаціонального спілкування і не має шансів бути загальновизнаною.
За таких обставин функції “спільної мови” поступово перебирає на себе
англійська мова. Цю тенденцію значною мірою зумовлює англомовність
міжнародного світу бізнесу, науки, маскультури, туризму, а також те,
що 10% населення Швайцарії складають іноземці. Перевагу англійській
мові як першій іноземній охоче при вивченні віддає молодь. Студенти
використовують вислів “мульті-культі” у позитивному значенні, тоді
як більшість дорослих із зневагою. З проєктом “Школа 21” (для 21-ого
століття) Цюрих розпочав новаторський експеримент: уже першокласники
будуть мати уроки англійської та інформатики. Як тільки цей план було
оголошено, у французькій частині Швайцарії піднялась хвиля протестів.
Ця реакція наголошувала на тих важких обставинах, в які потраплять
діти, яким доведеться давати раду з новими технологіями, англійською,
та ще й вимогами вчити інші національні мови.
І політики, і громадяни намагаються зміцнити інтеґративні елементи перспективного,
багатомовного швайцарського суспільства. “Чи є це утопія, розкіш,
чи необхідність?”— провокативно запитав один з експертів декілька
тижнів тому. Відповідь – це виклик. Стосовно до майбутнього, зміцнення
національної згоди вважається одним із найважливіших питань. Замість
того, щоб дрейфувати біч-о-біч, ми маємо націлитись на міцність. Чи
буде ця мета досягнута, чи ні, мабуть залежить більше від соціяльних,
економічних факторів та факторів ментальности, аніж від мовного. Замішані
різні політичні інтереси; наслідки їхньої дії на орієнтацію до Европи
є непередбачуваними. Тим не менше, Швайцарія незабаром має розвинутись
із чотиримовного суспільства у багатомовне. За гаслом “єдині для відкритости”
цей перехід вимагає захисту та уваги до національних мов, особливо
захисту та заходів, що будуть сприяти меншинам, а також покращення
взаємного розуміння й збільшення взаємної вигоди – відкритість до
інших мов, особливо до англійської. Розуміння єдности у багатоманітності
може збагатити на порозі 21-ого століття швайцарську ідентичність,
яка є віддана цінностям толерантного, справді багатомовного, багатокультурного,
культурно плюралістичного суспільства, у якому відкритість розуміється
як збагачення.
