Ярослав Грицак

Про можливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні або Чого нас учить досвід Польщі

Спільною рисою української й російської інтелектуальної історії є те, що в обидвох термін “інтеліґенція” запозичено з Польщі. На тому, зрозуміло, схожість не закінчується. Але я говоритиму тут радше про відмінності, ті, які існують, і ті, про які гадаємо. Одна з перших тез про те, що польський досвід, як позитивний, так і неґативний, може вельми придатися українським інтелектуалам у їхньому процесі самоідентифікації, у тому числі свідомого відрізнювання від російської інтелектуальної історії.

На мою думку і на думку багатьох моїх колеґ, для українських інтелектуалів нині немає важливішого завдання, як будівництво нової української нації. Не в сенсі того, що старої української нації немає, або що вона має бути цілковито знищена. Хоча таких тез не бракує у нашій публіцистичній і навіть науковій літературі, я їх не поділяю як твердження, що грішать надмірним перебільшенням. На мою думку, українська нація існує, і в історії її формування немає нічого такого, що говорило б про її принципову ненормальність, відсталість чи неповноцінність. Щобільше, коли брати під увагу винятково несприятливі умови постання української нації, можна стверджувати, що український проєкт є найуспішнішим національним проєктом у світі (1).

Творення нової української нації треба розуміти в тому сенсі, що національна ідентичність не є поняттям постійним. Хоча життя кожної національної спільноти має сильні елементи тяглости, воно підлягає водночас змінам. Тому кожне покоління, скажімо, повинно писати історію для себе. Тепер же мова йде не просто про переписування наново історії для нового покоління. Мова йде про узгодження українського досвіду з тими великими змінами, що пов’язані з крахом соціялістичної системи та розпадом Радянського Союзу. Колись один з українських діячів сказав, що до об’єктивної оцінки Шевченка дійде лише тоді, коли виникне українська держава. Це твердження назагал точно передає тон і переоцінки, через які найближчими роками має перейти все, що у сумі складає українську ідентичність.

Кажучи коротко, перед сучасними українськими політиками й інтелектуалами стоїть завдання, яке понад сто років тому влучно сформулював один з лідерів італійського Рісорджіменто стосовно Італії: “Ми зробили Італію, тепер ми повинні зробити італійців” (2). Українські діячі зробили Україну, тепер ми повинні зробити українців. Це дуже важке завдання з огляду хоча б на те, яку спадщину незалежна Україна успадкувала по Радянському Союзі. Тут мова йде не лише про неефективну економічну й збанкрутілу політичну систему. Українським політикам й інтелектуалам треба ще й зважити на виразну поділеність України за різними ознаками. Щодо мови, українське суспільство поділене на дві майже рівні групи. На українській території змагаються за вплив три православні й одна греко-католицька Церкви (йдеться про традиційні конфесії; очевидно, з урахуванням інших релігійних груп ситуація стає ще складнішою). Історична пам’ять народу майже затерта, і більшість його до 1991 р. знала лише радянську (суміш погано зрозумілого марксизму з добре зрозумілим російським націоналізмом). Одним словом, у момент здобуття своєї незалежности в Україні було багато того, що могло радше роз’єднувати, ніж об’єднувати.

Назагал існують два шляхи побудови. Перший ґрунтується на так званому “кровному праві” (“ius sanguinis”). Згідно з таким способом ідентифікації приймається, що члени одної нації мають спільне походження і спільну культуру. Ця концепція нації здобула поширення серед німців, росіян та народів, що заселяють простір між Німеччиною і Росією (інакше кажучи, серед народів Центральної і Східної Европи). Інша концепція базується на так званому “праві території” (“ius soli”). Вона поширена серед тих груп, яким бракує спільного походження і спільної культури. Ключовим моментом у цьому випадку є ріст солідарности серед населення певної території, незалежно від етнічних, культурних, мовних, релігійних та інших відмінностей, які існують серед місцевих жителів. Класичним зразком такої ідентичности є британська та американська нації (3).

Обидві моделі дуже рідко зустрічаються у “живій природі”. Вірніше буде вслід за Ентоні Смітом сказати, що “у глибині кожного націоналізму існує глибоко вкорінений дуалізм. Часами переважають політичні й територіяльні елементи, інколи на перший план виходять етнічно-мовні компоненти у різних ступенях і різних формах” (4).

Власне, як недавня історія України, так і її теперішні обставини чітко вказують на співіснування двох компонентів в українській нації. Вони чітко представлені в українській інтелектуальній історії, у тому числі – в новітній політичній думці. Щобільше, – і це вже є моя теза, – можемо говорити про певну зміну їхнього балансу, коли поруч із міцним етнічно-мовним компонентом української ідентичности дедалі більшої сили набирає компонент територіально-політичний.

Українським інтелектуалам належаться заслужені похвали. Вони інтелектуально підготували той клімат, який у грудні 1991 року дозволив 91% населення України проголосувати за українську самостійність. Незважаючи на всі прогнози про неминучість етнічних конфліктів в Україні, у порівнянні з якими югославські події здаватимуться невинним пікніком, Україна виявилася досить стабільною у національному відношенні державою. Одною з причин цієї стабільности є те, що київська політична еліта свідомо ставить на зміцнення територіяльно-політичного компоненту української ідентичности, постійно наголошуючи, що Україна має стати спільною батьківщиною для багатьох народів, які замешкують її територію.

Існує гіпотеза, що вибір постколоніяльною елітою тієї чи іншої національної моделі – етнічної чи громадянської – залежить власне від типу еліти, яка приходить до влади у новоствореній державі. Стара адміністративно-політична еліта має схильність вибирати політичну модель, тоді як культурницька еліта природньо надає перевагу етнічній (мовно-культурній) концепції (5). Особливістю України є власне те, що обидві еліти – як політична, так і культурницька, – свідомо віддали перевагу територіяльно-політичній концепції (6). Якщо говорити простіше, справа виглядала так: стара адміністративна еліта, яка в одну ніч перетворилася з радянських комуністів в українських патріотів, вкрала цю ідею в української опозиції.

Важко сказати зараз, що керувало українською опозицією, коли вона свідомо висловилася на захист не лише національних інтересів українців, але й інших народів (включно з росіянами), що проживали на території Української РСР. Був це прагматичний (дехто навіть каже “цинічний”) вибір, вплив нової кон’юнктури, що виникла після Гельсінських угод, мудра тактика у відповідь на дії радянської спецслужби, котра пробувала представити український національний рух як вкрай націоналістичний, чи продовження традицій, які були притаманні українському рухові ще й раніше? Так чи інакше, українська опозиція, спочатку в роки Брежнєва, а потім Горбачова зробила дуже розумний вибір, і за це їй заслужено належиться честь і хвала. Це треба особливо підкреслити, бо нині щораз більше і голосніше говориться про брак ориґінальности щодо внеску українських опозиційних інтелектуалів у розвиток української політичної думки (7).

Але серйозні проблеми починаються, коли інтелектуальну формулу починають утілювати у життя. В Україні не бракує адвокатів політичної (громадянської) концепції української нації. (8) Чого, однак, бракує самим цим адвокатам – то це відвертого обговорення тих труднощів, що пов’язані з реалізацією цієї формули. Неподолана відстань між гаслами і життям часто зводила нанівець благородні наміри політично заанґажованих українських інтелектуалів.

Насамперед побудова України як громадянської нації є дуже амбітною ідеєю. Амбітність є однією з найвиразніших рис українського національного характеру (ukrajinska duma, як говорять про нас поляки). Проте за амбітність треба ще й дорого платити. Ідея української громадянської нації є дуже коштовною у сенсі того, що вона відбирає багато енергії, зусиль, і – що не менш важливо – фінансів для підтримання злагоди між різними мовно-етнічними групами в Україні. Рівень національної однорідности населення є важливим мірилом готовости посттоталітарних держав і до радикальних змін: чим однорідніше населення, тим легше досягти консенсусу при вирішенні конфліктів, неминучих у час проведення глибоких змін у суспільстві. (9) Досить навести такий приклад: три найбільш успішні у сенсі політичних та економічних перетворень посткомуністичні нації – Чехія, Польща та Угорщина – є одночасно найодноріднішими під етнічним оглядом. Звичайно, є окремі особи, які мріють у Польщі про “odzyskanie Kresow Wschodnich”, а в Угорщині – про відновлення “Великої Угорщини”. Прагматичнішою видається постава чехів, для яких возз’єднання зі словаками уявляється хіба як страшний сон.

Українські діячі мріяли про возз’єднання України у всіх її етнічних межах, від “Сяну до Дону”. Це змушувало їх висувати цілковито нереалістичні завдання, як от вимагати приєднання Холмщини і Підляшшя під час Берестейських договорів, або відвоювати за будь-яку ціну Львів під час польсько-української війни 1918-1919, коли ця мета не мала жодного стратегічного значення, бо доля України вирішувалася на Сході, а не на Заході, й українським військам Польща стала у пригоді як союзник, а не як ворог (що, зрештою, пізніше зрозумів Петлюра). На виправдання українських діячів можна сказати, що такий територіяльний максималізм був постулятом для більшости національних і політичних рухів, включно з більшовицькою чи білою Росією та відродженою Польщею. Але між становищем українців та їх найближчих сусідів зі Сходу та Заходу була одна засаднича різниця: становище перших було драматичнішим. Накази українським дипломатам торгуватися за далеке Підляшшя та Холмщину Грушевський віддавав у той момент, коли його влада обмежувалася підвалом будинку Центральної Ради.

Приклад польських інтелектуальних середовищ, що склалися навколо “Бунту млодих” та “Культури”, міг би стати особливо повчальним. Роки міжвоєнної Польщі були гірким досвідом для національних меншин, у тому числі й для найчисленнішої серед них – українців. Існувала разюча невідповідність між тим, чим насправді була відроджена Польща – багатонаціональна держава, де кожен третій-четвертий житель належав до національної меншини, – й однонаціональною ідеологією, що її сповідувала офіційна Польща. Результатом стало майже повне відчуження українців від польської держави. Українські ліберальні політики мали рацію, коли стверджували, що приклад Польщі вчив українців, якою не повинна бути національна держава (10).

Серед польського суспільства було немало голосів, які виступали за нормалізацію польсько-українських стосунків. Однак “Бунт млодих” був одним із тих, що пішов найдальше – група молодих польських інтелектуалів заявила, що Вільнюс є литовське, а Львів – українське місто (11). Пізніше цю позицію в еміґрації перейняла паризька “Культура”. Зрозуміло, що вона викликала сильну критику та інвективи з боку більшости, де домінували ендецькі настрої. Однак з плином часу ця позиція, здебільшого завдяки лідерам середовища “Солідарности”, стала домінувати у польській практичній політиці.

Залишається певним той факт, що відмова від надмірних національних цілей зрештою позитивно відобразилася на розвитку внутрішніх справ у посткомуністичній Польщі. Наводячи цей приклад, я не маю наміру стверджувати, що, мовляв, тепер київським політикам треба відмовитися від зрусифікованої Східної і Південної України і будувати нову українську державу в кордонах від Сяну до Дніпра. І польські інтелектуали, які добровільно відмовилися від концепції етнічної нації, кожен по-своєму мали рацію. Немає одного рецепта на всі часи і для всіх народів.

Однак приклад Польщі демонструє й інший досвід: з одного боку, національні ідентичності не вічні, як це намагаються довести прихильники традиційно-патріотичної історіографії, з іншого – їх не можна самовільно і до безконечности конструювати, як це твердять прихильники модерністських теорій. Тобто інтелектуали можуть конструювати нації з тих елементів, які вже існують, можливості витворення цілковито нових елементів є мінімальні, а, можливо, взагалі відсутні. Анджей Валіцький у своїй недавній статті показав крах усіх спроб витворити у новітній час польську політичну націю з усіх тих груп, які в давніші часи проживали у Речі Посполитій (12). Помилково думати, що у зв’язку з травматичним досвідом України після перебування у Російській Імперії та Радянському Союзі сучасні національні ідентичності в Україні м’які як глина, а отже – з них можна ліпити, що хто захоче. На підставі власних досліджень – порівняння національних ідентичностей у Львові і Донецьку, двох політичних полюсах України, – що їх ми проводили у 1994-1996 рр., можемо стверджувати, що національні ідентичності в обидвох містах цілковито сформовані, і протягом найближчих років немає надії, що вони можуть змінитися. Навіть люди, які називають себе “радянськими” (“советскими”) і становлять найчисельнішу (близько 45%) групу серед опитуваних у Донецьку, насправді не становлять, як ми помилково спочатку вважали, перехідну групу між українцями і росіянами – вони у своїх поставах ще більш відрізняються від українців, аніж росіяни (13).

Досвід Центральної і Східної Европи засвідчує, що більшість спроб створити тут політичні нації зазнали краху. Так було не лише з польською політичною ідеєю – ця доля спіткала й авторитарну Російську Імперію, й тоталітарний Радянський Союз, і демократичну Чехо-Словаччину. У тому сенсі спроба України утворити націю, яка б ґрунтувалася на політично-територіяльному компоненті, є однією із останніх спроб у цьому реґіоні, і в цьому сенсі її досвід – вдалий чи невдалий – є і буде унікальним.

Утворення і функціонування політичної нації можливе, коли виконується принаймні одна з умов: або титульна нація має стільки сил, що може порівняно швидко й успішно асимілювати національні меншини (хто нині пам’ятає, що Франція принаймні дві сотні років була поліетнічною державою!), або якщо усі етнічні групи приблизно однієї сили (Швайцарія), або ж інші етнічні групи чи еміґранти добровільно асимілюються у нову націю, бо нова національна ідентичність є символом успіху. У Сполучених Штатах чи Швайцарії символом національної ідентичности є вільно конвертований долар, чи надійні швайцарські банки та годинники. Навіть балтійські держави, які на відміну від України відродилися під винятково національними гаслами, стосовно своєї російськомовної меншости – нині, після успіху економічних реформ, мають шанси успішно інтеґрувати ці меншини у своє національне тіло, перетворивши їх у, можливо, перших справжніх “євро-росіян”.

Україні бракує майже всіх цих умов. Навряд чи коли-небудь удасться знову повторити успіхи швидкої українізації 1920-х років (не забуваймо, що тоді українізація провадилася силою революційної держави, яка що-що, а примушувати вміла). Сучасна українська влада, звичайно, не є цілком демократичною, але їй далеко до тієї сили, яку використовували більшовики. Можна говорити, що україно- та російськомовне населення складають майже дві рівні половини. Але насправді ця рівновага крихка, бо розподіл економічної і політичної влади в Україні сьогодні майже повністю на користь російськомовної еліти. А самі українці на тому ж Сході і Півдні складають насправді малоправну і легкораниму меншину. Кожне погіршення (чи навіть збереження на тому самому рівні) їхніх прав провокуватиме гнів україномовного Заходу. І навпаки, навіть несміливу українізацію російськомовне населення сприйматиме як пряму загрозу їхньому статусові. Україна стала формулою економічного успіху лише для невеликої частки російськомовної еліти зі Сходу та Півдня, яка відверто користає з проголошення самостійної України і з прагматичних інтересів готова українізуватися. Натомість поголовна більшість населення України виявляє чудеса терпіння, займаючись щодня питаннями фізичного виживання.

Однак навіть покращення господарського становища не означає автоматичної перемоги української ідеї. Як показують дослідження етнополітичних стосунків в індустріяльно розвинутих країнах, сепаратистичні почуття найкраще представлені серед молодих, освічених та заможних верств населення (14) – тобто серед тих, хто найбільше користає з економічного пожвавлення.

Висуваючи всі ці арґументи про “неможливість побудови політичної нації в окремо взятій (У)країні” я не маю на меті виступати проти самої концепції “громадянського націоналізму”. Я насправді вважаю його дуже привабливим, ба, можливо, єдино ефективним вибором, до якого змушує українська ситуація. Те, що змушує мене грати роль “адвоката диявола” – це, радше, поширена серед інтелектуалів (і не тільки українських) хвороба сприймати бажане за дійсне, а потім по-дитячому ображатися на дійсність, коли вона виявляється небажаною. Насправді ж дійсність України є дуже і дуже пострадянською. Я найкраще б окреслив її словами, що їх покійний Петро Юхимович Шелест ужив для назви своєї книжки “Україна наша радянська”. Багато з того, що існує зараз в Україні, у тому числі й її дивовижна стабільність, є виявом того, що Україна є радянська держава. Не лише в сенсі затримання старих політичних і господарських структур, але й самого способу мислення великої частини населення.

Питання лише, чи вдасться інтеґрувати радянську спадщину у позитивний досвід державо- і націотворення. Хоч, з іншого боку, Україна не має вибору. Як пише німецький політолог Ґергард Сімон, підсумовуючи український досвід у контексті пострадянських змін у Східній Европі, “шлях до демократії через творення нації, без сумніву, є повним небезпек, але інших шляхів просто немає”(15).

1.Це є однією із центральних тез моєї недавньої книжки (Ярослав Грицак. Нариси історії України. Формування модерної української нації. Київ, 1996). У свою чергу, я запозичив цю тезу з писань авторів, яких можна зачислити до новопосталої “ревізіоністичної” течії в сучасній історіографії. Парадоксальним є те, що серед авторів, які стверджують принципову нормальність української історії, добра половина не має не те що українського, але й взагалі східно- чи центральноевропейського походження, й їхні імена (Марк фон Гаґен, Андреас Ґраціозі чи Джоф Ілі) звучать дуже не по-слов’янськи.

2.Цитую за: Eric J. Hobsbawn. Nations and Nationalism since 1780. Programme, Myth, Reality (cambridge et. al., 1990): 44.

3.Philip L. While, “What is a Natioanality?” Canadian Review of Studies in Nationalism. 12.1 (Spring 1985): 1-24.

4.Smith A. National Identity. P.13.

5.Karen Barkey.

6.Протилежну точку зору – про слабкість політичної концепції в Україні – можна знайти в недавній книжці: Andrew Wilson. Ukrainian nationalism in 1990. A Minority Faith (1996).

7.Див., наприклад: Георгій Касьянов. Незгодні...

8.Див., наприклад: Георгій Касьянов, “Об’єднати українське суспільство може громадянський націоналізм” у газеті “День” 20 травня 1997р. с.4.

9.Alexander J.Motyl. Dillemans of Independence, Ukraine After Totalitarianism (New York. 1993): 9.

10.Слова Володимира Старосольського, як мені це передала його дочка Уляна Старосольська в інтерв’ю (Нью-Йорк, серпень 1994).

11.Див.: Шпорлюк Р. “Польські рефлекси” у журн. Сучасність. 1981. №3/4; Jerzy Giedroyc. Autobiografia na cztery rece. Opracowal i poslowiem opatrzyl Krzysztof Pomian. Czytelnik: Warszawa, 1994.

12.Andrzej Wоlicki, in: Michael Kennedy, Ronald Suny (eds.)

13.Yaroslav Hrytsak, Oksana Malanczuk, National Identities in the Post-Soviet Ukraine: Case of Lviv and Donetsk (paper in progress)

14.W.Connor. Ethnonationalism. The Quest for Understanding (Princeton. NJ. 1994): 82-83.

15.Simon G. Die Unabhandigigkeit der Ukraine als Folge der Anti-revolution in Osteuropa Ukraine: gegenwart und geschichte eines neuen Sraates. S. 376.


ч
и
с
л
о

13

1998