Сирійська казка
про горобця і ласицю
Горобець змагався із ласицею: хто швидше подолає дорогу від струмка
до дерева, той отримає від іншого учасника змагань три горіхи. Горобець
стрибав, і ласиця стрибала. Горобець прийшов першим. Ласиця в крик:
– Я не визнаю цих змагань, ти мене ошукав!
– Як же я міг тебе ошукати, – відповів горобець, – я ж стрибав на
очах в усіх! (А були там також лилик і заєць).
– Ти ошукав мене, – наполягала ласиця, – бо ти маленький, і ніхто
б не повірив, що такий малий здужає так швидко стрибати!
– Йдемо до судді, – каже горобець.
Пішли. Суддею був старий верблюд. Вислухавши сторони, він сказав:
– Ошуканства не було, оскільки шахрайство полягає в тому, що говориться
щось, що не відповідає правді, а горобець нічого неправдивого не казав.
Тож горобець має слушність і повинен отримати три горіхи.
Ласиця, однак, залишилася невдоволеною і наполягала, що треба знайти
іншого суддю. Горобець, певний у своїй правоті, погодився, хоча відверто
глузував із ласиччиної глупоти.
Другим суддею була сова. Вислухавши сторони, вона сказала:
– Верблюд мав слушність, коли йдеться про засновки, але висновків
дійшов фальшивих. Бо то правда, що шахрайство виникає внаслідок неправдивої
мови, але говорити можна не тільки словами, а й іншими знаками. Отож,
горобець маленький, а ласиця велика. В такий спосіб горобець дає знати,
що не може стрибати так швидко, як ласиця, тобто вигляд горобця ошукав
ласицю, тобто горобець ошукав ласицю, тобто ласиця має слушність,
тобто ласиця виграла, тобто горобець повинен дати їй три горіхи. Три
горіхи. – Так сказала сова.
Тепер незадоволеним залишився горобець, котрий почав сваритися.
– Не дам горіхів, – сказав він, – бо я прибіг першим!
– Але ти ошукав ласицю, – вигукнула сова.
– Я нічого не казав, – наполягав горобець.
– Ти ошукав її виглядом, – повторила сова.
– Я таким народився, – відповів горобець, – і не відповідаю за свій
вигляд.
– Чи відповідаєш, чи ні, – це не має значення, – гукнула сова, уже
докраю знервована зухвалістю горобця, – вистачить того, що ти маєш
такий вигляд, який маєш, а цей вигляд ошукав ласицю!
– Може мій вигляд і ошукав ласицю, але я її не ошукував, – репетував
червоний від люті горобець, – бо я не є моїм виглядом!
– А хто є твоїм виглядом? – запитала сердито сова, уже спокійна,
бо бачила, що горобець плутається у відповідях.
– Ніхто не є, сказав горобець, але уже непевно.
– Якщо ніхто не є, то це означає, що ніхто не ошукав ласиці, тобто
вона не була ошукана. Але ти уже погодився, що вона була ошукана!
Горобець не знав уже, що казати. Мусів дати ласиці три горіхи, а
на додачу за шахрайство був засуджений до двадцяти п’яти років ув’язнення.
Проголошуючи вирок, сова сказала: – Не виглядай на слабшого, аніж
ти є, хіба що поблизу не виявиться судді.
Перська казка
про продавця осла
Один дуже убогий торговець на ймення ібн Ахмад мав такого самого
убогого осла, котрого вживав для перевезення своїх таких самих убогих
товарів. Тим не менше він потрапив у таку біду (з причин, про які
тут оповідати не місце), що не мав уже чим торгувати, тож осел став
йому зовсім не потрібен. Спершу ібн Амад перестав його годувати –
бо пощо годувати непотрібну тварину? – пізніше, однак, вирішив його
продати. Осел був дуже худий, хворий, нещасний і ледь тримався на
ногах. Усе ж торговець запровадив його на базар і голосно кричав:
– Продаю осла, продаю осла! Довго він так галасував, аж урешті один
чиновник на ймення Фіру придбав у нього осла за невеличку суму, якої
б ледь вистачило на покупку горнятка рису. Тієї миті, коли чиновник
вручав платню, осел прийшов до висновку, що життя йому набридло, і
здох. Торговець тієї ж миті вирвав згадані гроші з рук чиновника і
швидко утік, даючи зрозуміти, що справа залагоджена. Чиновник, однак,
не вважав, що все гаразд, наздогнав продавця і, галасуючи, вимагав
повернення грошей, а коли гендляр відмовився, пішов до судді, аби
той примусив повернути готівку.
– Ти продав здохлого осла, – суворо сказав гендляреві суддя, – а
здохлий осел не є ослом. Таким чином, вигукуючи “продаю осла”, ти
вчинив шахрайство!
– А чому б то здохлий осел не був ослом? – запитав торговець.
– Не є, й край, – стверджував суддя, – це кожен засвідчить.
– Вибачте, пане суддя, але те, що Ви кажете, позбавлене сенсу, –
сказав нахабно, але спокійно торговець. – Якщо Ви, пане суддя, говорите
“здохлий осел”, то засновуєтеся на тому, що прикметник “здохлий” певним
чином кваліфікує іменник “осел”, тож здохлий осел є певним різновидом
осла, так само як “молодий осел”, “розумний осел”, “здоровий осел”.
– Сам ти певний різновид осла! – вереснув суддя і наказав відшмагати
зухвальця. Під час шмагання торговець, ясна річ, змінив свою думку
і визнав, що здохлий осел не є різновидом осла. Однак він і далі настоював
на тому, що йому належаться гроші, позаяк він продав труп осла, і
справа знову опинилася в суді.
– Що ж то таке, труп осла? – запитав суддя торговця, дуже слабкого
після хлости.
– Це річ, яка була ослом.
– Але вже не є ослом?
– Саме так.
– Зараз ти кажеш величезну дурницю, – прорік суддя. – Якщо певна
річ не є ослом, то ніколи ослом не була, коли ж ти стверджуєш, що
саме ця річ була ослом, ти й далі засновуєшся на тому, що це далі
та сама річ, отож, одна й та ж річ може чимось бути, а водночас не
бути чимось, залишаючись тою ж річчю. Ти впадаєш у суперечність, і
за це будеш відшмаганий удруге!
Другої екзекуції торговець, однак, не витримав і помер, після чого
потрапив на посмертний суд, куди його привів архангел на ймення Кезеф.
Архангел, дослідивши справу, прийшов до висновку, що вона вимагає
ширшої компетенції і влади, і відіслав її архангелові, вищому за ранґою,
а той її передав нагору, аж урешті вона потрапила до рук самого великого
серафима. Позаяк було очевидно, що предмет вимагає тонких філософських
розмежувань, серафим цілком інакше, ніж архангел, антиципував відмінності,
невідомі перському ринкові.
– Усе залежить від того, – пояснював він торговцеві, – чи інтерпретуватимемо
ми дискусію у картезіянських, а радше арістотелівських принципах.
У картезіанській інтерпретації труп осла справді є колишнім ослом,
хоча й у певному сенсі ушкодженим, а здохлий осел є певним різновидом
осла (як стверджує гендляр), хоча й не надається до того вжитку, якого
від осла зазвичай очікують. Так само зіпсована кінська упряж і далі
залишається упряжжю, тільки що несправною і непридатною. Однак остання
відмінність – придатна і непридатна – має технічний, а не метафізичний
характер. Тіло осла є механізмом, який може зіпсуватися і перестати
функціонувати, тим не менше тяглість його фізичного буття залишається
неперервною. Натомість, усе виглядає цілком інакше у (як доведено,
слушній) гілеморфічній інтерпретації: труп осла не є колишнім ослом,
оскільки тіло осла залишається ослячим тілом так довго, як довго оживляє
його допасована до нього специфічна анімальна душа. – Тим самим суддя
у другій фазі процесу мав слушність і екзекуція номер два виразно
обґрунтована. З іншого боку, засновуючись на цьому принципі, суддя
не повинен був у першій фазі процесу уживати вислів “здохлий осел”,
оскільки в такий спосіб він намагався переконати – як слушно зауважив
торговець, – що згаданий труп є певним різновидом осла, а це була
помилка. Звідси випливає, що у першій фазі процесу суддя зробив під
згаданим оглядом помилку, оскільки не міг належно обґрунтувати свого
вироку (хоча сам вирок був слушним і набув би юридичної сили, якби
суддя зумів його належним чином обґрунтувати); з цієї причини суддя
унечиннив своєю помилкою першу екзекуцію. Але друга екзекуція була
причинно залежна від першої, а допустивши на початку змішання понять,
суддя не міг очікувати правильного перебігу процесу. Тому, хоча гендляр
винен у каригідному дотриманні картезіянської доктрини (як можна розуміти
з його аргументів), однак суддя також не безвинний, оскільки не відокремив
виразно обох доктрин, хоча його первісна інтенція була слушною. Таким
чином, за брак відокремлення суддя засуджується до архангельського
шмагання, як тільки покине світ, що під місяцем.
Торговець обіцяв, що скористається перебуванням у раю, аби поповнити
свою освіту і зрозуміти вирок, з якого поки що зрозумів лише те, що
суддю чекає екзекуція. Ця остання звістка страшенно його втішила,
чим він необачно зрадив себе перед ликом серафима, котрий суворо нагадав,
що не варто тішитися чужими невдачами, хоча й спричиненими виною жертви,
і що гендляр заслужив чергову порцію різок, яких не скуштує тільки
тому, що земні не були належним чином обґрунтовані. Що ж стосується
чиновника, то справа його була відкладена sine die.
Війна лемурів
Сорок з лишком літ минуло, відколи триває війна лемурів. А почалася
вона так.
Варто зауважити, що в Лемурії живуть малі й великі лемури. Одного
разу відбулися лемурячі збори, на яких один малий лемур сказав: –
Батьківщина лемурів є великою і чудовою країною. А чому? Тому, що
в ній живуть лемури. І Лемурія тому називається Лемурією, що в ній
мешкають лемури.
На це підхопився на рівні великий лемур, страшенно обурений, і сказав:
– Це неправда, що Лемурія називається так тому, що в ній живуть лемури!
Навпаки, лемури звуться лемурами тому, що живуть у Лемурії! А той,
хто стверджує зворотнє, є зрадником Лемурії!
Тоді почалася запекла суперечка і боротьба між малими й великими
лемурами. Малі лемури підтримали малого лемура і всі як один твердили,
що Лемурія називається Лемурією тому, що її населяють лемури, тоді
як великі лемури настоювали на тому, що лемури звуться лемурами тому,
що мешкають у Лемурії.
Суперечка невдовзі переросла у непримиренну війну, котра охопила
всю країну.
Великі лемури говорили: – Якщо хтось твердить, що Лемурія називається
так через те, що її населяють лемури, то йдеться, властиво, про те,
що тільки з волі випадку вона є вітчизною лемурів. Просто, так трапилося,
що лемури колись примандрували сюди, а позаяк називались лемурами,
то й землю свою назвали Лемурією. Виходить так, що Лемурія перестає
бути одвічною вітчизною лемурів, а саме лемури дали їй цю назву, коли
сюди примандрували. Звідси випливає, що кожен, хто тут з’явиться,
може твердити, що перебуває у цій країні тим самим правом, що й лемури,
і дати нашій землі якусь іншу назву. Скажімо, з’явиться гіпопотам
і скаже, що позаяк він тут перебуває, то й земля ця зветься Гіпопотамією.
Або з’явиться аліґатор і скаже, що ця земля зветься Аліґаторією, оскільки
він тут живе. Таким робом можна дійти висновку, що Лемурія зовсім
не є землею лемурів, а батьківщиною кожного, хто тут з’явився і дав
їй своє ім’я. Отож, ті, що заперечують, що лемури називаються так
тому, що населяють Лемурію, відбирають цю землю лемурам і дозволяють
усім, хто сюди приїжджає, називати її так, як вони самі називаються.
А тому вони є зрадниками як Лемурії, так і самих лемурів!
Але малі лемури говорили що іншого. Вони стверджували: – Якщо хто
каже, що лемурами нас називають тому, що ми мешкаємо у Лемурії, то,
простіше кажучи, це означає, що лемури взяли собі назву тієї землі,
на якій оселилися. Якби вони прийшли до Павіянії, то називалися б
павіанами, а якби прийшли до Слоновії, то називалися б слонами. Тим
самим, нам утовкмачують, що лемури насправді не є лемурами, а лише
випадково стали ними внаслідок того, що приїхали до Лемурії і тут
оселилися. Отож, стверджується, що ця земля їм зовсім не належить,
бо вони просто примандрували сюди і привласнили її ім’я. Тому великі
лемури є зрадниками як Лемурії, так і самих лемурів!
Так розпочалася війна між малими й великими лемурами. Великі лемури
збирали горох і стріляли ним із пращі у малих лемурів, а малі лемури,
поцілені горохом, не могли встати й лежали тиждень чи два, нездатні
до дальшої боротьби. Але в малих лемурів також були свої засоби. Вони
копали спеціяльні ями, куди падали великі лемури, а коли великий лемур
падав до ями, то сидів там і пищав тиждень чи два і не міг вибратися.
Пізніше малі лемури витягували його з ями, але прив’язували до дерева,
аби він не міг побивати горохом малих лемурів. Було багато гороху
і дуже багато ям, і війна тривала без здобуття переваги десять, пізніше
двадцять, а пізніше й тридцять років.
Малі лемури повторювали, що лемури називаються так, оскільки мешкають
у Лемурії, і з цього випливає, що вони не можуть мешкати деінде, а
це в свою чергу означає, що Лемурія є в силу природи речей батьківщиною
лемурів, і ніхто не сміє її відібрати. Великі лемури в свою чергу
повторювали, що Лемурія називається так тому, що в ній живуть лемури,
а з цього випливає, що в Лемурії не може мешкати ніхто, окрім лемурів,
тобто в силу природи речей вітчизною лемурів є Лемурія, і ніхто не
сміє її відібрати. Позаяк великі лемури твердили, що тільки вони боронять
Лемурію, а малі лемури хочуть Лемурію знищити, а малі лемури переконували,
що справа виглядає абсолютно протилежно, не було способу, аби їх помирити.
Тож дедалі більше малих лемурів падали від ударів гороху, а щоразу
більше великих лемурів провалювалися у ями, викопані малими лемурами,
і не видно було ніякого виходу.
Був собі один лемур, якому випадково трапилося таке, що він не був
ані малим, ані великим, ані середнім, і котрий останніх сто років
мешкав не в Лемурії, а в іншій країні, назви якої, однак, так і не
зміг запам’ятати. Врешті цей лемур, коли минуло сто років, приїхав
до Лемурії і зустрів на березі моря малого лемура, котрий тягнув за
собою лопату.
– Нащо тобі ця лопата? – спитав прибулець.
– Вона мені потрібна, – сказав малий лемур, – щоб копати ями.
– А нащо ти їх копаєш?
– Я їх копаю, щоб туди падали великі лемури.
– А нащо великим лемурам падати в ями?
– Як це? Прецінь триває війна між малими й великими лемурами, і ми,
тобто малі лемури, копаємо ями, щоб відловлювати великих лемурів.
– Війна? – запитав прибулець. – Війна? Я й не знав, що між лемурами
точиться війна. А за що ви воюєте?
– Як то, хіба ти справді не чув про те, що вигадали великі лемури?
Чи знаєш ти, що великі лемури – це просто виходить поза межі лемурячої
уяви – безсоромно твердять, що Лемурія називається так тому, що в
ній мешкають лемури, а не, що лемури називаються так через те, що
мешкають у Лемурії? Чи можна уявити більшу підлість?
Інший малий лемур, котрий стояв поруч із лемуром-оповідачем, шепнув
йому на вухо: – Послухай-но, малий лемуре, тобі помішалося в голові?
Це власне великі лемури твердять, що лемури звуться так тому, що мешкають
у Лемурії, а ми, малі лемури, твердимо, що Лемурія називається так
тому, що в ній мешкають лемури. Ти повинен спростувати сказане!
Перший малий лемур і справді не вагаючись спростував сказане, продовжуючи
пояснення лемурові-прибульцеві: – Тобто, я, звичайно, хотів сказати,
що великі лемури безсоромно стверджують, що лемури звуться так тому,
що мешкають у Лемурії, в той час коли кожен лемур із здоровою головою
знає, що все навпаки, що Лемурія зветься так тому, що в ній живуть
лемури.
– Та так, – мовив прибулець, котрий справи не знав, – але чи можна
довести, що було спершу – назва лемурів чи назва Лемурії?
– Це очевидно, – уперся малий лемур. – Кожен лемур із здоровою головою
скаже тобі, що лемури називаються так тому, що мешкають у Лемурії,
тобто я хотів сказати, що Лемурія зветься так тому, що в ній мешкають
лемури!
– Я повинен над цим поміркувати, – сказав пригнічений лемур-прибулець.
– Як то поміркувати? – вигукнув малий лемур. – Це давно вирішена
справа, і немає про що говорити! Всі знають, яка правда.
– Але великі лемури... – почав було приїжджий.
– Великі лемури зовсім не є лемурами! – вигукнув малий лемур. – Кожен
справжній лемур це чудово знає!
Лемур-прибулець заклопотано пішов обмірковувати справу, а міркуючи,
зустрів великого лемура, котрий пояснив йому, про що йдеться. Приїжджий
лемур, однак, зауважив, що пояснення великого лемура були достоту
такі ж, як і в малого лемура, з тою лише різницею, що там, де малий
лемур говорив: “Лемурія називається так тому, що в ній мешкають лемури”,
великий лемур говорив: “лемури називаються так тому, що мешкають у
Лемурії”.
Через це приїжджий лемур або середній лемур потрапив у клопіт і
не знав, що й думати. Тож він вирішив скликати збори всіх лемурів,
аби покласти край війні. І справді, малі й великі лемури зібралися:
малі прийшли із лопатами для копання ям на великих, а великі з пращами,
з яких відстрілювали горохом малих. Середній лемур прийшов без лопати
й пращі і промовив: – Я чув, що малі й великі лемури ведуть між собою
війну за те, чи Лемурія називається Лемурією з тієї причини, що в
ній живуть лемури, чи навпаки, лемури називаються так тому, що мешкають
у Лемурії. Оскільки я не знаю напевне як воно справді, а не є настільки
мудрим, аби самому розв’язати цю проблему, пропоную, аби Найвищий
лемур сказав свою думку з цього приводу.
Найвищий лемур встав і хотів щось сказати, але малі лемури влаштували
обструкцію і почали верещати, що Найвищий лемур за своєю природою
належить до великих лемурів, а усі великі лемури є несправжніми лемурами
і плетуть дурниці на теми лемурів і Лемурії. Тоді середній лемур запропонував
сягнути по думку Найменшого лемура, і в свою чергу великі лемури почали
галасувати, стверджуючи, що малі лемури не є справжніми лемурами і
слухати їх не можна, оскільки вони ширять страхітливу брехню на теми
Лемурії і лемурів. Таким чином, збори закінчилися невдачею, а коли
надійшов час розходитися, великі лемури почали стріляти з пращ горохом
у малих лемурів, а малі взялися копати ями для відлову великих.
Середній лемур міркував, що б такого вчинити, аби покінчити з війною.
Врешті йому спав на думку добрий помисл. Він пригадав, що існує твір,
написаний сотні років тому одним розумним лемуром, у якому описана
уся історія лемурів. Він знову скликав збори і запропонував, щоб розв’язати
усю справу, покликаючись власне на цей твір.
О диво, ця пропозиція була гаряче підтримана як малими, так і великими
лемурами, і було прийняте рішення розпочати читання твору, до якого
ніхто раніше не зазирав.
Однак це виявилося непросто. Твір бо виявився дуже докладним і налічував
двадцять п’ять тисяч томів, а ніхто не знав, у якому томі шукати відповідь
на питання, яке послужило приводом до війни. Тим не менше, і малі,
і великі лемури взялися до читання. У 7389 томі один малий лемур вичитав,
що назва Лемурії походить від лемурів, але один великий лемур відкрив
у 22 816 томі, що назва лемурів походить від Лемурії. Тож і далі вони
не дійшли згоди, позаяк великі лемури твердили, що правду містить
лише 22 816 том, а 7389 том не має значення, малі лемури були переконані
у зворотньому. Тим часом жоден лемур, великий чи малий, не міг перечитати
усіх 25 000 томів і визначити, до яких остаточних висновків прийшов
у давнину той учений лемур.
Однак середній лемур не припиняв зусиль. Він скликав нові збори
і проголосив таке: – Дорогі лемури! Може, ви пригадуєте, що остання
війна лемурів відбулася сто тисяч років тому, і воювали тоді між собою
лемури, які сплять уночі, з лемурами, які сплять удень, а не малі
лемури з великими, оскільки і серед великих, і серед малих лемурів
є такі, що сплять удень, і такі, що сплять уночі. А у тій війні йшлося
про те, чи небо, куди потрапляють лемури після смерти, зветься так
само, як і їхня батьківщина Лемурія, чи Лемуурія – через два “у”.
Та війна принесла лемурам страхітливі нещастя, а закінчилася тільки
тому, що Господь Бог вислав ангела, котрий пояснив лемурам, що Лемурія
відрізняється від Лемуурії лише однією літерою і нічим іншим, і що
ті лемури, котрим сподобається після смерти жити в Лемурії, будуть
там жити, а решта може собі мешкати в Лемуурії, якщо їм цього захочеться.
Чому б, – продовжував середній лемур, – не вчинити подібно і не попросити
ангела розв’язати проблему?
Лемури, як малі, так і великі, були згодні пристати на цю думку,
бо і перші, й другі були переконані, що ангел стане на їхній бік,
але, на жаль, ніхто не знав, як спровадити ангела. Тож справа знову
зайшла в глухий кут.
Переповнений розпачем, середній лемур – а треба зауважити, що він
був єдиним середнім лемуром, а всі інші лемури були або великі, або
малі – врешті сказав: – Але ж ми можемо дійти до згоди! Ми можемо
погодитися, що Лемурія зветься так через те, що її населяють лемури,
а лемури називаються лемурами через те, що живуть у Лемурії.
Ця думка спершу була зустрінута загальним визнанням. – Браво, браво!
– волали малі лемури. – Середній лемур слушно твердить, що Лемурія
називається так тому, що її населяють лемури!
– Браво, браво! – вигукували великі лемури. – Середній лемур слушно
стверджує, що лемури звуться так через те, що мешкають у Лемурії!
– Але я не сказав ані першого, ані другого, – намагався щось тлумачити
середній лемур. – Я сказав, що перше і друге водночас.
Тоді малі й великі лемури почали разом кричати, що середній лемур
шахрай і дурень, і так на нього напустилися, що забули про все інше.
Усі кинулися на нього і волали, що треба замкнути середнього лемура
до темниці, підстрелити з пращі горохом або вкинути до ями. Їм так
сподобалася ця маячня, що усі помирилися і спершу підстрелили його
з пращі горохом, пізніше вкинули до ями, а потім замкнули у темниці.
Так закінчилася війна між малими й великими лемурами, і усі були
задоволені, крім середнього лемура, котрий сидів у темниці й далі
міркував. Ба більше, усі лемури погодилися врешті визнати, що Лемурія
зветься Лемурією через те, що її населяють лемури, а лемури називаються
так через те, що живуть у Лемурії.
Видавалося, що все уклалося щасливо, але через деякий час один великий
лемур сказав: – Середній лемур спершу сказав, що лемури звуться лемурами,
оскільки живуть у Лемурії, а лише пізніше, що Лемурія зветься Лемурією,
оскільки тут мешкають лемури. Отже найважливіше те, що назва лемурів
походить від Лемурії, а не навпаки.
Але малий лемур, котрий це почув, страшенно розхвилювався. – Неправда,
– сказав він. Середній лемур спершу пояснив, що назва Лемурії походить
від лемурів, а лише пізніше, що лемури отримали свою назву від Лемурії!
Тоді почалася сварка за те, яке речення середній лемур сказав першим,
а яке другим. Цього разу уже сварилися не малі лемури з великими,
а чорні з білими, а й поміж чорних, і поміж білих лемурів були лемури
великі і малі. Вони вирішили запитати середнього лемура, як було насправді,
але середній лемур тимчасом помер і перенісся чи то до Лемурії, чи
то Лемуурії, і не міг сказати нічого певного. Таким чином, між лемурами
почалася нова війна, котра продовжується донині. А ангел, на якого
вони очікували, щоб він дав їм відповідь, досі не з’явився. Але, схоже,
він невдовзі з’явиться.
Коптійська казка
про змію-логіка
Святий апостол Тома мандрував пустелею і зустрів змію, і здивувався.
– Чи ж може змія жити в пустелі?
– Може, – сказала змія, – позаяк я тут живу; як відомо, все суще
можливе.
– А чи може змія жити без води? – запитав святий.
– Може, оскільки я живу, – сказала змія і додала сердито: – Моя
відповідь на перше запитання в очевидний спосіб містить відповідь
на друге запитання, тож друге питання, дорогий приятелю, було цілком
даремним, отже, воно було редундантним, отже, і т.д.
– Що ти хочеш сказати, вживаючи зворот і т.д.? – запитав святий.
– Я хочу сказати, що ти не надто розумний. – пояснила змія.
– Чому ж ти ужила звороту "і т.д.” замість слів "не надто розумний”?
– Бо я не хотіла тебе образити, кажучи, що ти "не надто розумний”,
а не хотіла цього робити з тієї причини, що маю вишукані манери.
– Але врешті сказала, – наполягав святий.
– Бо ти цього домагався, – відповіла змія.
– Отож, ти перестала бути особою з вишуканими манерами.
– Навпаки, я нею залишилася, бо сказала, що ти не надто розумний,
тільки тому, що тобі цього хотілося.
– Але мені зовсім не хотілося, аби ти мені це говорила, я лише просив
пояснити сенс слів "і т.д.”.
– Саме таким він і був.
– Але я цього не знав наперед, тому не хотів, аби ти мені говорила,
що я не надто розумний. А коли особа з вишуканими манерами не говорить
таких речей, – як ти стверджуєш, – то вона не говорить їх за жодних
обставин.
– Тобто, коли виникає така потреба, вдається до брехні? – запитала
змія.
– Саме так, – відповів святий. – Таким чином, ти не є особою з вишуканими
манерами.
– Може, й ні, – сказала змія, поміркувавши, – але я маю слушність.
– Ти не маєш слушності, оскільки раніше ти сказала, що належиш до
осіб з вишуканими манерами, а зараз сама від цього відмовилася.
– Але я маю слушність в усіх інших справах, – запевнила змія (зацитувавши
принагідно один стих з Євангелія, невідомо, однак, який саме).
– Якщо ти не маєш слушности в одному, то й в усіх інших справах
підозріла, – відповів святий, – особливо в тому, що стосується, чи
дуже я розумний, чи ні.
Тоді змія вкусила святого і сказала: – Змія доводить свою слушність
укусами. А ті, хто помирає від її укусів, не мають слушности, бо мертві
не мають слушности за дефініцією!
Святий однак не вмер і, накульгуючи, дійшов до Індії. Там він переконав
у своїй слушности багатьох людей, хоч його правота стосувалася інших
справ, аніж ті, про які він сперечався із змією.
Переклав Андрій Павлишин
