Міхал Комар

Книга перемін

З Китаю він привіз скарби.

Щоправда, ніхто їх не бачив, але з погано прихованою заздрістю оповідали про тисячу ваз епохи Мін, тисячу легких, неначе сніг, хутер, безмір золота і, щонайпевніше, нескінченні кількості кореню женьшеню, заспиртованого й сушеного, і все це він провіз ліваком, бо має добрі зв’язки. Врешті, то приятель Чжоу Еньлая, пройшов разом з ним крізь сто битв, рятував від смерті, добрий знайомий Мао Цзедуна і Чу Те, маршала Китайської Червоної Армії, а коли у 1952 році його заарештувала у Варшаві військова розвідка, аби під тортурами витягнути зізнання, що він, старий комунар, є імперіялістичним аґентом, прем’єр Китаю, як кажуть, надіслав до Варшави шифрограму: “Далеке сонце зайшло за хмари, смуток і біль не породжують приязні.” Словом, спритний єврей, такі завжди прилаштуються.

Як на мене, то підозрюю, що у давні, неокреслено далекі часи, Станіслав Флято, котрого також називали доктором Фу, був китайцем, може навіть кузеном Конфуція. Це дуже правдоподібно, коли зважити на розкосі блакитні очі, лагідну гармонію думок і спокій слів. У кожному разі, ані золота, ані хутер не було, а позаяк я згадував про корені женьшеню, то був-таки один, у аптекарському флаконі, поміж книжками.

– Такі-от мої скарби, – засміявся він тихо, коли я розповів йому про плітки. – Книжки, яких ніхто не прочитає, кілька віршів, записаних на єдвабі безповоротно забутими поетами. Тим гірше для мене, ти правий, злічиме можна конфіскувати, незлічиме породжує ненависть.

Він сягнув по флакон, у якому гідно заколихався людиноподібний корінь, зодягнув окуляри і відміряв п’ять крапель спирту на грудочку цукру.

П’ять у китайській містиці – важливий знак. П’ятірці відповідають п’ять сторін світу (із центром включно), п’ять заборон луціє (не убивай, не кради, не жадай, не пий вина, не їж м’яса), п’ять моральних вартостей лучан (милосердя, обов’язковість, мудрість, вірність, культура побуту), п’ять благословенств лу фу (багатство, довге життя, тиша і спокій, цнота, здоров’я).

– Скуштуй, це на довговічність.

Я не запам’ятав смаку. Напевне, солодкувато-гіркий чи гіркувато-солодкий. Зрештою, ми розмовляли ледве чи пів години. Мені було трохи більше двадцяти років, і проблеми довголіття мене мало обходили. Я поспішав до моєї прекрасної, ніжної приятельки К., котра мене час від часу кидала.

Станіслав помер через три або чотири місяці потому, заповівши мені флакон із плаваючим коренем і перше видання Red Star Over China Едґара Снов із присвятою (“Ронові, на згадку – Автор, Шангай, 1949”). Між сторінками книги я знайшов фотокопію чудового у своїй делікатності рисунку галузок жасмину, сосни й сливи, із викалігруваною поруч інскрипцією: “Пахощі разом із зрілим літом приходять; вічнозелені життя, кохання, щастя і спокій.” На звороті фото хтось (напевне Станіслав) занотував: “Лю Чішуї – пізні п’ятдесяті.”

Женьшень найкраще родить у провінції Шаньсі від матері сосни. Його називають червоною дитиною, а червінь у Китаї має багато значень.

Я було уже й забув про каліграфічні таланти Лю Чішуї, коли у грудні 1974 року моя (прекрасна і ніжна) приятелька К. придбала у Сан-Франциско рисунок цього митця за сто доларів від одного китайця, втікача із Шангаю, а через тиждень продала твір за десять тисяч доларів, не доклавши до цього ніяких зусиль, іншому китайцеві, котрий зовсім не виглядав на біженця. “Він з’явився нізвідки, у нього були манери різника, – писала вона мені, – френч а ля Мао, тільки із коштовного матеріалу, не забажав залишити адреси, а коли я запитала його про Лю Чішуї (чи живий він, а коли так, то де і яким чином із ним сконтактуватися?), мовчки витягнув гроші із течки, поклав їх на столі і зник. Я дедалі більше розумію, як мало знаюся на світі. Мій космос жене у незвідане, дедалі тісніший, дедалі густіший і дедалі глухіший на звуки. які долинають іззовні. Вихована на культі повстяних капців, Рембрандта, Ґойї та Тарнера – звідки б я могла дізнатися про майстра Лю Чішуї. Але десять тисяч не можуть залишитись без пояснення. Прошу, довідайся щось про Лю, додаю п’ятдесят доларів. Вітай дружину. Ясна річ, прошу Тебе дотримати це у найбільшій таємниці. Відомості надсилай на службову адресу. Мій теперішній чоловік страшенно ревнивий на спогади про Польщу.”

Приязнь має свої права. Вона також має свої обов’язки, тим більше, що у Варшаві 1974 року за п’ятдесят доларів можна було тиждень бенкетувати, коли зважити на низьку ціну на віскі, а коли за основу прийняти пійло Золота Осінь, яке удавало кальвадос, – то й два тижні. Пізніше я взявся вивчати біографію Лю. З уривків інформації, яку вдалося видерти у неохочих бібліотекарів, злостивих чиновників і підозріливих антикварів, через рік я зумів скомпонувати короткий життєпис Лю Чішуї.

У листі до К., яка власне покинула другого чоловіка, поштивого Роналда, задля перспективного кінорежисера, я також переказав стокгольмську адресу Станіславової дочки.

Лю Чішуї народився 1898 року у селі Татайчжуан (провінція Шантун), неподалік від святої гори Тай Шань і родинної садиби Конфуція, за вісімдесят кілометрів на південний схід від Цинтао, нещодавно зайнятого німецькою морською піхотою. Дідусь Лю був випускником школи шкіл – імператорської академії у Пекіні; батько – власник прегарного маєтку, особа освічена та обдарована здібностями (після закінчення студій він здобув ступінь сюцая, себто квітучого таланту) – терпляче знайомив сина із великою спадщиною китайської культури. Він, певне, був добрим навчителем: хоча безсумнівним є факт, що Лю Чішуї обтерся об комунізм і певний час перебував під впливом того, що пару европейських блазнів називають геґелівською спокусою, однак, незважаючи ні на що, залишився поетом традиції. Уже під час навчання у Цинтао він вступив до Конфуціянського Літературного Товариства. Це рішення сформувалося під впливом дискусій із пастором Ріхардом Вільгельмом, творцем елітарної Німецької Гімназії, автором Душі Китаю й Короткої історії китайської цивілізації, перекладачем І Дзін (вступ до німецького видання цього твору написав сам К.Ґ. Юнґ, приятель Вільгельма у двадцятих, після того, як пастор повернувся до Німеччини). Саме Вільгельмові, який, прибувши до Китаю на борту крейсера “Імператриця Елізабет” в якості культуртреґера, усвідомив варварські джерела своєї місії, Лю завдячував скептичне ставлення до культури Заходу. Отож не дивуймося, що коли у квітні 1927 року ґанґстери із Зеленої Банди, при підтримці солдатів Куомінтану, розпочали облогу Шангайського університету, Лю підтримував бойовий дух колег-студентів, читаючи напам’ять фраґменти Книги перемін, а не цитуючи, як дехто міг би сподіватися, твори Володимира Леніна.

Університет упав 12 квітня 1927 року. Під час операції були убиті принаймні чотириста студентів (Анре Мальро у Долі людській твердить, що полоненими тоді комуністами палили у топках локомотивів, не можна виключати, що так було й насправді, як і того, що – згідно із пізнішим свідченням Чжоу Еньлая – кількість жертв була десятикратно вищою). Завдяки допомозі Ю Ціацина, великого шангайського судновласника, Лю знайшов притулок у Французькій Концесії. Там він нав’язав стосунки із Групою П’яти (письменниця Фен Кен, есеїст Лі Лейсень, поети Гу Єпінь, Їн Фу та Роу Ші), яка редагувала конспіративну газету “Шангайський Червоний Прапор”. 17 січня 1931 року приятелі Лю були заарештовані, а 7 лютого того ж року – розстріляні за наказом коменданта шангайської гарнізонної в’язниці. Справа ця набула розголосу завдяки журналістові Едґарові Снов. Ліберальні та ліві письменницькі угруповання усього світу протестували проти цього злочину (серед тих, хто підписав лист із засудженням Куомінтану, були серед інших Сінклер Льюїс, Роберт Фрост, Торнтон Вайлдер, Теодор Драйзер, Едмунд Вілсон і Малком Коулі). Лю мусив тікати.

У 1933 він опинився у Москві.

Що міг побачити у столиці світового пролетаріату він, мешканець пульсуючого життям Шангаю? Те саме, що й інші. По-третє злидні, по-друге бруд. По-перше страх. Але, на відміну від більшості мешканців комінтернівського готелю Люкс, він не умів чи не хотів снити наяву. Він не обманював сам себе. Він передбачав найгірше. І правильно. Він хотів утекти. Таким його запам’ятали німецькі комуністи, котрим вдалося пізніше пережити табори ҐПУ і Ґестапо (Курт Мюллер, мешканець готелю Люкс, заарештований у Німеччині 1934 року, ув’язнений у Дахау до 1945 року, викрадений у 1952 році з Берліна до Росії, звільнений з табору у 1955 році внаслідок втручання Конрада Аденауера, розповідав мені у Базелі у 1972 році про китайця – ... как ему было? кажется Лю или Ли... умница и пьяница... – котрий після горілки співав, викликаючи обурення у декого з товаришів, арії з класичних пекінських опер). Більшість приятелів Лю потрапили до в’язниці незадовго до його щасливого виїзду у Китай. Декого розстріляли, інші повернулися на батьківщину лише після 1956 року, коли почала розпадатися сталінська система таборів.

Лю Чішуї знайшов притулок у Юнані, поруч із Чжоу Еньлаєм. Мовчазний, просякнутий гіркотою, він вдавався до опіуму. Від наркоманії він вивільнився лише у 1943 році, завдяки допомозі Лан Шилей, відомого у ті часи письменника, котрий у есеї Дика лілія розкритикував тоталітарну практику функціонерів комуністичної партії. Лю за намовою Лан Шилея зайнявся театральною режисурою. Він також досконало опанував гру на класичних китайських музичних інструментах. Лан Шилей був страчений у 1947 році за наказом Тай Юнцяо, шефа служби безпеки (Департаменту суспільних справ) у Сін. У 1949 році Лю знову впав у депресію (ширилися чутки про нещасливе кохання). Його стан був настільки поважний, що керівництво вирішило посадити його під домашній арешт. До публічного життя він повернувся у період “Ста Квітів”. Лю відважно виступав на захист китайської театральної традиції. Завдяки його втручанню цензура дала згоду на постановку Чотирьох візитів у пекло, Історії Червоної Сливи та Восьми помилок... . Це, в свою чергу спричинило гострі нападки Відділу Пропаганди Центрального Комітету Комуністичної Партії. Звинувачений самим Мао Цзедуном у сприянні консервативним тенденціям, він привятив увесь свій час рятуванню книг (апарат служби безпеки організував у 1959 році акцію очищення бібліотек від ідеологічно підозрілих книг). У колекції Лю знайшов притулок єдиний повний примірник Цинь Пін Мей (період династії Мін), Цюейлей Ґуй (унікальний запис говіркою лу) та Люейє Сьєньцун. Про колекцію Лю оповідали чудеса. Чи збереглася вона донині?

І що трапилося із її власником?

У 1961 році його рисунки квітів і птахів були виставлені у галереї Самотньої Хмари в Шангаї.

Востаннє прізвище Лю з’явилося на сторінках пекінської преси у 1962 році з нагоди дискусії навколо повісті Лю Чідань...

Чи вдалося йому уникнути ганебного каптура з ослячими вухами у часи культурної революції?

А може він упав під ударами розкошуючих у шаленстві гуньлейпінів?

Чи могло так трапитися, що єдиним слідом від людини залишиться фотокопія шматка єдвабу з парою ієрогліфів?

Не вірю!

У листопаді 1978 року я отримав поштівку з Гонконґу. “Побувала у Стокгольмі. Розмовляла із дочкою д-ра Фу. Нічого не знає. Лечу в Пекін. Твоя К.” Через рік повідомила мене, що готує колекцію моди для відомої паризької фірми: “... я вирішила використати орнаментику костюмів мандаринів.” Ми мали зустрітися навесні 1980 року в Нью-Йорку. На аеродромі мене наздогнала звістка про її несподіваний виїзд у Китай. У грудні 1982 року її колишній третій чоловік сповістив мене про нещасний випадок. Він писав, що її збив автомобілем невідомий злочинець. Поліція Гонконґу невдовзі припинила слідство у цій справі. І наприкінці жахливі слова: “Я вважаю, що це ти винен у тому, що трапилося. Ти втягнув її у пастку... Вона заплатила життям. Я ніколи тобі цього не вибачу.”

Цей чоловік збожеволів! Яка пастка?

Через деякий час із інших джерел я дізнався, що тіло К. знайшли у розбитому автомобілі. Поліцейські лікарі знайшли у її крові смертельну дозу алкоголю.

Водночас Роналд, її другий чоловік, особа навдивовижу лагідна, переконував мене, що вона вчинила самогубство.

Відстань і час перетворюють розпач у жаль, а жаль – у меланхолійний леткий смуток. Якщо хто помирає в Гонконзі, то це виглядає так, ніби він помер тільки частково, наполовину, неначе вибрався у далеку подорож; отож чи міг я зробити щось більшого, аніж погодитися із тим, що К. й так не зникне із моїх снів?

Про Лю Чішуї я згадав у 1988 році, коли перечитував статтю якогось російського сінолога, котрий, здається, на сторінках “Военно-Исторического Журнала” доводив, що усіляке зло має витоки у культурі Заходу, бо тільки-но гляньте – провідники Червоних Кхмерів навчалися у Сорбонні, їхній наставник, “убивця мільйонів” Кан Шен – у Німецькій Гімназії в Цинтао. Теза статті (російський народ-богоносець повинен на віки вічні відгородитися від Заходу, бо інакше загине у безодні раціоналізму й споживацтва) не була особливо новаторською, це врешті смішно, що проти достатку протестують найчастіше люди, котрі до нього прагнуть, але не вона мене зацікавила, а примітка: “Кан Шен, якого називали китайським Берією, навчався у 1914-1917 роках у школі, організованій пастором Ріхардом Вільгельмом.”

Докладніше простудіювавши предмет, я міг стверджувати, що біографія Кан Шена дзеркально симетрична долі Лю Чішуя. Як і поет, він народився 1898 року у Татайчжуан (провінція Шантун) у поміщицькій родині. Його дідусь був випускником школи шкіл – пекінської імператорської академії, а батько мав славу ерудита. У 1914-1917 роках Кан Шен (якого тоді звали Чан Цунке) навчався у школі Ріхарда Вільгельма. Там було двадцять вісім німців і дев’ять китайців: неможливо, аби Лю не був знайомий із Каном. Неможливо ще й тому, що вони одного й того ж року розпочали навчання в Шангайському університеті й вступили до тієї ж комуністичної парторганізації. Навесні 1927 року Кан Шен – секретар університетської партійної організації – керував студентськими групами, які напали на поліцейський арсенал і залізничний Північний Вокзал. Після різанини 12 квітня завдяки допомозі судновласника Ю Цяцина він знайшов притулок і роботу у Французькій Концесії. Там він спершу приєднався, а потім увійшов у гострий ідеологічний конфлікт із Групою П’яти (письменницею Фен Кен, есеїстом Лі Лейсенем, поетами Гу Єпінем, Юн Фу і Роу Ші), яка редагувала “Шангайський Червоний Прапор”. За його доносом Група П’яти була заарештована і невдовзі розстріляна. У Москві він з’явився у 1933 році. Як працівник ОДПУ він будив страх у середовищі китайських еміґрантів. За його порадою і при співучасті були заарештовані й страчені сотні людей. У 1936 році він створив Бюро Винищення Контрреволюціонерів. Після приїзду до Юнань Кан очолив Департамент Суспільних Справ (службу безпеки) і допомагав Мао Цзедунові у боротьбі з внутрішньопартійною опозицією, користуючись слідчими зразками, опрацьованими в СРСР.

У ті часи Кан увійшов у близькі стосунки із Цян Цин, дружиною Мао Цзедуна, і кілька разів виступив як музикант, що відзначався досконалою грою на традиційних інструментах, у поставлених ним театральних виставах.

У 1943 році він переконав свого кузена Лі Ючао, аби той звинуватив письменника Лан Шилея у троцькізмі, а через чотири роки наказав стратити нещасного автора Дикої лілії. Виконавець вироку Тай Юцяо став пізніше заступником шефа служби безпеки у Сичуань. Кан потрапив до психіятричної лікарні після чергового нападу шалу: він відстрілювався від масованої атаки духів своїх жертв.

У 1949 році Кан Шен усунувся з публічного життя. Спершу він оселився у Цинтао, пізніше його перевезли до урядового Пекінського Шпиталю. Причини цього не зовсім зрозумілі. Поговорювали про наслідки багаторічного вживання опіуму, про нещасне кохання, яке закінчилося спробою самогубства жінки, з якою він перебував у зв’язку, про неласку Мао Цзедуна, про релігійну фіксацію, про прагнення опанувати рівень майстра у мистецтві каліграфії, про страх перед духами, про ТЛЕ (temporal lobe epilepsy), про страх перед помстою недобитих жертв чисток, про те, що він, спадкоємець конфуціанської традиції, не міг погодитися із думкою про звитягу селянських генералів і люмпенів-міністрів, а також про те, що сім років притулку вистачить на створення великого плану, але плану чого?

Що б там не було – він безпечно пережив, аби у 1956 році з’явитися у Східному Берліні у ролі спостерігача на з’їзді СЄПН. У 1959 році він став заступником голови Політичної Консультативної Ради. Використовуючи своє становище, Кан почав привласнювати заборонені книги з розграбованих публічних і приватних бібліотек. Пізніше, у роки Культурної Революції, він став власником дванадцяти тисяч книг і понад тисячі предметів старовини, конфіскованих в ув’язнених інтелектуалів. Про його приватну колекцію книг і графіки розповідали чудеса. Від 1960 року він відповідав (що викликало наростаюче роздратування росіян) за стосунки між Китаєм і СРСР. У 1962 році Кан взяв участь у дискусії навколо повісті Лю Цитань. Від 1965 року він фактично контролював службу безпеки Китайської Народної Республіки і усією силою її апарату підтримував Цян Цин у звитяжному марші до влади.

Це за його наказом був закатований насмерть професор лінґвістики університету Фурень Чан Чуньї. Старого, помираючого від раку печінки науковця привезли зі шпиталю до в’язниці. Від імені Кана йому запропонували милість легкої смерти взамін за підписання фальшивих оскаржень. Чан Чуньї відмовився. Його били упродовж двох тижнів. Крики й стогони професора записували на магнітофонну стрічку, яку щодня пересилали Канові, аби він її прослухав. Врешті професор підписався. І відразу ж помер.

З подібною жорстокістю Кан Шен поставився до драматурга Лу Ганя. Письменника били, тортурували багатодобовим безсонням. Його дружину й дочку ув’язнили у таборі. Перша померла від виснаження. Друга зійшла з розуму. Пізніше її замучили у в’язниці.

Чи Кан Шен також відповідає за зникнення поета-каліграфа Лю Чішуї? Цього мені встановити не вдалося.

Але напевне.

Напевне так!

Великий кат умер у грудні 1975 року. Труну з його трупом виставили у палаці династії Цин.

Цян Цин була засуджена у процесі Банди Чотирьох до смертної кари із відтермінуванням... Померла, вочевидь наклавши на себе руки, у 1991 році.

Але що сталося з Лю Чішуї?

У грудні 1991 року я поїхав до Стокгольма, аби поговорити з одним дідусем, котрий нахвалявся, що знає таємницю вирощування гомункулюсів. Скільки разів треба викинути кубик для гри в кості, кістками курчати або панциром черепахи – аби в цьому упевнитися? Старий зажадав астрономічної суми грошей. До того ж він огидно їв, плямкав, слинився і гикав. Завершення трансакції ми відклали на місяць (через місяць він повідомив мене, що виїжджає до Індії і зник назавжди). Виходячи із ресторану “Стріндберь”, я наштовхнувся на дочку Станіслава. Коли я запитав її про зустріч із К., вона дуже здивувалася.

– Ні, ніхто мене ніколи не питав про поета Лю Чішуї. Правду кажучи, я про нього нічого не знаю...

Я описав їй К., її вічно здивовані очі, уста, розхилені у делікатній іронічній посмішці, каштанове волосся, невеликі, хлоп’ячі стегна.

– Ні, я точно ніколи її не бачила, – сказала дочка Станіслава. – Ніколи.

І пішла собі.

Я повернувся до Варшави на саме Різдво. У поштовій скриньці поряд із поштівками з найкращими побажаннями і вимогою негайно заплатити телефонний рахунок я знайшов конверт із двома номерами “The Australian Journal of Chinese Affairs”, присвяченими Провідникові Мао та його найближчим співробітникам. Автор, чудово обізнаний із таємницями Китаю, твердив, що Кан Шен, “убивця мільйонів”, використовував у своїх літературних і мистецьких творах псевдонім Лю Чішуї!

Я пиячив тиждень, може довше, не пам’ятаю, я втрачав свідомість, здається кидався з кулаками на людей, проголошував якісь тиради, протестував, а пізніше якось минулося. Це завжди минається...

К. іноді з’являється у моїх снах. Я бачу її вічно здивовані очі, лагідну іронічну посмішку на устах, відчуваю тепло її грудей і живота.

Я прокидаюся із сльозами на очах. І далі плачу, потиху, аби ніхто не почув, вдивляючись у поставлений на полиці поряд із томом Red Star Over China флакон, у якому помирає жовтий, скоцюрблений корінь женьшеню, подарунок Станіслава Флято, доктора Фу.

Переклав Андрій Павлишин


ч
и
с
л
о

13

1998