Судячи з візитної картки, Войтек змінив прізвище (одну літеру) і спосіб заробітку. З вигляду – що дожив такого віку й статусу, коли цілком відповідає своїй зовнішності. Полисів, обреск і спаршивів (я відчув себе одразу краще; принаймні волосся у мене все ще густе, а обличчя припухає тільки після значної кількости горілки). Але я упізнав би його без жодних проблем, хоча від часу нашої останньої зустрічі минуло щонайменше двадцять років. Він почав розпитувати про шкільних знайомих. Я ще раз глянув на його візитну картку. Він пояснив, що вийшов на пенсію. – Таке життя мені остогидло. – Яке? – Таке... – Він серйозно хворів, отож зараз займається торгівлею, спілка з обмеженою відповідальністю, комп’ютерні іграшки, все добре.

– То що у знайомих?

Я сказав, що Генєк має фірму в Торонто, Павел напився з нагоди повалення берлінського муру і потрапив під вантажівку, здається водій так само був п’яний з того ж приводу, політика небезпечна, краще нею не займатися, Анджей працює капітаном на панамському танкері, Юрек став активістом однієї дуже правої і дуже католицької партії, тобто спокутує свою блискучу кар’єру у комуністичних молодіжних організаціях, а може він про неї забув, все одно, К. наклала на себе руки, зрештою, хтозна як воно було насправді, бо дехто стверджує, що її убили, далеко звідси, в Гонконзі.

– Наші лави рідішають, – зітхнув він зворушено.

На мене накотився гнів. Я ж бо був глибоко переконаний, що вже хто-хто, а він втратив право на те, щоб бути у наших лавах, і мені однаково, добре йому чи зле, хоча колись я його любив, і в принципі й зараз симпатизую.

– А що із Сарою? – запитав він після хвилинної паузи.

Він тримався завше збоку, тихий і педантичний. К., переконана у тому, що кожній людині притаманний певний колір, говорила про нього, що він сірий і безформний, краще його не торкати. Я кохав її, а пізніше втратив, тож цей опис залишився у моїй пам’яті на згадку. Мені припала до смаку думка, що він сірий і безформний, ще й тому, що так зручніше. В опанованому хаосом світі потрібні готові формули. Треба триматися їх, поки можна, до межі, за якою починається сліпота чи свинство, інакше життя втрачає такий-сякий сенс, а прецінь певність у тому, що Войтек мені симпатичний і цьому існує якесь пояснення, не давала мені спокою.

Від зустрічі, яку я описую, минуло три місяці, і зараз, перевіривши дати, я можу з усією певністю стверджувати, що полюбив його 9 січня 1955 року, через кілька днів після того, як мій батько вийшов із в’язниці. Було далеко за полудень. Ми пішли на ковзанку, оскільки батько хотів побачити, як я катаюся на ковзанах, але з цього нічого не вийшло, бо він зайшовся кашлем і його почало судомити від болю. Я не знав, що діяти. Біля освітленої кольоровими жарівками каси ковзанки я побачив мого співрозмовника. Він ішов разом із мамою, втулившись у поли її пальта із хутряним коміром. Я підбіг до них, вигукуючи, що батько, з в’язниці, саме випустили... Жінка стримано посміхнулася і поплескала мене по обличчю, кажучи, що втішена, а її син дав мені дві російські шоколадні цукерки з ведмедиками на обгортці. І тому я його полюбив, бо інші знайомі нас уникали, відвертали голову або переходили на другу сторону вулиці.

– Що з Сарою?

Я не міг повірити, що він наважиться спитати про це. Він доніс на неї у 1968 році, під час розправи із студентством, яке повірило, що свиняча котлета може бути успішно замінена свободою і братерством (у моїх вухах досі бринять його пискляві, на межі схлипування, декламації про єврейську, антисоціялістичну аґентуру в нашій вищій школі), впакував до в’язниці, зажадав, аби вона зробила аборт їхній спільній дитині, послужливий есбіст передав їй листа до камери, вона перерізала собі вени вигостреною об мур ложкою, її ледь врятували.

– Яка Сара? – думаю, що моє здивування виглядало вірогідним. – Ніякої Сари не пам’ятаю.

Він зіщулився.

Мені на думку спала глиста, проштрикнута шпилькою. Он як звивається.

Він витер піт з лисини і сказав, що я повинен його вислухати.

– А то з якого дива?

– Бо тільки ти у мене залишився.

Я спитав, чи не краще було б поговорити про інтимні справи з кимось близьким. Скажімо, з дружиною.

– Не можу, – пробурмотів він.

– Тоді з матір’ю?

Ніякої реакції. Згадавши, що він був міністрантом у Святого Михайла, я назвав йому адресу найближчої церкви. Войтек зірвався з крісла, стискаючи п’ястуки. Оббігши кімнату і спинившись біля вікна, він почав розповідь. А я слухав, без найменшої приємности, намагаючись пригадати собі смак цукерок із ведмедиками на обгортці.

*

Я народився у листопаді 1946 року неподалік від Кельц. Дідусь по материній лінії був мірошником, йому добре велося і перед війною, і в роки окупації. У нього був великий будинок в садку, радіоприймач із магічним зеленим оком і автомобіль на деревному вугіллі. У 1947 році млин примусово націоналізували. Дідусь помер, напевне від розпачу, залишивши велику спадщину. Мати залагодила перехід до кооперативу у Варшаві. Ми мешкали вдвох у невеликій квартирці, з вікон якої відкривався краєвид на парк із старими деревами, палацами і скульптурами жінок із великими персами.

Більша частина парку була огороджена залізним парканом, за ним стояли озброєні солдати. Іноді там з’являвся низький вусатий чоловік із старанно зачесаним волоссям. Це був президент Болєслав Берут. Я добре знав його обличчя із серії поштових марок: портрет у коричневих, блакитних і вишневих тонах. Моє дитинство напевне було щасливим. Ми жили у достатку, до школи я носив канапки з шинкою, на іменини мама купила мені авторучку “Ленінград” у коробочці із золотими літерами. Ти мені заздрив, правда? (Правда, заздрив). Це було б справжнім щастям, коли б не батько. Його відсутність. Вечорами мати розповідала мені про його геройські вчинки у роки війни, про те, як він був у партизанах, виконував функції таємного кур’єра, як одного разу, тікаючи від Ґестапо, знайшов притулок у дідовому млині і там зустрів маму. Кожного разу я питав її, де він зараз. Кожного разу вона відповідала, що це військова таємниця. Цього вистарчало. Я засинав, шепочучи, що напевне він повернеться на Різдво.

У перших днях січня 1955 року до нас навідався невисокий чоловік у синьому в білу смужку костюмі. Він подарував мені колекцію марок з Іспанської Ґаяни у новому, пропахлому клеєм клясері та офіцерський пояс із портупеєю й порожньою кобурою. Коли він пішов, мати одягнула чорну сукню, і ми пішли до церкви. Там вона сказала, що батька нема в живих.

– Євреї його убили, як Господа Ісуса!

І почала хлипати, а я перелякався, що мені зараз серце розірветься від її болю. Ми сиділи у порожній та холодній церкві аж до смеркання. Треба було йти додому, але ми обоє усвідомлювали, що це не те місце, куди б нам хотілося повернутись.

Я побачив тебе біля освітленого кольоровими жарівками входу на ковзанку. Ти йшов із сивим чоловіком, у нього було молоде обличчя і світлосірі, оточені темними колами очі. Він йшов непевно, неначе навпомацки, заходячись кашлем. Ти підбіг до мене, вигукуючи, що це твій батько. У нас вдома говорили, що він добряче підсів, як пити дати, отримає смертну кару, його вже нічого не врятує, а може й уже дістав кулю? – Його випустили! його випустили! – повторював ти сміючись, і тоді я зрозумів, що зло здатне також одягати маску чужого щастя. Я дав тобі дві цукерки. Мати шарпнула мене за руку, і ми поспіхом пішли собі, аби якнайдалі. Аби тільки ти зник нам з очей.

Я не відкидаю ненависти. Цим я завдячую тобі, тобі у ту хвилину, і тому ти мусиш мене зараз слухати, навіть якщо тобі це не до смаку, правда?

Потім до нас почали навідуватися чоловіки у поношеному одязі. Деякі безпосередньо із в’язниць, бездомні й самотні. У більшості з них дрижали руки і тряслися ноги. Щирячи беззубі щелепи, вони шепотіли, що я неначе дві краплі води схожий на їхнього командира і приятеля, на Дикого Кота, на Молота, на Мірошника, такі псевдо мав батько у роки війни, і я повинен добре харчуватися, займатися спортом, вправлятися, аби набратися сили, бо коли прийде час, то помщуся за нього, і за них також, за в’язничні поневіряння, за тортури і знівечені життя, хай нам Бог допоможе. Мати купувала щось міцнішого, і вони потім співали пісеньок.

Помер Берут. Пліткували, що його отруїли росіяни під час бенкету в Кремлі. Ми стояли у черзі, яка звивалася поміж брилами посірілого снігу, аби побачити його тіло, покладене у відкритій труні, сповитій гірляндами квітів. Міліціонери тягнули пияка, котрий співав:

Увечері до нас навідався чоловік у синьому в білу смужку костюмі. Він поклав на столі якусь американську газету, де було написано, що батько “загинув у лютому 1953 року в Гаррісбарґу, Пеннсилванія.” Мати принесла пляшку і два келишки.

– Чи пишуть, хто це зробив? – спитала вона хрипким шепотом.

Він переклав, нервово покашлюючи:

– “...ймовірно від рук аґента польської політичної поліції.”

Після того, як гість пішов, мати спершу казала мені знайти на карті Гаррісбарґ у штаті Пеннсилванія, США, а пізніше присягнути, що я не забуду і не прощу жодному червоному.

Коли я здав випускні екзамени, мати замовила у каменяра таблицю на символічну могилу батька: “Загинув від рук катів.” Щодня вона їздила на цвинтар молитися про помсту. На третьому році навчання в університеті я познайомився із Сарою. На іменини вона подарувала мені набір циркулів, найбільший, який тільки можна було купити, і найдорожчий. Пам’ятаєш? (Так, пам’ятаю, хоча волів би забути. Спільна пам’ять дрібниць є наслідком збігу обставин. Чи можна виснувати з неї міру вини або приємність заслуги? Якщо гріха не можна було вчинити без свідків – власне я порадив Сарі купити подарунок, сам вибирав циркулі – то чи спільна пам’ять стає доказом співучасти? Чи відповідаємо ми за людей, котрі з’являються у наших спогадах, у наших снах, за їхню долю і за те, що нам вдалося про них запам’ятати?)

Я показав циркулі матері. Вона спитала, від кого. Я назвав Сарине прізвище. Мати зблідла.

– Її батько брав у цьому участь! – вигукнула вона – Ти ж присягав!

Я вийшов, хряснувши дверима і стискаючи п’ястуки на власну матір, перший і останній раз у житті.

Коли я став на порозі їхньої квартири, він спитав мене, посміхаючись, чи я не голодний, бо дружина власне готує вечерю. Я попросив про хвилинну розмову віч-на-віч. Про мого батька. Він сказав, що нічого не знає, а коли я почав наполягати, здобувся лише на фразу, що такі то були страшні часи.

Я ударив його в обличчя. З носа потекла вузенька цівка крові. Він витер її зворотньою стороною долоні. Я вдарив ще раз. Він розплакався. Тоді я пригадав його: це ж він приходив до нас у синіх у білу смужку костюмах, у п’ятдесяті роки.

Пізніше казали, що я жорстокий. Що то через мене Сару заарештували, а я ж, прецінь, не мав такої влади, аби когось посадити до в’язниці. Вона брала участь у студентському страйку, редагувала листівки, занадто голосно протестувала. Врешті, через два місяці її випустили, а я забезпечив їй можливість швидко виїхати з країни й забути про те, що нас пов’язувало.

Невдовзі я отримав пропозицію працювати у тій установі. Це було для мене цілковитою несподіванкою, бо, зважаючи на родинні обставини, до комунізму я ставився цілком неґативно. Я зауважив, що уста мого співрозмовника скривилися у гримасі розчарування.

– Комунізм – це тільки ідея, – сказав він. – Ми займаємося життям. Аби робити це з розумом, ми потребуємо допомоги осіб, котрі мають привід існувати і знають про це. Принаймні, прагнуть довідатися.

Він перегорнув стос паперів, вийняв з нього картку і підсунув у мій бік.

Це була копія службової записки за січень 1953 року, в якій автор пропонував невідомому адресатові – прізвище було замазане чорною тушшю – ужити усіх доступних заходів щодо Мірошника, тепер у США, особливо активного у підготовці провокаційної операції “Процес”. Нижче нагадувалося, що від 1940 року Дикий Кіт, Молот, Мірошник був пов’язаний із реакційними підпільними організаціями, у 1945-1946 роках як кур’єр підтримував зв’язок між ними й Лондоном, у листопаді 1946 року з’явився у британській зоні Берліна. Після допиту, проведеного IX секцією Сікрет Інтелідженс Сервіс у Ганновері, спрямований до охоронних частин Райнської армії. У березні 1947 року бачений у Римі, де працював у відділі забезпечення газети “Daily American”. Пізніше працював моряком на катері, який курсував між Мальтою та Бриндізі. Від 1950 року у Сполучених Штатах.

Записка була підписана полковником О.

Співрозмовник попросив мене зберегти почуте в таємниці, оскільки: по-перше, наша фірма не має звички розголошувати оперативних даних, по-друге, полковник О. живе у Варшаві, зараз у відставці, щоранку прогулюється парком, каже, що для оздоровлення – на загибель ворогам, а пізніше пише мемуари, у великій таємниці від нас, отож поки що не варто його турбувати, хай спершу закінчить свої спогади. По-третє, немає такої таємниці, котру не здолали б час і терплячість. Процес знищення таємних документів розпочинається, як правило, їхнім копіюванням. – Справа буде вияснена, це не підлягає сумнівові, а Ви будете першим, хто дізнається правду, бо син мусить знати, як загинув його батько, він має на це право, святе право. То що, згода?

Спеціальний вишкіл тривав два роки. Найцікавіші заняття – ясна річ, я омину тут технічні проблеми, котрими до глупоти переймаються творці шпигунських романів і фільмів, – були пов’язані із відтворенням правдоподібности чужої правди. Приглядаючись із схованки до людей, котрих переконували видати найприхованіші, найінтимніші секрети, я навчився окреслювати межі власної слабкости. Не йдеться про те, щоб її подолати, частково або цілком, на мою думку змінити власний характер неможливо, йдеться про те, щоб власну слабкість перетворити на інструмент пізнання противника. Його небезпечних намірів і його потреби співчуття. Його жорстокости й пам’яті болю, якого він зазнав.

Бо для того, щоб убити і сяк-так прожити, це в принципі одного варто, мусиш осягнути усією силою розуму й серця, що людина багата потенційними можливостями.

Невдовзі перед закінченням курсу один з моїх начальників познайомив мене із фраґментом розслідування обставин смерті Адама С., відомого у варшавських товариських колах торгівця золотом і шляхетним камінням.

Експерти прийшли до висновку, що він загинув внаслідок вибуху газу, який витікав із нещільно прикрученого краника. Чистий збіг обставин. Підозри викликав лише той факт, що група, яка перетрусила квартиру Адама С., не знайшла й сліду його архіву. А він цим архівом нераз вихвалявся.

Люди, які торгують золотом, завжди багато знають. Скільки лишнього мусив знати чоловік, через руки якого перетікала біжутерія, котру нелегально вивозили із Москви? Буду щирим, вибач! Тебе кілька разів бачили у його товаристві, ти заплатив за його похорон, до того ж у день вибуху подав прохання про закордонний пашпорт, до Швеції, якщо не помиляюся. Звідки у тебе на все це гроші? У цій ситуації могло з’явитися припущення, що ти намагаєшся організувати вивезення архіву за кордон, а може ти уже встиг його продати? Це, в свою чергу, означає, що справу треба дослідити безсторонньо, ретельно, у всіх аспектах.

Видно, я не був самотнім у цьому припущенні, оскільки за тобою спостерігали, а я – за пильність – здобув доступ до кількох вкритих пилом папок.

(Коли б я тоді знав, що це через тебе, худобо, мені забрали пашпорт, “з важливих державних причин”, як було написано у повідомленні – і Ви довго, а може й ніколи, не виїдете – додав есбіст із пикою вгодованого щура, коли б я тоді знав, а зараз це уже не має значення, щонайбільше прокинуся із криком і очима, повними сліз, а пізніше до ранку вдивлятимусь у стелю, із вируючою пусткою в голові, це вже не має значення, бо К. уже мертва).

Мати мені колись сказала, що Адам С. був від 1943 року безпосереднім начальником мого батька. Вони разом пробралися в активне у тодішній Варшаві середовище “білих” росіян, в якому роїлося від аґентів радянських, німецьких, ватиканських і ще сотні інших розвідок, разом вони ліквідували кількох комуністичних діячів, разом воювали в партизанах. Але у 1945 році Адам С. потрапив у пастку, влаштовану СБ десь під Кельцями, і вийшов на волю лише через два роки, коли батькові вже вдалося втекти.

З документів, з якими я міг тепер познайомитися, випливало, що у грудні 1945 року батько – разом з веденою ним групою емісарів, котрі несли накази й гроші для антикомуністичного підпілля – був затриманий стежею військ прикордонної охорони. Вони були посаджені до вартівні. Батькові, однак, вдалося вислизнути з-під арешту. Він блискавично організував озброєний загін, котрий відбив в’язнів. Лють безпеки була страшна, несповна тиждень по тому командир вартівні, поручник П. постав перед військовим судом. Під час процесу він визнав, що взяв від мого батька золоту двадцятидоларову монету, аби полегшити втечу. П. отримав п’ять років в’язниці. Емісари виконали завдання і безпечно повернулися до британського сектору в Берліні. Підпільна мережа зуміла протриматися іще два роки.

Пошуки поручника П. тривали кілька тижнів. Він мешкав у Щецині, працював у конструкторському бюро корабельні. Спершу П. поставився до мене з недовірою. Перш ніж ми пішли на сто грамів, я показав йому службове посвідчення. Він пив багато і зі смаком. За другою півлітрою П. сказав, що не має претензій. Сидів недовго, рік і ще трохи, з власної вини. Йому дали шанс. Він закінчив вищу школу. Політика його не обходить.

– Я був молодим і дурним, – повторив він кілька разів.

Я спитав його про чоловіка, від якого він взяв золоті двадцять доларів. Він стенув плечима:

– Великий спритник.

Я показав йому батькове фото.

– Здається той, – сказав він – Так, точно.

Чи знає він, хто відбив затриманих?

П. забелькотів, що там різні крутилися, чужі й інші, краще у цьому не грабатися, але свої міркування він має.

– Які міркування?

– Різні, але людина схильна забувати. Стільки років минуло, га?

Я відвіз його додому, роздягнув, поклав до ліжка, над яким висіло фото молодого чоловіка у конфедератці, мундирі з відзнаками поручника і перевішеним через плече автоматом. Я був зворушений: коли б він не дав себе перекупити, батько напевне загинув би в есбістській в’язниці або отримав кулю, а це означає, що і мене б не було на цьому світі.

Перевірка решти інформацій із записки полковника О. зайняла мені трохи часу. Про те, що IX секція СІС займалася добором аґентів для роботи у Східній Европі, багато писали з нагоди справи Кіма Філбі. Його спогади My Silent War я уважно перечитав із олівцем у руці.

Бібліотека, до якої я отримав доступ, була непогано укомплектована, але в жодному з індексів я не знайшов згадки про операцію “Процес”.

Видавану у Римі від 1946 року газету “Daily American” та її репортерку Клер Стерлінґ ліва італійська преса від самого початку звинувачувала у співпраці з американською розвідкою. Схоже, що справжнім творцем газети був Джеймс Джезус Енґлтон, народився 1917 в Бойз, Айдаго, син Джеймса Г’ю Е. (у 1933-1941 роках голова Американської Торговельної Палати у Італії), освіта: історія літератури, Єль, право, Гарвардська правнича школа, в 1941 редактор поетичного журналу “Furioso”, від 1944 року – шеф американських розвідувальних операцій у Італії.

Завдяки допомозі милої та гарненької журналістки Аліни я також відшукав кілька італійських публікацій шістдесятих років, з яких випливало, що відразу після закінчення війни Енґлтон разом із Кімом Філбі організував на Мальті вишкільний табір для албанців із антикомуністичного партизанського руху і наглядав за перекиданням їх на батьківщину на борту катера “Stormie Seas”. Операція завершилася кривавим фіаско. Загинули принаймні двісті осіб.

На підставі наступних вирізок і цитат, працьовито зібраних Аліною, я міг стверджувати, що Енґлтона, від 1955 року шефа служби контррозвідки у ЦРУ, регулярно й з приємністю демаскували журналісти: то писали, що він прагне повалити італійський уряд за допомогою Шостого флоту США, то звинувачували у підтримці цього уряду руками своїх агентів з міністерськими портфелями, він плів змови з монархістами й комуністами, Мальтійським орденом і неоправицею, Ватиканом, промисловцями, банкірами, а також із університетською професурою лівих, правих і центристських поглядів, тобто з усіма. Занадто гучно, занадто очевидно, аби бути ймовірним.

Я поділився цими сумнівами із батьком Аліни, котрий перед тим, як посісти високу посаду в закордонній торгівлі, провів кілька років у представництвах у США та Італії.

– Енґтон насамперед був поетом, – відповів він, хвилину поміркувавши. – Перекладав Бодлера й Рембо, зустрічався із Езрою Паундом і Томасом Манном, Нортроп цитував його у вступі до The Meeting of East and West ... а пізніше мусив запастися у тишу, пустку, неіснування...

Він піднявся з-за столу, перевернувши келих з червоним вином.

– Чи може поет жити без слави, йолопе? – вигукнув він ламким голосом і вийшов з кімнати, тріснувши дверима.

Поміж підвладних Алінин батько був відомий хамством і брутальністю. Про нього говорили, що людською мовою він говорить раз в рік, на Різдво, і то лише після літри спожитої. Аліна казала, що він переклав тридцять три пісні Пекла, остання була в чорновику, але соромився піти до видавництва.

У січні 1972 року, одразу ж після одруження з Аліною, я був призначений на другорядну посаду у торговельному представництві у одній із країн Південно-східної Азії. Участь у переговорах, пошуки нових ринків збуту, редагування звітів були, ясна річ, елементами прикриття, але я полюбив цю круговерть. Аліна щодня ходила на базар на березі моря і завзято торгувалася із китайськими купцями. Вона також вирішила написати книгу про азійські контрасти: з одного боку визиск й експлуатація, з іншого безжальне багатство й впливи американського імперіялізму, а поміж тим усім чимало для домогосподарок про звичаї, кухню, моду й кохання. А також багато фото, зроблених її новою приятелькою, Ванессою.

Вона з’явилася по сусідству через місяць після нашого приїзду і мало не одразу запросила Аліну до Жіночого клубу на показ мод. Вони годинами пліткували на терасі. Хихотіли. Пили вино. Знову хихотіли. Ванесса мала приятелів у всіх посольствах. Невдовзі ми почали спільно проводити вікенди. Худенька дівчина у військових черевиках, джинсах і тиковій куртці раз у раз відгортала руде волосся зі спаленого сонцем чола, такою я її запам’ятав. Уже кілька років вона мандрувала реґіоном, фотографуючи помираючих солдатів, щасливих плекачів опіуму, покривджених дітей, проституток в обіймах п’яних клієнтів, калік, настромлені на палі голови й спалені села, повні здичавілих собак і свиней.

Вона мала делікатні руки, вкриті сіткою золотистих веснянок і розсміяні зелені очі. Є такі жести, і такий ґатунок шепоту, і тихий плач, яких не можна вдавати, я знаю це понад усякий сумнів, і вірю, і не перестану вірити, незважаючи на те, що одного дня мені на стіл поклали жмуток фото, зроблених у її спальні.

– Ваша дружина – улюблена дочка свого батька, а ці фото боляче її вразять. Ваш тесть має високу посаду і довгі руки. Можна припускати, що внаслідок цього Ви будете змушені повернутися до Польщі з незначними перспективами для кар’єри, хіба що...– сказав мені спітнілий чоловік із м’ясистим носом і зрослими на переніссі чорними бровами, – хіба що...

Я вирішив довідатися: по-перше, чи під час оглядання цих фото він відчув непоборне бажання віддатися гріхові мастурбації, по-друге, від якого часу він працює для порнографічних видань.

– Діловий хлопець...– посміхнувся чоловік і назвав установу, для якої працює. Я попросив доказів. Ті, що були представлені, я визнав за недостатні. Трапляються випадки вербування під чужими прапорами. Чоловік собі думає, що нав’язав співпрацю з арабами, а судять його за співробітництво із Моссадом, чого б я зовсім не хотів з найрізноманітніших причин. Не з євреями! У мене з ними свої порахунки! Наприкінці я забажав ближчого контакту з Джеймсом Джезусом Енґлтоном, у особистій справі, я, ім’я й прізвище, народжений там і там, син мого батька, відомого й шанованого там, де треба. Я сказав правду. І пішов, залишивши на столі фото, котрі були доказом моєї невинности.

Створення ймовірного образу аґента вимагає знань, слуху, інтеліґентности й грошей.

Вимагає чутливого серця.

За помилку у конструюванні цього образу часто платять життям. Іноді втрати ще вищі.

Але чи варто було у цьому випадку рахуватися із помилкою невірогідности? За мною стояв батько і його смерть у Гаррісбарзі, штат Пеннсилванія, і мати у вічній жалобі, і я, з усім, що в мені було. Під час тестування на варіографі – у нас його називають детектором правди – інструктор сміявся, що мої відповіді доведуть американців до божевілля. Коли я говорив правду, стрілки апарата починали неспокійно смикатися, демаскуючи мене як брехуна.

Отож я повинен був відкинути правду, без якої моя місія втрачала сенс, на користь брехні, котра чинила мене захищеним і водночас позбавляла сенсу існування?

– Бреши правдою, – порадив інструктор.

Під час наступної зустрічі чоловік із м’ясистим носом пітнів трохи менше, зате скаржився на тайську кухню, протиставляючи її елеґантній і продуманій простоті культури Вюрста. Спогади з молодих літ, чулі й прості: Гайдельберґ одразу по війні, жінка за пачку Лакі Страйк, у Берліні дешевше, навіть за півпачки будь-яких сигарет, смак картопляного салату з келишком кминової горілки у кнайпі неподалік від Чарлі Чек Пойнт. Він приязно поклепав мене по плечі і підсунув некролог татуся з внутрішнього бюлетеню ЦРУ за 1953 рік: “... трагічна доля..., ярмо неволі..., брава відвага, спільний досвід, набутий на закривавлених пісках адріатичних пляжів..., надія свободи..., почуття жалю”, а наприкінці: “... дерево гніву стрясти, з нього сльози оті.” Й ініціали: J.J.A.

– Вони означають Джеймс Джезус Енґлтон? – запитав я. – Чи правда, що він пише вірші?

Чоловік посміхнувся. Цей доказ я визнав за тимчасово достатній.

Ми домовилися про те, про що варто було домовитися, і я пішов до бюро, аби повідомити керівництво, що гра розпочалася.

Упродовж наступних двох років я передавав протилежній стороні – ясна річ, під належним контролем – десятки правдивих, майже правдивих і цілковито неправдивих інформацій, здобуваючи вдячність і довіру усіх, кого це цікавило. Принагідно мені вдалося зав’язати добрі стосунки із кількома сінґапурськими підприємцями, котрі діяли на ринку електроніки. Вони крали й копіювали, що тільки можна, мріючи увійти на ринок Східної Европи. Вони багато знали про нові технології, що було корисним і для них, і для нас. Я допоміг їм налагодити близькі контакти з батьком Аліни. Завдяки цьому ми змогли дозволити собі комфортну мандрівку Сполученими Штатами.

Перші три дні у Нью-Йорку я був змушений присвятити залагодженню справ у консульстві. Тимчасом Аліна встигла оббігати усі найважливіші музеї та крамниці. Вечорами вона розповідала мені про свої відкриття: музей Ґуґґенгайма – Бранкузі й Еґон Шиле були напевне онаністами, колекція Фріка – Польський вершник Рембрандта має на лівій долоні шість пальців, галерея Ґрей Арт – на триптиху, присвяченому долі Одіссея та його родини, Кассіфона, котра вбиває Телемаха, має моє обличчя, подібна неначе дві краплини води, С. Вілер Інк. – срібний кавовий набір, про який вона мріяла уже давно. Грошей нам вистачить: у готелі разом із ключами я отримав конверт, у якому поряд із карткою з номером телефона знаходилася певна сума, доволі значна як на наші потреби.

Було пізнє пополудня у п’ятницю. Наступного дня ми мусили на тиждень поїхати до Вашинґтону, а звідтіля – до Сан-Франциско. У кінотеатрі на Г’юстон Стріт показували фільм з Пітером Устиновим, Romanoff and Juliet, комедія така собі, але з однією справді геніальною сценою. Устинов грає прем’єр-міністра невеликої країни, провислої між Америкою і Радянським Союзом. Від посла США він довідується, що росіяни готують таємну операцію, внаслідок якої його країна втратить незалежність. Подумавши, він телефонує до радянського посла, аби застерегти його, що американцям про все відомо. Росіянин без вагань відповідає: – Ми знаємо, що вони знають. – Отож Устинов звертається до посла США. – Вони знають, що ви знаєте. – На що той відповідає: – Ми знаємо, що вони знають, що ми знаємо. Прем’єр телефонує росіянам: – Вони знають, що ви знаєте, що вони знають. – На це росіянин: – Ми знаємо, що вони знають, що ми знаємо, що вони знають. Засмучений прем’єр звертається до американського посла: – Вони знають, що ви знаєте, що вони знають, що ви знаєте. – Американець рахує усе це на пальцях і вражено скрикує.

Я уже був ладний вибухнути сміхом, коли відчув на плечі спазматичний потиск Аліниних пальців. Вона зсунулася з крісла, виючи від болю. У шпиталі виявилося, що Аліна загубила страховий поліс. Я зателефонував до консульства. Черговий не бажав мені допомагати. Він пояснював, що сам, решту поїхали на вікенд, о цій порі я нікого не знайду, це ж, певно, зрозуміло. Я скористався номером телефона з картки. Чоловік, котрий підняв слухавку, сказав, що його звуть Джордж і що він зараз буде. Я увійшов до кімнати, де лежала непритомна Аліна. Лікар, який стояв біля апарата, втішив мене, що через десять днів усе буде в порядку, дитина, на жаль, мертва, з попереднього огляду видно, що вона й так мала мінімальні шанси вижити, найпевніше, рік чи два, не більше.

Джордж був низький і лисий. У нього були темно-коричневі очі, лагідна посмішка й качина хода. Він намагався мене розсмішити, розповідаючи анекдоти. Народився у Будапешті, і мало не все життя провів поміж Віднем і Берліном, тож я відчув себе ближче до дому. Ніяких гамбурґерів. Відбивна і струдель. На Новий Рік обов’язково концерт віденських філармоністів. Чистокровні коні; іспанська школа виїждження. З американських вин виключно Секвоя Ґроув із старих запасів. Увечері читання Гоффмансталя.

Усе просто, доводив Джордж, усе, тобто життя, складові елементи якого можна порахувати. Світова розвідницька громадськість складається із близько мільйона осіб, з них дев’яносто відсотків – скретинілі від страху й підозріливости бюрократи, із решти – три чверті аналітиків, котрі пережовують бази даних ґлобальних систем інформації, їм усе одно на яку тему, гівна чи діамантів, від решти відсій мітоманів, курв і політиків, залишаться близько десяти тисяч, тобто невелике пліткарське містечко, у якому знайомишся по черзі із усіма, а наприкінці наштовхуєшся на самого себе. На самого себе у дзеркалі. Тільки не маєш певности з якого боку дзеркала ти опинився. І не намагайся цього зрозуміти, якщо хочеш вижити.

– А якщо не хочеш? – спитав я.

Він не здивувався:

– Saevis inter se convenit uris. Помирати треба у безпеці. Твій батько це знав.

Мене розбудило тренькання телефона. Занепокоєна мама телефонувала у трьох справах. По-перше, чи нічого поганого з нами не трапилося? По-друге, останньої ночі їй снилися зуби, які падають в розорану борозну отруєної землі. По-третє, Аліниного батька звільнили з посади. Вона зазирала до єгипетсько-халдейського сонника: присняться випадаючі зуби – смерть, нещастя в родині, але про отруєну борозну нічого не пишуть. Коли я сказав, що Аліна у шпиталі, мати почала кричати про провидіння, про гріх, про кару й кинула трубку.

Джордж завдав собі багато клопоту, це цілком певно, він доклав багато зусиль, але я не знаю, чи вдалося йому померти безпечно. Одне безсумнівне, що у 1982 року його знайшли у власному гаражі, з головою на кермі Гонди Сівік. Поліцейський лікар констатував самогубство, але пізніша експертиза засвідчила несподіваний розрив жовчного міхура. Пліткарі вважали, що це було якимось чином пов’язано із справою Миколи Шадріна, справжнє ім’я – капітан першого ранґу Артамонов Микола Федорович, здається він був зятем адмірала Сергія Ґоршкова, у 1959 році утік невеликим човном із Ґдині до Стокгольма, звідти до США, перед комісією з розслідування антиамериканської діяльности виступив із приклеєними вусами, його добре прийняли, у 1975 році він поїхав із завданням до Відня і зник. Одні кажуть, що він від самого початку був подвійним аґентом. Інші, що тільки з часом його перевербували. Можливо, Шадріна застрелили у лісі під Віднем у 1975 році. Можливо, застрелили на австро-угорському кордоні у 1975 році. Можливо, у травні 1988 року його бачили на Новодівичому кладовищі біля могили адмірала Ґоршкова. Але як це було пов’язано із смертю Джорджа я не можу витлумачити.

Але поки що Джордж живий, а після недавньої операції, коли йому вирізали жовчний міхур, цілком у добрій формі. Він підвіз мене до шпиталю. Аліна була уже притомна. Я сидів біля неї аж до сутінків. Ми мовчали, вдивляючись у мерехтіння відображення осцилоскопів у дзеркалі. Я поцілував її на прощання. У неї були холодні, нерухомі уста.

Після вечері Джордж завіз мене до якогось бюро на передмістях Нью-Йорка, де чоловік із свинцевим поглядом, міцно окресленою щелепою та дзвінким голосом кіноактора освідчив, що згідно із волею його керівництва і внаслідок моїх численних прохань я буду посвячений у деталі операції “Процес”, ясна річ, за умови, що дотримаю таємниці і розпишуся на відповідному документі. Пізніше він вийняв із течки лакований конверт, з нього – машинопис на кілька сторінок, і передав його Джорджеві.

Витягуючи сигарету, я перехопив краєм ока незворушний погляд незнайомця. Він дивився на мої руки, які немилосердно трусилися. Джордж прокашлявся і розпочав історичний вступ. Про великих і славетних – як він висловився – втікачів, а були це: Олександр Орлов, пізніше автор підручника для розвідувальних служб, Вальтер Кривицький, котрий після багатьох років служби у радянській розвідці почав викривати сталінські злочини і був убитий агентом НКВС у 1940 році у Нью-Йорку, Ігор Гузенко, шифрувальник ДПУ з посольства у Оттаві, завдяки свідченням якого у 1945 році були викриті кількадесят радянських агентів. Але то були професіонали, тоді як капітан Віктор Кравченко спеціалізувався на спорудженні доменних печей. У 1943 році він з’явився у Вашинґтоні у складі радянської закупівельної комісії, яка обслуговувала операцію лендлізу. Ясна річ, він збирав інформацію і писав рапорти, але йому платили не за це. Наступного року він вирішив утекти. Кравченко не просив про притулок, це могло б мати важкі наслідки у стосунках між союзниками, він опублікував свої спогади на сторінках “New York Times”, віддавшись під захист американській громадській думці.

“Обираю свободу“, так називалася його книга, у якій Кравченко писав про мільйони жертв голоду, викликаного колективізацією, всеохопну систему терору, концтабори, нелюдські чистки й різанину. Чим більшого розголосу набувала ця книга, тим старанніше намагалися росіяни ліквідувати автора. А оскільки Кравченко мав охоронців, його колишні товариші вирішили принаймні скомпрометувати його. У листопаді 1947 року тижневик “Les Lettres Francaises” опублікував статтю “Як був препарований Кравченко”. Автор, що виступав під псевдонімом Сім Томас, твердив, що втікач є звичайним зрадником, сторожовим псом, дурнем, нездатним написати й одного речення, злодієм і пияком, книжка ж його – витвір співробітників американської розвідки, на що є незаперечні докази, які підтверджуються джерелами. Кравченко подав на газету до суду.

Процес відбувався у паризькому Палаці Юстиції взимку 1949 року. Перед його початком треба було знайти свідків, котрі б підтвердили написане у “Обираю свободу“. У Европі мешкали тисячі втікачів із радянського раю, але більшість із них не мала наміру виступати публічно. То були люди, вражені страхом. Вони шукали притулку, а не розголосу. Однак вдалося: Кравченко переміг, незважаючи на те, що уряд СРСР видавав раз у раз грізні комюніке, а радянські аґенти в Парижі залякували свідків.

Вердикт паризького суду заохотив у 1951 році кількох політиків, аби вони організували міжнародний трибунал для розслідування радянських злочинів проти людяности. Процес мав відбутися у Нью-Йорку. Тимчасом треба було приготувати список свідків, котрі б рішуче підтвердили не лише злочини тридцятих років, але й справу пакту Молотова-Ріббентропа, великі депортації, убивство польських офіцерів у Катині, діяльність НКВС після 1945 року в Польщі, Румунії, Чехословаччині та Угорщині. Зрозуміло, що проєкт організації процесу був – як операція “Процес” – переданий під нагляд федеральних служб.

– Здається, – продовжував Джордж, – певну роль у цій справі зіграв Дж. Едґар Гувер. Його радники у ті часи демонстративно підтримували Джозефа Мак-Карті. Існують підозри, що сенаторові занадто рано і занадто докладно розповіли про проєкт “Процесу”. Він не зумів стримати емоцій і потрапив у пастку надмірности. Його публічні виступи, переповнені вереском, гнівом і дешевими обіцянками, бентежили, а з часом почали викликати нехіть. Істеричний антикомунізм сенатора повернувся проти нього самого. Він лякав своєю карикатурною нереальністю. Дехто дійшов висновку, що Мак-Карті параноїк. Інші були переконані, що не виключено, а навіть напевне, усе це шаленство пахне радянською провокацією. А ще інші, стверджували, що параноїками є ті, хто так думають, мимоволі чи свідомо втілюючи сценарій радянської провокації. Виходило так, що для норми забракло місця, а це відповідало б стратегічним намірам Москви, принаймні теоретично, але, знов-таки, теоретизування у цій справі відгонило шаленством.

Так чи інакше, підготовка нью-йоркського процесу набула розмаху. Власне тоді хтось пригадав собі про головного свідка Андрія Свєчіна.

Вперше ми довідалися про його існування навесні 1946 року, у перші дні Токійського процесу над японськими військовими злочинцями. Представником Радянського Союзу у трибуналі був генерал Зараянов. У тридцяті роки він відзначився як суддя, котрий здійснював чистки у Червоній Армії. Токійська група Зараянова складалася з двохсот осіб, переважно функціонерів НКВС, між ними промайнув і майор Андрій Свєчін, чоловік тихий, сірий, він викликав страх у своїх підвладних. Свєчін з’явився у нашому представництві восени 1948 року, незадовго до кінця процесу, стверджуючи, що володіє документами, які, між іншим, стосуються справи Катині. Схоже, він у 1939-1941 роках працював у штабі НКВС у Смоленську, де мав змогу скопіювати кореспонденцію, яка стосується долі польських офіцерів. У 1942 році його перекинули на Далекий Схід. Там він займався розробкою військових підрозділів, які створював у Маньчжурії Російський Фашистський Союз. Він твердив, що як близький родич генерала Олександра Свєчіна, одного з чільних теоретиків царської армії, а пізніше Червоної Армії, здобув довіру провідника Фашистського Союзу Костянтина Родзаєвського, організував його арешт і страту.

Невдовзі Свєчін опинився на борту нашого літака. Приземлився у Сан-Франциско. З незрозумілих причин його справу перейняли аґенти ФБР. Вони були переконані, що це аґент, підісланий росіянами. Досі невідомим чином у перерві між виснажливими допитами Свєчіну вдалося втекти. Влаштували погоню. Стежка привела до середовища “білих” росіян, пов’язаних із Російським Фашистським Союзом.

Отож, про Свєчіна пригадали з нагоди формування списку свідків, які мали зізнавати перед трибуналом “Процесу”. Слідство у справі його зникнення не давало результатів. Власне тоді з’явився твій батько, Мірошник. Його заслуги у операції на Адріатичному узбережжі призвели до того, що йому дозволили оселитися у Сполучених Штатах. Його спрямували на рутинний карантин, забезпечивши цілком пристойні фінансові умови. Він був особою нетерплячою, швидкою на посвяту справі, і погано переносив атмосферу спокійного очікування. Хотів діяти. До того ж, занадто багато людей знали, що під час війни він розробляв варшавське середовище “білих” росіян. Знали поляки з Лондона, як завше балакучі та сповнені ентузіазму. Від них британці. Від британців ще хтось. Йому запропонували брати участь у пошуках Свєчіна. Він погодився, незважаючи на те, що приятелі радили відпочити. Не ми вели цю справу, але цілком достеменно відомо, що через кільканадцять місяців він увійшов у контакт із втікачем, той у свою чергу поділився із ним підозрами про існування радянського крота у центрі наших контррозвідувальних операцій. Абсолютно певно, що в день смерти твій батько мав зустрітися зі Свєчіним і кимось, хто прибув з Мексики. Він втратив свідомість, їдучи автомобілем. Розтин показав, що його отруїли. Це все. Вибач.

Джордж вийняв з кишені хустинку і витер нею обличчя.

Запала тиша.

Незнайомець поглянув на годинник. Доходила північ. Він позіхнув.

З пусткою в голові та завмираючим від страху серцем я взяв машинопис, у якому старанна рука замалювала тушшю усі назви місцевостей та прізвища. За винятком одного. “Ленін стверджував, що кожна розвідувальна операція має конкретну політичну мету,” – так розпочинався аналіз операції “Процес” для навчальних потреб ЦРУ, а пізніше уже тільки йшли запитання.

Хто запроєктував цю операцію та з яких причин?

Хто уклав список свідків? Хто мав до нього доступ? Хто його верифікував?

З чиєї ініціативи у списку опинився – стрічка чорної туші – колишній громадянин СРСР, пізніше оберцуґвахманн СС у таборі Треблінка, підозрюваний у безпосередній участі у вбивстві кількох тисяч євреїв?

Чому у списку як наочний свідок ексцесів колективізації на Україні з’явився – стрічка чорної туші – офіцер СС-Ґаліцієн?

Чи усталені японські контакти – стрічка чорної туші – ?

Хто запропонував піддати тяжким допитам – стрічка чорної туші – після його прильоту до – стрічка чорної туші –? Хто допоміг йому втекти? Хто гальмував його пошуки й чому?

Хто запропонував підключити до операції – стрічка чорної туші – в процесі встановлення його контактів у – стрічка чорної туші – в 1943-1946 роках і в – стрічка чорної туші – у 1946-1947 роках?

Чому – стрічка чорної туші – лише в контакті з – стрічка чорної туші – згадав про радянського крота? Чи не означає це, що його й справді підставили? А може навпаки: він говорить правду, а до списку свідків, котрі публічно свідчитимуть у суді, його включили тільки для того, щоб він став досяжним для обстрілу?

Чи і яким чином встановлено персональні дані – стрічка чорної туші – ? Коли він перетнув мексиканський кордон?

Наприкінці кілька гострих зауваг на тему недоглядів, злочинної легковажности і нагадування, що контррозвідка – гра між несамовитої кількости дзеркал. Кінець.

Джордж спитав, чи є мене які запитання. Безумовно, вони були:

– Що трапилося із Свєчіним?

– Невідомо.

– Чи Свєчін говорив правду?

– Невідомо.

– Чому Свєчін зумів втекти від людей з ФБР?

Стенув плечима.

– Що трапилося із чоловіком з Мексики?

Мовчання.

– Це він убив мого батька?

– Схоже, що так.

– Що значить: схоже?

Мовчання.

– Хто він?

– Ми не знаємо прізвища, хтось пов’язаний із польською розвідкою.

– Звідки це відомо?

– Існує така підозра.

– На якій підставі?

– Того чоловіка бачили у Нью-Мексико в товаристві польського резидента.

– Хто його бачив?

– Наші люди.

– Батько перебував під вашою опікою?

– Не цілком.

– Але вам було відомо, що батько, Свєчін і той третій повинні зустрітися?

– Лише опосередковано.

– Що значить: опосередковано?

– Скажімо так: це значить дуже небагато.

– Де відбулася зустріч?

– У Далласі.

– Але батько помер в Гаррісбарзі, у Пеннсилванії.

– Він помер у Далласі.

– Але я сам читав у газеті...

– У газетах пишуть чимало різного.

– Що трапилося з “Процесом”?

– Помер Сталін і справа втратила актуальність.

– Чи мій батько працював для Енґлтона в Італії?

Мовчання.

– Коли я зможу порозмовляти із Енґлтоном?

– Це справа часу. У найближчі кілька днів, коли все буде гаразд.

– А що, щось не гаразд?

– Та ні, чому ж, все якнайкраще. Немає жодних підстав вважати, що щось негаразд.

– Що сталося з Кравченком?

– Він помер.

– Від чого?

– Наклав на себе руки в 1966 році в Нью-Йорку.

– Чому?

– Бо наклав на себе руки.

– Хто це ствердив?

– Поліція.

– Як він це зробив?

– Застрелився.

– Перед дзеркалом?

Тишу перервав мовчазний незнайомець, побажавши нам веселого й щасливого Різдва Христового.

І вийшов, забравши папери.

Навчений, що випадок є вкрай небезпечним варіянтом неуникности, я аж відсахнувся, побачивши твою К., за котрою послужливо дріботів пристойний, багатий і захоплений чоловік. Вона була одягнуте у щось схоже на церемоніяльний костюм мандарина. Дракони, пави, меандри, золото й тьмяна червінь, підкладка з легкого хутра. К. впізнала мене. Вона була дуже гарна. К. здригнулася, хотіла зробити крок в мою сторону. Я повернувся, бо про що ж нам говорити, й утік.

(Вона його впізнала. Коли б він не втік, то підійшла б до нього, і навіть коли б ця зустріч тривала не довше, ніж дві хвилини, це б змінило її шлях, і можливо я не будився зі сльозами на очах через двадцять років. Доля кожного з нас визначена важливими фактами, які не підлягають попередній дефініції і до часу не показують своєї вагомости: слизькі шкоринки від бананів і проміжки між ними. Коли б він не утік, коли б він не схотів утекти, коли б не був змушений цього зробити, коли б сказав принаймні слово привітання, коли б він не був тим, ким був, коли б я не підбіг до нього тоді, на ковзанці, коли б його мати не одягнула чорної сукні, коли б мій батько... Прецінь усе це повинно мати початок? Якийсь сенс?)

Коло входу до Блуміндейлу клубочився натовп, збуджений святковими закупами. Мене штовхнула старенька, яка торувала шлях великою чоловічою парасолею, і я сперся рукою на контейнер з “New York Times”. На першій сторінці була надрукована стаття, де Енґлтонові, – враховуючи участь у нелеґальних операціях, які суперечили законові, підслуховування невинних людей, стеження за ними, звинувачення, що вони є радянськими аґентами, як стверджував журналіст,– пропонували піти у відставку, зникнути назавжди, розчинитися у небутті, і я зрозумів, що всупереч учорашнім запевненням не все гаразд, і що обіцяний мені дар правди ще на роки перебуватиме в тіні порожніх здогадок й тьмяних снів.

Перед випискою Аліни лікар запросив мене на коротку розмову. Я був переконаний, що йдеться про формальності, пов’язані зі страхуванням, але ні, виявилося, що Джордж усе залагодив. Отож про Аліну? Вона у непоганій фізичній формі, але потребує підтримки. Це очевидно.

– Психологічної, – додав він.

– Розумію.

– Психологічної підтримки упродовж тривалого періоду...

Він почав проглядати якість папери і спитав, чи чув я коли про хворобу Тай-Закса. Ні, не чув.

Він пояснив, що хвороба Тай-Закса – генетичне захворювання, і медицині не відомі способи його успішного лікування. Новонароджений видається здоровим, але через кілька місяців у нього з’являються симптоми відставання у розвитку. Він поволі перестає існувати. Смерть настає зазвичай через рік, але трапляється, що організм, який відмовляється існувати як цілість, існує кілька років.

Нещастя має власний план. Воно зароджується, розвивається, визріває із статечним задумом і ретельністю. Гра за правилами, яких ми не в стані передбачити, всупереч тому, що знаємо їх напам’ять. Ми дивуємося поворотам долі, знаючи, що без них неможливе здійснення того, що судилося, ні ми самі. Отож, коли наше лихо погоджується на прискорення, то тільки ненадовго, пізніше воно глибоко вбирає повітря, приглядається до самого себе, шукаючи варіянтів, видозмін, небачених досі можливостей, може навіть посміхається, зледачіле від розбухлої сили.

В Азії я бачив селян, котрі чекали на хмару сарани, що поволі набрякала на горизонті. Був безвітряний, туманний ранок. Вони стояли знерухомілі, вслухаючись у дедалі гучніший шелест долі, яка через годину починала методично, кущ за кущем, галузка за галузкою, стебло за стеблом виїдати їхні посіви. Котрийсь із селян хрипко закричав. Вони побігли, погрожуючи небові затиснутими п’ястуками. Одвічний ритуальний танець безсилля. Потім запала тиша. На дорозі лежала корова з виїденими очима. На соску стужавілого вимені колисалася крапля молока, порожевілого від нитки крові. Досі я був переконаний, що сарана рослиножерна. О, так!

В нещасті несподіваний тільки фінал. Відкриття непередбачуваного, яке вражає очевидністю. Воно неначе блиск сонця, що випалює очі.

Я не знаю, чи причина в мені. Я не знаю, чи причина в ній. Я знаю, що причина в нас обох, взятих разом. А взяті разом ми не мали сили тягнути липкий тягар співчуття, бо до кого? Та й нащо? Даремно.

До Сполучених Штатів мене перевели у 1976 році. Пізніше я два роки працював у Центрі, готуючись до наступного виїзду.

Мати померла тихо, безболісно. Пішла з життя. Під час заупокійної служби священик говорив про боротьбу, про незламну волю, приниження і вдовині страждання. Потім його занесло до складних і таємничих метафор. За мить він сам їх злякався. Священик був моїм ровесником і зухвало підкреслював свої інтимні стосунки із Господом. Він перетікав понад нами, живими, і понад тілом матері, нездарно уласкавлюючи смерть словами, значення яких не розумів. Біля могили мене обступив натовп дідуганів, котрі питали, чи я пам’ятаю. Я запевняв, що так. Вони розходилися задоволені.

У той же ж час помер полковник О. Його ховали урочисто, із салютом над гробом. Дідугани дочекалися, коли пішов оркестр і почесна варта, після чого один з них проголосив промову: – О. втратив у сталінських казематах усю родину, сам пережив десять років вічної мерзлоти, але ніхто не зможе заперечити, що наш товариш зберіг відданість, всупереч усім можновладцям цього світу – і гублячи штучну щелепу заспівав: “...это есть наш последний и решительный бой...”, а решту повторювали за ним.

Під час похорону ми потай обшукали квартиру. Всупереч запевненням О., мемуари не містили нічого істотного, я тримав у руках копію: кількадесят сторінок невиразних, написаних тремтячою рукою міркувань про марксизм, його християнське походження та азійське коріння російської душі, сентиментальної, ніґілістичної й тому релігійної, без початку й обірвані на півслові.

Влітку 1985 року – уже доволі довго я керував торговельним бюро у Чикаґо – мені передали із Варшави наказ готуватися до повернення. Тільки без поспіху. І жодної бравади. Спокійно чекати належної миті, не пориваючи контактів.

Отож несподіване пожвавлення американських партнерів я прийняв без хвилювання. Усе в межах припустимого ризику. І мого про нього знання. Вірного знання. Вони хотіли зі мною порозмовляти. Довше, ніж звичайно. Може день, може два. Скільки буде потрібно. Просили озброїтися терпінням. Йдеться про спільне благо та мою безпеку. Мене виснажливо допитували, під час чого переважав тон ворожої недовіри. Аналізували кожен мій крок, кожен контакт, кожну телефонну розмову, шукаючи помилки, яка призвела до того, що – як врешті почали пояснювати мені люди з-за другої сторони стола – у Варшаві розпочали службове розслідування моєї справи.

Я спитав, чи вони у цьому певні.

Цілком. І підключили мене до варіографа.

Що робити у цій ситуації? – Треба поміркувати. Зважити усі можливості. Повернення небезпечне. – Напевне так... Варіограф не працює. Немає струму. Перегорів запобіжник. – Немає резервного? – Шукаємо. Що за бардак в цій Америці!

– Правда така, і це легко зрозуміти без спеціальних пристроїв: якщо я відмовлюся повернутися, то неминуче отримаю смертний вирок; якщо повернуся, то ризик зменшиться наполовину. Якщо я відмовлюся повернутися, то вирок буде заочним, припустимо, я уникну його виконання, хоча це зовсім не так певно. Якщо я повернуся, то наполовину менший ризик може обернутися мені на користь і я виживу, залишається тільки запитати: в чиїх інтересах? Якщо ви знаєте, що у Варшаві знають, то прецінь не можна виключити, що вони знають, що ви знаєте.

– Це неможливо, – почув я у відповідь.

– Чому ж ні?

Вони не зуміли відповісти. А я міг.

Задля хвилини, коли мені вдалося локалізувати джерело витоку інформації у варшавському центрі, я працював десять років.

У Варшаві була тільки одна людина, з якою моє керівництво поділилося підозрами щодо мене і згадало про необхідність розпочати слідство. Людина Енґлтона. А зараз і моя. Моя перемога. Мій тріюмф. Моя здобич, якою я міг спокутувати минуле.

На лавці перед баром “Fleur de Lis” у Сент-Флоренс сидів страшенно худий, сивий чоловік у чорній блузі та зосереджено вдивлявся у вміст алюмінієвої валізки, яку він тримав на колінах. Я сів поруч.

Був теплий серпневий ранок. Сонце голубило нерухомі галузки модрин. У дверях вудильні стояв хлопець із шампуром, на якому колихалися брунатні форелі вечірнього улову. Худий чоловік схилив голову і, глянувши на мене з-під окулярів у товстій оправі, які сповзли йому на середину носа, запитав як я сюди потрапив. Його очі були назначені хворобою. Вони запалися вглиб.

У валізці клубочилася барвиста суміш стрімерів та німф для вудіння. З прикріпленого до внутрішньої сторони вічка контейнера чоловік вийняв гачок і почав в’язати муху.

Запаливши сигарету, я урочисто сказав, що Метепідіе Рівер – рай для рибалок. О так, покивав він головою, безумовно. Переліт з Банґора до Кемпбеллтона, біля перешийка півострова Ґесп, я продовжив візитом до Орлиного Озера. Пізніше найняв автомобіль. Шлях, який тягнеться вздовж колії Канадської Національної Залізниці, довів мене до Сент-Флоренс.

– Літо занадто тепле, – сказав він за хвилину і відклав гачок, – літо занадто тепле, а риба дедалі обережніша. Проблема полягає у виборі мухи. Тих, котрі імітують справжніх комах, риба може не помітити, отож вони малопридатні, а ті котрі не мають відповідників у природі можуть збудити підозру своєю незвичною привабливістю. Вчора я наважився на компроміс. Муха Марабу Демзел із хвостом з пера марабу, пофарбованого у оливковий колір, та перев’яззю із пір’я фазана видалася мені ближчою за формою до чистої ідеї імітації. Чи можлива брехня, осмислена як ідея у платонівському сенсі? Ти хотів знати, чи працював я із твоїм батьком? Ти й далі його шукаєш? Шануй отця свого... Ми були тоді молоді. Він помер. Я погано його пам’ятаю. Я старший від нього на наступні роки мого життя. Я погано пам’ятаю себе самого. Мозок всох. Я втрачаю зір і чуття дотику, слух, смак, нюх. Напевне, мій час прийшов.

Кивнув головою. Два високі чоловіки підхопили його попід руки і обережно відвели до джипа Ґранд Веґонір.

Чому Енґлтон погодився на зустріч? Він уже тоді був при смерті. З цікавості? Може хотів, аби я повірив, що він нічого не пам’ятає? А коли так, то нащо сховався за чужими словами? Нащо він взагалі зі мною розмовляв? Він спіймав мене? На принаду, яку я сам йому підсунув? Нащо? Що він хотів дізнатися? Що хотів мені переказати?

Коли Енґлтон помер, про нього багато писали у газетах і книжках, нібито він мав поетичну уяву, завше посилаючись на Ґеронтіон Еліота, в якому старий чоловік скаржиться на втрату зору, почуття дотику, слуху, смаку, нюху. У цьому вірші також є слова: “Яке пробачення після знання такого? (...) Ні страх, ні відвага нас не врятують (...) Дерево гніву стрясти, з нього сльози оті.” Дивна поезія – поезія завдавання болю. А може він сміявся з мене? А може саме те, що він не пам’ятає нічого, за винятком фраґменту вірша, було єдиною правдою, яку міг мені офірувати Джеймс Джезус Енґлтон?

Минуло ще трохи часу, але про це не варто розповідати, ти й так уже забагато знаєш. Після повернення до Варшави й підвищення я обійняв владу в кабінеті, де окрім секретарки у званні штабного сержанта, бюро, стола для конференцій з вісьмома кріслами й двома телефонами стояв великий сейф. Порожній.

Я попросив принести документи, що стосуються актуальних справ. Стос доставлених папок я розклав у шафі. Спершу я повинен уважно вивчити їх зміст. Але від чого почати? Ідучи у відставку, мій попередник був переконаний, що після повалення берлінського муру настав кінець історії.

– Коли час втрачає вектор, – говорив він, – вибір повинен визначатися кісткою для гри, шістка означає шість можливих початків: або з лівого боку верхньої полиці, або з правого боку, сейф має три полиці, отож усе грає, шість можливостей. – Він радив починати від середньої, з правого боку, а краще взагалі не починати, він, скажімо, йде без жалю і вибачає переслідувачам, він був несподівано щирим, на сам кінець випив пляшку бренді Бєлий Аіст з трьома зірочками, розплакався і дістав приступ ядухи, треба було викликати швидку допомогу.

Я почав від стосу паперів нагорі, з лівого боку. У сірій картонній папці знаходилися переписані на друкарській машинці і довші на тридцять сторінок спогади полковника О. Зваживши, що ориґінал був написаний від руки, я можу твердити, що наштовхнувся на копію сумнівної вартости, без підпису, можливо препаровану, але я перечитав її, і цього не можна повернути.

Розповім якнайкоротше. Півстоліття можна оповісти упродовж двох хвилин, таке наше життя. О. народився 1919 року на передмісті Вільна в убогій єврейській родині, дідусь – кравець, батько у 1905 році пристав до соціалістів, у 1914 році мобілізований до російської армії, від 1918 на відповідальних посадах у Червоній Армії, тягне за собою двох молодших братів. Вони створюють родини. Плодять дітей. Їх було багато, але вижив лише один, тобто О., котрий у 1938 році закінчив військове училище з відзнакою. Нагороджений за досягнення в навчанні, він одразу ж потрапив до в’язниці. Під тортурами, підписав зізнання проти батька і стрийків. Через багато років він дізнався, що їх розстріляли іще до його арешту. Засуджений до смертної кари, помилуваний, отримав десять років таборів. У 1943 році вийшов на волю завдяки клопотанням комуністів, котрі займалися організацією польських дивізій в СРСР. О. скеровують на курси диверсантів. Він діє у Польщі, в районі Кельц. Там він вступає у контакт із партизанською групою крайніх поглядів, що займається ліквідацією комуністів та утікачів з гетто. У 1945 році О. зайняв відповідальну посаду в Міністерстві Безпеки. Остання зустріч з приятелями з-під Кельц: одні розуміють, що політична ситуація вимагає розважливої співпраці, інші твердо настоюють на подальшому опорі, з ними розлучатися гірко. У групі, яка розуміє, що врятування національної субстанції є справою найбільшої ваги, вирізняється Мірошник, мій батько. Молодий, досвідчений, розважливий, навдивовижу інтеліґентний. З відома О. він перебирається до Лондона. Як кур’єр неодноразово водить через кордон емісарів із Заходу, даючи Безпеці змогу викривати чергові осередки антикомуністичного підпілля. Під час однієї з таких мандрівок, у грудні 1945 року, його випадково затримала стежа військ охорони прикордоння. Він підкупив командира вартівні, з найближчої пошти повідомив О., котрий на чолі оперативної групи СБ, удаючи “бандитський” підрозділ, відбив затриманих. Мірошник із своїми підопічними – під охороною переодягнених есбістів – приїжджає під Кельці, до свого схрону часів окупації. Пізніше виїжджає на Захід із дорученням увійти у контакт із британцями. 1947 року радянський радник в СБ просить О. позичити Мірошника для виконання інших важливих завдань. Спершу О. відмовився, але після кількох гострих суперечок мусив поступитися. У 1951 році до нього дійшла інформація, О. не пише як і від кого, про підготовку операції “Процес” і про роль у ній мого батька. Він усвідомлює, що це радянська провокація, метою якої є виявлення, а пізніше ліквідація свідків сталінських злочинів, котрим вдалося втекти з СРСР. О. вважає, що його моральним обов’язком щодо праху батька, стрийків, решти родичів, щодо душ мільйонів замучених, є порятунок головного свідка Свєчіна від радянської помсти і переховання його до кращих часів. А це, в свою чергу, означає ліквідацію Мірошника, котрий, виконуючи московські розпорядження, натрапив на слід утікача у Сполучених Штатах. “Я любив його і до певної міри дивувався йому, але я знаю, що діялося під зоряним небом Сибіру і що поховано в мені. Мірошник загинув у автокатастрофі.”

До машинопису були додані: копія указу Верховної Ради СРСР за листопад 1955 року про посмертне нагородження мого батька орденом Бойового Червоного Прапора; пожовкле фото, на якому зображені мати у кумедному капелюшку і я в моряцькій шапці, ми годуємо білочок; адресоване полковникові О. прохання матері про службове переведення з-під Кельц до Варшави і надання помешкання.

Зі шпиталю мене виписали безпосередньо до санаторію. Мені відняло мову: блокада центрів мовлення на травматичному тлі, якось так це називається. Ночами я сидів біля вікна, вдивляючись у нерухому темряву. Санаторій був у лісі, відгороджений від усього світу сталевою сіткою. Я мешкав у невеликому дерев’яному павільйоні. Лікарі були славні, харчування добре, але я перестав їсти. Я втратив інтерес до речей, які клали переді мною на тарілку. Ані їх форма, ані смак, ані запах не змушували мене відкрити рота, незважаючи на голод. Було дуже дивно, що всупереч наростаючому голодові я дивлюся на їжу без жодного інтересу. Я схуднув, перестав вставати з ліжка. Зі мною робили різні процедури, я погано пам’ятаю які, знаю про них лише з історії хвороби, але не переконаний, що там записана правда.

Лікар, яка мною опікувалася, годинами оповідала мені про світ. У неї був низький, ледь хрипкий голос. Я полюбив його мелодію. Не знаю, як це трапилося, ані чому, але одного дня я почав відповідати на її запитання.

Ми розмовляли про долю. Вона твердила, що з погляду генетики життя здорової особини, тобто такої, яка відзначається свідомістю, сенсовністю починань і здатністю панувати над власним тілом, теоретично піддається алгоритмізації. Створення відповідної комп’ютерної програми є технічно простою справою. Я посміхнувся. Така дефініція здоров’я невірна: наші недоліки виявляються у тому, що наші знання про світ ми здобуваємо шляхом постійних порівнянь. Здоров’я і хвороби. Добра і зла. Білого й чорного. Тоді лікар ледь підвищувала голос: проблема полягає у виборі концепції Бога. – Безумовно, усе можна перебачити, усе наперед визначене, вирок неможливо відмінити, – повторювала вона кілька разів із таким натиском, що мені подумалося про її власні порахунки з долею. Поза тим: якщо вирок приготований на самому початку, наперед визначений згори, і помилування не буде, то чи можливо таке, що хтось із нас буде засуджений, а хтось спасен? Якщо немає помилування, то Творець стає рабом сили, сильнішої від Нього, чи не так?

Вона сказала, що у неї двоє дітей, їй сорок п’ять років і вона щоночі будиться із сльозами на очах, звідси мішки під очима. Рік тому її чоловік загинув у катастрофі. Він був добрим водієм, не пив, був розважливим, турботливим, навіть дещо надміру педантичним, отож невідомо чому наїхав на дерево із швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину, на рівній дорозі, у білий день, при добрій видимості, автомобіль у якнайкращому стані, одразу після техогляду. Поліцейські стверджували, що він наклав на себе руки, але як це можливо? Це неможливо. Виключено. Він не належав до депресивних типів. Не було приводу. Вона далі говорила, що ми – гола залежність від Творця. Це абсолютно певно. Може, він уважно приглядається до свого твору, відмірюючи час конечности, і в ньому можна розпізнати свій біль. Або щохвилини творить світ від самого початку, обдаровуючи нас ностальґічним прагненням до таємниці, котра є Його стражданням. Все можна передбачити, і тому ми вільні. Я спитав, чи хотіла б вона мати іще одну дитину. Вона відповіла, що в біологічному сенсі могла б її мати і вийшла з кімнати.

Я живу у неї. Керую фірмою. Спокійна робота. Вечорами допомагаю робити уроки її дітям. Вони не надто мені довіряють, але на все свій час. Вона повертається з чергування. Вечеряємо. Я мию посуд. Ми сідаємо біля вікна, гасимо світло і вдивляємося у темряву. Ген дерева, далі темніє багниста дорога, підмоклі поля. Галуззя сосен заступає небо, тож я не бачу місяця й зірок. Я лише здогадуюсь, що там щось є, але що? Починаю від себе. Якщо існую я й існують інші, і ми можемо завдавати одне одному болю і відчитувати в ньому тінь правди, і якщо ми можемо від цього свідомо стримуватися, то це значить, що щось є. Може холод вічного пробачення? І тоді я знаю, що я щасливий тією мірою, яка визначена мені.

*

Я ретельно, слово за словом, записав визнання мого однокласника, а копію надіслав до відома одному поетові, одному видавцеві й одному письменникові. Усі вони люди поважні, шановані й видатні.

Першим відгукнувся видавець: – Страшенно захоплююче і цілком незрозуміло. Я не розумію мети цієї повісті. Вона позбавлена виразних контурів і ясної моральної оцінки.

Пізніше зателефонувала дружина поета. Її голос дрижав від ридань: – Він забарикадувався у кімнаті, не хоче їсти, вимагає горілки, вигукуючи час від часу погрози на адресу тих, хто уклав підступну змову з метою викрасти у нього на старості років його талант. – Вона спитала, чи не знаю я якого делікатного психіатра, бо вона вже не має сили. Отож у мене не вистачило сміливости розпитувати її думку про записані мною зізнання.

Врешті письменник розсудливо зауважив, що я переоцінюю терплячість читачів. – Я перечитав твій текст двічі, але так і не зумів його викласти коротко. Хто є ким? Хто за ким шпигує? Чому все залишається в імлі, у безвихідному лабіринті? Сучасний читач втомлений. Він потребує чогось цілком іншого. Пам’ятай, що найважливіше – ясність думки і підрядна простота слів. Ти повинен внести правки, або, ще краще, перебудувати цілість, написати це знову.

Певно він має слушність, не буду заперечувати, але мені видається, що для того, аби перебудувати чужу долю, написати її з чистої сторінки, потрібна відвага, на яку поскупилася моя доля. Отож, нехай усе так і залишиться: рапорт свідка, котрий і йоти не додасть, бо його мучить чужа пам'ять, і власна також, мучать слова та їхні приховані сенси. Образ неконтрастний, тьмяний, з ледь помітними контурами дерев у вікні, котрі виповнюють холодну ніч. Хай він таким і залишиться.

Переклав Андрій Павлишин