Микола РябчукЗа огорожею Меттерніхового садуКоли в 1949-му році канцлер Західної Німеччини Конрад Аденауер заявив, що “Азія зупинилася на Ельбі”, він усього лиш перефразував, свідомо чи несвідомо, слова свого австрійського колеґи, канцлера Меттерніха, котрий ще в минулому столітті жартома стверджував, що Азія починається за огорожею його саду, тобто десь неподалік від східної околиці Відня. Для обох них “Азія” означала щось вороже, варварське, загрозливе для самих підвалин їхньої, себто европейської, цивілізації. Імпліцитно, для Меттерніха весь простір на схід од Відня був культурно неповноцінним і підозрілим: як і більшість мешканців Заходу, він вірив, що межі цивілізації збігаються загалом із межами романо-германського світу. Для Аденауера, однак, “Азія” означала дещо інше: все-таки він чудово знав, що на схід від Ельби знаходиться Східна Німеччина, котра – принаймні в той час – не так уже й суттєво відрізнялася від Західної. Під “Азією, що зупинилася на Ельбі” Аденауер, безумовно, розумів передусім певну політичну реальність, принесену вглиб Европи совєтськими танками і накинуту на “визволені” народи грубою силою, шантажем і шахрайством. “Азія” означала для нього не просто іншу цивілізацію – хоч би яку чужу й неповноцінну, як для Меттерніха, – а, радше, відсутність будь-якої цивілізації, свого роду “антицивілізацію”, ворожу найпідставовішим цінностям західного світу. Від того часу західне сприйняття Східної Европи фактично на різні лади поєднує в собі обидва погляди, Меттерніхівський та Аденауерівський. З одного боку, Захід завжди усвідомлював, що на схід від Ельби й Меттерніхового саду лежить також Европа, дарма що значно бідніша й упосліджена. Вони знали, що ця Европа не прийняла свого “азіятського” статусу добровільно, навпаки – вона раз-у-раз намагалася цього статусу позбутися всіма можливими засобами. Але, з іншого боку, Захід завжди відчував, що щось із цією частиною Европи не гаразд, раз вона дозволила себе проковтнути совєтам, і не лише совєтам – упродовж усієї своєї невольничої історії. Скоріш за все, вона була сама в тому винна: вона була, правдоподібно, сама схильна до поневолення, а отже й приречена на перманентні політичні зґвалтування. Словом, вона не була “як ми”, щасливі й везучі мешканці Західної Европи: вона не була повноцінна, достатньо европейська. Ця “недо-Европа”, чи “напів-Европа”, мала приблизно однакові шанси дотягнутися до правдивої “европейськости” або ж розчинитися в ентропійній “азіятськості”. Вона втратила перший шанс, дарований її після Першої Світової війни, і тепер мусить за це розплачуватися. Нема, властиво, на кого нарікати, крім як на себе. Такою приблизно була логіка багатьох людей Заходу, в якій слушні арґументи химерно поєднувалися з сумнівними, щоб не сказати расистівськими спекуляціями. Нечисте сумління здебільшого винахідливе. Меттерніхівський погляд дає людям по другий бік загорожі чудове виправдання для свого зверхнього статусу, він чудово примирює їх і з Мюнхенською зрадою, і з Ялтинською, він дає справді гарні підстави не втручатися у совєтські “внутрішні справи” – чи то йдеться про знищення української, вірменської, грузинської незалежности, як це було на початку 1920-х; чи про вторгнення до Будапешту й Праги, як це сталося 1956-го та, відповідно, 1968-го років. Цей підхід блискуче відбито у давній репліці Ллойда Джорджа про готовість Британії торгувати з будь-ким, навіть із канібалами (гроші не пахнуть), як і в рішенні Рузвельта встановити дипломатичні стосунки з Росією 1933-го року, якраз під час голодомору, зорганізованого в Україні кремлівськими “канібалами” чи, краще сказати, “перспективними торговими партнерами” підприємливого Заходу. Цей підхід афористично відображено в секретній записці британського міністерства закордонних справ з того ж таки 1933-го року: “Якщо по правді, то ми, звісно, маємо певну інформацію про голод на півдні Росії (так британські добродії називали тоді Україну. – М.Р.), подібну до тої, що з’являється в пресі... Однак ми не хотіли б її розголошувати, оскільки це може викликати роздратування совєтського уряду і наші стосунки можуть зіпсуватися”. Звичайно, Східна Европа – це не віддалена територія на кшталт Чечні чи Грузії, чи Вірменії. Попри всю свою “неповноцінність” і “недоевропейськість”, вона розташована все-таки у Европі, а тому, хоч її існування завжди було головним болем для Заходу, її зникнення могло виявитися ще небезпечнішим. Спільна загроза зі “Сходу” об’єднувала східних і західних европейців куди дужче, ніж так звана спільна культурна спадщина. “Азія” – цей могутній і загадковий “Інший” – великою мірою прислужила формуванню “спільної” европейської ідентичности. І хоч західні европейці знали, що “справжня” Европа кінчається десь за Віднем та Ельбою, “несправжня” Европа була для них усе-таки кращим сусідом, ніж “щонайсправжнісінька” Азія. Відповідно й політика Заходу щодо Східної Европи завжди була амбівалентною, щоб не сказати двозначною. З одного боку, західні европейці завжди вважали, що їхні східні сусіди тією чи іншою мірою заслуговують своєї долі (кожен народ, зрештою, заслуговує на той уряд, який має): але з іншого боку, вони не могли не відчувати, що східні европейці, котрі відчайдушно опираються домінуванню “Азії” на своїх теренах, є корисними, і вже тому заслуговують на симпатію й допомогу – бодай у рамках, визначених свого часу міністерством закордонних справ Великої Британії: не дратувати совєтський уряд і не псувати стосунків з ним. Себто – аби не надто зашкодити подальшій “торгівлі з канібалами”. Безумовно, на Заході ніколи не бракувало інтелектуалів, пов’язаних професійними, дружніми, або й родинними зв’язками зі “Сходом”, – котрі трактували Східну Европу як справжню і, навіть, “справжнішу” від Західної. Вони мітинґували перед совєтськими посольствами, організували різноманітні комітети для захисту східноевропейських дисидентів з невимовними іменами, підписували заяви й друкували статті, відвідували східноевропейські столиці й перевозили нелеґальну літературу; часами вони ставали більшими східноевропейцями, ніж самі східноевропейці – такі собі білі перекинчики в табір індіян. Дехто з них навіть вірив, що саме “ця частина континенту була колись своєрідним раєм культурної, мовної, етнічної багатоманітности та сумісности, витворюючи небувалі культурні й інтелектуальні скарби” і що, попри тоталітарний гніт чи, навіть, завдяки йому (себто завдяки силі опору) Східна Европа була краєм “дивовижної духовної напруги”. Ці переконання, однак, ніколи не виходили поза вузьке коло східноевропейських “діяспорників” та їхніх західних симпатиків. Двоїсте ставлення Заходу до Східної Европи завжди зумовлювалося геополітикою, себто холодним розрахунком і давнім англосаксонським принципом “charity begins at home”. Позиція загалом слушна, і нічого осудливого в ній немає. Неприємно вражають, однак, ті подвійні стандарти, що їх Захід застосовує до себе й до інших. (Американські націоналісти можуть боротися проти утвердження іспанської мови у США і ніхто їх за це не вважає націоналістами. Зате кожен українець, який не хоче, щоб у його країні панувала російська мова, – це воістину печерний націоналіст і ворог проґресу!) Схоже, що американське мірило має різний калібр для різних випадків (німці, зрештою, теж не поспішають визнавати у себе турецьку мову другою офіційною, ані французи – арабську). На жаль, далеко не всі східноевропейці здають собі справу з цієї західної двоїстости: багато хто приймає тамтешню ліберально-демократичну риторику за щиру правду і, відповідно, сподівається від Заходу значно більше, ніж той може і хоче дати. А не діставши сподіваного, впадає у протилежну крайність – антизахідну ксенофобію, ізоляціонізм, автаркію. Питання про переваги західної цивілізації над усіма іншими, безумовно, не є таким простим, як це видавалося ще кілька десятиліть тому найзатятішим европоцентристам, як от, хоч би, натхненному Дені де Ружмонові. Апостоли постколоніяльних студій успішно ревізували цю точку зору, небезпідставно ототожнивши крайні форми европоцентризму з расизмом, колоніялізмом та прагненням “Окциденту” домінувати над демонізованим і марґіналізованим “Орієнтом”. Заходоцентризм у чистому, “ружмонівському” вигляді опинився, по суті, за межами панівної в інтелектуальних колах “політичної коректности”, проте суперечки довкола взаємин “Сходу” і “Заходу” чи, як тепер дедалі частіше пишуть, “Півночі” й “Півдня” не вщухли. Апологети европоцентризму дещо змінили тактику, ловлячи своїх опонентів на всіляких крайнощах і пересадах, відвертих безглуздях і прихованій параноїдальності. А головне – вони не без слушности вказують на небезпеку релятивізму, що криється у визнанні “рівности” всіх культур і цивілізацій, на загрозу хаосу й ентропії, що її тягне за собою відмова від оцінкових критеріїв та ціннісних ієрархій. Це справді складна проблема, варта окремого обговорення. Я пропоную її обминути, обмежившись визнанням цілком очевидного факту, що Україна є частиною Европи і, ширше, модерного світу та що повернутися з цього світу назад, у якусь “золоту добу” домодерности, – неможливо. Цей світ є великою, визначальною мірою витвором “Окциденту” і, незалежно від того, чи вважаємо ми західну цивілізацію “вищою” й “кращою” за інші, а чи тільки більш динамічною, аґресивною й здібною в утвердженні свого домінування, мусимо визнати, що саме вона нав’язала світові свої правила гри і, головне, унеможливила вихід із цієї гри, повернення до “втраченого раю” традиціоналістичних суспільств. Усі спроби такого повернення (як природна реакція на неґативні аспекти модернізації) виявились у кращому разі (в теорії) зворушливими утопіями, а в гіршому (на практиці) кривавими карикатурами на самих себе і, з іронії долі, патологічним продовженням тієї ж таки “окцидентальної” модерности, проти якої вони начебто повстали, – у квазі-“орієнтальних”, деспотичних формах. Модернізований Захід у певному сенсі позбавив світ традиціоналістичної “невинности”, вивів його з циклічно повторюваного біологічного чи, радше, мітологічного часу в час історичний, змусив скуштувати плід дерева пізнання й зіткнутися з проблемою індивідуального, практично нічим не обмеженого, раціонального вибору. Хоч би як ми ставилися до цього модерного світу, до всіх його плюсів і мінусів, мусимо визнати принаймні дві речі. По-перше, що цей світ є ґлобальним і від нього неможливо ані ізолюватися, ані, тим більш, радикально йому протиставитися; шукати свій шлях, безумовно, можна і навіть треба, але – в рамках цього модерного, “окцидентального” світу, на основі його здобутків і його правил – хоч би якими великими були наші сумніви й застереження щодо цих правил і хоч би якими радикальними були наші спроби їх ревізувати. Ревізіонізм, отже, є цілком допустимим і навіть бажаним, але радше в японському сенсі, ніж в іракському, іранському чи північнокорейському. А по-друге, мусимо усвідомити, що хоч би якою невдалою і безперспективною видавалася нам ця ґлобальна цивілізація, ми не можемо ані вискочити з неї кудись назовні, щоб рятуватися самотужки, ані вплинути на неї якимось суто зовнішнім способом. Будь-які кардинальні зміни якщо й можливі, то лише зсередини, спільними зусиллями і в рамках, які існують. У цьому контексті, отже, тверезе ставлення східноевропейців до Заходу не повинне бути ані ворожим, ані рожево-оптимістичним. Воно повинне бути, фактично, таким самим двоїстим, як і ставлення Заходу до Східної Европи. Захід не є “добрим дядечком” і, взагалі, не є “добрим”. По суті, він є лише “меншим злом”, ніж та “Азія”, яка маячить на сході. І саме на цьому тверезому усвідомленні й тверезому розрахунку повинні будуватися відносини східних европейців, зокрема українців, із Заходом. Інакше – східні европейці завжди ризикуватимуть опинитися в ролі зраджених коханців, як це вже не раз бувало в історії. Захід, безумовно, завжди був і буде для східних европейців стратегічним союзником – принаймні тією мірою, якою інтереси Східної й Західної Европи збігаються. Наївно, однак, сподіватися, що ці інтереси коли-небудь збігатимуться цілковито. Покладання на Захід не повинне бути сліпим і беззастережним – інакше східні европейці знову можуть стати жертвами нової Ялти, Мюнхену чи пакту Молотова-Ріббентропа. Захід завжди знайде безліч виправдань, щоб зрадити своїх східноевропейських союзників, якщо в цьому буде потреба, вигода, або й просто примха кількох “русофильствующих” президентів. “Might makes right” – цю англосаксонську приказку східноевропейцям теж варто запам’ятати. Що, власне, привабливого може запропонувати Заходові Східна Европа? Геополітичну стабільність? До певної міри – так, хоч головним гравцем у реґіоні все одно залишатиметься Росія: саме від тамтешніх подій визначальною мірою залежатиме безпека й стабільність европейського континенту. Русоцентризм, отже, й далі домінуватиме в західноевропейській політиці, відводячи Східній Европі традиційну роль “санітарного кордону”, переміщеного, щоправда, трохи на схід, до України й Прибалтики. Можливо, Східна Европа здатна привабити Захід економічно? Навряд, адже тут немає жодних важливих сировинних ресурсів (порівняно, знову ж таки, з Росією), споживчі ринки для західних товарів і виробництв тут доволі обмежені через низьку купівельну спроможність населення, місцеві вироби неконкурентоздатні, а дешева східноевропейська робоча сила, здається, потрібна західним европейцям ще менше, ніж дешеві східноевропейські товари. То, може, їх зацікавить культура – ця остання, якщо не єдина фортеця, в якій східні европейці ховалися від історичних поразок, плекаючи там свою уявну державність, уявну европейськість, уявну – “внутрішню” – свободу? Справді, в цій галузі вони можуть запропонувати чи не найбільше: останні десятиліття “загниваючого” комунізму ознаменувалися в цих країнах небувалим культурним піднесенням, як у леґальних, так і в напівлеґальних і, навіть, цілком нелеґальних формах. “Совєтська Росія, – писав 1984 року польський письменник Адам Заґаєвський, – витворила чимало дивних речей у нашій частині Европи. Вона витворила донощиків, цензорів, брехунів, ледарів. Але водночас, усупереч власній волі, вона витворила й цілком інші речі – у людях, які, дякувати Богові, виявилися сильнішими й поряднішими. Без власного бажання, вона пробудила в них гостру спрагу до правди, свободи, гідности, до книжок і картин... до Европи. Так ото Европа й існує у нас – як Европа уяви, ілюзій, надії, спраги... Загострене відчуття культурної приналежности до Европи – один із парадоксальних наслідків здійснюваної у нас “совєтизації””. І все ж усі ці незаперечні здобутки – це передусім висока культура, здатна зацікавити на Заході хіба що вузьке коло гурманів-інтелектуалів. Сприятлива політична кон’юнктура 1970-1980-х років, безумовно, посприяла проникненню східноевропейських книжок, фільмів, образотворчих робіт на західні ринки; не менше посприяла цьому й значна еміґрація на Захід східноевропейських інтелектуалів. Декотрі імена зробилися навіть модними – завдяки виступам у газетах, журналах, телепрограмах. Проте на популярність їхніх творів це вплинуло мало – за винятком тих нечисленних митців, на зразок Кундери, Формана чи Полянського, котрі швидко засвоїли місцеві правила гри й віддали помітну данину маскультові. Симптоматично, що ще в 1989 році, у сам розпал “східноевропейської моди” на Заході, один із проникливих фахівців нарікав, що “вся справа залишається в руках Zivilisationsliterati, східних і західних”, не надто виходячи за їхні межі. “Зрештою, – заспокоював він себе, – мода мине, а книжки у м’яких обкладинках залишаться – ціла бібліотека авторів, живих і покійних, про яких західні читачі не мали до цього часу жодного уявлення”. Чудові бібліотеки, однак, непогано поєднуються у Сполучених Штатах із чудовим невіглаством. Я зустрічав чимало американських студентів, котрі не мали уявлення, хто такий Гоголь, Ґете чи, скажімо, Фауст. Тож і про Бродського, Мілоша, Павича та Шимборську їхнє уявлення не набагато ширше – попри справді вражаючу кількість книжок у м’яких, і не тільки м’яких, обкладинках. (Здається, лише Гавел спромігся на ширшу популярність – головним чином завдяки ще одній, новонабутій професії). Зрештою, навіть ця, доволі обмежена популярність східних европейців на Заході, схоже, занепадає. Російські танки вже не стоять на Ельбі, ні навіть на Віслі, тож і нема про що говорити у масовій пресі зі східноевропейськими інтелектуалами. Та й нових якихось зірок після 1989 року у Східній Европі не видно (коли не вважати такими зірками Зюґанова, Лебедя, Жиріновського чи Лукашенка). Схоже, що дикий капіталізм у Східній Европі виявився ще менше сприятливим для вільних мистецтв, ніж ветхий, перестарілий комунізм. Неважко помітити, що ледь не всі найкращі східноевропейські режисери подалися на Захід – робити кар’єру в Голівуді чи мирно керувати за добру платню гуртками художньої самодіяльности; туди ж подалися й художники – малювати картини, вітрини, рекламні щити і стіни помешкань; туди ж кинулися й музиканти, одні – виступати у Карнеґі-холі, інші – у церквах і ресторанах; до Заходу прибиваються поступово й усі більш-менш путні письменники й науковці – викладати хто що здатен (один популярний російський поет нещодавно зізнався у New York Times. що він не має спеціяльної академічної підготовки, щоб викладати Пушкіна, проте він любить цього поета і, отже, навчатиме своїх студентів любови). Здається, Адам Заґаєвський мав рацію, прозираючи кільканадцять років тому майбутнє, яке йому самому видавалося малоймовірним: “Що трапиться одного дня – одного чудового дня, – запитував він риторично, – коли Польща здобуде нарешті політичну свободу? Невже та дивовижна духовна напруга, яка характеризує сьогодні польську доволі численну демократичну еліту, раптово зникне? Невже костьоли спорожніють? Невже поезія зробиться усього лиш предметом для знуджених фахівців, як це маємо у щасливих західних країнах? Невже кіно стане лиш галуззю розважальної індустрії? Невже всі ті речі, які виникли в Польщі як реакція на загрозу тоталітаризму – речі, врятовані від потопу, захищені від деструкції, піднесені над небезпекою, немов над високим муром, – припинять своє існування в той самий день, коли та небезпека зникне?” Зрозуміло, це не суто польська, а – східноевропейська проблема. “Дивовижна духовна напруга”, витворена східноевропейськими інтелектуалами в процесі опору совєтському тоталітаризмові та відстоювання своєї внутрішньої свободи, проминула, стала історією. Посткомуністичні країни вступили в нову, принципово негероїчну добу, в якій старі навики опору й боротьби перестали бути потрібними, а нові навики повсякденної, педантичної праці ще не набули поширення. Ветерани затяжної антикомуністичної боротьби мають досить підстав почуватися розчарованими; вони все ще надіються на магічну силу старої риторики (одним із фраґментів якої є їхній улюблений міт про “Центрально-Східну” Европу), – але посткомуністичні суспільства їх мало слухають, повертаючись дедалі охочіше до реформованих, а часом і не реформованих, комуністів. Мілан Кундера колись дотепно окреслив Центральну Европу не як “край”, а як “культуру або долю”. “Її кордони, – писав він, – уявні, вони змінюються за кожної нової історичної ситуації. Вона не може бути означена, ані окреслена політичними кордонами... лише – великими спільними подіями, які заторкують усіх мешканців реґіону, перегруповують їх новим чином – відповідно до уявних і постійно змінюваних кордонів, які окреслюють територію, заселену тими самими спогадами, тими самими проблемами і конфліктами, тими самими спільними традиціями”. Розгортаючи ефектні поетичні метафори, Кундера намагається з’ясувати, чому цей міт (цей “уявний простір”, у його термінах) не захоплює західних европейців, чому він видається їм “перестарілим і незрозумілим”. Річ у тім, з гіркотою пише Кундера, що Західна Европа сама вступила в “процес утрати своєї культурної ідентичности”, “вона вже не відчуває своєї єдности як єдности саме культурної”, а отже й “сприймає Центральну Европу лише як певну політичну реальність, тобто бачить у ній усього лише “Східну Европу””. Не заглиблюючись тут у проблему европейської ідентичности, заснованої на спільній релігії та культурі (цих “визначальних цінностях, крізь які европейці себе усвідомлюють, якими себе окреслюють та з якими ідентифікують свою европейськість”), звернемо увагу на типову для багатьох східноевропейців помилку, що її припускається зокрема й Кундера. Ця помилка полягає не в твердженні, що з якогось моменту західноевропейська ідентичність змінилася, зазнала, сказати б, корозії, втративши культурний компонент на користь ринку, технічних здобутків, мас-медій та політики. У чомусь він має рацію, а в чомусь і ні. Трагічна помилка Кундери полягає в іншому: він переконаний, що до певного моменту було інакше, що в якісь попередні (воістину “золоті”) часи Східна Европа сприймалася західними европейцями як інтеґральна частина континенту, елемент єдиного культурного континіуму. Історія дає мало підтверджень такому поглядові. Скоріш навпаки, відомі слова Шекспіра із “Зимової казки” (“Богемія. Пустельна країна біля моря”) можуть служити чудовим епіграфом до всієї історії сприйняття Східної Европи західними европейцями. “Пустельна країна біля моря” – це лише інший термін на означення тієї самої чорної діри за огорожею Меттерніхового саду. Сьогодні східноевропейці отримали непоганий шанс посунути загорожу трохи на схід – до західних, а може, й до східних кордонів України. А отже й шанс стати просто “Европою”, без додаткових епітетів і принизливих суперечок, хто більш “Центральний” і “Европейський”. (Подібно як мешканці Бенілюксу не дискутують, чи вони належать до “Західної” Европи, чи до “Центральної”, а чи до “Центрально-Західної”). Як і будь-який міт, концепт “Центрально-Східної” Европи не щезне миттю. Він існуватиме доти, доки Східна Европа зберігатиме свою все ще відчутну посткомуністичну специфіку і доки підступна і загадкова, непередбачувана “Азія” стоятиме за Бугом чи за Дніпром, чи ще десь поблизу. Як і кожен міт, він має власну енергію – адже творився як парафраза класичних мітів – про втрачений рай, про обіцяну землю. Тим “утраченим раєм” була, вочевидь, імперія Габсбурґів та “культурна єдність”, а “обіцяною землею”, слід гадати, є НАТО, ЕС та, знову ж таки, “культурна єдність”. У внутрішньому обігу цей міт забезпечував масову антисовєтську та антикомуністичну мобілізацію, у зовнішньому – обґрунтовував перед Заходом вимогу додаткової підтримки та визнання. Від самого початку, однак, цей міт був позначений ексклюзивністю, а отже й ущербністю. Його неґативний побічний ефект полягав не лише у містифікації східних европейців занадто рожевими візіями їхнього минулого і майбутнього, а й у встановленні вельми сумнівної (з етичного погляду) ієрархії “більш” і “менш” европейських народів у Східній Европі. Адже в тому політичному контексті “приналежність до Европи” була чимось набагато більшим, ніж суто географічним чи культурологічним поняттям; вона була також імпліцитним нагадуванням про випадковість і ненормальність свого тимчасового перебування в “Азії”, своєрідним сиґналом SOS, енергійним нагадуванням про своє інше цивілізаційне підданство, інше громадянство, а відтак і вимогою першочергової допомоги з боку своєї “справжньої” вітчизни – Европи. Фактично це скидалося на малосимпатичну суперечку між в’язнями, хто з них звичніший до свободи, і хто, таким чином, заслуговує визволення в першу чергу. Екслюзивність, виявляється, притаманна східним европейцям не меншою мірою, ніж західним: сьогодні вже ті щасливчики, що проскочили в Меттерніхів сад із першою хвилею розширення НАТО, переконані, що “Азія” починається десь на східних кордонах Польщі та південних кордонах Угорщини, і що всі ото македонії, білорусі, чечні, вірменії – це такі собі “пустельні країни на березі моря”. Всі наші балачки про “культурну єдність” є маловартісні, доки ми нехтуємо албанцями – бо вони бідні, білорусами – бо вони “майже росіяни”, лужицькими сербами – бо вони нечисленні, а грузинами й вірменами – бо вони надто далеко від наших садочків. Тут можна було б багато чого сказати про давню вірменську (чи грузинську) державу, яка була християнською й мала свою писемність, свою культуру ще тоді, коли про жодну з сьогоднішніх европейських націй не було й згадки – але кого це цікавить? Кого у так званій “Европі” цікавить першорядне грузинське кіно (цілком “европейське”, до речі, за своєю стилістикою і водночас цілком самобутнє); першорядна грузинська проза (принаймні з двома авторами, здатними прикрасити список нобелівських лавреатів), першорядний грузинський театр, живопис?.. “Дивовижна духовна напруга”, “гостра жага Европи”, явлена маленькою нацією, що плекає свою европейськість усупереч найнесприятливішим обставинам, цікавить празьких співвітчизників Кундери так само мало, як і паризьких. То на що, власне, нарікають наші брати-східноевропейці? Я зумисне узяв тут за приклад Грузію, а не ближчу мені Україну – принаймні таким чином моя позиція не виглядатиме “вузькопартійною”. Хоч так само тут можна було б говорити про українську поезію – “европейськішу” й цікавішу від багатьох “европейських”; про українське малярство, музику, декоративне мистецтво, але, знову ж таки, – кого це цікавить? Тут можна було б згадати, що Україна (принаймні її західна частина) є не менш “центральноевропейською”, ніж, скажімо, Польща або Словаччина, і що “габсбурзький” міт живий в українському Львові не менше, ніж у чеській Празі (невипадково, гадаю, культурологічний часопис “Ї”, присвятив кілька років тому своє перше число саме цій, “центральноевропейській”, спадщині – помістивши класичний есей Кундери “Трагедія Центральної Европи”, оповідання Шульца, “галицькі образки” Захер-Мазоха і, звичайно ж, портрет цісаря Франца-Йосифа на обкладинці). Безумовно, Західна Україна – це порівняно невелика частина краю, більшість населення якого справді мало переймається своєю “европейськістю” чи “східно-центральністю”. За даними Центру “Демократичні ініціятиви”,1994 року лише 15% опитаних громадян воліли б, щоб Україна розвивала стосунки головно з країнами Заходу. У Західній Україні, щоправда, ця цифра удвічі вища, зате в Криму вона ледве сягає трьох відсотків. Натомість 17% громадян України вважає, що урядові слід орієнтуватися передусім на Росію – цифра загрозлива й малоприємна, проте не така вже й велика, коли взяти до уваги, що в Україні проживає 22% етнічних росіян і ще приблизно стільки ж так званих “російськомовних” (інакше кажучи, далеко не кожен росіянин чи зрусифікований українець хоче зближення з Росією). Близько 14% опитаних стверджує, що Україні слід покладатися передусім на власні сили, тим часом як переважна більшість (40%) воліє, щоб Україна розвивала взаємини передусім у рамках СНД. Така орієнтація населення є, безумовно, консервативною і не надто сприятливою для зміцнення української незалежности та “інтеґрації у Европу”, задекларованої обома президентами. Вона відображує боязнь будь-яких рішучих змін, що можуть порушити наявний статус-кво і спричинити конфлікти в суспільстві. З одного боку, українці явно не довіряють Заходові – і мають, зрештою, для того чимало підстав з близької й віддаленішої історії; а з іншого боку, вони так само не надто покладаються на Росію. Орієнтація на СНД у такому контексті є свого роду компромісом між почуттями й здоровим глуздом, між проросійськими симпатіями одної частини населення і проевропейськими настроями іншої. Фактично, вона є частковим виявом загальної амбівалентности українського суспільства, помітної геть в усіх сферах і слушно означеної соціологами як головна причина його стаґнації чи, коли хочете, “стабільности” (в амбівалентній країні всі явища є двоїстими й двозначними). Сумніваюся, щоб Україна могла чого-небудь навчити Захід. Не думаю, щоб це було до снаги й іншим східним европейцям. Ще менше я вірю, щоб Захід цього потребував. Безумовно, східно- і західноевропейські інтелектуали можуть обговорювати подібні питання на своїх високовчених форумах – цілком у стилі давнього есею Карла Юнґа під назвою “Чого нас навчає Індія?” Юнґ чудово пояснив – “чого”, але ні слова не сказав про “нас”. Як і Юнґ, я вірю в “що”, але щодо всіх отих “нас” – маю великі сумніви. Процеси, що відбуваються нині у Східній Европі, я назвав би нормалізацією. Вони, безумовно, цікаві для експертів, але не для ширшої публіки, спраглої справжніх розваг. Вони не лишають особливого місця для “центрально-східноевропейської” унікальности і, безперечно, розчаровують місцевих інтелектуалів, ветеранів антикомуністичної боротьби, не здатних задовільнити свої ексгібіціоністівські комплекси. У найкращому випадку – якщо “Азія” не повернеться і нова Боснія де-небудь не вибухне – Східна Европа успішно змарґіналізується і привертатиме у майбутньому не більше уваги, ніж яка-небудь Греція, Портуґалія чи Ісляндія. Чи це так уже й кепсько? Для старих ветеранів – можливо, так. Для більшости людей – навряд. Адже більшість не думає про загорожу – чи вона східна, центральна, а чи південно-східна. Більшість думає про сад. І, можливо, українцям теж варто закотити нарешті рукави і взятися його обробляти – в ім’я своєї европейськости, чи євразійськости, чи хоч би навіть австралійськости. |
ч
|
|||