Данута Сосновська

Канон культури?

Питання про канон культури провокує на лаконічну відповідь: він розпався. Роздуми на цьому можна закінчити, евентуально зауваживши, що правомірніше говорити про канони, ніж про канон культури. Ніколи-бо европейська культура не була “одноканонічною”, і навіть польська культура, незважаючи на політичний тиск, теж уникала однорідного диктату. Справді, підо впливом історичних обставин практикувалися певні ієрархії цінностей, критерії оцінювання творів, взірцеві позиції мистців, проте завжди при цьому залишалося досить широке марґінальне поле, на якому функціонували інші ієрархії, інші критерії, інші творчі позиції, нерідко опозиційні до основного канону.

Правильніше, отже, говорити про першо- і другорядні канони, про їх еволюцію й механізми, які багато цінних культурних пропозицій відкидали “на загумінки”. Натомість роздуми про “канон культури”, який десь, колись існував – наче той метр із Севру – а тепер розпався, залишаючи нас напризволяще, на поталу пізнавальному хаосові, видаються просто утопічною мрією. Не витримують вони ні зіставлення з фактами: та ж часто обговорювана проблема кризи европейської культури доводить, що зміна ідеалів і норм не є винятковим явищем. Може, в центрі таких змін і був якийсь “канон канонів”, якесь первинне й незмінне ядро европейської тотожности, але дискусії, в яких таке ядро пробували визначити, не дали певної і однозначної відповіді на це питання. Можна, звичайно, звести поняття канону до зібрання “ста найважливіших творів европейської літератури” (що, зрештою, робили навіть енциклопедії колишньої ПНР), але вартість такої затії нагадує систему цінностей словників на зразок “100 архітектурних шедеврів світу”.

Викладені вище зауваження видаються цілком очевидними, та якщо простежимо за ходом прямо чи опосередковано пов’язаних з темою кризи канону дискусій, які точилися з цього приводу в Польщі, то виявиться, що вони часто супроводжуються антиісторичним трактуванням проблеми, а також надто стандартним і однорідним розумінням канону. Іноді вводить. Іноді вводить в оману словникова дефініція, адже щось, синонімом чого є правило, норма, взірець, зразок, принцип, має відзначатися стабільністю та однозначністю. Схильність до застою наших понять і абсолютизації уявлень дає про себе знати при різних оказіях.

В останньому числі “Gazety Wyborczej” (№49/1998) вміщено інтерв’ю на тему кризи польської родини, але, висловлюючись у ньому, демограф стверджував, що так сформульоване спостереження не має жодного сенсу, оскільки йдеться про “кризу певної форми сім’ї, що існувала досі” й існує в Европі всього двісті років. У ХVIII столітті сім’я творила цілком іншу модель, яка зникла внаслідок кризи, але зовсім не для того, щоб на її місці виникла порожнеча або інша модель.

Готуючись до сьогоднішньої дискусії, я, між іншим, переглянула число шанованого мною часопису “Znak”, присвячений сучасній ситуації в польській літературі та критиці. Я не займаюся цією проблематикою, але тим не менше, розпочавши зацікавлено читати, не могла приховати почуття розчарування. Виникло воно, по-перше, вірогідністю діягностики стану сучасної культури та джерел її труднощів, а по-друге – відсутністю зв’язку між теоретичним описом культури і тим інструментарієм, яким послуговуються критики, щоб відкрити й описати представлені ними літературні явища. Не заперечую слушности твердження, що є криза культури, адже для цього є безліч умов, бо спостерігаємо колапс ієрархії, пов’язаний із постмодерною моделлю культури, бо підірвався авторитет “аванґардових салонів” і здрібніли їхні запити, бо живемо у ґлобальному культурному селі, а до нічних кошмарів нас доводить Інтернет та його вплив на культуру. На жаль, усі викладені вище спостереження видаються мені до болю знайомими, а крім того я й досі не знаю, чи існує якась специфіка польських проблем із сьогоднішнім порушенням канону культури. Можливо, ми перестали бути провінційними, і наші проблеми – це всього лиш різновид европейських, а властиво світових проблем із каноном культури?

Відповідь кільканадцяти шанованих критиків, редакторів, письменників, перекладачів на питання часопису, як вони практично дають собі раду з вибором і оцінкою цікавих літературних явищ, також наводить на роздуми. Їх твердження витворюють хор голосів, одні з яких закликають до правдивости твору, до його порядности, до чіткости фабули, до свіжости і феміністичної теми, до такого собі “je ne sais guoi”, характерного для видатного тексту і т.д. Є й такі, для яких основою залишається перше враження: наскільки книжка дає можливість контакту з екзистенцією людини.

Шкода, що ті вступні тексти, які власне і являють собою констатацію стану культури, так мало піддалися моді на цитати з Дерріди, Будріяра, Фуко чи Фукуями, адже завдяки їм стала б іще виразнішою колізія з простодушними, майже старосвітськими способами, що їх використовують критики, коли їм доводиться хапати бика, чи то пак – літературу, за роги. Звісно, існує методика літературного аналізу, яка слід у слід прямує за філософськими трактатами постмодерністів, але показово те, що анкетовані у “Znak’у” критики дуже незначною мірою виявляють свою прихильність до здобутків цього напряму.

Дерріда, який учив уникати сенсу скрутних становищ, чітко визначати межі власного мислення і викидати на смітник раз використані знаряддя пізнання, має багато теоретичних прихильників. Однак, коли я читаю висловлювання людей, які формують образ і оцінки нашої сучасної літератури, у мене зовсім не складається враження, що вони могли б кричати “королівство за впевненість!”. Упевненість уже є, причому прямо пропорційна до лементові над тим, що живемо у відносному світі серед понищених ієрархій. А тепер наведу історичний приклад. Незадовго до вибуху Листопадового повстання один молодий письменник зізнавався приятелеві: “Нема нічого цікавішого, як сьогоднішні літературні суперечки. Молодь дощенту розгромила старих маразматиків”. Декларацій подібних “розгромів” достатньо і сьогодні, і їх гостроти зовсім не згладжує почерпнуте з інших джерел усвідомлення, що ми живемо в дуже непевні часи.

Отже, здається що вервиця запитань щодо кризи канону культури (принаймні у відомій версії) є вельми сумнівною. Тому поставмо запитання інакше. Запитаймо не про кризу, а про здобуток, який завдяки їй матимемо. Це означає, що ми не шкодуємо, що колись був канон, який дозволяв більш точно ідентифіковувати явища культури. Віра у те, що його наявність багато-що полегшувала, теж виявляється ілюзією. Досить цілісно її показав Мілош у вже згадуваному числі “Znak’у”, починаючи свої роздуми твердженням, що класики мали виразний канон, мали критерії, смак і зразки, сформовані французькою літературою, але тим не менше в оцінках польського романтизму “трохи” помилилися.

Криза канону европейської культури була зауважена й описана вже досить давно (питання лише в тому, де початок цього явища), трохи гірша справа, коли хочемо знати, в чому полягає специфіка локальних криз – наприклад, польської чи української. Що в цьому явищі повторюється і повертається, а що змінюється? Досить часто вказується, що література мусить сьогодні існувати в брутальних умовах ринку і перехідного періоду, але таке враження новизни виникає лише тому, що зіставляємо її з літературою, яка приймалася в ПНР. У 1913 році видавець Якуб Морткович вистрелив собі в лоб, коли збанкрутував на виданнях польських письменників, передусім на Жеромському (ця почесна смерть скасовувала борги, і вдова видавця могла продовжувати його бізнес). А коли хтось має ті чи інші ілюзії щодо того, якою була ситуація торгівлі книжками в добу найвищого розквіту польської літератури – в епоху романтизму – нехай почитає “Спогади” краківського книготорговця Амброжи Ґрабовського. У 1831 році він не продав жодної книжки, жодної(!), навіть збірки патріотичних польських пісень.

Не хочу впадати в іншу крайність і стверджувати, що нічого не змінилося, але все-таки – це зміни, причому складніші і не такі ефективні, як би хотілося спритним інтерпретаторам. Коли переглянути видані впродовж останніх двох-трьох років книжки істориків культури, як-от: Witkowska. Czesc i skandale. O emigracyjnym doswiadczeniu Polakow; Janion, Placz generala. Eseje o wojnie; Mencwel Przedwiosnie czy Potop. Studium postaw polskich w XX wieku – то бачимо, наскільки глибокою є проблема переформування канону польської культури. В найзагальніших рисах кажучи, вона полягає в перенесенні на перший план і зміцненні цінностей “цивільности”, “цивілізаційности” і “громадянськости” – ці терміни нагадують неологізми, але я намагаюся передати з їх допомогою наміри згаданих авторів. Не думаю, що можна було б ототожнювати ці тенденції з відомим у II Речі Посполитій закликом “зняти плащ Конрада”. Цього разу йдеться не про похвалу приватности, а про виявлення ціни, заплаченої культурою за тривале підпорядкування етосові боротьби, виявлення всіх виниклих із цього сфер її неповноцінности. Цивільности, цивілізаційности і громадянськости не можна звести до поняття приватности, бо вони є вираженням сильного вкорінення в культурі, усвідомлення сили, що її формує. Коротше кажучи, вони також виводяться з польського характеру, але це – польськість, що відрізняється від тієї, яка протягом десятиліть мала бути нашою передовою лінією.

У зміні канону польської культури в такому сенсі зовсім немає універсалізації, відриву від польського ґрунту, зовсім не входимо в якусь реальність, у якій “в Польщі – значить ніде”. Навпаки, ми займаємося археологією справ, які без урахування їх польського характеру взагалі не могли б існувати, у всякому разі їх існування набрало б іншої форми. Таким чином, криза канону польської культури має ту добру рису, що веде до пошуку і відкриття багатства власної культури, всіх її досі незнаних скарбів. Перефразовуючи Тадеуша Бой-Желенського, польська культура не говорила тільки так, як вигадана мати героя з-під Відня, “поляж, синку, поляж”. Для багатьох цивілізаційних проєктів, що виникли в її межах, хоч би й створених Станіславом і Єжи Стемповськими, сьогодні настав чи не найкращий час. Не обов’язково для реалізації, а для продуманої інтерпретації. Це намагання проводити археологічні дослідження власної культури бачимо сьогодні досить виразно.

Отже, можна вважати, що через кілька років завдяки цим зусиллям виникне якщо не новий канон культури, то принаймні її виразна модель. Інакше, якщо вірити деяким літературним критикам, виглядає ситуація в молодій літературі. Серед її характерних рис часто згадується відвернення від суспільно-історичної дійсности, від польської специфіки. Якщо навіть дія цих книжок і відбувається в Польщі, то в Польщі значить ніде. І якщо навіть ці книжки говорять про дійсність, то це або костюм (точкою відображення є література, а не дійсність!), або це “короткотривала” дійсність із обскубаною історією.

У згаданому номері “Znak’у” Мілош стверджує, що для сучасної молодої літератури характерне стихійне самозвільнення від польського контексту, але – додає він – якщо література перестане фільтрувати специфічно польські проблеми, і пізніше почне дотягуватися лише до універсальности, то що тоді визначатиме її відмінність? “Не варто возити самовари в Тулу,” – пише Мілош, не варто перекладати на европейські мови наших дуже европейських і універсальних книжок.

Тим більше, що за універсальність і ілюзію того, що кордони культурні долаються так само легко, як кордони державні, платять досить високу ціну. Наведу два приклади, обидва з української літератури, і маю надію, що це не буде потрактовано як нечемність. Зокрема й тому, що обох письменників дуже ціную, а до того ж, якось так складається, що частіше цитую молоду українську літературу, ніж польську. Перший приклад: у блискучому збірнику есеїв Юрія Андруховича, який у Польщі з’явився під назвою “Erz–Herz–Perz” опинився текст, який розчаровує читача, привабленого рівнем інших. “Кохання і смерть у лицарському стилі: визволення панни”. Автор декларує, що його есей буде “спробою белетристики, вільного перенесення із країни в країну, з культури в культуру, з мови в мову”. Справа, одначе, в тім, що хоч і можна перенестися з країни в країну, але це рідко відбувається вільно й невимушено. Так же складно плавно перейти від Рільке до козаків, бо хоч ми всі й живемо в одній европейській землі, та певні її території проникли в нашу уяву, а інші – також відомі – залишаються білою плямою.

Інший приклад – це підготовлена до польського видання збірка оповідань Валерія Шевчука; хоч я й не займаюся літературною критикою, але тим не менше гаряче підтримують цього письменника з огляду на його творчу уяву і здатність неакадемічно писати про метафізику. Однак навіть ця уява не справилася з темою діяльности святої інквізиції й полювання на відьму в околицях Метцу. Одна з останніх сцен – перетворення цинічного інквізитора в диявола – видається просто інфантильною.

Але той же письменник з успіхом використовує народні оповідання і перекази, які вибудовують психологічні портрети його героїв, творить захопливу реінтерпретацію добре відомих леґенд на зразок історії про викраденого дияволом Твардовського. Це зовсім не прості художні завдання, особливо, якщо прагнемо уникнути дрібничковости чи герметизму, – але ж вони були вирішені. Подорож в околиці Метцу – не дуже.

Я не вихваляю тут рідних звичаїв, не постулюю народної літератури. Тим більше, що пам’ятаю створені в ХIХ столітті “народні канони”, у яких не знайшлося місця ані для Красіцького, ані для Міцкевича, ані Фредра. Не домагаюся також вітчизняного невільництва письменників і не перекреслюю завідома результатів їх подорожей культурою. Однак, якщо маємо – як у випадку з поляками – літературу і культуру, які так довго розвивалися в тіні ідей та ідеологій, то оздоровчий душ конкретики для них доконечний. А ця конкретика залишається польською.

Переклав Григорій Чопик


ч
и
с
л
о

13

1998