зміст

© К.Ботанова, 2001

Українська культурна дипломатія останніх (вони ж перші) “державницьких” років сильно нагадує мені свіжий у пам’яті візит Святійшого Отця Івана Павла ІІ до Києва. Римського Папу, приїзд якого упродовж півроку був точкою кипіння цілої країни, або возили у папамобілі (в народі “паповозі”) геть порожніми вулицями, де він благословляв паркани, кам’яниці, дерева та міліціонерів (адже все живе з цих вулиць було вичищено, зачинено в будинках із найсуворішою забороною підходити до вікон, виходити на балкони та навіть запрошувати до себе гостей). Або ж на шляху з літургії, коли вздовж довжелезного київського проспекту вишикувалися тисячі людей, Папу провезли у закритому чорному мерседесі разом із іншим, набагато менш святим “папою”.

Очевидно, зроблено це було не зі злої волі, а, навпаки, виключно від доброго серця, з метою вберегти, подбати, оборонити. Проте, крізь мою ще не остаточно захаращену совєцькими штампами свідомість (а заразом і ментальність) пробивається недоречно-наївне питання: від кого вберегти, навіщо оборонити? Від тих людей, до яких, власне і приїхав Папа, і які проривалися до Нього крізь досі небачені в Україні міліцейські кордони, ночуючи під дощем на льотному полі? Але питання не за адресою, бо людина в цій системі завжди була і досі є лише ґвинтиком, викинути який ніколи не буває шкода. Не за адресою було б також інше питання – міжнародного іміджу України, до якої в ті дні було прикуто увагу всього світу. Тому що для того, аби дбати про цей імідж, треба, насамперед, його мати. Або бодай уявляти собі, яким він мав би бути.

Цього ж таки багатого на події червня, за тисячі кілометрів від Києва, у далекій казковій Венеції відкривалося 49 Венеційське Бієнале візуального мистецтва, де вперше на державному рівні була представлена Україна. Але, краще б її там не було зовсім, тієї бідолашної України, “бідної землі”, за висловом куратора Гаральда Зеемана (і звідки, цікаво, він зробив висновок про бідність нашого чорно-земного і чорно-бильського ґрунту?). Тому що відтепер у тих героїв, хто все ж таки попри іронічні усмішки толерантних і бридливі спльовування відвертих наважився відвідати наш “циганський намет”, українське сучасне візуальне мистецтво (а для більшости відвідувачів Україна взагалі – невідома східна територія між Росією та Польщею) буде асоціюватися із запилюженим краєзнавчим музеєм смт. Пупківці. Хоча, може так воно і є? Щоб мене не звинуватили у традиційному українському мазохізмі (через це, очевидно, і Фонд Мазоха на Бієнале не пустили), оптимістично запропоную наступного разу виставити у Венеції дерев’яний ватер-клозет типу “дачний сортир”. А за вхід до нього – брати плату. І державному бюджету економія, і бідним українським художникам “посильна матеріальна допомога”. Так, і головне не забути, на “сортирі” (як і будь-якому національному павільйоні у Венеції) має бути написано “Україна”, а інтер’єр мусить бути помальований соняхами, мальвами і де-не-де коноплею. Отака зовнішня політика.

Природною видається думка про те, що зовнішня культурна політика держави можлива лише за умови існування культурної політики в принципі. Культурна політика – за умови інтересу держави до своєї культури. Інтерес держави до культури – це думка про день грядущий. Чим-чим, а цим Україна, на жаль, похвалитися не може. Як, зрештою, і тим, що за десять років своєї незалежности бодай якась пристойна інформація про українську культуру просочилася за кордон. А-ні-ні, очевидно, це військова таємниця. Лише з такої позиції можна потрактувати і виступ України на Бієнале у Венеції, і численні (недешеві до того ж) офіційні “Дні України” в іноземних столицях, і, зрештою, офіційні міжнародні культурні заходи, що відбуваються в самій Україні. Сховати, вберегти, не допустити – отаким має бути наше національне гасло в контексті вічної внутрішньої боротьби за гроші між “нашими” та “німцями”, як казали у дитинстві.

Звісно, Україна вимальовується за кордоном і попри (або всупереч) офіційним культуротворчим заходам. На тому ж таки Бієнале, двоє українців – Віктор Марущенко та Олександр Ройтбурд – брали участь у великий міжнародній експозиції. Письменник Юрій Андрухович щойно отримав премію Ґьордера. Виставка молодого одеського мистецтва готується до великого турне европейськими столицями. Троє українських літераторів (Микола Рябчук, Андрій Бондар, Юрій Андрухович) брали участь у пан-европейському мега-проекті “Літературний Експрес Европа 2000”. І таке інше, таке інше, інше… Але це все, так би мовити, приватними зусиллями, особистим талантом, не-офіційно, поза-державно (митець, передовсім, представляє себе, а не державу).

Загалом, питання офіційної та не-офіційної (чи поза-офіційної) культури в Україні стоїть доволі-таки гостро, саме тому, що за поняттям “офіційний”, себто “державний”, і досі стримлять батальйони чиновництва, бюрократія, значні гроші, а, відповідно, моральна та матеріальна корупція – все те, що завжди називалося “офіціозом”. Часи минають, поняття, як, зрештою, і люди, на жаль, залишаються. За щитом “не-офіційности” (читай “не-причетности-до-державної-годівниці”) ховаються ті, кому не хочеться (з будь-яких міркувань) бруднити руки об Міністерство культури або Міністерство закордонних справ і компанію. Вони утворюють таку собі “зону, вільну від ідеології та грошей”. Проте, очевидно саме у цьому товаристві доречно буде зауважити, що наші внутрішні перипетії стосунків держави в особі чиновництва та культури в особі тих, хто її творить, зберігає та досліджує, повинні залишатися в повноваженнях так званої “внутрішньої культурної політики”. Але ж якщо хоч вбийся, але немає її – цієї культурної політики в державі, навіть терміну такого донедавна не існувало. Аж допоки міжнародні фонди не почали давати під це діло гроші. Тоді українські урядовці сміливо ототожнили “культурну політику” із “політичною культурою”, і всі залишилися при своїх інтересах.

Звісно, може воно і краще отак от, без держави. Мовляв, ну її до біса. Як кажуть наші українські реалісти: “Не треба допомагати, аби лише не заважали”. Але ж, зізнатися чесно, придушує-таки трохи наша українська неконвертована, проте зелена жабка, коли усвідомлюєш, що навіть ті жалюгідні кошти, які виділяються з бюджету держави на “утримання” зовнішнього обличчя нашої культури, витрачаються на те, з чим потім, на не-державні вже гроші, доводиться боротися. Адже, як не крути, навіть представляючи за кордоном себе приватно-особисто, ти все одно в очах закордонних колег будеш засвіченим аурою так званого “іміджу країни” – того ж таки дерев’яного “сортиру” із написом “Україна”, ну і з соняхами et cetera. Навіть, якщо ти – Юрій Андрухович, і твій перший персональний творчий вечір у Парижі, де ти перебуваєш у складі великого міжнародного проекту (вже згаданого “Літекспресу”), влаштовує Польський Інститут (в той час, як усіх інших літераторів з усіх сил презентують власні посольства та культурні центри). А у першому ряді авдиторії сидить сам пан Посол України (нині Міністр Закордонних Справ), якому навіть його фаховий співробітник не зміг пояснити, хто ти такий. І ти починаєш з того, що береш указку та йдеш до мапи… Такий собі вчитель географії, картографії, демографії, демагогії, демонології, культурології, краєзнавства. Представник ще-не-вмерлої літератури (чи музики, чи театру), усміхнене обличчя України, посол миру.

Здається, вже вчасно запропонувати ввести до дипломатичного світу поняття “посол культури” і давати за нього дипломатичний паспорт, недоторканність і безвізовий в’їзд до всіх країн світу в якості швидкої та невідкладної культурної допомоги. І, принагідно, назавжди заборонити “дні української культури у…”. А гроші віддати, наприклад, художникам, щоб вони самі могли утримувати свої майстерні, а не отримувати їх як подачки від Спілки Художників України, і тому триматися цієї Спілки, формуючи собою за цей шмат хліба її зогниле совєцьке тіло, під яке спілчанське керівництво отримує від держави кошти, а від самих мовчазних художників право говорити від їхнього імені і, що приємно, “представляти Україну” на днях її культури десь, скажімо, у Відні. Не тому, що гарний художник, а тому що Голова. (І хто це, цікаво, і коли вирішив, що голова є кращою і презентабельнішою від сідничок, наприклад?!)

Боюся, що ситуація тут є настільки тупиковою, що навіть найкращі сіднички не впораються, тим більше, що обличчя України і без того все більше і більше починає нагадувати відому роботу Рене Маґріта. На культурній мапі Европи (я вже не кажу про світ), Україна виглядає вже навіть не білою плямою, а чорною дірою – і не вибухонебезпечні Балкани, і не за-п’ять-хвилин-країни-члени НАТО чи Евросоюзу, і не ведмідь з балалайкою. Так, корупція, проблеми зі свободою слова, трішки політичних вбивств. Як не крути, лише приватними культурними ініціативами в такій ситуації не обійтися. Volens-nolens доводиться повертати своє заплакане обличчя до держави. І так, чесно зізнатися, хочеться побачити в неї, рідної, щось подібне до обличчя.

Проте, це радше із сфери наукової фантастики. Для того, аби Україна отримала зовнішню (і внутрішню) культурну політику, не обійтися ніякими круглими столами, конференціями з обміну досвідом, публікаціями та дискусіями. Потрібна, вибачайте, революція і не лише кадрова. Допоки держава в особі чиновництва від культури вважає себе монополістом-власником бюджетних коштів і людських душ, допоки колишній уже (і не найгірший, зауважте) міністр культури дозволяє собі сказати: “Президент тобі гроші дає, а ти проти нього листи підписуєш!”, допоки все і всі, не затавровані плямами “державного” або “національного” не матимуть права голосу у визначенні державної політики у царині культури загалом, не матиме Україна обличчя. Буде лише так як є, як у Маяковського – культура як “рука миллионопалая, сжатая в один громящий кулак”.

Якщо ж ця фантазія, ця рожева мрія коли-небудь справдиться – про це варто було б зняти еротичний трилер якомусь Стенлі Кубріку, шкода, що він уже небіжчик, – тоді Україні сам Бог велів взяти за основу своєї культурної дипломатії модель Польського Інституту. Оце буде обмін досвідом: ми вам революцію, ви нам едукацію. Зрештою, і не Польща вигадала цю структуру – подібні вже давно мають і США, і Німеччина, і Франція. Проте, хотілося б, аби Україні ближчим і потрібнішим був досвід промоції, а не експансії, бодай вже тому, що на це ми, на щастя, не маємо жодних історико-культурних причин і передумов. Можливо тоді не довелося б Андруховичу братися за указку, Оксані Забужко – за трибуну, а круглий стіл з візуального мистецтва починати з того, що Україна є другою країною Европи… за розмірами.

Особливо актуальною така модель виглядає саме в стосунках України з найближчими сусідами, такими як Польща та Росія, яких шароварами та покладанням квітів не проймеш (по-перше, самі такими були або є, а, по-друге, кожен має свої романтичні спогади про ті “батькові шаровари”). Думаю, якби нам мати такий собі Український Інститут принаймні у Варшаві та в Москві (хоча, звісно, хотілося би і в Берліні, Парижі, Брюсселі тощо), то методами “дружньої партизанщини” яко ненав’язливої державної політики без офіціозу та декларацій, але з шармом і затятістю, на які ще здатна наша вічномолода Ненька-Україна, українська зовнішня культурна політика досягла би значно більше, ніж усіма Днями української культури за останні десять років. У московському би центрі української культури на Арбаті, в оксамитово-гобеленово-дзеркальній залі на добрих кілька сотень місць, і не зустріч аборигенів з асимільованими на 30 сонних осіб, а нормальний вечір. Зрештою, чому в Харкові можна, а в Москві ні?

А Варшава з погляду нашої Внутрішньої Монголії взагалі виглядає як земля обітована: “Ogniem і meczem” ми оцінили, Ґомбровича переклали, польський джаз у всіх нюансах (завдяки Польському Інститутові) вивчили, нарешті, Римського Папу прийняли, можна і Варшаву підкоряти.