зміст

© А. Окара, 2001

При усьому етнічному та культурному розмаїтті Російської імперії та її ґеополітичного спадкоємця – Совєцького Союзу, будь-які масштабні проекти в них втілювалися на основі альянсу великоруського й українського народів. Російська імперія, при усіх можливих претензіях на неї, була спільним великорусько-українським політичним феноменом. Коли гармонія цих відносин з тих, чи інших причин порушувалася, страждала не стільки окремо Росія, чи окремо Україна – страждав увесь східноевропейський цивілізаційний проект, що був (у явному чи завуальованому вигляді) продовженням проекту візантійського.

Саме Україна стала тієї “критичною масою”, яка перетворила у XVIII столітті Московське царство на Російську імперію, а в 1922 році дозволила утворити СССР (власне як союзну державу, а не унітарну з автономіями), а в 1991 ліквідувати його, саме Україна перетворила СНД у порожню формальність, консолідувавши на постсовєцькому просторі антимосковськи налаштовані режими в неформальний блок ГУУАМ.

Прикметно, що тільки після приєднання частини України до Московського царства в середині XVII століття державна ідеологія останнього збагачується “київським” сюжетом (значною мірою завдяки “Синопсису” Інокентія Ґізеля) – чітко усвідомленим уявленням про історичну спадкоємність між Київською і Московською Руссю, а також уявленням про “триєдиний руський народ” і про самодержця “Великої, Малої і Білої Руси”; першим ідеологом імперії став український бароковий письменник Теофан Прокопович. У певному сенсі Російська імперія утворилася шляхом синтезу московської системи влади і київської освічености, а імперіофундаційною містерією для неї стала Полтавська битва, яка значно похитнула становище власне української державности.

У наступний період російський імперський дискурс своїм розвитком і поглибленням чимало завдячує мислителям, письменникам, державним і церковним діячам українського походження – св. Димитрію Ростовському (Тупталу-Савичу), братам Разумовським, Гоголю, Михайлові Максимовичу, св. Іоаннові Шанхайському (Максимовичу), св. Лаврентію Чернігівському. Майже всі батьки-засновники евразійства були етнічними українцями (і “малоросами” за культурно-політичною орієнтацією) – саме вони найбільшою (хоча і явно недостатньою) мірою усвідомили роль українського первня в розбудові Великого Континентального Простору.

Державність, оформлена за царювання Петра I, була значною мірою перекручуванням ідеалу сакральної цивілізації – це виявилося, окрім усього іншого, також і в придушенні власне українського первня. Русифікація України, уніфікація культурної і політичної сфери за “петербурзьким стандартом”, усупереч поширеній помилці, вела саме до послаблення, а не до посилення імперського первня, свідчила про відхід від принципів священної Імперії у напрямку західницьких ліберальних і абсолютистських моделей. У межах Російської імперії виявилося неможливим реалізувати ані іманентно великоруські, ані іманентно українські етичні й метафізичні ідеали: нова напівсекулярна поліцейсько-бюрократична держава перемолола і Московське царство (у XVII столітті), і Запорозьку Січ (у XVIII столітті) з їх есхатологічною спрямованістю і системою сакральних ідеалів.

Російська імперія, а відтак СССР були б у всіх відношеннях стійкішими структурами, якщо б від самого початку позиціонували себе на рівні офіційної ідеології насамперед як великорусько-українські проекти, якби українська шляхта і дворянство були легалізовані в політико-правовому просторі Російської імперії саме як українські. Якби, зрештою, два народи, а не один великоруський (чи як варіант, “єдиний руський народ”, усвідомлюваний як сукупність великоросів, українців і білорусів, котрі прийняли російську літературну мову і відмовилися від своїх етнокультурних особливостей), вважалися державотворчими.

Однак самі українці поки що історично реалізувалися не як активний формотворчий – імпероутворюючий етнос, але радше як пасивний – імпероскеровуючий та імпероутримуючий. Роль української діаспори для Росії виходить поза рамки звичайної національно-культурної меншости – українська діаспора в Росії має системотворчий характер. Так, якщо росіяни, потрапивши в Україну, нерідко відчували себе носіями певної історичної місії (наприклад, встановлення Совєцької влади на Східній Україні й у передвоєнний період у Галичині, боротьба з “бандеровцами” після війни, державне і промислове будівництво), то українці, опинившись у Росії, не відчувають, зазвичай, ніякого провіденціалізму у своїй міґрації, службі чи будь-якій іншій діяльності, фактично і стали тією силою, яка “збирала” Великий Евразійський Простір, “вибудовувала” чимало російських реґіонів.

Не випадково такою популярною є точка зору на етногенез великоросів (незалежно від її історичної вірогідности та наукової адекватности) як на процес постійної міґрації представників давньоруських племен із території сучасної України в Північно-Східну Русь і культурну асиміляцію ними місцевих угро-фінських і туранских племен. У XVII–XX століттях цей процес, згідно з подібною точкою зору, трансформувався в безперервну міґрацію українців у Росію і їх “розчинення” у великоруському середовищі.

Відчуваючи прихильність до степового і лісостепового ландшафту, українці більш-менш рівномірно розселялися на просторі Великого Евразійського Степу в широтному діапазоні України, тобто на півдні европейської частини Росії, у Казахстані, на Далекому Сході (схожі ландшафти українські еміґранти заселяли у всьому світі – у США, Канаді, Латинській Америці, Австралії).

Великий Евразійський Простір (а особливо Північний Кавказ, Кубань, Нижнє Поволжя, Башкирія, Казахстан, Західний Сибір, Далекий Схід – “Зелений Клин”) утримують від XVII століття і дотепер переважно саме етнічні українці та їхні асимільовані нащадки: духівництво і чиновники, селяни-переселенці та козаки, військові та інженери оборонних підприємств, нафтовики і газовики, вигнані з України під час колективізації “куркулі” та засланці-“бандерівці”. Українці складали істотну (іноді домінуючу) частку і при первісній колонізації азіатської частини “Великого Евразійського Простору”, і при “столипінському” переселенні, і на численних “будовах комунізму”, і в міґраціях совєцького часу – освоєнні Сибіру, Крайньої Півночі, казахстанської Цілини.

У 1639 році сподвижники Єрмака із символічними іменами – восьмидесятилітній козак Іван Черкас Александров (“черкасами”, як відомо, називали в XVII столітті східних українців) і Іван Московитин дійшли до Охотського моря і заснували на узбережжі майбутнє місто Охотськ, що означало вихід слов’янської евразійської держави до Тихого океану.

Можливо, для розуміння “утримуючої” місії українського первня в Росії символічні і прізвища сучасних губернаторів межових російських реґіонів (за станом на літо 2000 року): на західному напрямку – Леонід Ґорбенко і Міхаїл Прусак (Калінінградська і Новгородська області), на східному – Євґеній Наздратенко (Приморський край), північному – Алєксандр і Алєксєй Лєбєді, Лєонід Рокецкій (Красноярський край, Хакасія, Тюменська область), на південному – Ніколай Кондратенко і Євгеній Савченко (Краснодарський край і Білгородська область).

На освоєні землі українці принесли із собою свої методи господарювання, свої стереотипи поведінки, свою кухню, своє ставлення до землі, сільськогосподарські традиції і ширше – свій образ облаштованости навколишнього світу. А елементи народної матеріальної культури, як відомо, набагато стабільніші, аніж національна свідомість, яка розмивається уже в другому-третьому поколінні переселенців. У сучасній Росії небагато людей, у яких не було би родичів в Україні чи українських предків, український етнічний вплив змінив антропологічний вигляд великоруського народу – недарма останнім часом виділяють окремий етнічний великоруський підтип – “український” (поряд із поморами, сибіряками, донськими, уральськими й іншими козаками, старообрядцями деяких згод, центральноросійським підтипом тощо). Безсумнівно також, що відтік пасіонарних міґрантів з України в Росію й інші республіки колишнього СССР – на утримання Великого Евразійського Простору – значно послаблював суто український соціальний, технологічний і культурний потенціал.

Українська діаспора Росії має колосальне значення і для самої Української держави – без східної діаспори не може бути Соборної України. Зазвичай російським українцям не притаманне почуття меншовартости, “молодшого брата”, їм зрозуміліше ґлобальний і стратегічний масштаб мислення, для них природний евразійский досвід (як чисто практичний – скажімо, спільне проживання поруч із неслов’янськими народами, так і екзистенційний).

Теперішня прозахідна орієнтація значної частини української еліти може розглядатися, окрім усього іншого, як контрреакція на домінуюче в офіційній дореволюційній і совєцькій ідеології уявлення про національне покликання Росії й України: Росія мислилася цілком есхатологічно – як “збирачка земель”, “захисниця православних народів”, “надія світу”, “оплот комунізму”, а Україна – як “житниця”, “кадровий резерв”, “всесоюзна здравниця”.

Усередині самої Росії існує кілька цивілізаційних “швів”, уздовж яких в умовах крайнього загострення тих чи інших несприятливих обставин державний простір може розпастися. До таких можна віднести межу слов’янських / неслов’янських реґіонів, “синьої” / “червоної” електоральних смуг, південновеликоруських / північновеликоруських субетносів у европейській частині Росії, межі домінуючого впливу різних угруповань реґіональної еліти тощо. Особливість реетнізації – етнокультурного відродження – української діаспори полягає в тому, що цей процес не несе ніякої загрози національній безпеці Росії.

Через різні історичні та культурні обставини україно-російські відносини ґрунтуються на принципі позиціонування російського первня як активного, українського – як пасивного. Тому саме грамотна і розумна політика російської влади щодо української діаспори Росії може мати не лише вузько локальне (культурне й освітнє) значення, але і значення стратегічне – украй важливе для правильної конфігурації сил на постсовєцькій, загальноевропейській і навіть загальносвітовій політичній арені.

Переклав Андрій Павлишин