зміст

© Іздрик, 2001

“Східні мудреці стверджують, що сорок років – це молодість, і є ще час і сили, аби почати все спочатку. Потрібно лише зректися звичного трибу життя і повністю змінити оточення. Так чинили поети в середньовічній Японії. Уславившись серед земляків, вони роздавали майно і в одному вилинялому хітатарі брели в чужу провінцію. Там вони називалися іншими іменами й осягали нову творчу долю. Так вчинили й великі сподвижники християнської поезії Марк, Матвій, Лука, Іван. Відгукнувшись на поклик Вчителя, вони полишили мертвим ховати своїх мертв’яків і пішли за Ним. Вони обрали шлях покликання. Це був шлях до вершин духовности і, як з’ясувалося згодом, – дорога у велику літературу. Дорога, сповнена гіркоти й терпіння. Сам Він, найвидатніший із поетів, що відвідали сей світ, був одночасно й найбіднішим. Лисиці мали нори, птахи небесні – гнізда, а Син Божий не мав де прихилити голову. Чи не Духом Святим – духом поневірянь, злигоднів та самозречення, – живе поезія християнського світу; поезія в тому пронизливому значенні слова, в якому вона тільки й може вважатися поезією? (…) Адже той, хто творить невмируще, й сам стає безсмертним і залишається вічномолодим”.

Це не мої слова, річ ясна. Це сказав Алєксандр (Саша) Соколов, який усе життя прожив поміж вовками й собаками. І ті, і ті мали житла. Втім, Алєксандр теж мав де прихилити голову, тому й довелося йому читати подібні лекції [1].

Я процитував її лише тому, що мені (як виявилося) теж незабаром сорок, і ювілей цей дивним чином співпав із 10-річчям незалежности України. Писати про це, тобто про т.зв. ювілей, до болі у щелепах нецікаво. Не лише тому, що словосполучення “незалежна Україна” – хрестоматійний оксюморон, а й тому, що думки з цього приводу у всіх моїх співгромадян, співмешканців і друзів по нещастю майже однакові, щоб не сказати – тотожні. Дискусія на тему “10 років незалежности: рефлекси, рефлексії та результати” неможлива. І якщо я в свої сорок, мабуть, таки візьму за приклад японських віршомазів, то сподіватися на зміни й початок нового життя в масштабах Неньки не доводиться. Не доводиться передовсім тому, що т.зв. “незалежність”, якщо й існує, то хіба така:

Країна “У” (за Парщиковим) або ж “У РА НА” (за Тарнавським) цілковито незалежна від держави “Україна”. Ця думка до смішного тривіальна, а все ж, здається, потребує деяких пояснень. Держава “У” приймає бюджет, затверджує закони, провадить зовнішню та внутрішню політики тощо. Країна ж “У” (тобто т.зв. “народ”) в носі мала бюджет, чхати хотіла на закони, а політику відверто іґнорує. Т.зв. “народ” займається самоврятуванням, яке часами доходить до самоврядування, краде, гендлює, приховує доходи, жебракує, продається за копійки і… живе. Якщо держава “У” – це за найвищим рахунком фікція, покликана дезінформувати всілякі там Ради Европи, міжнародні фінансові організації в купі із засліпленими власними ілюзіями ура-патріотами, то країна “У” – це справжня дійсність, так зване “real life” (незалежно від моїх бажань і стилістичних вправ-виправ у цьому тексті й надалі надто часто зустрічатиметься псевдоідіома “т.зв.”). Зрештою, ті мешканці країни “У”, які волею випадку стали представниками державних структур, а отже, – мітотворцями й ілюзіоністами, лише формально є поборниками державних інтересів “У”: в приватному житті – це звичайні милі пофіґісти, котрі подібно решті населення, мали в носі,.. чхати хотіли,.. тощо.

Ловлю себе на думці, що дедалі більше заглиблююся в хащі банальностей. Десять років тому я, мабуть, ще спромігся би, якщо не ориґінальну, то бодай на свіжу думку. Сьогодні ж, переживаючи мляву перед’ювілейну лихоманку, я здатен лише на оце, на т.зв. “замовну есеїстику”, яку нікому друкувати, нікому читати, нікому розуміти. І це добре. Бо мене насправді більше хвилює власне сорокаріччя, аніж чиєсь там десятиліття. Бо я ж, чорт забирай, теж є “народ, якого правди сила…” Бо країна “У” існувала й існуватиме, навіть, якщо її мешканці повально перейдуть на російську мову. Для держави “У”, натомість, мовне питання є чи не найболючішим. Бо, якщо станеться так, що всі її громадяни загаварят па-русскі, держава ця вчергове накриється… ну, ви здогадуєтеся, чим. Думка, річ ясна, теж тривіальна й банальна, але ні до чого іншого історія моєї, – перепрошую, – Батьківщини не спонукає.

Ну, і от.

Виходжу на вулицю. “Нас нє даґонят”, – реве з найближчого вікна добре оплачувана група. “Прошу пана, Христа ради, пару ґрошів”, – шамкотить згорблена бабуся з тієї ще епохи, що називається “за Польщі”. За Польщі, за Австрії, за перших москалів, за німців, за других москалів – ось вона, ось! – наша героїчна історія, котру вже десять років ми по-варварськи руйнуємо. Як же назвати ці десять років? За Льонів? За Леонів-кілерів? За Ющенків і Тимошенків з Лазаренками? За Мельниченка? За Кличків? А, може, за хахлів?

Купую сиґарети “Арсенал”. На пачці поруч із звичним “Міністерство охорони здоров’я попереджує…” читаю: “Україна – держава з тисячолітньою історією, повною перемог та славетних подвигів, країна вільних та гордих людей, які знають, як працювати і як веселитися”. Таку історію країни “У” справді можна писати лише на сиґаретних пачках. Далі йде така ж безсовісна та граматично неоковирна брехня: “Ці унікальні сиґарети вироблені з елітних сортів тютюну і можуть задовольнити найвибагливішого знавця, який вірить в велику та процвітаючу Україну” (a propos, зіґноровану авторами цього блискучого тексту літеру “ґ” я в редакторському шалі додав на свій страх і ризик). До чого ж у цій фразі “Україна”, зрозуміти важко, хоча важко, мабуть лише іноземцеві. Бо наш, призвичаєний ще й не до таких маразмів співвітчизник, звично оминає словесний блуд і сягає по дешевий елітний тютюн. На дорожчих сортах, які мені не по кишені, напевно пишуть “евротютюн”. А що! – цілком можливо! Бо сяк-так призвичаївшись до жлобського неологізму “евроремонт”, я все ж таки був шокований, коли прочитав у рекламі маґазину будівельних товарів: “Евробляха”. Бляха-муха! Творчий потенціал нашого вимираючого народу просто-таки невичерпно-нестерпний. І тому народ цей безсмертний, як і той, “хто творить невмируще”. Тобто, він приречений на вічне вимирання. Вимирання як спосіб буття. Нарешті, здається, більш-менш свіжа думка. Її навіть можна розвинути. Наприклад, так: “В українській мові слова вимирання й виживання є синонімами”.

А що стосується маразмів, то, гадаю, їх рекордну кількість можна буде обсервувати саме в період святкування Декади Декадансу. Раджу молодим історикам зайнятися їх обліком і каталогізацією. Якщо доживемо до наступного ювілею, можна буде зробити порівняльний аналіз, а заразом і певні висновки про еволюцію нацдебілізму.

І на цьому, мабуть, варто би вже закінчувати. Але повернімося ще на хвилю до наших т.зв. баранів. Тобто до мого т.зв. сорокаріччя. Отже, за рецептами поетів-камікадзе я мусів би одягнути засалений халат і вирушити геть із рідних місць. Це я вже зробив: перебрався з Калуша до Львова. Далі потрібно знайти нове ім’я. А, отже, цей текст мав би бути останнім, підписаним моїм паспортним прізвищем. Хоча в принципі, про прізвища ніхто не згадував, а ім’я і так я ніколи не вписую. Але назвуся для повноти вражень, скажімо, Сашком. Тільки не тим Сашком, який поміж собакою і вовком, а тим, що поміж лисицями й птахами небесними. Таке місцезнаходження краще відповідає образові справжнього українця. І вже на сам кінець залишиться зректися писання взагалі. Особливо писання на замовлення, чого я робити ніколи не вмів і вже мабуть не навчуся. Натомість, поповнити лави заробітчан, кілерів та повій. Навчитися красти т.зв. “народні” гроші. Почати грати у “лото-забаву” і дивитися безконечні серіали, не вимикаючи телевізор на рекламі. Спробувати їсти сало й сміятися з анекдотів про двох кумів. Примусити себе слухати російську попсу. Звикнути давати й брати (якщо пропонуватимуть) хабарі. Мати в носі закони, хотіти чхати на уряд з його бюджетом й іґнорувати різні ювілеї. Навіть такі поважні й по-справжньому суттєві, як той, що його відзначатимемо 24 серпня.

---

1 Цей фраґмент є початком лекції “Портрет російського художника в Америці: в очікуванні Нобеля”, прочитаної С.Соколовим в Каліфорнійському університеті.