 |
 |
 |
|
|
|
|
Тарас ВознякУкрадена Україна. До формування української політичної нації© Т.Возняк, 2001 ...Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Нація...доступна для викрадення руками різних, часом цілком
несподіваних піратів. Запізніле формування української нації в умовах ґлобалізації Сьогодні у світі відбувається перехід від індустріального до інформаційного суспільства. Економічні, політичні та соціальні процеси стають дедалі всеохопнішими – відбувається ґлобалізація світу, його об’єднання. Однак, не всього світу. Ґлобалізація не стосуватиметься безнадійно відсталих держав – вони мають повне право зберегти свою відсталість. Постають три головні ґлобалізаційні центри: США і периферія, ЕС і периферія (?), Японія і периферія. Все, що поза цим обширом, не має шансів не те що досягнути того ж рівня, що у лідерів, але хоча б, принаймні, не безнадійно відстати. Формується так званий “золотий мільярд”. Переосмислюється роль держав у модерному світі – вже сьогодні можливо більшу роль, аніж ООН чи уряди другорядних країн, відіграє так звана Вашинґтонська угода (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, Міністерство фінансів США). Відповідно, осмислення поняття “нації” як певної єдности у ґлобалізованому світі змінюється. Вже сьогодні її не можна обмежити територіальною чи мовною спільнотою. Можливо, завтра нею буде якась віртуальна спільнота користувачів, скажімо, певного типу програмування. І тоді її адепти зможуть фізично перебувати у різних частинах світу, однак, у єдиній електронній мережі. Але це поки що футурологія, хоча й далеко небезпідставна. Натомість на постсовєцькому просторі іде протилежний процес розпаду, а часто деструкції. Він відбувається не “водночас”, не в одному часі із процесом ґлобальної інтеґрації. Ці два обшири земної кулі перебувають у різних вимірах історичного часу, чи на різних щаблях історичного розвитку, однак в одному і тому ж фізичному часі. Модерний ґлобалізаційний час стає дедалі стрімкішим, тоді як на решті землі він неначе стаґнує. І тому ті, хто не пробують увійти у модерний час, безнадійно відстають і залишаються відкинутими на периферію єдиного модерного світу. На руїнах совєцького світу начебто розпочалася побудова Української держави та консолідація української нації. Однак, чи здійснюється така консолідація насправді? І що ми насправді будуємо? Чому “проект Україна” виглядає сьогодні таким занапащеним? Чому мало хто тішиться з його реалізації, навіть найзаповзятіші патріоти? Чи об’єднав цей проект “націю”? Чи може консолідувалася якась інша спільнота, яка узурпувала “проект Україна” для своїх часто недалекоглядних та обмежених інтересів? Перед Україною в цьому контексті стоїть подвійне завдання:
Ми повинні вбудуватися у дедалі стрімкіший ґлобалізуючий час. Натомість 10 років незалежного існування показали, що ми не лише топчемося на місці, але й дедалі більше відстаємо. Причому стрімкість тут не є поетичною метафорою, а швидкістю та масованістю реалізації наднових технологій прийому, передачі та засвоєння інформації, реагування на виклики природного світу та наслідки техногенного втручання людини у ноосферу тощо. Чи принаймні на рівні розуміння та постановки проблеми (не кажучи вже про її вирішення!) сучасний український політичний клас, клас, який насправді приймає рішення, щось робить у цьому напрямку? Чи хоча б у найпростішій формі усвідомлюють це завдання найширші маси, чи є хоча б якась подоба консенсусу щодо того, куди слід рухатись? Ні. Натомість маємо повне нерозуміння процесів українськими владоможцями, безжальне розкрадання всього, замість хоча б мінімальної посвяти, жодного прориву в економічній чи технологічній сфері, навіть жодних амбіцій. А поруч – майже вегетативне існування народу. Як діють у подібних ситуаціях наші сусіди? Польща, Угорщина, Чехія чинять відчайдушні спроби вписатися в “золотий мільярд”. І не без успіху. Як також не без участи всього народу й політичного класу. Вступ до НАТО та ЕС є абсолютно безальтернативними кроками до цього. Росія програла все, що мала, однак вдає, наче не здалася і, або вскочить в останній вагон, або очолить блок аутсайдерів, до якого вже можна зарахувати Україну. Що ж робить такими ефективними західних сусідів України? Гадаю, консенсус щодо багатьох речей – від власного стратегічного вибору до засобів досягнення поставленої мети. Цей консенсус втілений у функціонуванні польської чи угорської політичної нації, і здійснюється відповідними державами. Натомість в Росії та Україні цієї єдности немає, політична нація не сконсолідована навколо певного консенсусу, а отже жодна держава (хоча б і проголошена формально, як-от Українська) в її інтересах не діє. Ба більше, Україна стратегічно запізнилася із формуванням “нації” та “держави”. На часі об’єднання консолідованих єдностей (зрілих націй) у ґлобальне ціле. Натомість сучасна Україна радше скидається на матеріал для побудови інших (щонайперше модерної російської, але також і американської, канадської та ізраїльської) спільнот. Та й узагалі, складається враження, що вона не робить нічого, аби хоч узяти участь у цих великих світових перегонах. Засади формування нації Таке історичне явище, як сучасна держава, є результатом формування чи усвідомлювання певної спільности, що її Бенедикт Андерсон (1) окреслює як уявну, і яка базується на усвідомленні себе певною кількістю людей приналежними до такої уявлюваної людьми спільноти, як нація. Нація не є єдиною уявлюваною спільнотою. У різні історичні епохи такими уявлюваними спільнотами були і релігійні спільноти, що об’єднували, скажімо, всіх мусульман, і династичні державі, які об’єднували всіх підданих тієї чи іншої корони, і темпоральні єдності, коли люди Середньовіччя відчували себе сучасниками Христа, жили в есхатологічно обмежену кінцем світу епоху. Натомість, у модерні часи витворилася нова форма єдности чи уявної спільноти – нація. Окреслюючи її, Б.Андерсон виводить низку визначників. Першим із них є її уявність, бо “представники навіть найменшої нації ніколи не знатимуть більшости своїх співвітчизників” (1,22). Водночас нація є обмеженою, “бо навіть найбільша з них, налічуючи сотні мільйонів людей, має свої межі, нехай навіть і еластичні, поза якими знаходяться інші нації” (1,24). Разом з тим, ця уявлювана спільнота пробує утвердити свою окремішність, вона наполягає на своїй суверенності і “емблемою та символом цієї свободи стає суверенна держава” (1,24). І нарешті, нація “уявляється спільнотою, адже, незважаючи на фактичну нерівність і експлуатацію, які там панують, нація завжди сприймається як глибоке й солідарне братерство” (1,24). Адміністративна консолідація як передумова творення номенклатурної “української нації” Посилаючись на приклади креольських іспаномовних держав Латинської Америки, Б.Андерсон бачить ресурс для творення модерних націй у формі державного апарату Іспанської Корони – у кожній із провінцій (Болівії чи Арґентині) свій і пов’язаний тільки з власне Іспанією, а не між собою. Щось подібного було і в СССР – УССРівська адміністративна вертикаль, якою б слабкою вона не була, піднімалася тільки до Москви, і ніяк не була пов’язана із Мінськом. Це, звичайно, стало певним бюрократичним ресурсом (на базі російськомовної партноменклатури) для творення окремої української політичної нації. Однак, на жаль, номенклатурним. Показово те, що саме українська совєцька номенклатура реально проголосила українську незалежність. Бо ж незалежність не була завойована у боротьбі з цією, по суті колоніальною, адміністрацією. Зовсім ні – саме колоніальна адміністрація стала головним творцем українського суверенітету. І вона не могла проголошувати щось, що не було б в її інтересі. Вона вже тоді бачила своє реальне місце в спланованому нею “проекте Украина” (2,60). Таким чином, від самого початку проект був номенклатурним. І першими громадянами незалежної “української нації” зразка 1991 року стали все ті ж совєцькі номенклатурники. Звичайно, мені можуть заперечити, що народ усе ж брав участь у процесі суверенізації. Однак, наступний розвиток подій свідчить про стихійність процесів і неготовність до закріплення цієї незалежности як єдности. Не меншою мірою усвідомлення єдности відбувалося і при формуванні нового, українського товарного, грошового ринку, ринку праці. Попри всю інтеґрованість економіки СССР, все ж був певний територіальний розподіл. Значною мірою його посилило створення “раднаргоспів” як певних територіальних комплексів. Очевидно, найбільш інтеґрованим був військово-промисловий комплекс, однак він, за певними винятками, розпався у процесі так званої “конверсії” при розпаді СССР (не без участи у його знищенні США та РФ – на відпалих територіях). Це “звільнило” спільноти, які претендували на створення нових націй, до їх створення. Але водночас фраґментовану економіку охопила глибока економічна криза. Таким чином, ситуація із створенням “української нації” на початку 90-х почала нагадувати ситуацію в Речі Посполитій XVIII ст. чи Угорському королівстві, коли польську чи угорську “націю” складала тільки шляхта, і до неї не входили польськомовні чи мадяромовні селяни. До “української нації” так і не було запрошено більшу частину населення України – вона і досі ніяк не може брати участи у вирішенні своєї долі та долі країни – ані через тепер вже регулярно фальшовані вибори, ані через співвласність чи причетність до розподілу більшої частини національного продукту – вона відчужена від більшої частини власности, виробничих можливостей, ані політично – вона не організована й зазнає маніпуляцій, вона не може реально усвідомлювати та вербалізувати свої інтереси. Весь проект здійснюється не в її, якому б то не було, інтересі. Натомість, номенклатура від самого початку згодилася чи пішла на проголошення українського суверенітету за умови ґарантій для неї, що вона не тільки збереже своє панівне становище у суспільстві, але й отримає змогу розширити свої, насамперед економічні, можливості. Задля цього було сплановано та розпочалося втілення “проекта Украина”. І годі надіятись, що він здійснюється в інтересі якнайширшого загалу. Головна його мета – вибудовування та утримання схем збагачення все тої ж номенклатури. Підприємці в Україні не можуть існувати поза впливом державного бюрократичного апарату. Вже від самого початку так званої “прихватизації” – коли адміністратор, який керував певним підприємством чи галуззю, ставав фактичним власником – жоден з них не міг здійснити цієї операції без впливу та долі бюрократії. Первинні капітали були або партійними грошима, які мав пильнувати “держатель партийного общака”, або ж так званий підприємець просто був репрезентантом конкретного високопосадового номенклатурника. Таким чином відбувся перший етап поєднання влади та грошей. Його можна засуджувати як несправедливий, як “неринковий” перехід до ринку та вільної конкуренції. Однак таке походження первинного капіталу на другому етапі почало репродукувати конвертацію “прихватизованих” грошей у владу – завдяки виборним “технологіям”. І нарешті завершенням процесу став третій етап: конвертування влади у гроші – через безсоромний лобізм, безкінечне черпання замовлень, дотацій, пільг для “своїх” підприємств та галузей, який увінчався фактичною “прихватизацією” самої держави. Це в самій основі розчавило яку б то не було конкуренційність української економіки. Годі дивуватися, що на наш ринок не допустили жодних неконтрольованих іноземних інвесторів, які могли б нагадати про цивілізовані форми конкуренції. Жодного вільного ринку немає. Над кожним більш менш серйозним підприємництвом нависає так званий “дах” – від президентського до районного (який, зрештою, також є президентським, оскільки реально владу на всіх територіях здійснює корпус представників Президента – глав державних адміністрацій, голів податкових адміністрацій тощо). Таким чином, бюрократія не тільки приватизувала на свою користь первинні капітали, правила гри в економіці, але й саму державу, її бюджет, який зараз підживлює приватизовані нею (бюрократією) підприємства через владний ресурс – від розподілу державного бюджету до замовлення форми Податкового кодексу “під себе”. Водночас, вона практично нічим не ризикує, оскільки застрахована існуванням самої держави, що є втіленням її “проекта Украина”. Тому цей проект дедалі більше скидається на акціонерне товариство закритого типу з обмеженою відповідальністю, у яке доступ іншим заказаний (А.Павлишин). Водночас, не можна говорити тільки про придушеність бізнесу владою. Насправді ми маємо справу із нерозривною єдністю. Владні гроші репродукують саму владу. Це забезпечує спадковість влади. Вона не може зараз якось радикально змінитися, ні у структурному сенсі, ні в особистісному. Для зміни потрібна певна політична воля чи сила. Натомість, власне незалежної від влади та владних грошей сили в Україні насправді немає. Немає значних, дійсно побудованих на ідеологічних засадах партій. Невеличкі групки фахових політиків, називаючи себе політичними партіями, не тільки не мають жодного суспільного фундаменту, але й створені тільки під конкретні вибори самою ж бюрократією. Яких селян представляє Аграрна партія, окрім рудиментів колгоспної номенклатури? Яких реґіоналів – Партія реґіонів, окрім реґіональних відділень Податкової адміністрації? Які верстви народу – Народно-демократична партія, недаремно названа “партією влади”? Яких трударів – Трудова партія, окрім трудящих банкірів? Натомість неначе б то “незалежні” (рудиментарно) РУХ, НРУ, КПУ , ПЗУ або сором’язливо приховують свій якнайтісніший зв’язок із владою, або ж ображені відсунутістю від неї (ПРП). Така реалізація “проекта Украина” вкрай неефективна і навряд чи зможе довго проіснувати. Неминучі ті, чи інші соціальні вибухи. Рано чи пізно треба буде виходити з такої вигідної для українського політичного класу економічної кризи, і тут не обійтися лише макроекономічними технологіями – знадобиться справедливіший розподіл політичних свобод та матеріальних благ. Однак, зараз український політичний клас не здатен на будь-який історичний крок, що свідчить про його моральну та інтелектуальну неспроможність. Єдиний насправді історичний крок – проголошення незалежности з огляду на свої інтереси – батьки-засновники цього політичного класу, чи реальної “української політичної нації”, номенклатурники зробили. Виходячи із своєї адміністративно-управлінської консолідованости в рамках УССР, вони піднялися на сходинку вище і трансформувалися в існуючу в Україні “політичну націю”. Стаґнархія як репрезентант сучасної “української нації” Однак, такий стан перетворює українське суспільство у мало уявну спільноту. А така мало уявна спільнота є й мало ефективною, бо практично об’єднує дуже вузьке коло осіб та сімей в Україні. На жаль, на даному етапі розвитку цієї спільноти практично ніхто про її ефективність не думає. Але ж кожна уявна спільнота чи нація покликані сконсолідувати її адептів задля певної мети. Такою метою, поза всяким сумнівом, є її ефективність. Причому, до плодів такої ефективности мають мати доступ у ідеалі всі адепти спільноти. Натомість, що ми маємо в Україні? Доступ до узурпованих плодів ефективности ще не доформованої спільноти має невеличка група колишньої номенклатури, їхні спадкоємці (діти, родичі), певні кримінальні елементи. Несмілива спроба Віктора Ющенка дещо привідкрити доступ до плодів ефективности/неефективности нової спільноти ширших верств цієї ж спільноти завершився аґресивним бунтом олігархів і поваленням прем’єра. Олігархат сьогодні абсолютно не здатний до якого б то не було перспективного мислення. Тим самим, масово павперизуючи своїх співгромадян, він робить неефективною усю спільноту. Широкі маси населення нічого, окрім особистих та суспільних невдач, із появою та розбудовою цієї спільноти не пов’язує. Епоха незалежности перетворилася для них на епоху стаґнації, ба навіть занепаду. Тому я знову б наполягав на визначенні верхньої страти українського суспільства, яка сформувала це суспільство “під себе”, саме як стаґнархії – верстви, яка не дає розвинутися в Україні ефективній, справді широкій спільноті. Можливо, стаґнархії йдеться про протидію широкій консолідації. Така консолідація могла б загрожувати її домінації. Зрештою, стаґнархія в Україні має ту важливу рису, що вона значною мірою компрадорська. Практично всі дійсно великі капітали в Україні були побудовані на репрезентації російських сировинних потоків. А тому вона з засади не працює на створення в Україні жодної спільноти. Щоправда, до певного сепаратизму її штовхає страх перед власне російським капіталом, який, прийшовши в Україну та оволодівши нею, вже не потребуватиме посередницьких послуг. Разом з тим, в Україні немає навіть спроб створення стратегії модерної економіки. Якщо де-не-де і впроваджуються новітні технології, то не як результат продуманого плану, а радше як випадковість. Абсолютно не продумане місце Української держави у ґлобалізованому світі. Українська економіка не може бути самодостатньою та всеохопною, бо Україна не є економічною надпотугою. Вона радше повинна знайти своє унікальне місце, може доволі вузький сектор чи спеціалізацію, своє know how. Якщо Фінляндія зорієнтувала свою економіку на технології мобільного зв’язку, Норвеґія – на видобуток нафти та газу у Північному морі, Франція ледь не монополізувала торгівлю предметами розкоші та туризм, і навіть США мають власні стратегічні пріоритетні сектори, як-от інформаційну мережу Інтернет, IBM тощо, то на що може розраховувати Україна – на застарілий та неефективний видобуток вугілля, виплавку сталі, чи може знищене сільське господарство? Яким ресурсом світового значення володіє Україна? Вугіллям та залізною рудою? Чи може висококваліфікованою робочою силою? Вугілля та руда були цікаві у позаминулому та минулому столітті, натомість справді кваліфікована робоча сила вже давно дискваліфікувалася на всюдисущих базарах. Звичайно, і вугілля, і сталі для помноження капіталів одного-двох придворних олігархів достатньо. Але для держави та її перспективи – рішуче ні. Можливо, це звучатиме дуже по-українськи та ретроградно, але, здається, чи не останнім ресурсом України є її чорноземи. Сьогодні ми вступаємо не тільки у добу інформаційної революції, але, гадаю, й екологічної. Людство доходить до межі, за якою вичерпуються фізичні можливості планети. Попри іґнорування Кіотського протоколу США, працювати для збереження екосфери Землі на ґлобальному рівні необхідно. Проблема чистих продуктів завжди стоятиме перед людством. І тут Україна може знайти одну із своїх ніш. Якщо встигне перед іншими конкурентами. Однак, чи втримає вона свою землю? З іншого боку, в Україні активно формується “транснаціональна всесвітня корпорація Росія” – коло пов’язаних із Росією та на неї зорієнтованих підприємців. Бо ж “корпорація ... зможе поставити на потік розробку сучасних підприємницьких схем і їх планомірне втілення щодо конкретних підсистем світової економіки” (3,120). Прив’язка ледь не всіх серйозних капіталів в Україні до Росії і є елементом цієї підприємницької схеми. Те, що кожен з них робився не лише на російській сировині чи з орієнтацією на Росію як ринок, але й значною мірою із порушеннями законодавства у перший “героїчний” етап присвоєння загальнодержавної власности, остаточно чинить залежними їхніх власників від тих, хто має про це інформацію. Нею, поза всяким сумнівом, передусім володіє Росія. Однак, якщо Бог хоче когось покарати, він відбирає у нього розум. Останнім часом власне РФ робить кроки до того, щоб розірвати цей зв’язок, закриваючи різного роду митними, демпінговими та іншими обмеженнями свої ринки від українських підприємців, що призводить до усвідомлення їхньої окремішности – “креольськости” у термінології Андерсона чи “малоросійскости” по-нашому – українських стаґнархів. Разом з тим, якщо задатися запитанням, хто найбільше скористав з української незалежности (поза декларативними здобутками безкорисливих патріотів), то очевидно, що це стаґнархи та чимала обслуговуюча їх верства – від іміджмейкерів та “незалежних аналітиків” до постачальників. Таким чином, “проект Украина” їм необхідний, однак саме у такій формі, як він втілений сьогодні. Саме сьогоднішній стан України і є вивершенням “проекта Украина”. Даремно сподіватися на те, що за існуючої апатії та рудиментарного паразитизму населення, дрібничковости, немасштабности перспективного мислення політиків, нераціональної жадібности стаґнархів щось мало б покращуватися. Все вже і так якнайкраще для тих, хто щось дійсно вирішує в Україні. І про жодну іншу перспективу вони не думають. Все має залишатися принципово так, як є, і на утримання такого стану кидаються всі можливі ресурси. Мовно-інформаційний аспект формування нації Андерсон, описуючи основи формування модерних націй, особливо наголошує на ролі друкарства, яке, перетворюючи знання (перед тим описуване не варварськими діалектами, а латиною) на масовий товар у вигляді не унікальної переписуваної, а друкованої книжки, баналізувало “високу” латину до місцевих говірок. Тим самим воно призвело до створення національних мов із безлічі місцевих діалектів, інколи за участю “офіційної мови” – латини. Це була неначе перша емансипація знання та перший крок до інформаційної революції. Таким чином, створювалися мовні спільноти, яких раніше не існувало – безліч діалектів не були єдиним ціннісним чи інформативним кодом. Тільки створення та впровадження у вжиток літературних мов уніфікувало тогочасні інформаційні потоки. Воно і сформувало значною мірою почуття єдности. Чи були такі передумови у тогочасній Україні? Частково були. Українська мова все ж до певної міри функціонувала у Совєтській Україні як літературна та у певному обмеженому об’ємі, як офіційна чи функціональна. Якщо російську літературну мову вивчали і володіли нею всі громадяни УССР, то про українську літературну мову цього сказати не можна. Бракувало і бракує простого вивчення української мови у школах. Досі нею просто не володіє величезна кількість громадян України. Переважна більшість інформації у совєцький час надходила російською мовою. Елітні верстви суспільства розмовляли (поза окремими випадками у західному реґіоні) виключно російською мовою. Ба навіть більше – все населення було носієм російської мови, бо практично всі нею так чи інакше володіли. Натомість, величезна частина суспільства у побуті користується масою українсько-російських та російсько-українських суржиків, які не є літературною мовою і попри свою масовість не мають можливости піднятися до рівня мови-носія-інформації та мови-влади. Однак, величезне число людей не бажають відмовитися від них. Вони є певними визначниками “свій/не свій”. Обидві літературні мови – і російська, і українська – для них чужі, вони є мовою “чужої”, як завжди, влади. Для “людей суржику” чужий і декоративно україномовний, і фактично російськомовний політичний клас, і ориґінально російськомовний політичний клас Росії. Таким чином, в Україні не витворюється почуття мовної єдности, солідарности. Вона розбита на три основні мовні підспільноти. – україномовну, Кожна з цих підспільнот займала і займає певну суспільну страту. Елітні страти українського суспільства за час правління Леоніда Кучми однозначно закріпилися як фактично російськомовні (поза реґіональними особливостями Заходу). Весь бізнес, більшість військових, урядовців, технічних працівників – російськомовні. У цьому пункті Леонід Кучма реально і без зайвого галасу чесно виконав свої обіцянки перед своїм першим електоратом. Українська мова залишилася реґіоналізованою, а отже марґіналізованою у селі в Центральній Україні та на Західній Україні. Нею послуговується незначна частина гуманітарної інтелігенції по всій Україні. Як офіційна вона використовується лише декоративно. Законодавчо-нормативна база дублюється російською мовою, а це нівелює несміливі спроби українізації бізнесу, державного управління. Останнім часом найбільш репрезентативні “силові” вищі урядовці, на яких тримається існуючий у державі режим, демонстративно користуються тільки російською мовою без жодних реверансів у бік української мови (глава Державної Податкової Адміністрації Ніколай Азаров та Міністр внутрішніх справ Юрій Смірнов). Вся Центральна Україна опанована суржиком. Це мова нижчих страт українського суспільства. “Люди суржику”, як правило, не мають соціальної перспективи, хоча мають своїх репрезентантів навіть у Верховній Раді (Іван Плющ). Чи потрібне почуття мовної спільности для формування ефективного суспільного організму? Очевидно, що так. Чи можливе таке почуття спільности за умов різномовности? Приклад Швайцарії свідчить, що так. Однак, чи можливе формування такої спільности в умовах “війни мов”? Очевидно, що ні. Кожен відчуває себе покривдженим чи кривдником. Особливо, коли одна з мовних спільнот відчуває себе п’ятою колоною Росії в Україні, інша – обдуреною та обікраденою (“вкрадена Україна”), а ще інша, суржикова, просто не має жодних шансів. В Україні ще не виробився достойний консенсус між мовами-спільнотами, а отже ще не витворився спільний інформаційний простір. Це дозволяє можновладцям усіх мастей говорити у різних реґіонах різними мовами і про різне, забезпечуючи через таку розірваність інформаційного простору тривкість свого правління в Україні. Сьогодні ми живемо не тільки в епоху після книжкової товарної революції, створення та впровадження національних літературних мов, – ми переживаємо інформаційну революцію. Сьогодні знання як інформація ще більше емансипується – завдяки мережі Інтернет, телебаченню, радіо воно у небачених об’ємах та миттєво стає доступним усім. Той, хто найефективніше оволодіє інформацією, той скористається із плодів своєї ефективности. Однак важливо не лише отримувати інформацію, але й передавати її, впливаючи таким чином на стан справ у світі. І тут ми наштовхуємося на певні бар’єри – код інформації – мову. В Інтернеті вона переважно англійська, і взагалі поки-що Інтернет по-справжньому (тобто ефективно) існує тільки в США. Україна не є членом принаймні частково англомовної спільноти (кількість людей, котрі володіють англійською мовою, мізерна). Натомість в Україні триває безпрецедентна інтервенція в принципі безперспективної російської версії Інтернету. Зрештою, це було б меншим злом (кожна національна версія мережі має право на існування), якщо б це майже повністю не перекривало можливости створення україномовного Інтернету, а що гірше – не відтинало користувачів Інтернету від його головної англомовної версії – тобто, від ґлобального інформаційного проекту. В Україні і досі відбувається масова інтелектуальна міґрація в російськомовний культурно-інформаційний простір. В Україні не сформувалася переважаюча чи хоча б значна україномовна “корпорація читачів” (Б.Андерсон). В сучасних умовах радше слід говорити про корпорацію читачів/слухачів/глядачів/інтернавтів. Разом з тим,поки-що неможлива легітимна суржикомовна корпорація, хоча певні кроки у цьому напрямку вже є – небезвідомі телепередачі на кшталт “Вєрки Сердючки”, “Довгоносиків”, жовта преса, наче б то “інтелектуальні” видання на кшталт “прикинутого” журналу “НАШ”, FM радіостанції (“Наше радио”) вже почали процес легітимізації суржикомовної корпорації. Російськомовну корпорацію читачів/слухачів/глядачів/інтернавтів обслуговують головно власне російські донори/банки інформації. Частка російськомовного інформаційного продукту в Україні однозначно домінує. Водночас, ми можемо констатувати, що російськомовна спільнота України сполучена із власне російським інформаційним простором, і з повним правом можна сказати, що значною мірою (поки що на персональному рівні – в Україні слабкі власне російські чи російськомовні організовані рухи) вона є елементом власне російської (у сенсі Російської Федерації як наступниці СССР) уявної спільноти, що Сєрґєй Чернишов у доповіді для “Совета обороны Российской Федерации” 21.01.1997 формулює як “транснациональную всемирную корпорацию Россию” (3,126). Він абсолютно точно, одразу після розпаду СССР накреслив можливий вихід із ситуації для постсовєцької/постімперської Росії як переосмислення свого самовизначення як уявної спільноти у формі “транснаціональної корпорації”: “Я запевняю: транснаціональна корпорація, в ядрі котрої перебуває суб’єкт російського, англійського чи іншого культурного самовизначення, і є прообразом сучасної форми суверенітету. Вона цілком нездоланна, і вона всесвітня” (3,122). А для того, щоб така корпорація могла діяти повсюди, а отже, і в Україні, потрібно не так і багато: вчитися, читати, думати, чути російську мову – на телебаченні, по радіо, у школі та в офісі. Що успішно втілюється сьогодні в Україні. Ми вступаємо у XXI століття “як в епоху інформаційних воєн транснаціональних корпорацій” (3,120) .Чи є хоча б які-небудь сліди творення “транснаціональної корпорації Україна”? На жаль, ні. Кілька слів на завершення Як ми можемо оцінювати реальний стан в Україні напередодні десятиріччя її незалежности? З огляду на критерій моральности, то здобутки України ганебні. З огляду ефективности – практично ніякі. Якщо ж говорити про перспективу, то вона доволі безрадісна. В Україні так і не вдалося за 10 років створити консолідоване суспільство, натомість збудована жорстка бюрократизована вертикаль, не вдалося досягнути принаймні мінімального консенсусу щодо майбутнього розвитку суспільства та держави, однак сформувався закритий політичний клас, який точно знає і ефективно реалізує свої інтереси. Тому поки що наша держава не може бути ефективною і поринає у трясовину невизначености й недомовлености. Всі її кроки завмирають на півдорозі. Підсумовуючи, можемо констатувати, що реально сучасну “українську націю” складають злиті у стаґнархії бюрократи та компрадори, які через приватизацію “проекту Україна” заблокували дійсну широку консолідацію населення України у модерну українську політичну націю. Львів, липень 2001 1. Андерсон Б. Уявні спільноти. Міркування щодо походження і поширення
націоналізму. – Київ: Критика, 2001. |
ч
|
|||
 |
|